Чому Бог так зневажив Себе?
Чи можна вважати зайвим читання Писання, якщо читаєш повчання Святих Отців?
Яка користь від слухання Писання, якщо не сповняється те, про що там сказано?
Як не втратити нагороду від Господа, якщо зроблені тобою добрі справи звеличують тебе у власних очах?
Як потрібно виражати вдячність Господеві?
В яких випадках Бог показує Свої знамення?
Чим можна приборкати такого звіра, як гнів?
Чи можна спастися винятково молитвами праведників, чи потрібно до цього прикладати власні зусилля?
Як зрозуміти фразу: здобувайте собі друзів багатством неправедним?
Як потрібно користуватися приналежними тобі знатністю, талантами, багатством?
Ким потрібно вважати себе в цьому світі і як жити в ньому?
Як зрозуміти вираз “блаженні плачучі”?
Якщо гріх розважатися, то навіщо побудовані театри, цирки та інші видовищні заклади?
Для чого Бог залишив диявола, щоб він спокушав і губив нас?
Як ставитися до повсякденних малих гріхів – неправди, лихослів’я?
Як ставитися до образ і страждань, заподіюваних нам ближніми?
Який гріх мають діти, які помирають в ранньому віці?
Чим можна виправдатися перед Господом, якщо маєш пристойний маєток і не хочеш з ним розстатися?
Чим є милостиня і наскільки вона важлива?
Яка є розрада для того, хто втратив майно?
Чи є доречним самовиправдання при здійсненні гріха?
Чи є наша природа причиною гріхопадінь?
Чому Господь бариться виконувати наші прохання?
Як стати доброчесним?
Чому Бог так зневажив Себе?
Тому що Він бажав спасти, а не налякати. Син безначального Отця, Син істинний, благоволив назватися сином Давидовим, щоб тебе зробити сином Божим, благоволив мати раба Своїм батьком, щоб тобі, рабові, зробити батьком Владику.
Не зневажив би Він Себе даремно і без цілі до такої міри, якби не хотів піднести нас. Він народився в плоті, щоб ти народився в дусі. Він прийшов не для того, щоб уникнути ганьби нашої, але щоб знищити її. Христа треба подивляти не тільки тому, що взяв на себе плоть і став людиною, але ще й тому, що грішних людей удостоїв бути своїми родичами, не соромлячись анітрохи наших пороків. Так від самого початку народження Він показав, що не гребує нічим нашим, навчаючи тим і нас не соромитися лихої вдачі предків, але шукати тільки одного – чесноти.
Господь від самого початку показує, що слід хвалитися не родом, а власними своїми заслугами.
Неможливо, зовсім неможливо через чесноти або пороки предків бути чесним або безчесним, знаменитим або невідомим. Навпаки, той і є більш знаменитий, хто, будучи народженим не від добрих батьків, став добрим. Отже, ніхто нехай не пишається предками, але, роздумуючи про праотців Господа, нехай відкладе марнославство і тішиться тільки своїми заслугами.
Чи можна вважати зайвим читання Писання, якщо читаєш повчання Святих Отців?
Хто живе в світі та щодня зазнає нових ран, для того особливо й потрібне лікування. Тому вважати зайвим читання Писання набагато гірше, ніж не читати його. Така думка – сатанинське навіювання.
Слово, вимовлене від божественного Писання, сильніше, ніж вогонь, пом’якшує озлоблену душу і робить її здатною на все прекрасне.
Постійний духовний пісноспів і читання Писання – це пожива для душі, це її прикраса, це її огорожа. Навпаки, не слухати Писання – для душі голод і погуба.
Звичайно слово і псує душу, і зцілює її; слово і збуджує в ній гнів, і воно ж знову приборкує його, сороміцьке слово розпалює похіть, слово пристойне настроює до ціломудрія. Якщо ж слово взагалі має таку силу, то як же ти, скажи мені, нехтуєш Писанням? Якщо проста мова так сильно діє, то значно сильніше діє мова, супроводжувана дією Духа.
Яка користь від слухання Писання, якщо не сповняється те, про що там сказано?
Не мала користь буде і від самого слухання. Принаймні людина впізнає себе, поскорбить, а колись дійде і до того, що буде виконувати почуте.
Як не втратити нагороду від Господа, якщо зроблені тобою добрі справи звеличують тебе у власних очах?
А ти забудь про них. Від самохвальства фарисей став гіршим від митаря. Якщо хочеш показати велику чесноту, не високомудруй, і тоді покажеш ще більшу; не думай, що, зробивши щось, ти вже все зробив. Що б ти не зробив, впокорися і вважай себе гіршим від митаря. Не губи праці своєї, не роби так, щоб твій піт був пролитий марно, і ти, перебігши тисячі поприщ, позбавився хоч би якоїсь нагороди. Господь набагато краще від тебе знає твої заслуги. Якщо ти даш напитися холодної води, – Він і цим не знехтує. Якщо подаш одну монету, якщо тільки зітхнеш, – Він все прийме з великою прихильністю, і згадає, і визначить за це велику нагороду.
Для чого ж ти розглядаєш свої чесноти, і постійно виставляєш їх напоказ? Чи не знаєш, що, якщо хвалиш самого себе, не будеш вже похвалений Богом? Так само, якщо ти принижуєш самого себе, Він безперестанно буде прославляти тебе перед усіма. Він не хоче применшити нагороду за працю твою. Він все робить і влаштовує, щоб навіть за мале нагородити тебе, і шукає будь-яких зачіпок для того, щоб уникнути тобі геєни. Ось чому, хоч би ти тільки потрудився одинадцяту годину дня, Господь дає тобі повну нагороду. “Хоч і нема за що спасти тебе, скаже Він, Я це роблю для Себе, щоб не осквернялося ім’я Моє” (Пор. Єзек. 36, 22,32). Якщо тільки зітхнеш, тільки розплачешся, Він сам відразу ж скористається всім цим, як нагодою для твого спасіння. Ось чому треба забувати про свої добрі вчинки. Забування добрих своїх справ є найбезпечніше їх сховище.
Як потрібно виражати вдячність Господеві?
Визнавати свої прогрішення – це й означає дякувати Богові. Справді, ніщо не є таким приємним Богові, як те, що хтось вважає себе великим грішником. Це є початок любомудрія: смиренний і сокрушений ніколи не буде ні марнославним, не буде ні гніватися, ні заздрити ближньому, тобто, не буде живити в собі жодної пристрасті.
В яких випадках Бог показує Свої знамення?
Бог звичайно творить знамення, коли помножується зло. Коли бачить, що Його рабів утискають, а противники без міри впиваються мучительством над ними, тоді показує Свою владу.
Чим можна приборкати такого звіра, як гнів?
Віруючий повинен бути світлом для світу і сіллю. А якщо ти самому собі не світиш, не уникаєш власної гнилості, то з чого нам знати, що ти християнин? Чи з того, що ти занурювався в священні води? Але це може довести тебе до покарання. Велич почесті для тих, хто не бажає жити згідно з цією почестю, збільшує покарання. Що таке гнів? Навіть лев і єхидна не можуть мучити нутрощів з такою жорстокістю, як гнів безперестанно мучить залізними пазурами. Він не тільки шкодить тілу, але розстроює саме здоров’я душі, поїдаючи, мучачи, роздроблюючи всю силу її і роблячи її ні до чого не здатною. У кого всередині завелися хробаки, той не може дихати, тому що всі нутрощі його поїджені. Як же ми можемо породити щось благородне, носячи всередині себе такого змія, – маю на увазі гнів, який поїдає нутрощі наші?
Яким чином загоїмо цю рану? Якщо будемо вживати напиток, який може умертвити хробаків і зміїв. Але який напиток, спитаєш, має таку силу? Чесна кров Христова, якщо з упованням споживається. Вона може вилікувати будь-яку хворобу. Ще уважне слухання божественних писань і долучена до цього милостиня. Всіма цими засобами можуть бути умертвлені пристрасті, які розслаблюють нашу душу. І тоді тільки будемо жити, а тепер ми нічим не кращі від мертвих.
Коли живі пристрасті, ми не можемо жити, але обов’язково мусимо загинути. Якщо не встигнемо умертвити їх тут, то вони умертвлять нас там. Пристрасті ніколи не насичуються і не відстають, доки зловлену ними людину не потягнуть до диявола. Така сила пристрастей, що вони вимагають від бранців своїх такого ж рабства, в яке віддався Христові Павло, який зневажав для Нього і геєну і Царство. Той, хто упаде чи то в плотську любов, чи сріблолюбство, чи честолюбство, починає вже сміятися над геєною і зневажати Царство, тільки б виконати йому волю тих пристрастей. Отже, повіримо Павлові, що він так любив Христа. Тому й слабша наша любов до Христа, що вся наша сила виснажується на любов порочну, і ми хижаки, сріблолюби, раби суєтної слави. А що може бути нижче від цієї слави?
