Життя св. Августина – це історія одного з найславніших мужів у еві ті. Хоча його уста замовкли півтори тисячі літ тому, проте його ім’я та написані твори, чесноти і плоди священної праці залишились ясною зорею для кожного людського покоління.
Августинова слава зростала разом з християнством: що ширшим ставав християнський світ, то більшою ставала його слава. Бо, як говорив його приятель Посідій, “Августин був подібний до ангелів ревністю,’ до пророків – знанням таїнств, до апостолів – проповідуванням св. Євангелія”. Він – великий символ перемоги, обнови, поступу й досконалості.
Прив’язаний у дні молодості до темної землі, він одного дня порвав усі зв’ язки з нею і всю свою істоту звернув до ясного неба, щоб розпочати славне життя служіння найвищому Божому Маєстатові та його Царству, здобувши собі одне з найпочесніших місць у Христовій Церкві між її Учителями й Святими.
На світ Августин прийшов 354 року. Його батьківщиною була Африка, а матір’ю – св. Моніка. 3 дитинства Ісусове ім’я стало йому таке дороге, що пізніше, слухаючи виклади поганських філософів і красномовців, не надто ними захоплювався, бо в них не згадувалось спасенне ім’ я Христа.
Августинове життя в молодості не можна було назвати християнським. До цього частково причинився його рідний батько Патрицій. Будучи поганином, людиною чуттєвою й сердитою, він був синові поганим прикладом. Крім цього, Августин не був хрищений, бо в IV ст. ще не христили малих дітей, лише в свідомому віці.
У школі Августин спочатку не хотів учитися, бо любив пустощі. Щоб його за це не карали, він сердечно молився. Не любив математики й грецької мови. Через небажання вчитися він говорив часто неправду й був неслухняним батькам і вчителям. Але дуже скоро він полюбив науку, виявився надзвичайно здібним, передусім у красномовстві й латинській мові. Був у захопленні від латинських поетів.
Здібностями сина найбільше радів батько, будуючи плани щодо його майбутньої кар’єри добре оплачуваного тоді промовця, або вчителя красномовства.
Августин вчився спочатку в рідній місцевості, а опісля в сусідньому містечку. Коли йому було 16 років, він був змушений перервати на один рік навчання й перебувати вдома. В той час батько старався добути потрібну суму грошей на подальше навчання сина. Ця перерва в науці була для Августина надзвичайно шкідливою. Не маючи ніяких занять, він проводив свій вільний час у товаристві свавільних однолітків. Батько­ – поганин, не звертав жодної уваги на це, тим більше, що й сам не був кращим. Але побожна мати виливала свої сльози й молитви перед Божим престолом за спасіння сина, просила Августина стримуватися від гріха й вести чесне життя. Він згодом згадував у своїй “Сповіді”, що материні слова він сприймав тільки як напоумлення жінки, яких йому було сором слухати. А тим часом “це були, Боже, твої напоумлен­ня, а я цього не знав. Через неї Ти говорив до мене, і в ній я погордив Тобою”.
На сімнадцятому році життя (370 р.) Августин виїхав на науку до школи красномовства в славне африканське місто Картагену. Вчився з великим завзяттям і бажанням; незабаром здобув перше місце в поетичних змаганнях.
Не минув рік його науки в Картагені, як до нього дійшла вістка про смерть батька Патриція. На щастя, він помер смертю християнина, бо за молитвами Моніки він навернувся до правдивої віри й перед смертю прийняв св. Хрищення.
Батькова смерть погіршила матеріальний стан Августина в Картагені, але їм на допомогу прийшов приятель батька Романіян, що мав у Картагені свій дім, і взяв оплату навчання хлопця на себе.
Картагена була великим, багатим і гарним містом. Численні школи граматики, філософії й красномовствазаповнили учні з усієї Африки. Здібні, свавільні й розпущені, вони одного дня могли з захопленням плескати своєму професорові, а наступного – висміювати й зневажати. В місті було багато нагод до розваг. Августин, опинившись у Картагені в сімнадцять років, маючи до того ж надзвичайно живу уяву та розбурхані пристрасті, жадав напитися з тієї чаші, в якій, як це буває в його літах, він надіявся знайти все. Про свої тодішні літа Августин писав: “У своєму нутрі я відчував голод за внутрішньою поживою, що нею, Боже, є Ти сам; але я не бажав насичення незнищимою поживою, навпаки, чим більше я був порожній, тим більше погорджував нею. 3 цієї причини моя душа була хвора й зранена; вона кидалася в різні сторони, бажаючи знайти хоч щось серед речей, які приносять насолоду почуттям”.
Хоч думки Августина були злі й мораль зіпсована, проте в його душі жило ще щось добре з засіву його доброї матері й самого Бога, що не давало скотитися йому в прірву зіпсуття. Його приятелі й вороги свідчили, що він завжди любив пристойність і добру поведінку.
Нещастям для Августина було те, що він жив у Картагені один, без батьківської й материнської опіки. Він ввійшов у недозволений зв’язок із однією жінкою, що народила йому сина. Однак це не зробило його щасливим. Августин робив усе, що хотів, проте в його душі не було спокою. На своєму сумлінні він відчував тягар – гарячі молитви святої матері, яка благала в Бога навернення для свого сина.
