ІЗ САМОТИ

Генрі Дж. М. Ноуен
ІЗ САМОТИ
Три медитації про християнське життя
Переклад з англійської Ольги Сенюк
Львів – 1992

Перекладено за виданням: OUT OF SOLITUDE
Three Meditations on the Christian Life
by HENRI J. M. NOUWEN
Цитати із Святого Письма за перекладом І. Огієнка
Головний редактор: Андрій Кравчук
Мовний редактор: Світлана Янів
Проект обкладинки: Софія Бурак
Технічний редактор: Роман Гера
© 1974 by Ave Maria Press. All rights reserved Printed in the United States of America
© 1992 Києво-Галицька Митрополія УГКЦ
© 1991 Ольга Сенюк. Переклад на українську мову

ЗМІСТ

І ІЗ САМОТИ
Вступ
Наше життя в діяльності
Наше життя в самоті
Висновок

ІІ ІЗ ТУРБОТОЮ ПРО ІНШИХ
Вступ
Турбота про інших
Спільнота і турбота про інших
Висновок

III В ОЧІКУВАННІ
Вступ
Очікування як терпимість
Очікування як радість
Висновок

І. ІЗ САМОТИ

«А як вечір настав, коли сонце зайшло, то стали приносить до Нього недужих усіх та біснуватих. І все місто зібралося перед дверима. І Він уздоровив багатьох, на різні хвороби недужих, і багатьох демонів повиганяв. А демонам Він не дозволив казати, що знають Його. А над ранком, як було дуже темно, уставши, Він вийшов і пішов у самітнєє місце, й чинив там молитву. А Симон та ті, що були з Ним, поспішили за Ним. І, знайшовши Його, вони кажуть Йому: «Всі шукають Тебе». А Він промовляє до них: «Ходім в іншеє місце – до сіл та околишніх міст, щоб і там проповідувати, бо на те Я прийшов». І пішов, й проповідував в їх синагогах по всій Галилеї. І демонів Він виганяв» (Єв. від Марка, 1.32-39).

ВСТУП

«А над ранком, як було дуже темно, уставши, Він вийшов і пішов у самітнєє місце, й чинив там молитву». Серед речень, у яких мовиться про різну діяльність – зцілення хворих, вигнання демонів, відповіді нетерплячим учням, мандрівки від міста до міста й проповіді в синагогах – ми знаходимо ці спокійні слова: «А над ранком, як було дуже темно, уставши, Він вийшов і пішов у самітнєє місце, й чинив там молитву». В розпал дивовижної активності ми чуємо подих глибокого відпочинку. Серед годин безперервного руху настає хвилина цілковитого спокою. Серед цілоденного клопоту – слова, що заповідають перерву. Серед діяльності ці роздуми. І після перебування між великим натовпом – самота.
Чим більше я читаю це майже тихе речення, оточене гучними словами про всіляку діяльність, тим дужче відчуваю, що таємниця духовної діяльності Ісуса захована в тому самотньому місці, куди Він ходив молитися над ранком, як дуже ще темно було. Там Ісус знаходить мужність чинити волю Божу, а не свою власну, промовляти слова Божі, а не свої власні, виконувати працю Божу, а не свою власну. Він постійно нагадує нам: «Я нічого не можу робить Сам від Себе… не шукаю бо волі Своєї, але волі Отця, що послав Він Мене» (Єв. від Івана, 5. ЗО). І знову ж: «Слова, що Я вам говорю, говорю Не від Себе, а Отець, що в Мені перебуває, Той чинить діла ті» (Єв. від Івана, 14. 10). Саме в цьому самотньому місці, де Ісус наблизився до Отця, почалося Його служіння.
Я хочу висловити деякі міркування про таке самотнє місце в нашому власному житті. Ми знаємо, що без тиші слова втрачають своє значення, без слухача мовлення вже не дає розради, без відстані близькість не допомагає. Ми відчуваємо, що без самотнього місця наша діяльність швидко обертається на порожній жест. Чітка рівновага між тишею і словами, між усуненням від справ і зануренням у них, між віддаленістю і близькістю, між самотою і прилученням до спільноти становить основу
християнського життя, тому вона й має стати предметом найпильнішої нашої уваги. Тож пригляньмося докладніше спершу до нашого життя в діяльності, а тоді до нашого життя в самоті.

