На початку ХІІІ сторіччя народився у київського князя Всеволода Чорного, одруженого з донькою Казимира Справедливого, син, що під час св. Хрищення одержав ім’я Михайло. Молодий князенко одружився з княжною Оленою Романівною, сестрою Данила й Василька, Галицько-Воло­димирських князів.
Після нападу татар на Русь-Україну Михайло брав участь у бою над Калкою (1222 р.), а згодом став княжити в Чернігові. В той час громадяни Новгорода, що не могли порозумітися з своїм князем Ярославом Суздальським, двічі запрошували Михайла на новгородський княжий престол. Михайло не бажав Новгорода для себе, але був радий бачити новгородським князем свого сина Ростислава. 3 того почалася війна з Ярославом, закінчена за посередництвом митрополита й київського князя Володимира Рюриковича згодою 1230 року. Михайло, породичавшись через доньку з суздальцями, закинув усі новгородські плани, тим більше, що його політичні задуми ввійшли в зовсім інше русло.
Михайло походив зі знатного княжого роду, був причет­ним до спадщини по галицьких Ростиславичах. У його очах Данило й Василько були загарбниками Галичини. Незабаром Михайло розпочав війну з Ярославом Суздальським, Володи­миром Київським і Данилом Галицьким. У боротьбі з ними князь виявив надзвичайну енергію та багато політичного й воєнного хисту. Під час цієї війни він переміг Володимира й Данила, зайняв Київ і Галич, увійшов у близькі взаємини з мадярським королем Белею IV, заручивши свого сина з його донькою, наблизився до польських князів, навіть до німецько­-римського імператора. Цей союз утворював сильний блок, що міг в самій основі перемінити на сході Європи політичну систему. Влада князя Михайла поширилася від Чернігова до Перемишля. Але майже одночасно з’явився новий політичний чинник, могутніший від усієї східної й середньої Європи разом узятих, грізний для всіх її країн і держав – відомі в історії татари. 3-над Волги вони вдарили 1239 року на Задніпров’я і Чернігів і не залишили там каменя на камені. Одночасно на правому боці Дніпра рушили на чернігівського князя свої, українські противники – Ярослав і Данило. Михайлове політичне угру­пування відразу розлетілося. Князь з сином втекли в Мадяр­щину, а потім у Польщу – шукаючи зближення з перемож­цем Данилом. Дійшовши з ним згоди, Михайло вернувся на київські й чернігівські землі, як тільки татарська навала перекотилася за Карпати (1241 р.).
Є версія, що саме в той час князь Михайло Чернігівський, як тодішній володар Києва, побожний і дбайливий, призначив митрополитом Русі-України архієпископа Петра Акеровича, ігумена монастиря св. Спаса на Берестовій під Києвом. Після Іларіона й Клима Смолятича це був третій голова Русько­-Української Церкви зі своїх. Правдоподібно, призначення Петра митрополитом відбулося на Синоді українських єпископів. Відважившись на нову спробу переломити залежність митрополита від греків, князь мав на увазі й власні політичні плани, для яких шукав помічника в новому митрополиті. Одночасно його родинні й політичні зв’язки з католицькими краями й землями могли розбудити в ньому бажання об’єднатися з католицьким Заходом. Новий митро­полит Петро, боярин за походженням, дипломат і письмен­ник, відомий своєю прихильністю до католицизму, в тих задумах князя Михайла мав відіграти важливу роль. Далеко масштабні задуми князя знівечили татари. Хан Батий прогнав Михайла й митрополита Петра з Києва і віддав матір руських городів Ярославові Суздальському, що першим з усіх князів ударив чолом перед азійським деспотом. Згодом і Данило пішов слідами Ярослава. Митрополит Петро, вигнаний татарами з Києва, покинув Русь-Україну і, порозумівшись з князем Михайлом, що не міг оборонити його, поїхав під кінець 1244 року до Рима шукати поради та підмоги в Апостольського Престолу й католицьких володарів. Не заставши Папи в Римі, Петро виїхав на початку 1245 року до міста Ліона у Франції, де зустрівся з Папою Інокентієм IV та взяв участь у Вселенсько­му Соборі, викликавши загальне зацікавлення своєю особою й відомостями.
Тим часом прогнаний з Києва князь Михайло подався спочатку на Мадярщину, а звідти вернувся до свого родинного Чернігова. Щоб урятувати Чернігівщину для себе, поїхав з поклоном до найсильнішого з своїх ворогів – хана Батия. Але замість урятуватися, він потрапив у пащу лева, звідки не було вже для нього вороття. Батий забажав, аби Михайло, за татарським звичаєм, поклонився портретам ханських предків і очистив себе переходом через вогонь. Князь Михайло як християнин відмовився це зробити, що й вирішило його долю. Приятелі князя хотіли помогти йому втекти з табору, та шляхетний князь відкинув це, щоб не наразити своїх людей на помсту Батия. Після цього татари взяли на муки Михайла, а вкінці 1246 року відрубали йому голову. Разом з князем Михайлом загинув мученицькою смертю і його вірний боярин Теодор. Цього дня до Святих різних націй долучилися два сини руська-української землі – св. Михайло й Теодор Чернігівські, що геройською смертю засвідчили свою вірніс:rь Христові.