Четвертим Христовим На­місником у Римі був св. Кли­мент. Св. Іриней написав у другому сторіччі про нього, що він був сучасником св. Петра й Павла, що він “ба­чив блаженних апостолів, розмовляв з ними; їх навчан­ня було постійно в його ушах, а їх передання перед його очима.”
У тому часі, коли Папа Климент управляв Христовою Церквою, прийшло було до великого непорозуміння між християнами в Коринті. Коли вістка про це дійшла до Ри­му, Климент написав до Ко­ринтян папського листа, який опам’ятав їх, привернув між ними християнський мир, від­новив їх віру та пригадав їм те передання, що його вони одержали недавно від св. апостолів. Цей лист зробив Папу Климента славним у Христовій Церкві. Цього листа читали давні християни по своїх церквах разом зі св. Письмом.
У своєму листі Климент пригадував Коринтянам, що тоді, коли вони були покірні, бажали бути скоріше підданими, як володіти, були вдоволені такою долею, яку їм дав Бог, і охоче слухали його слова, то їх поведінка була прикладна, будуюча. В тому часі вони були щирі, не пам’ятали кривди, а всякий бунт і роз’єднання викликали в них відразу. Але тепер Папа мусить сумувати, бо вони перестали боятися Бо­га, стали гордими, заздрісними й сварливими. Нехай позбу­дуться гордости й гніву, бо Христовими є покірні люди, а не ті, що вивищають себе. Ісус Христос прийшов на світ не в блисках сили й могучости, але в дусі покори. Нам треба пам’ятати, що Бог є завжди близько нас, так що ні одна думка не є перед Ним закрита, тому ми не повинні ніколи робити щось противне його волі. Одночасно нашим обо­в’язком є поважати тих, що поставлені над нами, тобто єпископів і всю церковну старшину; вони були поставлені для зберігання карности, тому нам треба бути їм послушними. Нехай кожний буде підчинений іншим згідно з порядком, що його установив Бог. Нехай сильні не занедбують дбати про немічних, а немічні нехай поважають сильних. Нехай багаті дають милостиню вбогим, а вбогі нехай дякують Богу за те, що післав їм таких добродіїв, які спомагають їх в їх по­требах. Нехай виявляють свою мудрість ділами, а не сло­вами… Ті, що є великі, не можуть існувати без малих, ні малі без великих. Найменші члени нашого тіла є корисні й конечні для цілости.” Цими словами Папа Климент повчає нас, що найнижчі в Церкві можуть бути найвищими перед Богом, якщо вони є вірні в виконуванні своїх обов’язків. “Якщо деякі особи були б непослушні словам, що їх Бог сказав через нас, нехай знають, що вони наражують себе на немалий прогріх і небезпеку; але ми будемо неповинні в цім грісі.” Лист Климента був важливим не тільки завдяки своїм гарним висказам і засвідченням тієї поваги, що її мав Рим між християнами при кінці першого сторіччя, але й за віро­достойні історичні натяки про св. апостолів Петра й Павла та переслідування християн за цісаря Нерона й Доміціяна.
Св. Папу Климента почитають як мученика, що закінчив своє життя в Корсуні, приблизно дев’ятдесят дев’ятого року. Заслано його туди за ревну працю й великий вплив, що його він мав навіть на цісарському дворі. На засланні св. Папа проповідував Христа товаришам недолі й багато з них навернув на християнство, за що й згинув у водах Чорного моря. його мощі віднайшли св. слов’янські апостоли Мето­дій і Кирило. Несторів літопис стверджує, що в Корсуні була церква, посвячена св. Климентові, де були його мощі. Після здобуття Корсуня св. Володимир забрав ці мощі з собою та зложив у Десятинній церкві в Києві. Св. Володимир надзви­чайно почитав св. Папу Климента. Потверджує це вістка в Дітмара Мерзебурзького, яка каже, що св. Володимира похоронено в церкві Христового мученика папи Климента. Це значило б, що Десятинна церква мала, мабуть, за другого небесного покровителя св. Климента. Князь Ярослав Мудрий показував у Києві французькому єпископові Рошерові мощі св. Климента. Ще пізніше цими мощами св. Папи Климента висвячували Клима Смолятича, всупереч бажанню Царгороду, на київського митрополита.

Церковний історик Євсевій називає св. Петра, Олександрійського патріярха, слав­ним учителем християнської релігії й великим єпископом, що визначався великою че­снотою й широкою освітою, а передусім знанням св. Пись­ма. Олександрійським патріярхом став трьохсотого року і управляв патріярхатом два­надцять літ, з чого впродовж дев’ятьох років багато натер­півся в часі Діоклетіянового переслідування християн і його наступників. Він раз-у­-раз молився, щоб Бог подав йому і його вірним потрібну в тих тяжких часах ласку й відвагу, та сердечно заохочував своїх духовних дітей, щоб щодня відрікалися власної волi і таким чином приготовлялися до смерти за Христа. Тих ви­знавців, що терпіли за Христову віру, він потішав і підба­дьорював словом і прикладом та був духовним батьком ба­гатьох мучеників, які припечатали свою католицьку віру му­ченицькою кров’ю. Своєю чуйністю й дбайливістю він огор­тав усі церкви в Єгипті, Тебаїді й Лібїі, де було чимало таких християн, що відступили від Христової віри. Св. па­тріярх проголосив чотирнадцять приписів, як треба поводи­тися з тими відступниками, які бажають поєднатися з Богом та повернутися до св. Церкви. Цих канонів придержувалася згодом ціла Східня Церква.
Коли переслідування християн загострилося, патріярх Петро перейшов з Олександрїі в безпечніше місце. В тому часі зробив велике замішання і спричинив церковне роз’єд­нання в митрополїі Нікопольський єпископ Мелетій, що ви­ступив із закидом проти патріярха, наче б то він занадто ласкаво приймав до Церкви тодішніх відступників від віри. Виступав проти нього також Арій, що його він сам попереду висвятив був на диякона. У 311 році вояки несподівано ув’язнили його і без ні­якого суду замучили. Під час цього самого переслідування згинули теж мученицькою смертю єпископи св. Гесихій, Па­хомій і Теодор, священик Фавст, а крім цього Дідій, Амон і 600 інших християн. Св. Петра Олександрійського називали на християнськім Сході “печаттю й закінченням мучеництва”, бо він був останнім мучеником, який згинув в Олександрії з наказу державної влади.