Тим часом роки минали. Августин став професором красномовства. Проте великі успіхи не принесли заспокоєння: його серце тужило за Богом, за визволенням із неволі почуттів.
У той час під впливом читання праць славного латинсь­кого письменника й філософа Ціцерона Августин почав задумуватись над життям. Про це він написав так: “Ця книжка (“Про Гортенсія”) перемінила мої погляди, звернула мої молитви до Тебе, Боже, і змінила мої думки й бажання. Всяка марна надія була знищена, і я тужив духом за безсмертністю мудрості; я почав підноситися, щоб вернутися до Тебе, бо Ти є Мудрість! Але я не знав, що Ти плануєш для мене”. Однак незабаром його не вдовольняли вже філософи,
бо в їхніх творах він не знаходив імені Ісуса Христа, що з дитинства було йому таке дороге. Він прагнув священної правди, що дає життя. А вона – тільки в Христі, його Церкві й християнській вірі. Але з утратою невинності християнська ідея покинула Августинову душу, а згодом навіть зродилося в ній велике упередження до християнства. Шукаючи правди, він почав читати Біблію, але вона була
для нього “запроста”. В ній Авr’устин не знайшов красномов­них висловів, що зворушували б його почуття або заполонили його розум, який звик до філософських роздумів. Він з погордою відкинув Святе Письмо. Будучи самовпевненим щодо свого власного розумування, Августин погорджував і Церквою. Це довело його до маніхей­ства. За цим антихристиянським вченням, матеріальний світ був створений богом-матерією; людина має дві душі: добру і злу, немає ані вільної волі, ані потреби в св. Хрищенні. Маніхейці заявляли, що вони знають усю релігійну правду, яку пізнають самим розумом, а християнам докоряли за те, що вони сліпо признають те, що їм подає до вірування Церква. 3 маніхейцями Авr’устин познайомився у Картагені. Своїм неабияким розумом він міг легко розібратися в фальшивості їхнього вчення. Але тоді він був ще духовно слабий; його розум не побачив за пишномовними словами маніхейських­ крутіїв великої неправди, і він став їхньою жертвою.
Моніка глибоко переживала духовне блукання свого сина. Вона часто плакала та молилася за його навернення. Одного разу вона побачила у видінні малого хлопця, який сказав, що її син стоятиме колись на тому місці, де стоїть вона. Коли Моніка розказала про це Августинові, він пояснив це видіння так, що вона перейде на його бік і стане маніхейкою. Мати відповіла: “Ні, мені не було сказано, що я стоятиму там, де стоїш ти, але: “Де ти, там буде також і він”. Коли ж Августин відважився переконувати матір стати маніхейкою, вона вигнала його з дому, і він, дивуючись її рішучості, замешкав у свого приятеля. А Моніка тим часом просила місцевого єпископа навернути її сина з фальшивої дороги. Єпископ розумів: переконати юнака, що покладається на свій розум,
охопленого єрессю, було неможливо, тому сказав: “Молися за нього, і твій син врешті зрозуміє свою безбожність”. А коли вона не переставала просити його, щоб він таки порозмовляв з Августином, він відповів: “Іди в спокою, Бог поблагословить тебе; від таких сліз матері дитина не може загинути”. Ці слова стали для зажуреної Моніки надією на кращу майбутність. Тим часом Авrустин відкрив свою власну школу в родинному місті Тагасте. Маючи широкі знання й дар красномовства, він мав гарну репутацію між людьми. Але несподівано занедужав його сердечний приятель, якого Авrустин переконав стати маніхейцем. Коли хворий відчув,
що наближається кінець його життя, а маніхейство не дає йому ніякої потіхи та надії в переході до вічності, тоді він щиро навернувся до Христа і прийняв св. Тайну Хрищення. Після цього помер спокійною смертю праведника, що “вірить у воскресіння мертвих і життя майбутнього віку”.
Несподівана смерть любого побратима дуже засмутила Авrустина. Він вирішив покинути Тагасте й вернутися до Картагени. Туди тягнуло його також бажання пустої слави, адже у великому місті він матиме ширше поле діяльності. Там він відкрив школу красномовства; слухачі з захопленням вітали його на прилюдних диспутах: він навіть одержав головну нагороду за красномовство, а проконсул поклав на його голову почесний вінець. Його гордість була насичена. Але скороминуща світова слава не заглушила голосу душі, що шукала правди. Невдовзі Авrустин переконався, що маніхейські проповідники насправді не такі всезнаючі, як себе представляють, а, крім цього, говорять неправду і вірять у неї.
Між маніхейцями Авrустин пробув дев’ять років, вважа­ючи, що знайде відповідь на кожне питання, збагне всяку правду силою свого власного розуму, висміюючи як забобон і темноту віри, бо розумні люди, говорили маніхейці, повинні
вірою погорджувати. Але згодом амбітний Авrустин своїм таки розумом переконався в непевності вчення маніхейців.