Чи можна спастися винятково молитвами праведників, чи потрібно до цього прикладати власні зусилля?
Якщо ми самі про себе не дбаємо, то через інших не спасемося. Якщо ж будемо невсипущі, то й самі собою досягнемо спасіння: навіть самі собою спасемося вірніше, ніж через інших. Справді, Богові приємніше давати благодать безпосередньо нам, а не іншим для нас, щоб, намагаючись самі відвернути гнів Його, ставали ми сміливіші і доброчесніші. Так він помилував хананеянку, так спас блудницю, так спас розбійника, хоч не було ніякого за них предстателя і заступника.
Втім, говориться це не для того, щоб не призивати Святих в молитвах, але для того, щоб ми не лінувалися і, щоб, віддавшись безтурботності і сну, не покладали тільки на інших того, що повинні робити самі.
Як зрозуміти фразу: здобувайте собі друзів багатством неправедним?
Христос, сказавши “Придбайте собі друзів мамоною неправою”, (Лук. 16, 9) розумів не що інше, як милостиню. І що дивно, Він нічого вже не вимагає від нас, якщо ми тільки відступимо від неправди, тому що слова Його мають таке значення: ти набув погано – витрать добре. Зібрав неправедно – розтрать праведно. Що, здається, за чеснота – роздавати з маєтку, неправедно придбаного? І, однак, Бог, через чоловіколюбство Своє, милосердиться над нами так, що аж обіцяє нам великі блага навіть за такі діла. Та ми доходимо до такої нечутливості, що нічого не віддаємо з набутого неправедно; навпаки грабуючи тисячами, думаємо, що все вже зробили, віддавши малу частку. Хіба не чув ти, що каже Павло: “хто скупо сіє, скупо буде жати; хто ж щедро сіє, той щедро жатиме” (2 Кор. 9, 6).
Отже, чого ти скупишся? Невже сіяння є витратою, невже це збиток? Ні! Це прибуток і дохід. Де сіяння, там і жнива, де сіяння, там і приріст. Отже, сій, щоб не втратити: не бережи, щоб заощадити; розсипай, щоб зберегти; трать, щоб набути. Хоч би й потрібно було щось зберегти, ти не бережи, тому що неодмінно це погубиш, а довір Богові, в якого ніхто не вкраде. Сам не торгуй, тому що не вмієш діставати прибутку; але більшу частину капіталу віддай у борг тому, хто дає ріст, віддай у борг туди, де немає ні заздрості, ні наклепу, ні обману, ні страху. Віддай у борг тому, хто сам ні в чому не має потреби, але терпить нужду для тебе; хто всіх живить, але неситий для того, щоб ти не був голодним, зубожів для того, щоб ти збагатився. Віддай у борг туди, звідки ти дістанеш не смерть, але життя замість смерті. За такий тільки ріст можеш придбати собі Царство, а за будь-який інший дістанеш геєну, тому що той ріст показує сріблолюбство, а цей любомудріє; той діло жорстокості, а цей чоловіколюбства.
Як потрібно користуватися приналежними тобі знатністю, талантами, багатством?
У тебе все не своє, і багатство, і дар слова, і сама душа; бо й вона від Господа. Тому, коли виникне потреба, віддай і душу свою. Якщо ж ти любиш її і не хочеш віддати, коли тобі велиться, то ти вже не вірний домобудівник. Чи можна опиратися, коли велить Бог? Я от що скажу: тому особливо я дивуюся чоловіколюбству Божому, що Бог, маючи можливість взяти у тебе все проти твоєї волі, не хоче робити цього без твоєї волі, щоб ти заслужив нагороду. Наприклад, Він може взяти твою душу без твоєї волі, але хоче, щоб ти віддав її зі своєї волі, говорячи з Павлом: щодня я наражаюся на смерть (1 Кор. 15, 31). Він може позбавити тебе почестей без твоєї волі і зробити тебе зневаженим, але хоче, щоб це було з твоєї волі, щоб ти одержав нагороду. Він може зробити тебе бідним проти твоєї волі, але хоче, щоб ти зробився таким добровільно, щоб увінчати тебе. Чи бачиш Боже чоловіколюбство і наше засліплення? Чи досяг ти високого ступеня достоїнства і одержав владу Церковну? Не високомудруй; не ти досяг цієї честі, а Бог наділив тебе нею; бережи її, як чужу; не зловживай нею і не вживай на те, на що не слід; не гордися і не привласнюй собі, але вважай себе бідним і незнатним. Якщо б тобі доручено було берегти царську порфиру, то ти, звичайно, не став би зловживати цим одягом і псувати його, але з великою ретельністю зберігав би його для того, хто його вручив тобі. Чи маєш ти дар слова? Не гордися і не заносся; це не твій дар; не будь невдячний за дари Господні, але розділяй їх з подібними тобі рабами, не звеличуйся ними, як своїми, і не жалуй розділити їх з іншими. Чи маєш дітей? Ти дістав їх від Бога; якщо так будеш думати, то маючи будеш дякувати, і втративши не будеш побиватися. Такий був Йов, який говорив: “Господь дав, Господь і взяв” (Йов 1,21). Все ми одержали від Христа; від Нього маємо і саме буття, і життя, і дихання, і світло, і повітря, і землю. Якщо б Він позбавив нас чогось з цього, то ми загинули б і зотліли; бо ми – мандрівники і прибульці. Слова: моє і твоє є тільки пусті слова. Наприклад, якщо ти назвеш своїм будинок, це – пусте слово, не відповідне предметові; бо Творцеві належить і повітря, і земля, і речовина, і ти сам, який побудував його, і все інше. Якщо ж він в твоєму вжитку, то й це не правильно, не тільки з причини загрожуючої смерті, але й перед смертю з причини непостійності речей. Маючи це постійно перед очима, будемо любомудрими, і одержимо від того дуже важливу подвійну користь: будемо вдячними і при одержанні і при втраті, і не станемо раболіпствувати предметам минущим і не приналежним нам. Чи позбавляє нас Бог майна, – Він бере Своє; чи позбавляє тебе честі, слави, тіла, душі, чи сина твого, – Він бере не твого сина, а Свого раба; бо не ти, а Він створив його; ти тільки сприяв появі його, а все зробив Бог. Будемо ж вдячні, що ми удостоїлися допомагати справі Його. Але ти хотів би назавжди утримати те, що маєш? Це є властивим невдячному і тому, хто не знає, що в нього все чуже, а не своє. Як ті, хто знає, що те, що є в них, не належить їм, розстаються з усім благодушно, так ті, хто журиться, при втраті приписують собі приналежне Цареві. Якщо ми самі – не свої, то як інше – наше? Бо ми в двох відношеннях належимо Богові – і по створенню, і по вірі. Так, Давид говорить: Ось кілька п’ядей завдовжки зробив ти мої дні … Моя надія в тобі! (Пс 39, 6, 8). Також Павло: У ньому бо живемо, рухаємося й існуєм (Діян. 17, 28); і роздумуючи про віру, говорить: Хіба ж не знаєте, що ваше тіло – храм Святого Духа, який живе у вас? Його ви маєте від Бога, тож уже не належите до себе самих. Ви бо куплені високою ціною! (1 Kop 6,19,20). Все Боже. Тому, коли Він вимагає і хоче взяти назад, то не будемо суперечити, подібно до невдячних рабів, і привласнювати собі приналежне Господеві. Душа твоя – не твоя: як же майно – твоє? І як ти не своє витрачаєш на те, на що не належиться? Хіба ти не знаєш, що ми будемо засуджені за те, що погано вживали дане нам? Що не наше, а Господнє, те нам слід вживати на подібних нам рабів. За те й багач був засуджений, що не робив цього, так само й ті, які не нагодували Господа. Не кажи ж: я витрачаю своє і насолоджуюся своїм; це не твоє, а чуже. Кажу: чуже, тому що ти сам так хочеш; Бог бажає, щоб те, що вручено тобі для братів, зробилося твоїм; чуже робиться твоїм, коли ти вживаєш його на інших; а коли нестримано вживаєш на себе, тоді твоє робиться чужим. Ти не маєш співчуття і кажеш, що по праву вживаєш своє тільки для своєї насолоди; тому я кажу, що воно – чуже. Бо все твоє є спільне – для тебе і твого ближнього, як спільне сонце, і повітря, і земля, і все інше. Як в тілі є діяльність всього тіла і кожного члена зокрема, і коли який-небудь член діє окремо, то тратить і власну дію: так буває і з майном.