НАШЕ ЖИТТЯ В ДІЯЛЬНОСТІ

Не важко помітити, що в нашому теперішньому світі всім дуже кортить щось зробити. Дехто з нас плекає мрію про великі драматичні зміни в структурі нашого суспільства. Хтось хоче бодай збудувати дім, написати книжку, винайти машину або виграти приз. А дехто начебто вдовольняється тим, що зробить щось корисне для свого ближнього. Та, властиво, всі ми хочемо одного: вкласти і свою частку в розбудову нашого життя. А коли старіємось, у багатьох із нас почуття радості чи смутку залежить від нашої оцінки тієї частки, яку ми вклали у формування нашого світу та його історії. Як християни ми навіть відчуваємо особливе покликання робити добро для когось: давати поради, втішати, виганяти демона чи демонів, навіть нести від місця до місця добрі звістки.
Та хоч бажання давати користь може бути ознакою розумового й духовного здоров’я нашого цілеспрямованого суспільства, воно може також стати джерелом відсутності самоповаги, яка паралізує нашу діяльність. Бо ми не тільки схильні робити щось важливе, але й часто за наслідками своєї праці оцінюємо себе. Тоді ми не лише маємо успіхи, а й уособлюємо їх. Якщо ви за фахом проповідник, то спостерігаєте, що, чим старші ви стаєте, тим більше витрачають слів ті, хто відрекомендовує вас публіці, бо вони вважають за свій обов’язок перераховувати всі ваші заслуги від часу вашого навчання у вищій школі до теперішніх днів.
Коли нас починають надто зачаровувати наслідки нашої праці, ми поволі набуваємо хибного уявлення, що наше життя – це велика таблиця, на якій хтось записує очки, що визначають нашу вартість. І поки ми до кінця усвідомимо це, то продамо свою душу різним розподілювачам тих очок. Це означає, що ми не тільки перебуваємо у світі, а й залежні від нього. Бо ми стаємо такими, якими нас робить світ. Ми розумні тому, що хтось дає нам високий ступінь. Ми послужливі тому, що хтось нам дякує. Ми люб’язні, бо це комусь подобається. І ми великі люди, бо хтось вважає нас незамінними. Одне слово, ми великі люди тому, що маємо успіх. І чим більше ми дозволятимемо своїм досягненням – наслідкові своєї праці – ставати мірилом нашої самооцінки, то тим більше нам доведеться напружувати свої духовні й душевні сили, бо ми ніколи не будемо впевнені, чи гідні тих надій, які викликали своїми останніми успіхами. Багато людей приречені ціле життя носити на собі цей просто-таки сатанинський ланцюг, у якому їхні страхи наростають відповідно до успіхів. Ця темна сила довела не одного митця до самогубства.
У цьому світі, де все підпорядковане успіхові, над нашим життям дедалі більшу владу набувають перебільшення. Ми хвалимося найвищою вежею, найпрудкішим бігуном, найвищим чоловіком, найдовшим мостом і найкращим студентом (у Голландії хваляться навпаки: в нас найменше місто, найвужча вулиця, найнепоказніший будинок і найнезручніші черевики).
Але під впливом захоплення своєю успішною діяльністю в багатьох із нас глибоко заховане почуття невдоволення собою, і нас постійно гнітить страх, що одного дня хтось скине з нас личину, і тоді виявиться, що ми не такі вправні, не такі добрі чи не такі люб’язні, як прикидаємось перед світом. У хвилини слабодухості хтось напевне признається собі: «Всі думають, що я дуже спокійний і стриманий, а якби вони знали мої справжні почуття…» Цей гнітючий сумнів у собі є причиною депресії в житті дуже багатьох людей, що змагаються за своє місце в нашому побудованому на конкуренції суспільстві. Навіть більше: цей нищівний страх перед викриттям наших вразливих місць заважає нашому спілкуванню з людьми і нашій творчості. Коли ми віддаємо свою особистість на суд світові, то стаємо неспокійні, бо відчуваємо дедалі більшу потребу, щоб із нами згоджувались і хвалили нас. Через це нас легко опановує невдоволення собою і почуття самозневаги. І над нами нависає страшна загроза ізоляції, бо дружба й любов можливі тільки там, де люди мають мужність не приховувати своїх вразливих місць.
Отже, коли наші дії стають більше виявом страху, ніж внутрішньої свободи, ми легко потрапляємо в полон ілюзій, які самі створили.