І знову всією душею забажав знайти істину. До того ж його учні почали набридати йому своїм простацтвом і сваволею. Картагена вже не веселила його, і він вирішив переїхати до Рима, де надіявся знайти достойних учнів, більше доходів і слави, а також відповідні знайомства, яких потребувало його неспокійне серце. В Римі вже був його сердечний приятель Аліпій, рекламував Авrустина, підбираючи для нього учнів. Довідавшись про намір сина, Моніка всім серцем спротивилася цьому. Вона боялася, що в Римі, де ще вирувало поганське життя, Авrустин не зможе знайти Христа. Моніка приїхала до Картагени та почала просити його не їхати до
Рима. Коли ж Авrустин не послухався її, вона вирішила поїхати разом з ним, щоб постійно чувати над його душею. Але він не бажав материнської опіки. Коли Моніка прибула над море, щоб разом з ним виїхати кораблем до Рима, він вмовив її піти до надбережної каплиці на молитву і там зачекати на нього, а він тим часом попрощається зі своїм приятелем. Августин сказав матері неправду, сів на корабель і відплив до Рима сам. Коли втомлена Моніка по цілонічному чуванню над гробом св. Кипріяна прибула вранці над берег моря, то Авr’устина вже не застала там. Зрозумівши, що він обманув її, вона вернулася додому, де молитвами й слізьми
далі благала в Бога навернення нещасного сина.
У Римі Авr’устин поселився в одного маніхейця. Він уже розчарувався в їхній секті, але не сподівався знайти правду деінде. Оглядаючи славний Рим, подивляв його велич ще з часів імперської слави, а з його сумної душі почали опадати, наче осінні листочки, останні блиски його віри. Без християнського життєдайного світла Августин ходив манівцями незадоволений і сумний. Незабаром він занедужав. Крім того, був у тяжкому матеріальному становищі. Його учні спочатку ходили на лекції, а опісля, щоб не платити за
науку, покидали школу. Августин почав думати про іншу роботу. Саме тоді він довідався, що в місті Мілані є вакансія професора красномовства. Поїхавши туди, виголосив вступну промову, і його прийняли.
Авr’устин приїхав до Мілана під кінець 384 року. Мав він тоді 30 літ. 3 ним прибув також його вірний побратим Аліпій.
Міланським архієпископом був тоді славний св. Амбросій. Августин уже раніше чув про нього як про людину високоосві­чену, тому хотів познайомитися з ним. Амбросій прийняв його ласкаво, наче батько. “3 того часу я полюбив його, – писав Авr’устин, – спочатку не як учителя правди, а як особу, прихильну до мене”. Після побачення з Амбросієм Августин почав часто ходити на його проповіді, аби переко­натися в його красномовності. Однак несподівано слова св. правди почали западати в його душу. Він зрозумів, що християнська релігія не є така примітивна, якою її представ­ляли єретики, і він перестав погорджувати нею в своєму серці. Проте він ще не став християнином. Покинувши маніхейців, він почав вивчати грецьких філософів, передусім Платона. Це принесло йому велику користь. До цього часу Августин, сплутаний маніхейським вченням про матерію, не мав розуміння про дух. Платонові твори відкрили йому, що цей видимий матеріальний світ – тільки царство тіней, а справжня дійсність є чисто духовна. Це підштовхнуло його до пізнання Бога, чистого Духа, якого не можна досягнути своїми чуттями. Платон вивів Августина на духовну дорогу християнства. Завдяки йому він побачив невидимий світ. Але й тоді Августин не дійшов ще до чистої правди. Нові знання тільки побільшили його гордість. Він не відчував ще потреби в покірній молитві, а тільки слухав, читав і думав.
Згодом твори платонських філософів перестали вдовольня­ти його. Тоді він знову взяв до рук Новий Заповіт. Тепер читання захопило його, передусім листи св. апостола Павла. Вони прояснили йому старозавітні свідчення, показали небесну славу та ясну й певну дорогу до неї. Св.яте Письмо допомогло йому зрозуміти, що тілесний закон бунтується проти закону його духа, та що від цієї боротьби й немочі ніхто не може визволити його, тільки ласка Ісуса Христа.
Тоді Августин побачив велику різницю між гордими філософами, що вважали себе за мудреців, і покірним св. Павлом, .який мав себе за останнього з апостолів. Лише в Христовій Церкві він знайшов повну правду. Однак йому важко було зважитися на те, щоб стати її дійсним членом та беззастережним виконавцем її моральних наказів – з ним і далі перебувала його приятелька, мати його сина.
Моніка, довідавшись, що Августин виїхав з Рима до Мілана, незабаром прибула туди, щоб чувати над душею сина та молитися за його навернення. Крім цього, вона знайшла йому наречену. Августинові вона сподобалась, але треба було зачекати до її повноліття. Августинова приятелька вернулася до Африки, де дожила свій вік у чистоті. Августин же далі потопав у тілесних розкошах.
