Відвага й постійність у боротьбі зі злом є конечною частиною чесноти, передусім в єпископа, і в цій речі св. Амбросій був одним із найбільш подиву гідних великих па­стирів Католицької Церкви по св. апостолах. Одночасно його вченість зробила його одним з чотирьох великих Учителів Західньої Церкви.
На світ прийшов Амбросій приблизно 340 року, як син воєводи rалїі. По передчасній смерти батька, його вихован­ням дуже дбайливо займалася його мати, а також багато добра для його душі зробила йому його сестра, св. Марке­лина, Богу посвячена дівиця.
Бувши здібним, він здобув високу освіту і став адвока­том, одночасно він був добрим промовцем і поетом. Завдя­ки таким талантам, на нього звернули увагу на цісарськім дворі в Римі і цісар Валентініян наділив його гідністю кон­сула та призначив воєводою північної Італії з осідком у Мі­ляні. У тому часі, коли Амбросій вже перебував у Міляні, вмер місцевий єпископ. Під час виборів його наступника йшла завзята боротьба, бо одні хотіли вибрати єпископом щирого католика, а інші єретика-аріянина. Діялося це тому, бо в тих часах у виборі єпископа брали участь усі місцеві вірні. Амбросій, як воєвода, прийшов теж до церкви, де від­бувалися вибори, і в промові звернувся до народу, щоб старалися вести вибори спокійно, без ніякого заколоту. Рап­том під час його промови хтось крикнув: “Амбросій єпи­скоп!” Цей несподіваний вигук зробив на присутніх таке сильне враження, що всі присутні, католики і єретики, одно­душно проголосили Амбросія єпископом Міляну. Єпископи провінції цей вибір одобрили.
Несподіваний вибір на єпископа здивував Амбросія, бо він, хоч визнавав християнську віру, то, через тодішній не­щасний звичай, не був іще хрещений і не повинен був бути вибраний на єпископа. Крім цього, своєю дотеперішньою працею він не був зовсім приготований до високого пастир­ського уряду. Заскочений цією подією, він хотів утекти з Мі­ляну, а також у листі до цісаря заявив, що не може бути єпископом. На щастя цісар був надзвичайно вдоволений, що його воєвода був вибраний на єпископа, тому видав наказ, щоб докінчено вибір. Рад-не-рад Амбросій погодився прий­няти єпископський уряд. Він негайно прийняв св. Тайну Хрещення, а тиждень пізніше, 7 грудня 374 року, був висвячений на архиєпископа Міляну. Мав він тоді приблизно тридцять п’ять літ. Коли св. Василій Великий довідався про вибір Амбросія на єпископа, то прислав йому свій привіт. Прийшовши до тієї свідомости, що він уже не нале­жить до цього світу та що йому треба пірвати всі особисті земні зв’язки, він передав свої посілості Церкві й убогим, задержавши з них тільки частину доходів на прожиток для сестри Маркелини. Передавши полагоджування всіх своїх до­часних справ своєму братові Ратирові, він неподільним сер­нем почав займатися своїми пастирськими справами.
Незабаром по висвяченні на єпископа написав Амбросій листа до цісаря зі скаргою на деяких несправедливих цісар­ських урядовців. Цісар відповів: “Лікуй далі наші гріхи ти­ми засобами, що їх приписує Божий закон.”
Свідомий того, що він не має богословської освіти, він почав негайно завчати св. Письмо й твори церковних пись­менників, передусім св. Василія й Орігена. його вчителем був св. Сімплікій, вчений римський священик, що його Ам­бросій любив як приятеля, шанував як батька, а поважав як свого зверхника. Одночасно він дуже дбайливо навчав нарід правд християнської віри й моралі. Аріянську єресь перемагав так успішно, що по десятьох роках признавалося в Міляні до єресі тільки кілька rотів і цісарських урядників.
Його особисте життя стало тепер просте й повне тяжкої праці. Він часто постив; обідав тільки в неділі й деякі ви­брані дні, не ходив на бенкети. Щодня відправляв Службу Божу за своїх вірних, кожного приймав на послухання в якій-небудь порі дня, так що нарід любив його й подивляв. Св. Авrустин засвідчує, що як він деколи прийшов до єпи­скопської палати, то заставав там стільки всяких людей, які ждали побачення з Амбросієм, що він не мав можности з ним поговорити; постоявши в кімнаті, він виходив навіть ним неспостережений. Згодом Амбросій охрестив Авrустина.