НАШЕ ЖИТТЯ В САМОТІ

Жити християнським життям – означає перебувати у світі, але не бути залежним від нього. Тільки на самоті можна набути внутрішньої волі. Ісус пішов у самотнє місце молитися, тобто перейнятися усвідомленням того, що вся сила, яку Він мав, дарована Йому, що всі слова, які Він вимовляв, походять від Його Отця, і що вся Його праця – це насправді праця Того, Хто послав Його. В самотньому місці Ісус здобув волю миритися з невдачами.
Життя без самотнього місця, тобто життя без спокійного осередку, легко піддається руйнівній силі. Коли ми тримаємося наслідків своїх дій як єдиного шляху до самопізнання, то стаємо захланними й неприступними, схильними дивитися на своїх ближніх радше як на ворогів, що їх слід тримати на відстані, а не як на друзів, з якими ми ділимо дарунки життя.
На самоті ми здатні поступово усвідомити, якою даремною є наша захланність, і відкрити в глибині свого єства, що нам треба міряти себе не своїми здобутками, а тим, що нам дароване. На самоті ми здатні слухати голос Того, Хто промовляв до нас, перше, ніж ми вимовляли слово, Хто зціляв нас, перше ніж ми вживали ліки, Хто звільняв нас, перше ніж ми спромагалися звільнити інших, Хто любив нас задовго до того, як ми змогли когось полюбити. На самоті ми усвідомлюємо, що буття багато важливіше за майно і що ми самі варті більше, ніж наслідки наших зусиль. На самоті ми виявляємо, що наше життя – не майно, яке треба боронити, а дар, який треба ділити. На самоті ми пізнаємо, що цілющі слова, які ми вимовляємо, якраз не наші власні, а нам даровані, що любов, яку ми здатні виявити, – це частка більшої Любові, і що нове життя, яке ми породжуємо, – не власність, за яку ми тримаємось, а дарунок, який ми отримуємо.На самоті ми усвідомлюємо, що наша вартість – не те саме, що корисність.
Дуже повчальний з цього погляду приклад зі старим деревом в оповідці східної мудрості Тао про столяра та його челядника.
Столяр зі своїм челядником якось ішли великим лісом. І коли їм трапився дорогою гарний високий, крислатий, покручений старий дуб, столяр запитав свого учня: «Ти знаєш, чому це дерево таке високе, таке крислате, таке старе й гарне?» Учень глянув на свого майстра і сказав: «Ні… А чому?» «А тому, – відповів столяр, – що з нього нема користі, бо воно покручене. Якби воно було рівне, його б давно спиляли й наробили б столів і стільців. Але з нього нема користі, то ж воно змогло вирости таким високим і гарним і ми можемо сісти в його затінку й відпочити».
На самоті ми можемо вільно старіти, не журячись, що з нас немає ніякої користі, і ми можемо робити непередбачені послуги. Позбуваючись залежності від цього світу, хоч би що ми розуміли під цим словом – батька, матір, кар’єру, успіх чи винагороду – ми набуваємо здатності будувати спільноту вірних, у якій є мало такого, що треба боронити, зате є багато такого, що можна ділити. Бо спільнота вірних не легковажить світу, але й не надто бере його до серця. В такій спільноті є дещо від постави папи Йоана XXIII, який здатен сміятися з самого себе. Коли хтось із високих урядовців запитав його: «Святіший Отче, скільки людей працює у Ватикані?» – він хвилину помовчав, а тоді сказав: «Ну, я думаю, що десь половина з них».
Як спільнота вірних ми працюємо тяжко, але нас не пригнічує відсутність наслідків. І як спільнота вірних постійно нагадуємо одне одному, що ми спільнота немічних, яких бачить Той, Хто промовляє до нас у самотніх місцях нашого буття й каже: «Не бійтеся, Я приймаю вас такими, як ви є».