Хоч Святе Письмо й проповіді св. Амбросія зродили в його душі переконання, що в християнстві є правда, та в нього не було сильної волі, щоб прийняти Божу ласку. Августин говорив про тодішній стан своєї душі так: “Я зітхав і тужив за визволенням, але був сильно зв’язаний, не зовнішніми ланцюгами, а своєю власною волею. Ворог тримав її й зробив з неї ланцюга, .яким міцно зв’язав мене; бо зі злої волі зродилося зле бажання, або пристрасть, а служіння цій пристрасті виробило звичку, а непереможена звичка тримала
мене в жорстокій неволі. .. Я не мав що відповісти Тобі, коли Ти сказав мені: “Встань, ти, що спиш, воскресни з мертвих, і Христос просвітить тебе”. Я не мав що відповісти, хіба ліниві й сонні слова: “Незабаром, поволі, залиш мене ще трохи самого”. Але це “незабаром” не приходило; мої запізнення не мали меж і це “трохи” розтягнулося на довгий час.”
Велике враження на Августина справило навернення поганського філософа Вікторина до Христової віри, а також розповідь приятеля Понтіціян·а про життя св. Антонія та навернення двох високопоставлених осіб, що прочитали життєпис цього Святого. Все це привідкрило Августинові очі, і він побачив себе в своєму духовному бруді й каліцтві.
Думаючи про навернення, він просив у Бога сили до христи­янської стриманості, але в нього не було думки про щиру й рішучу поправу. Він признавався: “На світанку своєї моло­дості я просив у Тебе чистоти, але половинно я, нещасний
негідник, говорив: “Дай мені чистоту, але не зараз, бо я лякався, що Ти вислухаєш й вилікуєш мене з цієї недуги, яку я бажав скоріше вдовольнити, ніж усунути”. Августинові стало соромно й сумно, що його воля така слаба, і як тільки Понтіціян вийшов, він звернувся до свого друга Аліпія: “Що ми робимо? Ми дозволяємо невченим здобувати силою небо, а самі з усіма своїми знаннями залишаємося позаду, як боягузи, валяючись у своїх гріхах. Чи тому, що вони перегна­ли нас і побігли попереду, ми соромимося наздогнати їх? Чи не буде більшим соромом взагалі не піти за ними?” По цих словах Августин вийшов у сад. Аліпій, здивований його поведінкою й зворушенням, пішов за ним. У душі Августина йшов бій. 3 одного боку, голос Святого Духа кликав його до чистоти життя, з другого, звичка до грішних розкошів противилася добрій постанові. Він впав на землю під деревом і скрикнув: “Як довго, Господи? Чи будеш гніватися навіки? Не пам’ятай мого давнього беззаконня!”
Побачивши, що ще не має рішучої волі до поправи життя, почав нарікати на себе самого: “Як довго? Як довго? Завтра,
завтра. Чому ж не тепер? Чому цей час не стане кінцем моєї нечистоти?”
Так промовляючи й ридаючи, раптом почув голос дитини, що повторював раз у раз: “Візьми, читай! Візьми, читай!” Августин устав, пам’ятаючи, що св. Антоній покинув світ, почувши вислів Святого Письма. Вважаючи почуті слова дитини за Боже напоумлення до нього, Августин вернувся до лави, де сидів Аліпій з Посланнями св. Павла в руках, узяв їх від нього і, відкривши книгу навмання, прочитав перші слова, які знайшов: “Як день, – поводьмося чесно: не в ненажерстві та пияцтві, не в перелюбі та розпусті, не у сварці та заздрощах, але вдягніться у Господа Ісуса Христа і не дбайте про тіло задля похотей” (Рм 13:13-14).
Августинову душу покинуло всяке вагання. Він закрив книжку і спокійно оповів Аліпієві, що сталося. Вірні друзі виявили свою готовність стати християнами, поспішили до Моніки повідомити її про своє рішення. О, як мати раділа й славила Бога за його велику ласку. Був 386 рік. Августин мав тоді 32 роки і вирішив вести подальше життя в повній чистоті.
Виїхавши з Мілана, поселився на віллі одного приятеля за містом. Разом з ним жили мати Моніка, син Адеодат, брат Навігій, побратим Аліпій, два двоюрідні брати й кілька приятелів; усі вони розпочали спільне християнське життя під проводом св. Моніки. Августин багато молився, читав і писав, постив та чував над своїм серцем і почуттями, щоб перемогти бій за чистоту й спасіння. З глибини серця він говорив: “Запізно я полюбив Тебе, Красо така давня і така нова, запізно я полюбив Тебе! Ти був зі мною, а я не був з Тобою; я був далеко, бігаючи за тією красою, що Ти створив; ті творива, що не могли існувати без Тебе, утримували мене далеко від Тебе. Ти кликав мене голосно й пробивав мою глухоту. Ти просвічував мене, Ти зіслав ясне світло, і моя
сліпота розійшлася. Я спробував Тебе і відчуваю голод за Тобою. Ти торкнувся мене, і я запалав вогнем бажання Твоїх обіймів”.