Не хочеш уділяти нікому зі свого багатства? Не бери ж і сам нічого в інших. А якщо буде так, то все розладиться; тому що давати і приймати у всьому є джерело багатьох благ, і в сіянні, і у вченні, і в мистецтвах. Якщо б хтось захотів не розділяти свого мистецтва, то погубив би й себе і все суспільство. Хлібороб, якщо б почав зберігати насіння в себе вдома, закопавши його, спричинив би страшний голод: і багач, якщо зробить так з майном, перед бідними погубить ще й себе самого, накличе на свою голову страшне полум’я геєни. Вчителі, хоч би мали багато учнів, діляться з кожним своїм знанням: так і ти намагайся мати багатьох облагодіяних тобою. Нехай всі говорять про тебе: він такого-то визволив з бідності, такого-то від небезпеки, такий-то загинув би, якщо б з милості Божої не одержав його допомоги; він такого-то зцілив від хвороби, іншого звільнив від наклепу, мандрівника прийняв в дім, нагого одягнув. Такі відгуки кращі від незліченного багатства і багатьох скарбів; вони приваблюють всіх набагато більше, ніж золотий одяг… Такі слова кращі від золотих вінців і є ніби незліченними проповідниками твого чоловіколюбства в цілому місті; такі слова набагато приємніші і солодші від голосу вісників, які попереджують появу володарів; слова: спаситель, добродій, покровитель, – назви властиві Богові. Бо, якщо такі відгуки ще на землі роблять людину настільки славною і знаменитою, то, коли вони будуть написані на небі і Бог проголосить їх в день майбутній, уяви, яка буде тобі честь, яка слава, якої нехай сподобимося всі ми, благодаттю і чоловіколюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцю, разом зі Святим Духом, слава, держава, честь нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Ким потрібно вважати себе в цьому світі і як жити в ньому?
Перша чеснота, і навіть всі чесноти полягають в тому, щоб бути мандрівником і прибульцем в цьому світі і не мати нічого спільного з тутешніми речами, але так ставитися до них, як до непотрібних нам, подібно до тих блаженних учнів, про яких Апостол каже: тинялися в овечих та козячих шкурах, збідовані, гноблені, кривджені; вони, яких світ був невартий (Євр 11, 37, 38). Вони називали себе мандрівниками. А Павло сказав про себе ще щось більше: він не тільки називав себе мандрівником, але казав, що він мертвий для світу і світ мертвий для нього: для мене світ розп’ятий, а я – світові (Гал. 6, 14). А ми поводимо себе як тутешні громадяни, і полагоджуємо всі справи свої в житті так, як теперішні громадяни. Чим праведники були для світу, тобто, мандрівниками і мертвими, тим ми для неба; а чим були вони для неба, тобто, живими громадянами, те й ми для світу. Тому ми й мертві, що ухилилися від істинного життя та обрали тимчасове; тим ми й гніваємо Бога, що не хочемо відірватися від земних благ, тоді як нам приготоване небесне блаженство: але, подібно до хробаків, плазуємо з однієї землі в іншу, а з цієї знову повертаємося в ту, і взагалі анітрошки не хочемо опам’ятатися і відірватися від діл людських, але, ніби занурившись в сон чи одурівши від сп’яніння, захоплюємося мріями. Стулилися наші очі – і розумові, і тілесні; ми провадимо розмови, говоримо дурниці.
Святі були мандрівниками і прибульцями. Як і яким чином? Чи не називали вони себе мандрівниками по відношенню до однієї землі палестинської? Ні, по відношенню до цілого всесвіту, – і справедливо: вони не бачили в ньому нічого такого, чого бажали, але все було для них чуже. Вони хотіли вправлятися в чесноті, а тут було безліч пороків, і тому все тутешнє було для них чуже; вони не мали жодного приятеля, жодної близької людини, крім небагатьох. А як вони були мандрівниками? Вони не турбувалися про тутешнє і доводили це не словами, а самими ділами. Як і яким чином? Бог сказав Аврааму: вийди з землі твоєї, з твоєї рідні, і з дому батька твого в край, що його я тобі покажу (Бут. 12,1), – і він не залишився там з любові до близьких, але без жалю залишив його, немов землю чужу. Бог сказав йому: візьми сина твого … та й принеси його там у всепалення (Бут. 22,2), і він приніс його так, ніби зовсім не мав сина, приніс сина, ніби не мав людської природи. Майно своє він вважав спільним з усіма, і мав його ні за що: перше місце надавав іншим, піддавався небезпекам, терпів незліченні біди; не будував чудових домів, не розкошував, не піклувався про одяг і ні про що інше, що буває в тутешньому світі; навпаки, жив життям горнього граду, любив мандрівників, братів, був милосердним, довготерпеливим; нехтував майном, теперішньою славою та іншим. Такий був і син його. Коли його гнали, нападали на нього, він не опирався і уступав, як такий, хто є в землі чужій; мандрівники, на що б не наражалися, переносять все, як ті, що є не в батьківщині. І позбавлення дружини він переносив, як мандрівник; він жив вищим життям, зберігаючи ціломудріє та стриманість; народивши сина, він не мав зносин з дружиною; а одружився вже тоді, коли минув цвіт юності, – показав, що він зробив це не з пристрасті, але щоб послужити виконанню обітниці Божої. А Яків? Чи не шукав він тільки одного хліба і одягу, таких потреб, які властиві правдивим мандрівникам, що дійшли до крайньої бідності? Будучи гнаним, чи він не поступав, як мандрівник? Чи не працював в наймах? Чи не терпів незліченних бід, подорожуючи скрізь, як мандрівник? Переносячи все це, вони показували, що шукають іншої батьківщини; а ми – навпаки. Коли трапиться якась хвороба, то ми, кинувши все, подібно до малих дітей, плачемо і боїмося смерті, – і справедливо терпимо це; тому що не живемо, як мандрівники, і не поспішаємо туди, як в батьківщину, а йдемо як на страту. Тому ми й турбуємося, що не користуємося речами, як належить, а зіпсували порядок речей; тому ми й мучимося, тоді як слід було б тішитися; тому й дрижимо, як убивці та розбійники, коли їм належить з’явитися на суд і коли вони пригадують всі діла свої, а тому бояться і дрижать. Не такі були ті мужі, але вони самі поспішали туди; а Павло навіть зітхав за цим, як він сам каже: доки ми в цім наметі, – стогнемо під гнітом (2 Кор 5,4). Такий був Авраам і подібні йому; вони були, каже Апостол, мандрівниками для цілого всесвіту і шукали батьківщини. Якої? Чи не тої, яку покинули? Ні; бо що перешкоджало їм, якщо б вони хотіли, повернутися туди і бути її громадянами? Вони шукали батьківщини небесної. Так поспішали вони віддалитися звідси і таким чином догоджали Богові; тому й Він не соромиться називатися їхнім Богом.
Він не тільки не соромився називатися їхнім Богом, але й Сам казав: Я Бог Авраама, Бог Ісаака, Бог Якова (Вих. 3,6). Будемо ж, возлюблені, й ми мандрівниками, щоб не соромився нас Бог, не соромився і не віддав до пекла. Що ж, скажете, робити нам, щоб спастися? Почнемо вправлятися в чеснотах, поки є час. Розділимо для себе чесноти, як землероби розділяють землеробство: за один місяць переборемо в собі схильність до лихослів’я, зухвалість, несправедливий гнів, визначимо для себе законом і скажемо: нині виправимо це; за другий місяць повчимося терпінню; за третій – ще іншої чесноти, і, здобувши в ній навик, перейдемо до нової, подібно як в навчанні ми, зберігаючи попереднє, здобуваємо нове. Після того перейдемо до зневаги багатства; і по-перше, будемо утримувати руки від любостяжання, а потім творити милостиню; не будемо змішувати всього разом, – одними й тими ж руками і викрадати, і подавати милостиню. Потім приступимо до іншої чесноти, а від неї ще до іншої. Лихослів’я, каже Апостол, балачки безглузді й порожні жарти, – воно бо непристойне (Еф 5,4). Виконаємо й це. Тут не вимагається ні витрат, ні праці, ні зусиль. Треба тільки хотіти, – і все зробиться. Не потрібно для цього починати далекої подорожі, чи перепливати безмежне море, але тільки постараємося прикласти старання і стримувати язик від недоречних образ. Викинемо з душі своєї гнів, порочні похоті, схильність до чуттєвих задоволень і розкоші, сріблолюбство, звичку до клятв і клятвопорушень.
Якщо ми будемо таким чином обробляти самих себе, спочатку витісняючи терня, а потім насаджуючи небесне насіння; то можемо одержати обіцяні блага.
Як зрозуміти вираз “блаженні плачучі”?
Як після проливного дощу повітря стає чистим, так і після пролиття сліз настає тиша і ясність, а морок гріховний зникає. Як спершу очистилися ми водою і духом, так пізніше очищаємося сльозами і покаянням, якщо тільки робимо це не лицемірно і марнославно. Плачучі вдавано заслуговують навіть більшого осудження, ніж ті, які прикрашаються рум’янами і притираннями. Бог бажає сліз, пролитих не на показ, а з сокрушення, пролитих таємно, в усамітненій кімнаті, без свідків, в тиші і в безмовності, сліз з глибини серця, від внутрішньої скорботи і суму, пролитих єдино для Бога.
