Господь запропонував нам такі умови стосовно ближніх, які не становлять нічого трудного. “Все, отже, що бажали б ви, – говорить Він, – щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм” (Мт. 7, 12). Чи бачиш, що Він не прописав нічого чужого, але те саме, чого і раніше вимагав закон природний? Як ти хочеш, говорить Він, – щоб чинили з тобою ближні, так і сам чини. Хочеш, щоб хвалили тебе? Хвали сам. Хочеш, щоб у тебе не крали? Не кради сам. Хочеш бути в пошані? Шануй інших сам. Хочеш отримати милість? Чини милосердя сам. Хочеш бути любимим? Люби сам. Не хочеш чути про себе недобре? Не говори нічого такого сам. І зауваж, яка точність у виразах. Він не сказав: “Все, отже, що б ви не бажали, щоб люди вам чинили, те ви не чиніть їм”, але “все, що бажали б ви”. Оскільки до доброчесности ведуть два шляхи, один із яких полягає в ухилянні від пороків, а інший у чиненні доброчесностей, то Він пропонує останній. Перший шлях Він відкрив, коли сказав: “Не роби іншим того, що тобі не любе” (Тов. 4, 15); а останній Він ясно вказав, сказавши: “Все, що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм”. Є й інша умова. Яка ж саме? “Люби ближнього твого, як себе самого” (Мт. 22, 39). Що може бути легше від цього? Ненавидіти – важко і пов’язано з неспокоєм; а любити – легко і зручно. Справді, якби Господь сказав: ви, люди, любіть звірів, – така заповідь була б складною; але коли Він заповідав людям любити людей, до чого і подібність, і єдність походження, і природний потяг служать великим спонуканням, то яка може бути тут складність? Це буває й у левів, і у вовків; та спорідненість їх природи сприяє до взаємної приязні. Тому яке ми можемо мати виправдання, якщо не станемо привертати до себе любов’ю подібних до нас, тоді як приборкуємо левів і привчаємо їх до свого дому?