Таке життя тривало сім місяців. Августин зі своїм гуртом багато розмовляв і дискутував, на основі чого написав згодом деякі твори. У той час він відучився також проклинати. Про це писав, напоумляючи когось: “І я був спочатку залежним від цього низького й грішного звичаю; колись я проклинав, але з того часу, як почав служити Богові й зрозумів зло цього гріха, мене пройняв великий страх, під впливом якого я стримався від нього. Ти кажеш, що проклинаєш, бо так звик; у всякому разі чувай над собою, щоб ніколи цього не
робити. Задавнений гріх вимагає побільшеної уваги. Язик – це спритний член і легко рухається. Тому треба пильнувати, щоб його підкорити. Якщо ти стримаєшся сьогодні, легше буде здержатися завтра. Я це знаю з досвіду. Лихо гине по трьох днях. І ми радітимемо своїм звільненням.”
В перші дні навернення Августина, як це він сам згодом засвідчив, Бог “своєю ласкою зламав його дух та поскидав додолу високі гори його пустих думок. З кожним днем я все більше відчував нещастя того невільництва, від якого був звільнений”. Порвавши, за Божою допомогою, зі своїм грішним життям, він оплакував нужду своєї душі не так, як у дні своєї невірності, а в повному пошани тремтінні синівської любові. Він тоді часто благав помочі пресолодкого Спасителя: “Вся моя надія – на твоє велике милосердя. Ти
кажеш мені бути стриманим; дай мені те, що кажеш, і скажи, чого хочеш. Я знаю, що жодна людина не може бути чистою, як їй не дасть цього Бог”.
Коли Августин був ще зв’язаний своїми почуттями й не мав душевного спокою, його настрій виявляли такі слова: “Неспокійне моє серце, доки не спочине в Тобі, Боже”. Після навернення, пройняте Господньою ласкою, загорілось воно назавжди любов’ю до Бога. Читання св. псалмів допомагали йому проводити дні у досконалій посвяті Господеві.
Св. Тайну Хрищення прийняв Августин з рук св. Амбросія у Великодну Суботу 387 року разом з приятелем Аліпієм і сином Адеодатом, що мав тоді п’ятнадцять років. Моніка й вірні побратими невимовно раділи й щиро вітали Августина з духовним воскресінням. Він відчував наче передсмак того життя, в якому вже “нема ні болю, ні журби, ні зітхання”.
Приходячи до церкви на св. Богослужбу, був наче піднесений до неба співом церковних славнів, які св. Амбросій ввів у своїй єпархії. “Я не міг у ті дні насититися чудесною втіхою, яку мені приносило розважання над глибиною Божих планів у справі спасіння людського роду. Як я плакав серед славнів та співів, зворушений милозвучним голосом твоєї Церкви! Ці тони вливалися в мої вуха; правда плила до мого серця, розпалюючи в ньому вогонь побожності; сльози пливли по моєму обличчі в повноті моєї радості”. 3 того часу походить прегарна й велична пісня вдячної душі: “Тебе Бога хвалим”, яку склали разом Амбросій і Августин; надхненно вони заспівали її тоді напереміну, доповнюючи кожний рядок новим, так як ми співаємо її тепер у церкві.
Прийнявши св. Хрищення, Августин вирішив вернутися з матір’ю, сином і своїми вірними друзями до Африки. Коли вони прибули до пристані Остія, занедужала і несподівано померла св. Моніка. Напередодні запланованого від’їзду до Африки Августин з матір’ю сиділи ввечері біля вікна і, дивлячись на море, позолочене останнім промінням сонця, говорили про те місце вічного перебування, де “око не бачило, ні вухо не чуло, ні в серце людині не ввійшло, що Бог приготував тим, що Його люблять”. Моніка знала, що Божественний Спаситель покличе її незабаром до себе. Через кілька днів вона справді занедужала. Обидва сини з любов’ю чували при її постелі. Побачивши свою святу матір над гробом, Августин пригадав собі, скільки болю й гірких сліз зазнала вона через його непослух і грішне життя. Моніка, відчувши цей його смуток, потішала його, що він ніколи не сказав їй прикрого слова. Колись вона
бажала бути похована поруч зі своїм чоловіком. Тепер, перед самою смертю, сказала синам не журитися похороном, а тільки згадувати її перед Божим вівтарем. Вона мовила: “Ніде не є далеко від Бога; я не боюся того, що Він не знатиме, звідки мене воскресити”.
По похороні матері Авr’устин поїхав до Рима, де жив майже рік і написав два твори, в яких викрив фальшивість вчення маніхейців та обгрунтував правдивість Христової віри.
В 388 році вернувся з сином і своїми приятелями до північної Африки, поселившись з ними в батьківському домі на селі, поблизу Тагасте. Роздавши частину свого маєтку на релігійні й доброчинні цілі, він почав вести разом зі своїми побрати­мами чернече життя. Три роки Августин молився і постив, писав релігійні повчання й книжки. В домі ніхто не мав нічого власного; кожен використовував лише необхідні йому речі. В той час помер його побожний і надзвичайно розумний син Адеодат.