І якщо ти плачеш, то наслідуєш Господа. Адже й він плакав за Лазарем (Ів. 11,35), за Єрусалимом (Лук. 19, 41) і тривожився духом за Юду (Ів. 13,21). Та й часто бувало, що Його бачили плачучим, а щоб Він сміявся чи хоч трохи посміхався, цього ніколи ніхто не бачив, – чому й жоден з євангелистів не згадав про це.
Це говориться не для того, щоб заборонити сміятися, але щоб стримати від непомірного сміху. Та й чому тішитися і сміятися, коли на тобі така відповідальність, мусиш колись стати на страшний суд і дати строгий звіт зі всього, що зроблено тобою в житті? Ми повинні дати звіт з усіх добровільних і недобровільних гріхів своїх: “Хто ж мене зречеться перед людьми, того й я зречусь перед Отцем моїм небесним”. (Мат. 10, 33). Хоч би й це зречення було невільним, однак й воно не уникне покарання, і за нього дамо звіт, і за те, що знаємо, і чого не знаємо: “Бо я не почуваю себе винним ні в чому, але я тим не виправданий. Хто мене судить – це Господь.”, каже Павло (1 Кор 4, 4).
Але скажеш: яка користь, якщо замість цього будемо плакати? Величезна користь, – така, що не можна виразити й словом. На суді людському, скільки не плач, не уникнеш покарання, коли визначення зроблено; а тут, якщо тільки зітхнеш – і вирок знищений, і прощення здобуто. От чому Христос так часто каже нам про сльози і називає плачучих блаженними, а тих, що сміються, бідними. Тут не місце для сміху, і зібралися ми сюди не сміятися, але стогнати, і за ці стогони успадкувати Царство. Стоячи перед земним царем, ти й злегка посміхнутися не смієш; а де живе Владика ангелів, стоїш без трепету і без благоговіння, навіть смієшся, коли Він багато разів прогніваний тобою? І не подумаєш, що цим дратуєш Його більше, ніж гріхами? Справді, Бог звичайно відвертається не так від грішників, як від тих, які, вчинивши гріх, не журяться ним.
Що може бути безрозсуднішим від такої безтурботності? Згадаєте як було при Ної. Люди, стільки часу бачачи створюваний ковчег, безтурботно веселилися, нітрохи не думаючи про майбутнє; за це власне усіх їх погубив потоп, і всю вселенну піддав тоді катастрофі.
Отже, в цьому тимчасовому житті ми маємо найбільшу потребу в сльозах, а не у сміху. Насправді нас очікує важкий подвиг, боротьба з невидимими силами, боротьба з духами злоби, війна з властями; і добре, якщо б ми, при всій ретельності, тверезості та пильності, могли встояти проти цього лютого полчища. Якщо ж будемо сміятися, бавитися і завжди віддаватися лінощам, то ще перед боєм впадемо від власної безтурботності.
Якщо гріх розважатися, то навіщо побудовані театри, цирки та інші видовищні заклади?
Це диявол винайшов таке мистецтво, щоб приваблювати до себе воїнів Христових, і послаблювати сили їх духу. На те й побудував він в містах театри і, вишколивши сміхотворів, цією виразкою вражає ціле місто.
Від чого Павло велів втікати – я маю на увазі марнослів’я та жарти, – те диявол переконує любити. Коли ті, які представляють смішне в театрі, скажуть щось богохульне і сороміцьке, тоді багато, будучи ще безумнішими від них, сміються, забавляються цим. За що випадало б побити камінням, тому плескають в долоні, і за таке задоволення самі собі готують вогненну піч.
Воістину не так грішить той, який представляє в театрі, скільки порівняно з ним ти, який заохочуєш це робити. Лицедійство багатьох зробило перелюбниками, і багато сімей знищило. Якщо справа погана, то й наслідування її погано. Краще брудом чи гноєм вимазати собі обличчя, ніж дивитися на таке беззаконня, тому що для ока не такий шкідливий бруд, як жагучий погляд напівголої жінки. Як буде дивитися на тебе дружина, коли ти повернешся з такого беззаконного видовища? Як буде розмовляти з тобою після того, як ти зачарувався видовищем і став рабом блудниці?
Не думай, що ти чистий від гріха, коли не поєднався з блудницею; ти побажанням все вже зробив. Справді, якщо ти живиш похіть, то цим більший розпалюєш вогонь. Якщо ж видовище не робить на тебе ніякого враження, то тим більшого ти достойний осуду за те, що служиш спокусою для інших, заохочуючи такі видовища, опоганюєш свій погляд, а з поглядом і душу.
Добре, скажете ви – що ж нам стати монахами? Прикро, що ви скромність і ціломудріє вважаєте обов’язком тільки монахів, тоді як Христос постановив спільні для всіх закони, крім шлюбу. А Павло велить і шлюбним у всьому уподібнюватися монахам: “Ось що, брати кажу: Час короткий. Тож нехай ті, що мають жінок, живуть, немов би й не мали” (1 Кор. 7, 29).
Будь вдома з дітьми і дружиною; тільки не безчесть дружини, не спокушай дітей, і не внось зарази з видовищ в дім твій!
А втім, якщо слово моє засмутить вас, то я дуже вам за те вдячний. Ніколи не переставайте ридати про це і мучитися; така скорбота буде для вас початком виправлення.
Для чого Бог залишив диявола, щоб він спокушав і губив нас?
Задавши таке питання, ми виразили би величезну невдячність Творцеві. Але ти міркуй так: Бог залишив його для того зокрема, щоб ми, спонукувані страхом і очікуючи нападу ворога, безперестанно чували і бадьорилися, полегшуючи працю чесноти надією на нагороди та очікуванням вічних і невимовних благ. І чому дивуєшся, що Бог залишив диявола через свою дбайливість про наше спасіння, для того, щоб будити нашу безпечність і давати нам привід до одержання вінців? Він саму геєну приготував для того, щоб страх покарання і нестерпна важкість мук спонукували нас до Царства. Бачиш премудре чоловіколюбство Господа? Як Він вживає всі засоби, щоб не тільки спасти створених Ним, але й удостоїти невимовних благ! Для того він і подарував нам свобідну волю, і вклав в природу і в совість нашу пізнання добра і зла, та допустив бути дияволу, і погрожує геєною, щоб, ми не досвідчили геєни, але одержали Царство. І чого дивуєшся, що Він вжив все це і дуже багато інших мір з цією метою? Зневажив Себе Самого, прийнявши образ раба (Фил. 2,7) і досвідчив все інше, по відношенню до тіла, – народився від Діви, дев’ять місяців був ношений в її лоні, повитий пеленами, почитав отцем своїм Йосифа – обручника Марії, зростав мало-помалу, був обрізаний і приніс жертву, бажав, жадав і втомлювався, а нарешті зніс і смерть, смерть не звичайну, але ту, яка вважалася найганебнішою, тобто, смерть хресну. І все це заради нас і нашого спасіння перетерпів Творець всіх, незмінний, який все привів з небуття в буття, який спогляне на землю, і вона стрясається (Пс 104, 32), блиск слави якого не можуть зріти і Херувими, ці безтілесні Сили, але, відвертаючи обличчя свої і закриваючи їх крилами, свідчать нам про чудо, Якого безперестанно хвалять Ангели і Архангели, Він заради нас і нашого спасіння благоволив стати людиною, і відкрив нам шлях доброго життя, дав достатнє наставлення, тим, що Сам пройшов цим шляхом, прийнявши однакове з нами єство. Отже, яке залишиться нам виправдання, якщо ми, після того, як стільки вже зроблено для нашого спасіння, самі зробимо все це марним для нас, і своєю недбалістю про це позбавимо себе спасіння? Тому, прошу, будьмо пильні, і не слідуймо безрозсудно звичаям інших, але щодня досліджуймо своє життя і дивімся, в чому ми згрішили і що зробили доброго, і таким чином будемо виправляти свої гріхи, щоб нам здобути і вишню милість, і бути угодними Богові, і одержати Царство Небесне.
Як ставитися до повсякденних малих гріхів – неправди, лихослів’я?
І малі гріхи – це є нечистота і скверна, як, наприклад, лихослів’я, ганьблення, неправда; чи краще сказати, і ці гріхи не малі, але вельми великі, – такі великі, що вони позбавляють Царства Небесного. Як і яким чином? Хто скаже братові,- каже Господь, – Дурень! – той підпаде під вогонь пекельний (Мт. 5, 22). Якщо ж настільки винним є той, хто називає брата свого дурнем, – що здається найнезначнішим від усього і є властивим дитячій розмові, – то той, хто називає його злодієм, заздрісником, і обсипає іншими незліченними злослів’ями, під який ж підпаде суд і покарання? Що може бути жахливіше від цього? Але слухайте, прошу вас, слова мої. Якщо: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили (Мт. 25,40) і те, чого ви не зробили одному з моїх братів найменших – мені також ви того не зробили. (Мт. 25, 45), то хіба не те саме буває і з лихослів’ям і ганьбленням? Той, хто злословить брата свого злословить Бога; і хто віддає честь братові своєму віддає честь Богові.