У своїх науках Амбросій часто звеличував стан дівицтва, вибраний з любови до Бога. Це мало такий великий вплив на дівчат, що багато з них проживали за проводом Амбросія як Богу посвячені дівиці. Ці науки, на прохання сестри Мар­келини, він опісля зібрав і видав у трьох книгах. Дівиці так були захоплені навчанням Амбросія, що матері забороняли дочкам ходити на ці його науки, а його оскаржували, що через нього буде в державі менше людей. Він відповідав їм: “Я хотів би знати, котрий юнак бажав коли небудь одружи­тися і не міг знайти жінку?” А одночасно поясняв, що війни, а не посвячені Богу дівиці винищують людську расу. Насе­лення саме тоді побільшується, коли збільшається пошана дівицтва.
На прохання молодого цісаря Іраціяна він написав свій твір проти аріянської єресі. Коли rоти нападали на край, то Амбросій не тільки всі свої гроші видав на викуп полонених, але казав навіть сто­пити на цю ціль церковний золотий посуд. Це не сподобалося аріянам, і вони говорили, що Амбросій допустився святокрадства. Св. владика відповів їм, що годилося скорі­ше рятувати душі, ніж золото. Як Церква має золото, то на те, щоб уживати його для потребуючих, а не щоб зберігати його. Викуп визначає Христову Кров, що її вливають до золотого посуду. Коли генерал Максим убив молодого цісаря Іраціяна і хотів зайняти Італію, Амбросій, на прохання цариці Юстини, поїхав до табору наїзника та вплинув на нього, щоб він здер­жав свій дальший похід проти його молодшого брата Валеріяна. Це перший раз в історії Церкви сталася така подія, що духовного достойника просили взяти участь у полаго­дженні політичної справи. Пізніше він не хотів мати ніяких взаємин з Максимом, що його руки були сплямлені невин­ною кров’ю його володаря.
Коли деякі сенатори просили в тому часі цісаря, щоб він дозволив їм поставити в палаті сенаторів вівтар на честь поганської “богині перемоги”, наче б то давній Рим цьому божкові завдячував свої колишні перемоги й успіхи, Амбро­сій написав відповідь, що в ній він висміяв думку прихиль­ників поганства, наче б то воєнні здобутки залежали від бебехів пожертвованих бичків. Одночасно закликав перейня­тих поганським духом сенаторів, щоб не просили цісарів да­ти мир їх божкам, але щоб просили Бога дати мир цісарям. Світ змінився. На руїнах колишніх здогадів, тепер, завдяки справедливості, запанувала правда. Коли цісареві прочитали оба листи, він не дав дозволу на поставлення поганського вівтаря. На вимогу цариці, щоб Амбросій відступив для неї й її аріян одну церкву на відправи, він відповів, що ніколи не віддасть Божу церкву, але притім не допускав ні до якого
заколоту, або зневаги цісаря й його матері. Коли в Квітневу неділю Амбросій мав проповідь, люди, побоюючись за його життя, забарикадувалися разом з ним у церкві. Цісарське військо обступило церкву, щоб усіх примусити голодом до здачі. Облога тривала до Великодня. Ввесь той час Амбросій співав з людьми псалми й пісні, що їх він сам зложив. Коли цісар Прислав старшину з домаганням, щоб Амбросій при­значив своїх заступників для розсудження його справи з арі­янами, Амбросій відписав, що світські люди не можуть су­дити єпископів ні видавати церковні закони. Опісля з про­повідальниці розказав людям усі свої труднощі, що їх він мав через цісаря, і заявив: “Цісар є в Церкві, а не понад Нею.” Цісар не хотів насилля і відкликав військо.
Цісарським дворянам, які погрожували Амбросієві ці­сарським гнівом, він говорив: “Як хочете мого майна, то візьміть! Хочете мене ув’язнити, я добровільно віддамся в ваші руки. Наложите мені кайдани або вб’єте мене, знайте, шо я найгарячіше бажаю цього. Я не оточу себе юрбами народу, щоб боронитися, я не шукатиму оборони при вівта­рі, щоб спасти життя, але навпаки, я хочу стати жертвою за св. вівтарі. Ви знаєте, що я завжди віддавав цісареві на­лежну честь. Як цісар домагається податків, то ми охоче платимо їх від церковних земель, а як цісар хоче забрати собi й землю, то й у цім йому ніхто не противиться. Жертви вірних вистачать на прожиток для вбогих. Але Церква належить до Бога і вона є незалежна від цісаря, тому не мож­на її дати цісареві. А ця незалежність Церкви не понижає цісаря, бо що ж може бути для нього почесніше, як це, що він є сином св. Церкви? Добрий цісар живе в Церкві й шу­кає її охорони. А це я говорю не з гордости, а по правді. Мені погрожують засланням, живим огнем, смертю. Правдиві Божі слуги навчилися не боятися цього всього!” А самому цісареві сказав: “Не думай, що ти маєш право над тим, що належиться Богові. До цісаря належать палати, а до свяще­ника церкви. Ти маєш владу над мурами й окопами міста, але ніколи над його святощами!”