Августин не брав участі в жодних справах цього світу, коли ж відвідав знайомого християнина в сусідньому місті Гіппо, познайомився з місцевим єпископом Валерієм. Коли Августин у церкві слухав його проповіді, Валерій несподівано повідомив, що для духовних послуг у місцевій церкві потрібно висвятити священика. Люди просили висвячення Августина. А він зі страхом і покорою промовив до владики: “О, де твоя любов? Чи ти любиш мене? Чи ти любиш свою церкву?” Але єпископ був переконаний, що така Божа воля. І 392 року Августин прийняв св. Тайну Священицтва. Після цього він замешкав у домі, який для нього та його людей поставили християни в єпископському саду поблизу церкви. Їхнє життя й далі залишилося чернечим, лише тепер Августин почав проповідувати, відправляти богослужбу й христити. Завдяки Божим даруванням робив це з апостольською ревністю. Люди відчули велику духовну силу, що з’явилася між ними.
Будучи згідним зі св. Павлом що навчання народу є першим обов’язком душпастиря, Августин невтомно, до самої смерті, проповідував майже кожного дня, а то й двічі на день. Коли вже нездужав і голос був слабий, він продовжував навчати людей, бо спасіння душ наказувало йому забувати про свої недуги. Відвідуючи інші єпархії, перш за все давав людям здорове зерно духовної науки. Августин говорив гарно, розумно й глибоко. У його проповідях важливу роль відігравало не так красномовство, як щира побожність, любов та апостольський дух.
Єпископ Валерій, відчуваючи свій близький кінець, вирішив висвятити Августина на єпископа та зробити своїм помічником. Священик вважав себе негідним такої високої честі, покликаючись на своє давнє негідне життя, та Валерій, бачачи його велику побожність і душпастирську ревність, велике знання і красномовність, не прийняв його відмови і призначив день єпископських свячень. Августин покірно виконав бажання свого владики, вбачаючи в цьому Божу волю.
Після висвячення на єпископа Августин почав жити в єпископській палаті. Його священики мешкали разом з ним і в своєму житті дотримувалися окремого правильника, який він склав у дусі перших християнських громад. Августин вважав: Бога і Церкви повинно вистачати тим, що посвятили­ся працювати в Господній винниці, і тільки такі люди ставали духовенством у Гіппо – беззастережно віддані Божим справам. Тих, що могли й бажали стати Господніми слугами, він дбайливо готував до священства в своєму домі. Августин висвятив приблизно десять єпископів і багато священиків. Св. Посідій, перший життєписець Августина, засвідчив, що його одежа була проста, але пристойна. Крім ложечок, в домі не було ніякого срібла, тарілки були дерев’яні або глиняні. Харчувалися передусім городиною; м’ясо давали лише гостям і хворим. До обіду й вечері кожний одержував назначену мірку вина, але не більше. Священики, що жили разом з Августином, сідали до спільного столу й носили однакову одежу. За столом читали уривки доброї книжки або виголошували промови замість пустих балачок. На столі містився напис, що застерігав присутніх від обмови неприсутніх. Обмовникам при Августинові не було місця. Таких він напоумлював, виявляв їм своє невдоволення, виходячи з їдальні до своєї кімнати. Спосіб спільного життя священиків, введений Августином, прийняло кілька сусідніх єпископів; з цього постала згодом організація правильних каноніків, що спільно жили, послуговували при єпископсь­ких церквах та дотримувалися в своєму щоденному житті особливих правил.
У свою пастирську працю Августин вкладав усі свої сили. В його житті все було просто й доречно. Світовими й дочасними справами Августин не займався. Він призначував священиків керівниками будов церков, лікарень та інших релігійних установ; наприкінці року вони звітували Августи­нові про виконану роботу.
Священицтво Августин вважав за св. Павлом “добрим ділом”, тому всі єпископські обов’язки виконував дуже ревно. Він писав: “Нема нічого труднішого та небезпечнішого вцьому житті, як бути єпископом, священиком чи дияконом, але нема нічого більш благословенного Богом, якщо людина в цьому чині – правдивий воїн під Христовим прапором”.
Християнство є релігією любові. Августинове милосердя було надзвичайне. Вбогі були Августиновою родиною, а сироти бачили в ньому батька. Коли треба було рятувати терплячих або викупити полонених, на це шукали всі можливі засоби, навіть золотий чи срібний церковний посуд переплавляли й продавали. Говорячи про милостиню для вбогих, Августин казав: “Я є жебраком для жебраків, і мені приємно ним бути, щоб бути зарахованим до Божих дітей”.
Він був невтомним рятівником заблуканих душ. Грішни­ки, що розкаялися, були його найдорожчими людьми, за них він часто наодинці й прилюдно проливав гіркі сльози. Його любов до людей і ревність за спасіння їхніх душ не знала меж. Августин говорив їм: “Я не хочу бути спасенним без вас. Нащо я є єпископом? Навіщо живу на світі? Тільки для того, щоб жити в Христі, але жити в Ньому з вами. Це моя пристрасть, моя честь, моя слава, моя радість, моє багатство”.
Августин умів єднати ворогів, а також рятувати злочинців. За справедливість стояв до кінця. Люди подивляли й звеличували його доброту серця, розум, лагідність і здатність до співчуття. Він часто запрошував невірних до свого столу; зате не хотів гоститися з такими “християнами”, що вели нечесне чи грішне життя.