ВИСНОВОК

«А над ранком, як було дуже темно, уставши, Він вийшов і пішов у самітнєє місце, й чинив там молитву».Коли Симон із товаришами знайшли Його, Ісус сказав: «Ходімо… до сіл та околишніх міст, щоб і там проповідувати, бо на те Я прийшов».
Слова, які Ісус промовляв у тих селах та навколишніх містах, зародилися в Нього, коли Він був близький до свого Вітця. Це були слова розради й осуду, слова надії і застереження, слова єднання і відштовхування. Він мав відвагу виповідати ці визивні слова тому, що не шукав собі слави: «Як Я славлю самого Себе, то ніщо Моя слава, – каже він. – Мене прославляє Отець Мій, про Якого ви кажете, що Він Бог вам» (Єв від Івана, 8. 54 – 55). Через кілька років Ісус відчув наслідки своїх слів – відкинення і смерть. Але Той, Хто промовляв до Нього в самотньому місці, підняв Його як ознаку надії і нового життя.
Якщо ви здатні створити самотнє місце серед своїх дій і турбот, ваші успіхи й невдачі поволі втратять над вами силу. Тоді ваша любов до цього світу розвіється, а натомість з’явиться співчутливе розуміння його ілюзій. Тоді ви здатні будете сприймати життя поважно і водночас із поблажливою усмішкою. Тоді ваше зацікавлення іншими може бути викликане більше їхніми потребами, ніж власними. Словом, лиш тоді ви будете здатні виявити турботу про інших. Тому живімо повним життям, та не забуваймо час від часу над ранком, коли ще дуже темно буде, вставши, вийти й піти в місце самотнє.

ІІ. ІЗ ТУРБОТОЮ ПРО ІНШИХ

Ісус і Його апостоли «відпливли вони човном окремо до місця пустинного. І побачили їх, коли плинули, і багато-хто їх розпізнали. І пішки побігли туди зо всіх міст, та й їх вони випередили. І як вийшов Ісус, Він побачив багато народу, – і змилувався Він над ними, бо були, немов вівці, що не мають вони пастуха». І зачав їх багато навчати. Й, як минуло вже часу доволі, підійшли Його учні до Нього та й кажуть: «Це місце пустинне, а година вже пізня. Відпусти їх, – нехай підуть в близькі осади та села і куплять собі чого їсти». А Він відповів і сказав їм. «Дайте їсти їм ви». Вони ж відказали Йому :«Чи ми маєм піти та хліба купити на двісті динарів і дати їм їсти?» А Він їх запитав: «Скільки маєте хліба? Йдіть, побачте!» Й, розізнавши, сказали: «П’ятеро хліба та дві рибі». І звелів їм усіх на зеленій траві посадити один біля одного. І розсілись рядами вони, по сто та по п’ятдесят. І Він узяв п’ять хлібів та дві рибі, споглянув на небо, поблагословив, й поламав ті хліби, і дав учням, щоб клали перед ними, і дві рибі на всіх поділив. І всі їли й наїлися. А з кусків позосталих та з риб назбирали дванадцятеро повних кошів. А тих, що хліб споживали, було тисяч із п’ять чоловіка» (Єв. від Марка, 6,32-44).