У 390 році люди в місті Солуні розсердилися на місце­вого воєводу та вбили його й кількох старшин. Замість по­карати винних, казав новий цісар Теодосій пімститися на на­селенню. Одного дня, коли люди були зібрані в цирку, вояки напали на них і вбили сім тисяч людей. Почувши про такий великий злочин, Амбросій написав до цісаря листа з закли­ком до покаяння. Одночасно заявив, що він доти не прийме його жертви в церкві ні не відправлятиме в його прияв­ності Служби Божої, доки він не спокутує свій гріх. В своєму листі Амбросій писав: “Такого, як це зроблено в Солуні, люди не пам’ятають. Ти людина, і спокуса перемогла тебе. Переможи ти її. Я раджу, я прошу, я благаю тебе, щоб ти покаявся. Ти, що був часто такий милосердний і прощав провинникам, тепер спричинив смерть багатьох невинних. Диявол хотів зірвати з тебе вінець побожности, що був твоєю головною славою. Прожени його від себе, доки мо­жеш. Я пишу це тобі власною рукою, щоб ти теж сам міг це прочитати.” Цісар прийняв покірно пастирське напімнення свого єпископа і покаявся. Він зняв з себе царську одежу і прилюдно в церкві, так як це було тоді в звичаю, оплакував свій гріх. Це Теодосієве каяття і Амбросієве виконання па­стирського обов’язку були великим засвідченням, що хри­стиянство не дивиться на особи та що його моральний за­кон обов’язує всіх однаково. А про самого Амбросія сказав цісар, що він єдиний з відомих йому єпископів був гідний такого імени.
Іншим разом цісар прибув у свято до церкви на Службу Божу і став близько вівтаря. Амбросій спитав його, чого він бажає. Коли цісар відповів, що хоче вислухати Службу Божу і прийняти св. Причастя, Амбросій через диякона пе­реказав йому: “Мій Пане, це тільки Богу посвяченим осо­бам вільно перебувати в святилищі. Прошу ласкаво вийти і стати разом з іншими. Пурпурова одежа робить князями, але не священиками.” Тоді цісар попросив вибачення і ска­зав, що він думав, що в Міляні є такий самий звичай, як і в Царгороді, де він мав місце коло вівтаря. Опісля подя­кував єпископові за поучення, вийшов зі святилища і став між людьми. В 395 році цісар Теодосій умер на руках Амбро­сія. В похоронній проповіді Амбросій згадав свою любов до покійного цісаря, а одночасно й великі обов’язки його двох синів, нових володарів християнської держави.
Після смерти цісаря жив Амбросій іще два роки. Коли занедужав, передрік свою смерть. Коли про його недугу почув опікун молодого цісаря Онорія, то сказав прилюдно: “Того дня, коли вмре цей муж, над Італією зависне поги­бель.” Опісля вислав до Амбросія післанця, щоб просив со­бі продовження життя. Амбросій відповів: “Я не поводився так погано між вами, щоб я мав стидатися жити довше; я теж не боюся вмирати, бо ми маємо доброго Пана.”
У сам день смерти він лежав кілька годин з руками роз­ложеними навхрест і постійно шептав молитву. В сусідній кімнаті спочивав св. Гонорат з Верчеллі. Раптом він наче почув тричі викрик: “Вставай! Спішись! Він відходить!” Гонорат негайно заніс до Амбросієвої кімнати Пресв. Євха­ристію. Прийнявши св. Причастя, св. владика закінчив не­забаром своє життя. Сталося це в Велику П’ятницю 397 року. Мав він тоді п’ятдесят сім літ, з чого двадцять два роки був єпископом.
Св. Амбросій був великим єпископом. Коли йшлося про Божу справу, він був невгнутий, як скеля, але воднораз ве­ликодушний, розумний і поміркований; в усіх своїх діях він єднав відвагу й повагу вірного своїм обов’язкам єпископа з лагідністю й любов’ю. Таким чином він з’єднував серця людей, які розуміли, що його діями керує розум і серце.
Св. Авrустин засвідчує, що під час своєї першої зустрічі з Амбросієм, коли він був ще чужий для нього й обмотаний своїм прив’язанням до світу, св. владика відразу з’єднав був собі його тим, що був “муж сердечний і ввічливий”.
Як спадщину, оставив св. Амбросій Католицькій Церкві свої численні гомілетичні, екзеrетичні, теологічні, аскетичні й поетичні твори. Він був одночасно перший зі св. Отців, шо з успіхом покористовувався латинською мовою в службі Христовій справі.