Августинові ніколи не бракувало відваги виступити проти беззаконня, але він ніколи не забував про любов та лагідність. Єпископ мало кого відвідував, крім сиріт, вдів, хворих та інших горем прибитих людей; за прикладом св. Амбросія, дотримувався трьох правил: нікого не сватав, бо подружжя може виявитись нещасливим; нікого не намовляв вступати до війська; ніколи не ходив на гостини, щоб не призвичаїтися до непомірності й утрати дорогоцінного часу.
Написав багато листів. В одному з них він заохочує приступати щодня до св. Причастя, якщо тільки вони роблять це гідно, з покорою Закхея, що прийняв Ісуса Христа до свого дому.
В листі до Екдіції, пояснюючи обов’язки жінки щодо чоловіка, Августин пише: не обов’язково носити чорну одежу, якщо це не подобається чоловікові, головне – залишатися покірною серцем, навіть у багатій та яскравій одежі. Жінка повинна бути з чоловіком однієї думки, передусім щодо виховання сина, залишаючи за ним головний голос у цій справі. Осуджував її роздачу милостині вбогим без відома чоловіка, кажучи їй просити за це в нього прощення. Подібно радив чоловікам ставитися до своїх жінок: з повагою, любов’ю та розумінням.
Августин був скромним і покірним, про що свідчить його полеміка зі св. Єронімом. Коли той, помиляючись, вважав, що Августин прилюдно докоряє йому, він написав Єроніму: “Я сердечно прошу тебе поправляти мене, якщо побачиш в мені щось не так; бо хоч чин єпископа вищий від чину священика, проте Августин у багатьох речах стоїть нижче від Єроніма”. Його щиро засмучувала письменницька суперечка св. Єроніма зі священиком Руфінам, про яку він писав так: “Якби я зустрів їх обох, впав би їм до стіп і плакав би доти, доки б не виблагав у них прощення один одному”. Августин завжди боявся омани марної слави, яка була прихована в подібних диспутах, у яких люди відстоюють свій погляд “не тому, що він правдивий, а тому, що він їхній власний, тож вони диспутують не для правди, а для перемоги”.
Тодішні єретики, що розбивали церковну єдність, тривожили доброго пастиря; він старався об’єднати їх у лоні Церкви. Говорив їм слово правди, щоб зламати їхню гордість, а одночасно молився й постив, аби прогнати з-поміж них дух невірства. Августин говорив: “Ви – мої брати; добрі чи злі, ви мої брати. Чи не завдали ми собі забагато ран, чи не досить диспутували? Діти того самого Батька, будьмо приятелями в цій самій любові. А чому б ні? Тут нема мови про поділ спадку: в нас спільна власність, з якої усі мають користати”. Коли царський меч був готовий кожної хвилини суворо вдарити по єретиках, Августин ставав між мечем закону та іновірцями, обороняв і рятував їх. Державного проконсула переконував, що треба бути суворим до фальші, але не до осіб; де можна все залагодити мирно, там не треба вживати насилля. Коли імператор видав суворі розпоряд­ження проти донатистів, Августин спочатку був проти них, але згодом, через єретицьке насилля, признав їх необхідними, крім смертної кари. Прилюдна розправа між Церквою і донатистами 411 року стала початком занепаду єретицької секти.
У той час Пелагій виступив з фальшивим вченням, що люди не потребують для спасіння Божої ласки: вони можуть спасти свою душу власними силами. Гордопишна єресь Пелагія почала скоро поширюватися. Августин обороняв правду писаннями. Він став душею нарад душпастирів та їхніх намагань згасити небезпечний і шкідливий єретицький вогонь. Августину вдалося відвернути лихо. Коли Африку поневолив вандальський король Генсерик, убиваючи людей, палячи церкви та плюндруючи край, деякі єпископи питали Августина, чи може пастир у час такого
лихоліття покинути своїх вірних. Він відповів: якщо священик не може виконувати своїх пастирських обов’язків, або його вірні покинули свою місцевість, тоді душпастир може перейти в інше місце. Коли ж він може виконувати свої обов’язки й має над ким працювати, то було б провиною покидати свїх вірних.
Єпископ Августин був дбайливим учителем й проповід­ником; до своїх промов готувався молитвою й роздумами на самоті, черпаючи свої знання зі Святого Письма. Письменник Еразм з Ротердама, подивляв Августинову працю й ревність про спасіння душ, сказав про нього так: “У листах та інших писаннях цього святого мужа виразно проявляється його побожність, любов, лагідність, ввічливість,
згідливість і ревність за Божий дім. Про що він лише не старається! Як трудиться! Коли є хоч найменша надія навернути поганина до Христа, як понижається, як він, за св. Павлом, міняє свій голос! Дбає навіть про лихих єретиків (чіркончеліонів). Хто більше старався про своїх друзів, як він про своїх ворогів? Він хоче згубити все, але не втратити нікого. Як він сумує, коли стається якесь згіршення! Мені здається, що я бачу ту квочку зі Святого Письма, що запопадливо намагається зібрати своїх курчат під свої крила.
В ньому, як у дзеркалі, можна бачити того досконалого єпископа, описаного в св. Павла”.