Будемо ж привчати язик свій говорити добре… Бо той, хто робить добро і зло неодмінно сам перший випробує те й інше; як вода, яка витікає з джерела, гірка і смачна, і наповнює посудини людей, і не зменшує свого джерела, так само й зло і добро, від кого походить, того або радує, або губить.
Як ставитися до образ і страждань, заподіюваних нам ближніми?
Запам’ятайте одне правило. Тих, які ображають багато, а того, кого ображають нема жодного. Щоб такою загадкою не смутити вас, я зараз же розв’яжу її. Образи, які ми несправедливо терпимо від будь-кого, Бог ставить нам або для відпущення гріхів, або для воздаяння нагороди. Так само ми повинні думати і про свої страждання: цими стражданнями ми або загладжуємо гріхи наші, або ж, якщо не маємо гріхів, одержуємо за них блискучі вінці. Лазар досяг спокою тому, що в теперішньому житті перетерпів незліченні біди. Отже, ті, які здаються скривдженими, не скривджені насправді, якщо тільки всі нещастя переносять з мужністю; навпаки ще більш здобувають, дістаючи удари від самого Бога, або від диявола.
Який гріх мають діти, які помирають в ранньому віці?
Як вже було сказано, що якщо нема гріхів, то за тутешні страждання там відплачується нагорода. Отже, яку втрату понесли діти, які померли в ранньому віці та швидко досягли покійної пристані? Ти скажеш, що вони вчинили б багато, а може, й великі діла, якщо б тривало їхнє життя. Але Бог не малу пропонує їм нагороду за те, що вони позбулися життя з такої причини; інакше Він і не допустив би ранньої їх смерті, якщо б вони мали стати великими. Якщо вже Бог з таким довготерпінням допускає жити й тим, які ціле життя проводять у злі, то тим більше, не допустив би вмерти так цим дітям, якщо б передбачав, що вони вчинять щось велике.
Христос для наснаги і розради сказав нам: “Хіба не за шага продається пара горобців? А проте ні один із них не впаде на землю без волі Отця вашого.” (Мат. 10, 29). Цими словами Він хотів показати, що без Його відома нічого не буває, але що Він знає все, хоча й не робить усього. Тому, каже, не бентежся та не бійся. Якщо той, хто знає ваші страждання і може відвернути їх, однак не відвертає, то без сумнівів тому, що промишляє і дбає про вас. Так ми повинні міркувати і у власних спокусах та втішатися цим.
Чим можна виправдатися перед Господом, якщо маєш пристойний маєток і не хочеш з ним розстатися?
Авраам, коли Бог покликав його з землі в землю, проявив такий послух, що ніякі перешкоди не могли зупинити його, а біг та поспішав, як бадьорий юнак, сповнити веління Боже; ми ж навпаки, кликані не із землі в землю, але з землі на небо, не покажемо й такої ж, як праведник, ретельності в послусі, але будемо змальовувати порожні і незначні причини, і не підштовхне нас ані велич обітниць, ані маловажність видимого, як земного і тимчасового, ані достоїнство Того, Хто кличе, – навпаки, виявимо таку неуважність, що віддамо перевагу тимчасовому над тим, що існує завжди, землі – над небом, і те, що ніколи не може скінчитися, поставимо нижче від того, що минає раніше, ніж з’явиться. Доки, скажи мені, будемо ми показувати таку захланність до збирання грошей? Що за шаленство – щодня захоплюватися цією хворобливою пристрастю і ніколи не відчувати ситості, але бути навіть чи не гіршими й від п’яних? Бо як ті, чим більше п’ють вина, тим більше розпалюють в собі спрагу і тим сильніший розпалюють вогонь: так і ті, хто віддався сильній пристрасті до грошей, ніколи не заспокоюються, але чим більше одержують, тим більше в них піднімається полум’я пристрасті і розпалюється піч. Хіба ми не бачимо, що було з тими, які жили перед нами, як вони, заволодівши, так би мовити, цілою вселенною, були забрані звідси нагі і без усього, з тим тільки, щоб там віддати звіт і одержати покарання за все? Маєток нерідко розділяють між собою багато людей, а гріхи, зроблені ним через цей маєток, забирає з собою він один, піддається за них болісному покаранню і ні в чому не знаходить розради. Чому ж, скажи мені, так не дбаємо про своє спасіння і про свою душу думаємо як про чужу? Чи не чуєш, як говорить Христос: Що може людина дати взамін за свою душу? І ще: яка користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу? (Мт. 16, 26). Що можеш порівняти з душею? Назви цілу вселенну, і тоді нічого не скажеш. Бо яка користь, як сказав Христос, здобути цілий світ, і зашкодити душі своїй, ближче від якої до нас нема нічого? І нею, такою дорогоцінною, нею, про яку нам належало б так турбуватися, ми так нехтуємо, щоб вона мучилася щодня, то осаджена сріблолюбством, то мучена непомірністю, то принижувана гнівом, і зокрема кожною пристрастю обурювана, – і не потурбуємося про неї, хоч би й із запізненням, анітрохи? Хто ж нарешті удостоїть нас прощення, чи визволить від загрожуючого нам покарання? Тому, прошу, доки ще є в нас час, омиємо скверну її обильною милостинею, і загасимо нею ж полум’я гріхів наших. Бо сказано: Як палкий вогонь гасить вода, так і милостиня гріхи відпускає. (Сир. 3, 30). І дійсно, ніщо інше так не може позбавити нас від вогню геєнського, як щедра милостиня. Якщо ми будемо подавати її як заповідається, тобто, не з марнославства, але з любові до Бога, то в стані будемо й омити скверну від гріхів наших, і сподобитися Божого чоловіколюбства.
Чим є милостиня і наскільки вона важлива?
Милостиня є мистецтво. Училище цього мистецтва на небесах, а вчитель не людина, але Бог. Якщо суть будь-якого мистецтва полягає в тому, щоб принести якусь користь; а оскільки нема нічого кориснішого від милостині, то, очевидно, що вона є мистецтво, і притому найкраще з усіх мистецтв. Вона не взуття і не одяг забезпечує, не доми кам’яні творить, але життя вічне готує, з рук смерті витягає, і в цьому, і в іншому житті прославляє, і творить нам обителі та вічні чертоги на небесах. Вона не дає згасати нашим світильникам, ані з’являтися нам на шлюб в нечистому одязі, але омиває його і робить чистішим від снігу: коли б гріхи ваші були, як багряниця, вони стануть білими, як сніг (Іс. 1,18); вона не допускає нам впасти туди, де знаходиться багатій, і чути страшні слова, але веде нас на лоно Авраама. Будь-яке мистецтво потребує ще й якогось іншого; лиш тільки милостиня нічого іншого не вимагає, крім самого бажання. Якщо ти скажеш; вона вимагає грошей, домів, одягу, взуття, то прочитай слова Христові, сказані Ним про вдовицю, і відклади цю турботу. Хоч би ти й був дуже бідний, бідніший навіть від тих, які в тебе просять; але якщо ти покладеш дві лепти, то ти все зробив; хоч би ти й дав шматок хліба, не маючи в себе нічого, крім нього, ти все виконав. Отже, присвятимо себе цій науці та мистецтву, і будемо вправлятися в ньому. Воно творить вічні доми на небесах, навчає учнів своїх уникати вічної смерті, і дарує їм скарби невичерпні, які не можуть зазнати шкоди ні від злодіїв, ні від молі, ні від тління, ні від часу. Милостиня в майбутньому житті ще ясніше відкривається, по смерті людини більше просяває і виявляє свою дію, і не вимагає праці, та інших ніяких утруднень не має. Вона діє під час хвороби твоєї і в старості, супроводжує тебе в життя майбутнє, і ніколи тебе не залишає. Вона робить тебе сильнішим від філософів і ораторів; тому що люди знамениті через свою мудрість і красномовство мають багатьох заздрісників; а за тих, які прославили себе милосердям, незліченна кількість людей приносять молитви. Ті стоять перед судом людським, захищають ображених, а часто й тих, які ображають: а милостиня стоїть перед судом Христовим, і не тільки захищає, але й самого Судію схиляє захищати підсудного і виголосити милостивий вирок на нього. Хоч би він і був винен в незліченних гріхах, вона вінчає його і проголошує переможцем: Тож дайте милостиню з того, що усередині, і все у вас буде чисте. (Лук. 11, 41).