ВСТУП

Із власної самоти Ісус простяг свою турботливу руку людям у потребі. У самотньому місці його турбота про інших зміцніла й дозріла. І звідти Він пішов до людей, даючи їм своєю присутністю цілющу інтимність.Ісус справді виявляв турботу про інших. Як прагматики ми кажемо: «Авжеж, Він нагодував голодних, повернув сліпому зір, глухому – слух, каліці – здатність ходити, а мертвому – життя. Він справді виявив турботу про інших». Але, вражені дивами, які Він учинив, ми забуваємо, що Ісус не нагодував би таку силу людей, якби не отримав від незнайомця з натовпу кілька хлібин і рибин, що Він не повернув би хлопця Наїна матері-вдові, якби не відчув її журби, не підняв би Лазаря з гробу без слів, зітхань і смутку, що йшли від самого серця. Ми, насамперед, бачимо й хочемо бачити наслідки зцілення, зміну, що відбулася. Та не помічаємо й не хочемо помічати Ісусової турботи про інших, Його вболівання за них, підтримки в стражданні, Його участі в людських діях і вчинках. Бо зцілення без турботи можна порівняти з подарунком, який дає байдуже серце, – він позбавлений людського тепла.
Далі я наведу деякі свої міркування стосовно турботи про інших як основи і передумови всякого зцілення.
В такому суспільстві, як наше, ми покладаємо всі надії на сторонню допомогу. І хочемо скрізь бути фахівцями – в лікуванні хворого, в допомозі вбогому, в навчанні невігласа і згуртуванні в спільноту розрізнених людей. Але при цьому намагаємося як фахівці триматися на безпечній відстані від того, кому маємо допомогти, й забуваємо, що допомога без турботи про нього кінець кінцем завдасть більше шкоди ніж користі. Тому спершу подумаймо, що всетаки означає турбота про інших, а тоді погляньмо, як ця турбота може стати засадою співжиття людей.

ТУРБОТА ПРО ІНШИХ

Що означає турбуватися про інших? Дозвольте почати з того, що слово «турбота» двозначне. Коли хтось каже: «Я потурбуюся про нього», то це радше схоже на заяву про безоглядне втручання, ніж делікатне співчуття.
Справжня турбота не буває двозначною. Вона виключає байдужість і є протилежністю її.
Коли ми чесно питаємо себе, хто з людей найбільше важить для нас, то часто пересвідчуємось, що це ті, хто, замість давати нам безліч порад, як вийти з біди чи вилікуватись, щиро переживали з нами наші страждання й лагідно, обережно доторкалися до наших ран. Справжню турботу виявляє той приятель, який здатен мовчати біля нас у хвилину розпуки чи розгубленості, здатен стояти поряд із нами в годину горя і тяжкої втрати, здатен витримати разом із нами усвідомлення того, що ми не знаємо ніякого ліку й не бачимо ніякої ради, здатен мужньо зустріти разом із нами наше безсилля.
У кожного в житті бувала хвилина, коли його кликали побути з приятелем чи приятелькою, що втратили дружину або чоловіка, дитину, батька або матір. Що ви можете в таку хвилину сказати, зробити чи порадити? Вам дуже хочеться мовити: «Не плач, той, кого ти так любив, тепер у Божих руках». «Не сумуй, адже є багато всього гарного, задля чого варто жити». Та чи ми готові справді мужньо зустріти своє безсилля перед лицем смерті і сказати: «Я не знаю, не маю уявлення, що робити, але я тут, із тобою». Чи ми згодні не тікати від страждання, не ховатися за якусь роботу, а дивитись у вічі смерті разом із тими, хто пригнічений горем?
Турботливий приятель розуміє, що хоч би що сталося в зовнішньому світі, зрештою, важливе тільки одне: бути поряд. Це справді важить більше, ніж біль, хвороба чи навіть смерть. Дивно, скільки розради й надії можна зачерпнути в авторів, що мають мужність просто, щиро й відверто ставити життєві питання на основі власного досвіду, хоч і не можуть запропонувати на них жодної відповіді. К’єркегор, Сартр, Камю, Гаммершельд і Мертон – жоден із них не запропонував такого розв’язання. А проте багато з нас, хто читав їхні твори, набирався від них сили продовжувати свої власні пошуки. їхнє мужнє вміння глибоко співчувати людським стражданням і не приховувати свого власного болю наснажує їх добирати слова, що випромінюють цілющу силу.
Тож виявляти турботу про когось означає, насамперед, бути поруч із кимось у його тяжкі хвилини. З досвіду знаємо, що ті, хто турбується про нас, присущі з нами. Коли вони слухають, то слухають нас. Коли вони говорять, то ми знаємо, що вони питають не задля себе, а задля нас. Їхня присутність цілюща, бо вони сприймають нас такими, як ми є, заохочують нас не легковажити своїм життям й довіряти своєму покликанню.
Ми схильні втікати від тяжкої дійсності або пробувати, по можливості, змінити її. Та коли ми робитимемо це, не турбуючись про інших, то обернемося в людей, що люблять наказувати, контролювати, маніпулювати обставинами, проте заважають формувати справжню, об’єднану долею спільноту. Допомагаючи з черствим серцем, ми прагнемо швидких змін, але нетерпляче відкидаємо думку про те, щоб поділити з кимось його тягар. І така допомога часто замість дати комусь полегкість, може образити. Тому й не дивно, що люди в біді часто відмовляються від допомоги, коли не відчувають справжньої турботи про себе. І не тільки окремі люди, а й гноблена меншість відхиляє підтримку, а стражденні народи відмовляються від ліків і їжі, коли усвідомлюють, що краще мучитись, ніж втратити повагу до себе, прийнявши дарунок з байдужої руки.

