Велике зло гнатися за першими місцями, а не дивитися на істинний пожиток. Будемо наслідувати патріарха Авраама, котрий поступився Лоту кращою землею, і ніколи не будемо захоплювати першість, але послухаємо пораду блаженного Павла, котрий говорить: “Пошаною один одного випереджайте” (Рим. 12, 10) і намагатимемося зневажати себе у всьому. Бо саме це і дає першість, як і Христос сказав: “Хто принижується, буде вивищений” (Лк. 14, 11). Отже, що можна порівняти з тією поведінкою, коли ми, уступаючи іншим першість, завдяки цьому самі досягаємо більшої шани, і, віддаючи іншим перевагу, через це самі підіймаємо себе до вищої почести? Про це, благаю, будемо дбати, щоб наслідувати смиренномудрість Патріарха, і нам, сущим під благодаттю, іти по стопах того, хто ще до закону показав таку любомудрість. Бо істинну смиренномудрість показав цей дивовижний чоловік стосовно людини, яка була набагато нижчою від нього не тільки за доброчесністю, але і за віком, і за всім іншим. Подумай тільки, що старець поступився юнакові, дядько племіннику, той, котрий заслужив таке благовоління в Бога – тому, хто не зробив ще нічого великого, – що Патріарх учинив юнакові те, що повинен був учинити той, як юнак, старцеві і дядькові своєму. Так і ми будемо вшановувати не тільки вищих за нас або рівних з нами : це не було б смиренномудрістю, а обов’язком. Істинна смиренномудрість у тому, коли ми поступаємося тим, хто очевидно нижчий за нас, і віддаємо перевагу тим, хто вважається гіршим за нас. Втім, якщо ми будемо розсудливими, то не будемо нікого вважати нижчими за нас, а усім людям станемо віддавати перевагу перед собою. І це кажу я не про себе самого, котрий поринув у численні гріхи; ні, нехай хто визнає в собі безліч досконалостей, але якщо тільки він не думає про себе, як про останнього серед інших, його досконалості не принесуть йому ніякої користи. Бо саме в тому і полягає смиренномудрість, коли хто, маючи чим звеличуватися, зневажає, упокорює себе і поводиться скромно. Тоді він і підіймається на істинну висоту за обітницею Господа, Котрий говорить: “…хто принижується, буде вивищений” (Лк. 14, 11)
Патріарх зробив юнакові-племіннику таку, зі свого боку, честь, що віддав йому навіть перші місця, а сам взяв гірші, і все зробив, аби тільки припинити суперечку та усунути привід до розбрату. Саме його всі ми намагатимемося наслідувати, і не станемо ніколи звеличуватися над ближніми, ні багато думати про себе; але з великою смиренномудрістю будемо поступатися іншим і поспішімо зневажити себе і у вчинках, і в словах; не будемо ворогувати навіть проти тих, котрі кривдять нас, хоча б це були й облагодіяні нами; саме в цьому і полягає найвища любомудрість; не будемо також дратуватися через образи, навіть якщо ті, котрі докучали нам, були гірші за нас, але станемо приборкувати гнів лагідністю та тихістю. Бо немає нічого сильнішого від неї, нічого могутнішого. Вона вводить душу нашу в постійний мир, примушуючи її прагнути до нього, ніби до пристані, і таким чином служить для нас джерелом усякого заспокоєння. Саме тому і Христос, пропонуючи божественне Своє вчення, сказав: “…навчіться від Мене, бо Я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим” (Мт. 11, 29). Дійсно, ніщо так не завдає душі спокою і тиші, як лагідність і смиренномудрість, а це благо для того, хто досяг цього, дорожче будь-якої діадеми, корисніше усякого блиску і слави. Бо що може бути блаженніше людини, вільної від внутрішньої боротьби? Хоча би ми сповна користувалися зовнішнім миром і послужливістю; але якщо всередині нас від збурення помислів виникає шум і буря, то немає ніякої користи від зовнішнього спокою, подібно до того, як нема нічого жалюгіднішого від того міста, котре, хоча і оточене численними стінами та баштами, але терпить зраду від тих, хто живе в ньому. Отже, про це прошу піклуватися передусім, як би нам зробити душу свою безтурботною, привести її в стан спокою і бути вільними від будь-якого неприємного почуття, щоб і нам самим насолоджуватися цілковитим спокоєм, і з ближніми нашими бути у злагоді. Бо саме в тому і полягає характерна властивість розумної людини, щоб бути скромним, лагідним, поблажливим, смиренним, тихим, не знатися і не захоплюватися рабськи гнівом чи іншими пристрастями, але розумом перемагати внутрішні безладні порухи, оберігати своє високе почуття власної гідности і не принижуватися, через недбалість, до звірячого стану безсловесних. А щоби знати тобі, наскільки великою є сила лагідности і смиренномудрости, і як ця одна чеснота могла того, хто досяг великих успіхів у ній цілковито, зробити гідним невисловлених похвал, послухай про прославлення блаженного Мойсея і про вінець, котрий сплетений йому за цю доброчесність. “З Мойсея ж, – сказано, – був собі вельми тихий чоловік, понад усіх людей на світі” (Чис. 12, 3). Бачиш, яка висока похвала: вона поставила його нарівні зі всім родом людським, або, краще сказати, вище усього роду людського! Те саме говорить Писання і про Давида: “Згадай, о Господи, Давидові усі його старання…” (Пс. 132, 1). Цією чеснотою і Авраам здобув ще більше благовоління з неба, і, зробивши, зі свого боку, все, що міг, удостоївся за це більших благ від людинолюбного Бога.