Отже, підемо самі, і поведемо дітей і ближніх наших в училище милосердя. Людина найбільше повинна вчитися милосердю, бо воно й робить її людиною. Чимало людей доброту власну вихваляють (Прип. 20, 6), плід людини – її милосердя (Прип. 19, 22). Хто не має милосердя, той перестає бути й людиною. Воно робить мудрими. І чому дивуєшся ти, що милосердя є відмітною ознакою людства? Воно є Ознака Божества. Будьте милосердні, каже Господь, як і Отець ваш милосердний (Лук. 6,36). Отже, навчимося бути милосердними, як для цих причин, так особливо й для того, що ми й самі маємо велику потребу в милосерді. І не будемо вважати життям час, проведений без милосердя.
Яка є розрада для того, хто втратив майно?
Чим журишся ти? Тим, що втратив майно? Але подумай про тих, які не мають навіть насущного хліба, і ти відразу знайдеш розраду. І при кожній біді не засмучуйся тим, що трапилося, а дякуй за те, що не трапилося. Ти володів майном і втратив його? Не плач за втратою, а дякуй за той час, коли користувався ним. Разом з тим роздумуй і про те, що хоч ти й втратив майно, але тіло твоє поки що здорове, і при бідності ти ще не страждаєш розладом тіла. Чи тіло твоє також у розладі? І це не край бід людських. Ти ще перебуваєш поки що посередині їх; багато при бідності та тілесному розладі бувають ще одержимі бісом та живуть в пустелях; інші терплять ще якісь важчі біди. Не дай Бог нам терпіти все, що можна терпіти! Таким чином, думаючи завжди про це, згадуй тих, які терплять важкі біди, і не сумуй ні за чим подібним; коли згрішиш, тоді тільки журися, тоді плач; цього я не забороняю, а навпаки вимагаю; а втім, і тоді – з помірністю, пам’ятаючи, що є навернення, є примирення. Але ти бачиш інших в розкоші, в світлих одежах і у пишноті, а себе в бідності? Не на це тільки дивися, але й на неприємності, що походять від багатства. Багатство має тільки зовнішність світлу, а всередині сповнене мороку; а бідність навпаки. Якщо б відкрилася перед тобою совість кожного; то в душі бідного ти побачив би великий спокій і безпеку, а в душі багатого сум’яття, замішання і хвилювання. Ти журишся, бачачи багатого; а він набагато більше від тебе журиться, бачачи того, хто багатший від нього; наскільки ти боїшся його, настільки ж він боїться іншого, і в цьому відношенні він нічим не кращий від тебе. Бачачи начальника, ти журишся, що ти людина підлегла? Але подумай про той день, коли все переміниться, і ще перед тим днем уяви замішання, небезпеки, працю, безсоння та всі інші неприємності його. Однак все це ми говоримо тим, які не знають любомудрія: якщо б ти знав його, то ми могли б утішити тебе іншими вищими спонуканнями; але тепер потрібно описувати тобі спонукання нижчі. Отже, коли ти бачиш багатого: то згадай і того, хто багатший від нього, і побачиш, що він в такому ж становищі, як і ти. Потім згадай того, хто бідніший від тебе, і те, скільки людей засинають голодними, втрачають батьківські маєтки, живуть в темниці і щодня бажають смерті. Ані бідність не породжує суму, ані багатство – задоволення; але те й інше залежить звичайно від наших думок. Почнемо знизу і подивимося. Сміттяр журиться і ремствує, що не вільний від свого, очевидно, важкого і безчесного заняття; але, якщо звільниш його від цього і доставиш йому достаток в предметах необхідних, він знову стане жуитися про те, що не має більше необхідного; якщо доставиш йому більше, він захоче мати вдвічі і тому буде смутитися не менше, ніж раніше; якщо даси йому вдвічі чи втричі, він знову буде журитися, що не має громадянського звання; якщо доставиш йому й це, він буде вважати себе нещасливим, що не належить до перших громадянам; діставши й це достоїнство, буде ремствувати про те, що він не начальник; коли стане начальником, – про те, що не над цілим народом; коли над цілим народом, – про те, що не над багатьма народами і т.д.
Чи бачиш, що зробивши навіть царем людину низьку і бідну, не визволиш її від скорботи, якщо не виправиш наперед її душі, відданої наживанню?
Розсудлива ж людина, хоч би її скинули з висоти вниз, не віддасться скорботі й сумові, а буде завжди оглядатися на тих, хто живе гірше від неї, хто підданий великим стражданням, і побачить, що сама вона в набагато кращому становищі. Як той, що займається очищенням сміття, навіть ставши царем, не знайде спокою; так цей, навіть ставши в’язнем, ніколи не буде сумувати. Отже, не від багатства залежить задоволення, і не від бідності скорбота, а від того як ми до цього ставимося. Як здорове тіло, хоч би й харчувалося самим хлібом, не зазнає хвороб і повніє; а хворе, хоч би насолоджувалося розкішною і різноманітною їжею, тим більше слабшає: так звичайно буває і з душею. Малодушні і в невимовних почестях не можуть радіти душею, а любомудрі і в узах, і в оковах, і в бідності насолоджуються чистим задоволенням. Тому, думаючи собі про це, будемо постійно дивитися на тих, які нижче від нас. Є й інша розрада, але тільки властива любомудрим, яка перевищує розуміння багатьох. Яка ж? Та, що й багатство ніщо, і бідність ніщо, і безчестя ніщо, і честь ніщо, що все це короткочасне і відрізняється одне від іншого одною тільки назвою. Крім того, є ще інша, більша, яка полягає в тому, щоб уявляти собі майбутні страждання і блага, страждання істинні і блага істинні, і звідси черпати розраду. Отже, уявляючи все це, будемо всіляко налаштовувати себе на добре і ніколи не станемо журитися про речі випадкові… Щоб нам і теперішнє життя провести з задоволенням, і сподобитися майбутніх благ.
Чи є доречним самовиправдання при здійсненні гріха?
Грішити – зло; але ще важче зло – від пиратися після здійснення гріха. Це і є особлива зброя диявола. Так було і з первозданними людьми. Тоді як Адамові слід було зізнатися у вчиненому гріху, він перекладає вину на дружину, а вона потім на диявола.
Тоді як слід було б говорити: вчинив беззаконня, інші не тільки не зізнаються, але ще придумують виправдання. Бо диявол, знаючи, що визнання гріха є визволенням від гріха, схиляє душу до безсоромної впертості. Але ти, возлюблений, коли згрішиш, кажи: я згрішив. Нема нічого справедливішого від такого виправдання. Таким чином ти умилостивиш Бога; таким чином і сам себе зробиш більш повільним на ті ж гріхи. А якщо почнеш шукати пусті приводи та звільняти душу від страху, то підсилиш в ній схильність знову віддаватися тим самим гріхам і сильно прогніваєш Бога. Ні в кого з тих, які згрішили, не буває нестачі безсоромних виправдань. Людиновбивця може послатися на свою дратівливість, злодій на бідність, перелюбник на похіть, інший на владу; але все це – приводи безпідставні, які не становлять ніякої поважної причини. Не від них походять гріхи, але від волі тих, які согрішають.
Чи є наша природа причиною гріхопадінь?