Августин виступав проти тиранії і протистояв бунтові підданих; старався про зменшення податків і захист слабих та понижених. Його часто просили бути посередником у вирішенні державних і родинних справ. Життєписець Августина Посідій згадував, що єпископ слухав справи часто цілий день без їжі; ладнав їх дбайливо, терпеливо та з любов’ю, робив усі можливі заходи для примирення
ворогуючих сторін та старався всіх, християн і поган, злучити для Бога й чесного життя. Любов людей була йому нагородою за його труд.
Єпископ Августин ревно дбав не тільки про Африканську, але й про всю Західну Церкву. Він спішив з духовною допомогою до владик, керував народом під час вибору пастирів, оживляв побожність “сильних” світу цього та служив усім. Авrустин був душею тих славних соборів, що закріплювали в Церкві дисципліну й побільшували її славу.
3 його колегії, славної наукою й побожністю, вийшло багато місіонерів, пройнятих духом свого св. учителя, які збагатили багато єпархій апостольським духом. Гіппо, мале містечко, стало другим Римом, взірцем для інших єпархій. До гіппонського владики зверталися за порадою з усіх кінців землі, бо його мудрість була уподібнена євангельському світильнику, що стоїть високо й освічує всіх. Маловідома Августинова столиця стала опорою катедри св. Петра; труди св. Атанасія в Єгипті, Ілярія у Франції й Амбросія в Мілані завдяки розумові, праці і святості Авrустина, зродили спасенні плоди. Про все добро, яким він збагатив Церкву, співається в богослужбі на його честь: “Світських людей повчив, духовних напоумив, стараючись зарадити потребам усіх, успішно керував Твоїм кораблем у цьому життєвому морі”.
Знаючи неміч людської природи, легко зрозуміти, чому Авrустин у свої молоді літа так полюбив бурхливе життя почуттів. Але неможливо пояснити те, як та сама людина згодом стала мужем живої віри й подиву гідної святості, полюбила правду понад усе, хоча колись була прив’язана до фальші; досягла такої ясності в країні колишньої темряви, гріха й смерті.
Це зробив Всемогутній Господь. Щоб той, хто мав навчати про могутність і конечність ласки, сам був взірцем великого тріумфу ласки Божої. Вище Провидіння так покерувало Авrустиновим життям, що він пожертвував своєю власною волею, своїм послухом переміг упередження, своєю покорою понизив гордість, засвідчивши світові, що все можливе і підвласне силі чесноти і віри. Один з найбільших світових геніїв, вишколений труднощами, навчений обережності власними падіннями, був духовно скріплений Богом, якого вже безвірство не могло ні перетягти на свою сторону, ні перемогти.
В часи Авrустина, коли релігія переживала важкі випробування, Церкві треба було більш, ніж коли, апостоль­ської помочі. Християнство перемогло, не злякалося меча тиранів, але серед миру збиралося на бурю. Римська держава розліталася на шматки, варвари збиралися змити західну цивілізацію. Серед цього замішання противники Бога і його вірних роздмухували найгірші пристрасті між поганами й грішниками та поширювали свої, протилежні Церкві, вчення. Єретики, загрожували Церкві, як варвари державі. Проти цих “пекельних воріт” Бог поставив великого первосвященика Августина, що своїм життям підпер дім і скріпив святиню. Він узяв під опіку свій народ і захоронив його від знищення. Він засяяв у Божій святині, як сонце. Він виливав божественні пахощі перед Всевишнім. Де був Августин, там була Божа слава й сила. Він став справжнім християнином, світлом світу. Найпіднесенішими словами говорив про Бога, християнські Таїнства та чесноти. Люди різних сторіч і країн досі користають з багатства його дарів.
Несвідомих Августин навчав і провадив; грішників і єретиків навертав; утихомирював заколоти, усував згіршен­ня, непохитно стояв за правду. Він багато писав, був головним речником цілої Церкви.
Одночасно Августин був найпокірнішим християнином. Забуваючи самого себе, бажав тільки перемоги правди. У 430 році місто Гіппо облягли вандали, що напали на Африку й нещадно руйнували її. На третьому місяці облоги Августина звалила з ніг гарячка; з першої хвилини своєї недуги він знав, що для нього надійшов час повернення до Небесного Отця. Августин часто згадував видіння одного єпископа, в якому Христос сказав такі слова: “Ти боїшся терпіння тут, а не хочеш звідси йти; що я маю робити з тобою?” Одночасно писав: “Що це за любов, коли ми боїмося, щоб не прийшов Той, якого, як кажемо, ми любимо? Браття, чи не соромно говорити, що ми любимо, якщо додаємо, що боїмося, що Він може прийти?” Під час своєї недуги Августин просив написати йому на табличках Давидові псалми і повісити на стіні біля його ліжка; лежачи на постелі, він читав їх і заливався слізьми.
Хоч тілесні сили Августина слабли з дня на день, проте розум залишався діяльним і сильним до самої смерті.
28 серпня 430 року він спокійно віддав Богові свою душу, яку славно відродив щирим каяттям і прикрасив святістю.
Помер св. Августин, один з найбільших Учителів Західної Церкви, на сімдесят шостому році життя і тридцять п’ято­му – єпископства.