СПІЛЬНОТА І ТУРБОТА ПРО ІНШИХ

Це ставить перед нами пекуче питання: як нам зробитися спільнотою,що турбується про інших, спільнотою людей, що не пробують приховати страждання чи уникнути його з допомогою хитрих заходів, а, навпаки, намагаються поділяти його з іншими, вважаючи, що воно – джерело зцілення й нового життя? Важливо усвідомити, що не можна надати академічний ступінь за турботу про інших, що її не доручиш фахівцям, тому ніхто не може ухилятися від неї. Але в такому суспільстві, як наше, нам аж руки сверблять звернутися до фахівців. Коли хтось почує себе погано, ми відразу думаємо: «Де б нам знайти лікаря?» Коли хтось має душевний клопіт, ми з легким серцем радимо йому вдатися до порадника – психолога, а коли хтось помирає, негайно кличемо священика. Навіть коли люди збираються на молитву, ми озираємося, чи немає десь поблизу духовної особи.
Це сталося два сторіччя тому, в червні 1787 року, під час праці над Конституцією Сполучених Штатів.
Коли здавалося, що дискусія зайшла в глухий кут, Бенджамін Франклін запропонував починати засідання з молитви. Але делегати конвенту відхилили цю пропозицію не тому, що не вірили в силу молитви, а тому, що не мали грошей на капелана.
Хоч переважно в таких випадках і справді краще вдатися до сторонньої допомоги, інколи ця наша порада є радше ознакою того, що ми боїмося зіткнутися з чужим стражданням, ніж виявом турботи про когось, і, в такому разі, ми марнуємо свій найбільший дар – зціляти одне одного. Кожна людина має великий, але часто неусвідомлюваний дар виявляти турботу про інших, співчувати їм, бути з ними у важку хвилину, вислуховувати й чути їх і щось сприймати від них. Коли цей дар вивільнити і взяти в ужиток, може статися диво. Ті, хто справді здатні брати хліб від незнайомого і вдячно всміхатися, можуть, не усвідомлюючи цього, нагодувати багатьох. Ті, хто здатні мовчки сидіти зі своїм ближнім, не знаючи, що йому сказати, але знаючи, що вони повинні там бути, можуть вдихнути нове життя в серце, яке стоїть на порозі смерті. Ті, хто не боїться з вдячності потиснути руку, пролити сльози з журби й щиро зітхнути, коли їм тяжко на серці, можуть прорватися крізь гамівні кордони і стати свідками народження нового братства, братства упокорених.
Чому ми цей великий дар співчуття так глибоко ховаємо? Чому завжди даємо милостиню жебракові, не зважуючись глянути йому в очі? Чому так виходить, що в їдальні ми не підсідаємо до того, хто сидить сам за столиком, а шукаємо тих, кого добре знаємо? Чому так виходить, що ми рідко стукаємо в чужі двері, рідко беремо телефонну трубку, щоб просто привітатися з ближнім, просто сказати, що ми думаємо один про одного? Чому в нас так рідко з’являється на обличчі усмішка й чому слова розради так важко злітають із наших уст? Чому так тяжко висловити подяку вчителеві, схвалення студентові, повагу чоловікам чи жінкам, що готують їжу, прибирають у домі й доглядають город? Чому ми завжди в дорозі до когось чи до чогось важливішого?
Може, просто тому, що самі себе вважаємо не такими, як усі люди, навіть не дозволяємо собі зняти свій важкий панцир, влитися у громаду незахищених і йти разом із нею? Мабуть, ми такі переповнені своїми власними міркуваннями, ідеями та переконаннями, що в наших головах не лишилося більше ні на що місця і ми не можемо слухати інших, учитися від них.
Є притча про університетського професора, що прийшов до магістра віровизнання цен розпитати про це вчення. Нан-ін, магістр цен, пригостив професора чаєм. Він почав наливати чай. Горнятко наповнилось, а Нан-ін лив далі. Професор дивився на це, аж поки не витримав: «Горнятко наповнене, більше не поміщається», – «Так, як це горнятко, – сказав Нан-ін, – ви повні своїх міркувань і теорій. Як я можу навчити вас засад цен, поки ви не спорожните своє горнятко?»
Виявляти турботу про інших – насамперед означає спорожнити свою чашку й дати змогу іншому наблизитись до нас, тобто усунути багато перепон, що заважають нам спілкуватися з іншими людьми. Як ми наберемось відваги виявляти турботу про інших, то відкриємо, що нам не чуже ніщо людське й що все: ненависть і любов, жорстокість і співчуття, страх і радість, можна знайти і в наших власних серцях. Коли ми наберемось відваги виявляти турботу про інших, то змушені будемо визнати, що коли інші вбивають, ми теж могли б убивати. Коли інші мучать жертву, ми могли б робити теж саме. І коли інші зцілюють, ми теж могли б зцілювати. А коли інші дарують життя, то і ми могли б це робити. Тоді ми відчуваємо, що можемо ототожнити себе з солдатом, який убиває, з наглядачем, який мучить людину, з молодиком, який прогулює життя, наче йому не буде кінця, зі старим чоловіком, який перестав гуляти тому, що боїться смерті.
Чесно прийнявши, визнавши свою тотожність з іншими людьми, ми зможемо брати участь у турботі про Бога, який приходить не до могутніх, а до безсилих, не для того, щоб зняти наш біль, а щоб розділити його. Через цю участь у турботі про інших ми зможемо відкривати серця одне одному і створювати нову спільноту.