Багато говорять: природа змушує мене до гріха; я люблю Христа, але природа ставить мене в необхідність грішити. Якщо б справді ти грішив вимушено і проти волі, для тебе було би ще помилування. Якщо ж ти падаєш від недбальства, тоді не може бути тобі ніякого полегшання. Втім, розглянемо це, тобто, що буває причиною гріхів, чи нужда та неволя, чи лінь та цілковита безтурботність? Сказано, наприклад: не вбий. Яка необхідність, яке насильство робити це? Навпаки, щоб убити, потрібно зробити над собою зусилля. Хто з нас, справді, без зусиль над собою, зважиться встромити меч в гортань ближнього і обагрити кров’ю свою руку? – Ніхто. Бачиш? – навпаки, щоб вчинити цей гріх, потрібно багато примусу і зусиль над собою. Бог вклав в нашу природу силу, яка спонукує любити інших. Усе живе любить собі подібне, і кожна людина – ближнього свого. (Сир. 13, 15). Дивися, для чесноти від природи маємо насіння; пороки ж противні природі; так що, якщо вони більше панують над нами, то це власне служить ознакою нашої безтурботності. А що блуд? До нього вабить яка необхідність? Звичайно, – скажуть, – тиранство похоті. Як так, скажіть мені? Хіба не можна мати дружину, і цим знищити це тиранство? Але якась любов, скаже мені хтось, опанувала мене до дружини ближнього. Це ще не є необхідність: тому що любов не є діло необхідності, ніхто не любить з необхідності, а зі своєї доброї волі. Сполучитися з кимсь – це, можливо, і необхідність; але любити ту чи іншу – це вже не є необхідність. І перелюбство не є наслідок прагнення до того, щоб совокупитися з кимсь, а наслідок марнославства, чуттєвого роздратування і надмірної хтивості. Що, скажи мені, є розумнішим: мати свою дружину – спільницю в народженні дітей, чи шукати якоїсь невідомої? Отже, блуд не є діло природи. Я не звинувачую прагнення, але прагнення дане нам для шлюбу і для дітонароджування, а не для розпусти і розтління. І закони цивільні, як відомо, зглядаются над злочинами невільними. Але гріха, власне, нема жодного, який би виникав з необхідності, але всі вони залежать від зловживання волі. Бог не так створив природу, щоб необхідно було грішити; якщо б це було так, тоді не було би й покарання. А про те, що дійсно робиться з необхідності та вимушено, ми не заводимо й мови, і Бог не покарає за це, тому що Він чоловіколюбець і благий. Що, чи злодійство не є діло необхідне? Так, скажуть, до нього змушує бідність. Ні, бідність змушує трудитися, а не красти; таким чином вона породжує протилежне. Злодійство походить від лінивства; бідність, звичайно, повинна виробляти не лінивство, а працьовитість; тому злодійство є наслідок недбальства. Зауваж це! Притому, скажи мені, що важче, що неприємніше, чи проводити ночі без сну, чи проламувати стіни, блукати в пітьмі, постійно тривожитися і готуватися до вбивства, тремтіти і вмирати зі страху, чи щодня присвячувати себе праці, і разом із задоволенням насолоджуватися безпекою? Звичайно, останнє легше! І оскільки воно легше; то більша частина людей і зважуються краще на нього, ніж на перше.
Чи бачиш, що чеснота згідна з природою, а порок противний їй, як хвороба і здоров’я. Ще: яка, наприклад, необхідність змушує брехати і божитися? Ніякої нема необхідності, ніякої неволі; але ми це робимо з добро ї волі. Нам не вірять, – скажете ви, – не довіряють настільки, на скільки б ми хотіли. Але треба намагатися здобувати довіру більше своєю поведінкою, ніж клятвами. Чому, скажи мені, одним ми не віримо навіть тоді, коли вони клянуться, а інших вважаємо людьми, які заслуговують довіри і без клятви? Значить, в клятвах нема жодної необхідності. Якщо буває, що один говорить іншому: я тобі вірю, каже , і без клятв, тобі ж не вірю, не зважаючи на твої клятви: – то значить, що клятви зайві, і більше породжують недовіру, ніж довіру . Хто схильний до клятв, то й, не можна сказати, що робить честь своїй шляхетності та характерові. І хто рішуче при кожній нагоді вживає клятву, той ніколи не має в ній крайньої потреби; поза тим, хто ніколи не вдається до клятв, той може взяти з неї користь. Можливо, клятва потрібна для запевнення інших? Анітрошки! Ми бачимо, що не ті, які клянуться, користуються більшою довірою. – Ще: чи є якась необхідність досаждати іншим? Звичайно, скажеш. Внутрішній жар збуджується, запалюється і не дає душі спокою. Ні, не від внутрішнього жару походить, людино, досада, а від малодушності! Якщо б досада походила від серцевої гарячі, то всі б досаджали, і безперестанно би досаджали. У нас є гаряч в серці не для того, щоб досаджати ближнім, але щоб навертати тих, які грішать, щоб підніматися самим після падіння, щоб не бути ледачими. Внутрішній жар вкладений в нас, як якесь жало, щоб ми виявляли його проти диявола: щоб із силою відбивали його напади; а не для того, щоб повставати один проти одного. Ми маємо зброю не для того, щоб воювати з самими собою; а щоб вживати її у війні з неприятелем. Ти гнівливий? Будь таким по відношенню до своїх гріхів; бичуй свою душу, свою совість, будь строгим і грізним суддею та карателем своїх власних гріхів. Ось користь гніву; для цього Бог і в клав в нас здатність гніватися. Ще: чи хабарництво буває внаслідок необхідності? Ні! Яка нужда, яка сила, скажи, змушує грабувати? Бідність змушує, – скажеш ти, – і страх не мати найнеобхіднішого. Але тому самому тобі і не треба бути хабарником; багатство, придбане неправдою, неміцне. Ти робиш так само, як і хтось, коли його спитають: для чого це він на піску будує собі дім? відповідав: щоб сховатися від холоду і дощу. Але для цього власне б і не варто будувати дім на піску; тому що тоді дощ, бурі та вітер швидко можуть зруйнувати його. Тому, якщо хочеш розбагатіти, то не будь хабарником; якщо хочеш залишити дітям багатство, придбай багатство чесне, – якщо буває таке багатство!
Чому Господь бариться виконувати наші прохання?
Господь, бажаючи більше прославити праведників, бариться виконувати їхні прохання і свої обітниці. Оскільки Він дуже дбає про своїх рабів: то не просто хоче творити їм свої благодіяння, але одночасно хоче й прославити їх, і зробити віру їхню для всіх очевидною. І щоб ти знав, що Бог не тільки бажає благодіяти і подавати свої дари , але й завжди хоче тих, хто приймає ці дари, робити більш славними, дивися, як Він зробив це з Ханаанянкою, ніби не кваплячись і ухиляючись почути її прохання, але це для того власне, щоб і її саму зробити відомою на цілий світ. Коли вона прийшла, благаючи і говорячи: змилуйся надо мною, Господи, Сину Давида! Біс мучить мою дочку страшенно (Мат. 15, 22), то благоутробний і чоловіколюбивий, який завжди випереджує наші прохання, Господь не удостоює її навіть відповіді. І учні Його, не знаючи того, що буде, і як Господь сам дбає про жінку, не відповідає ж їй тільки тому, що не хоче залишити в невідомості її достоїнства, – учні, кажу, ніби більше маючи співчуття, приступили й почали його просити: “Відпусти її, бо вона кричить за нами”, ніби виражаючи тим, що для них вже нестерпною стала її докучливість. Відпусти її, кажуть, не тому, що вона така нещаслива, або що її прохання доречне, але тому, що кричить слідом за нами. Що ж Господь? Бажаючи і її достоїнство трохи відкрити, і їх навчити, як мало вони осягають Його чоловіколюбство, дає таку відповідь, яка могла б і її серце вразити, якщо б вона не мала твердості духу, полум’яного бажання і сильної ревності, і їх клопотання за неї зупинити. Я посланий, каже Він, лише до загиблих овець дому Ізраїля. (Мат. 15, 24). І дійсно, учні після цього вже перестали молити Його за жінку; але вона не зневірилася: навпаки почала ще старанніше благати Його. Бо така душа скорбна, яка з гарячою ретельністю приступає: вона не звертає уваги на те, що говорять, але про те тільки думає, як би досягти того, про що вона клопочеться, що власне зробила й ця жінка. Бо почувши ці слова, вона, як каже Писання, знову вклонилася Йому, кажучи: Господи, допоможи мені! (Мат. 15, 2 5 ). Вона знала благоутробність Господа, тому й вжила таку наполегливість. Подивися ж знову, який премудрий Господь, і як дивно влаштовує Він хід спарви: і тепер Він не схиляється, але відповідає ще більш різко та суворо. Він знав твердість духу жінки і хотів, щоб вона не таємно одержала благодіяння, але щоб і учні з цієї події довідалися причину Його повільності, і всі інші навчилися, яка велика сила невідступної молитви, і яка висока чеснота цієї жінки. Тому каже Спаситель: Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам (Мат. 15, 26). Зауваж тут постійність жінки, як вона, палаючи вогнем ревності і надихаючись вірою в Бога, терзаючись, так би мовити, своєю утробою від великої скорботи про свою дочку, не відвертається від жорстокого слова, але, почувши назву пса, і це зносить і визнає себе такою, бажаючи спастися від беззмістовності псів, і причислитися до лику синів. Отже, послухай слова жінки, щоб довідатися, який був плід того, що Бог барився виконати її прохання. Бо жорстокість слів, сказаних їй, не тільки не віддалила жінку, але спонукала до ще більшої ревності. Почувши ці слова, вона каже: так, Господи! Але й щенята їдять кришки, що падають зо столу в панів їхніх. (Мат. 15, 27). Бачиш, для чого Господь барився досі? Для того, щоб зі слів жінки ми довідалися про всю силу її віри. Бо дивися, як Господь відразу ж звеличив і увінчав її, кажучи: О жінко, велика твоя віра! (Мат. 15, 28) . Воістину велика віра – бачити, як Господь не один, чи два рази, але багаторазово відхиляє прохання, і не прийти до зневіри, не відступити, але неослабно призивати Господа, і схилити Його до виконання прохання. Отже, Хай тобі буде, як бажаєш (Мат. 15, 28). Чи бачиш, як Той, Хто перед тим не удостоїв її відповіді, тепер з похвалою подає їй свої дари? Тому що не просто почув її прохання, але прославив і увінчав її. Словом: о жінко, Він показав, як Сам здивувався її вірою, і словами – велика віра твоя, відкрив нам її багатство. Потім каже: хай тобі буде, як бажаєш. Скільки хочеш, скільки бажаєш, стільки й даю тобі; твоє невідступне прохання показує, що ти гідна його виконання. Бачите тепер твердість жінки? Бачите причину, чому барився Господь і для чого відкладав виконання прохання, – для того, щоб зробити її більш славною.
Як стати доброчесним?
Не так непристойно людині бути нагою тілом, як бути оголеною від чеснот. При тілесній наготі її непристойний вигляд бачать такі ж раби, а там – це бачить Господь та Ангели. Скажи мені, якщо б ти побачив когось, хто йде нагим по площі, чи не образило б це тебе? Що ж сказати про тебе, коли ти ходиш без одягу чесноти? Як простить нас Бог, якщо ми погубимо цей одяг? Коли диявол бачить когось оголеним від чесноти, негайно маже та чорнить його обличчя, завдає йому рани, чинить ще більші насильства. Оголимо себе від грошей, щоб не оголитися від праведності. Одяг, суть якого в грошах, нищить одяг оправдання: це одяг з терня, і ці терни такі, що чим більше ми покриваємося ними, тим більше позбуваємося правдивого одягу. Чуттєві задоволення також позбавляють нас цього одягу: бо вони є вогонь, а такий вогонь спалює цей одяг. Багатство є також міль: і як міль поїдає все і не щадить навіть шовкового одягу, так і багатство не щадить нашого правдивого одягу. Отже, залишимо все це, щоб нам бути праведними, щоб одягтися в нову людину (чеснот). Не залишимо собі нічого старого, нічого минущого, нічого тлінного. Чеснота неважка, не невигідна до виконання. Чи ти не бачиш тих, які живуть в горах? Вони залишають і свої доми, і жінок, і дітей, і всі свої заняття, і, вийшовши зі світу, вдягаються у веретище, закривають себе в тісній келії і на цьому не зупиняються, але зморюють себе постом та постійним голодом. Якщо б я зараз вам запропонував все це, чи не відмовилися б всі ви від цієї пропозиції? Чи не назвали б такого діла важким? Але я не кажу, що ви неодмінно зобов’язані це робити. Я тільки бажаю цього і аж ніяк не ставлю свого бажання законом для вас. Навіть що скажу ще? Користуйся ваннами, дбай про тіло, ходи на площу, май свій дім, май слуг, вживай страви, напої: вижени тільки звідусіль користолюбство. Бо воно становить гріх, коли виходить з належних границь законного надбання. Отже, користолюбство – не що інше, як гріх. І дивися: коли наш дух обуриться більше, ніж належить, тоді, вийшовши з себе, ми починаємо злословити; тоді у всьому поступаємо несправедливо, і з любов’ю до тіла, до грошей, до слави і до всього іншого. І не кажи мені, що пустельники мали особливі сили для такого строгого життя: бо багато значно слабших від тебе і багатших та зніженіших вступили в це суворе і скорботне життя. І що говорю я про мужів? Діви, які ще не досягли двадцятилітнього віку, що проводили увесь час в своїх покоях, виховані в розкоші, які почивали на м’якому ложі, просочені пахощами і дорогими мазями, ніжні від природи і ще ніжніші від цієї старанної дбайливості про них, які не знали протягом цілого дня іншого заняття, крім того, щоб прикрашати свою зовнішність, носити на собі золоті убори і віддаватися сластолюбству, які не робили нічого навіть самі для себе, але які мали безліч приставлених до себе служниць, які носили на собі одяг і м’які покривала, які постійно насолоджувалися запахом троянд і подібних пахощів, – ці діви, раптово обійняті вогнем Христовим, залишили всю цю розкіш та пишність і, забувши про свою зніженість, про свій вік, розсталися з усіма цими задоволеннями і, подібно до хоробрих борців, вступили на поприще подвигів. І, очевидно, я хочу сказати щось неймовірне, однак це правда. Я чув, ніби ці такі ніжні дівчата досягли такої строгості в житті, що надягали на свої нагі тіла грубі волосяниці, що ноги їх залишалися босими, і ложем їхнім були очеретяні прути; переважно ж більшу частину ночі вони проводили без сну і вже не думали більше ні про запашні мазі, ні про будь-що інше з колишніх примх, і навіть занедбали свою голову, яка зазвичай становила особливий предмет їхніх піклувань, так що волосся заплітали просто і як-небудь, лиш би не порушити благопристойності. Трапеза в них була тільки увечері, трапеза, на якій нема ні трав, ні хліба, а тільки семидал, боби, горох, єлей та смокви. Постійно вони зайняті прядінням вовни і ще мають заняття, набагато важчі, ніж ті, які мають вдома в них служниці. А саме: вони взялися лікувати тіла хворих сестер, носити їхні одри, вмивати їм ноги. Багато з них займаються і приготуванням їжі. Таку має силу вогонь Христовий! Так блага воля перевищує саму природу! Однак, нічого такого я не вимагаю від вас, тому що ви хочете, щоб жінки випередили вас в подвигах чесноти.
Принаймні, робіть те, що неважко. Стримаєте свою руку від недозволеного, стримайтеся від безсоромних поглядів. Що в цьому важкого, скажи мені? Що важкого? – Будьте справедливі, нікому не чиніть образи – ні бідний, ні багатий, ні продавець, ні найманець. Бо і між бідними можуть відбуватися взаємні образи. Хіба не бачите, які вони роблять між собою розбрати і все руйнують? – Вступай в шлюб, май дітей: сам Павло давав настанови тим, хто вибрав шлюбне життя, і писав до них. Великий дівоцтва подвиг, висока скеля ця, так що висота її близька до неба, і ти не в змозі піднятися до неї? Май же хоч менше і досягни нижчого. Ти не можеш роздати своїх грошей? Не викрадай же хоч чужих і не кривдь інших. Ти не можеш постити? Не віддавайся ж, принаймні, сластолюбству. Ти не можеш лежати на очеретяному ложі? Не влаштовуй же, принаймні, собі одра оббитого сріблом, але вживай одр простий і ложе, зроблене не на показ, а для відпочинку, так само не влаштовуй одрів і зі слонової кості: притісняй себе. Навіщо наповнюєш корабель своїм незліченним майном? Якщо будеш провадити скромне життя, то не будеш боятися нічого, ні заздрості, ні злодіїв, ні підступу. Бо ти багатий не так грішми, як турботами: буяєш не так стяжаннями, як занепокоєннями і небезпеками. Я не кажу: прислуговуй хворому; накажи, принаймні, це своєму слузі. Чи бачиш, як це не важко? Інакше як могли би так далеко перевершити нас в цьому слабі діви? Засоромимося, прошу вас, того, що в мирських справах ми ніде їм не поступаємося, ні у війні, ні в боях; а в духовних подвигах вони мають більші успіхи від нас, перші здабувають нагороду і підносяться на більшу висоту, як орли; а ми як галки, постійно перебуваємо внизу біля диму і чадних парів. Бо, направду, властиво галкам і жадібним до ласощів псам – постійно думати про кухарів та готування страв. Послухай про древніх жінок; це були великі жінки, великі та гідні подиву, це: Сара, Ревека, Рахиль, Девора, Анна та ті, які жили при Христі. Але вони ніколи не перевершували своїх чоловіків, а займали друге місце після них. А тепер навпаки: жінки перевершують і затьмарюють нас! Ми займаємо місце голови, і невже над нами має одержати верх тіло? А в чому жінки мають перевагу, то вже не спільне у них з чоловіками: я розумію – скромність, теплоту душі, соромливість, любов до Христа. Чому ж, кажуть, Апостол заборонив їм вчительське місце? І це знак того, що є велика відстань між ними і чоловіками, і що жінки мали тоді великий дух. Бо, скажи мені, чи слід би було приступати жінкам до цієї справи в той час, як навчали Павло та Петро і ті святі чоловіки? А нині ми дійшли до такого зла, що виявляється природним питання, чому жінки не займаються вчителюванням? Таким чином, ми опустилися на ступінь їхньої немічної природи. Я сказав це не тому, що бажав возвисити їх, але щоб збудити сором в нас, і нас навчити, нас спонукати до того, щоб ми знову прийняли належне нам начальство, не в значенні переваги, але в значенні опіки та керівництва, в значенні успіху в чесноті. Бо таким чином тіло буде мати пристойний благоустрій, коли буде мати кращого правителя над собою. І нехай буде дано всім, як жінкам, так і чоловікам, пожити згідно з волею Божою, щоб всім нам сподобитися в той страшний день милосердя Владики і одержати обіцяні нам блага в Христі Ісусі Господі нашому.