ВИСНОВОК

Коли Ісус отримав п’ять хлібин і дві рибини, Він повернув їх великому натовпові, і всім вистачило наїстися. Він зміг нагодувати голодних тільки тому, що спершу сам отримав від них їжу. Їжа зродилася з розуміння голодних, зцілення і співчуття, допомога – з турботи. Той, хто здатен плакати зі страждання, здатен і давати, нікого не ображаючи.
Доки ми носитимемося зі своїм прагненням робити добро, а не виробимо в собі здатності співчуття тяжкій біді стражденних, наша допомога повисатиме десь між розумом та руками й не доходитиме до серця, яке єдине може виявляти турботу про інших. Але на самоті наше серце може помалу скинути всі свої численні заборола і стати таким великим і глибоким, що ніщо людське не буде вже йому чуже. Аж тоді ми набудемо здатності покаятись, відчути себе малими й нікчемними не тільки через власні гріхи і вади, але й через страждання своїх ближніх. Тоді в нас може прокинутись нова чутливість, що сягатиме далеко за межі людських зусиль. І тоді ми, які у своїй полохливій обмеженості боялися, що нам не вистачить їжі, тільки всміхнемося. Бо вражено виявимо, що після того, як наїсться більше, ніж п’ять тисяч людей, усе ще лишиться дванадцять кошів хліба й риби. Тоді наша здатність турбуватися про інших, набута на самоті, може стати ознакою того, що наша палка надія на прийдешній день цілковитої, всеосяжної радості здійсниться.

ІII. В ОЧІКУВАННІ

Тієї ночі, коли Його зраджено, Ісус сказав своїм апостолам: «Незабаром, – і вже Мене бачить не будете ви, і знов незабаром – і Мене ви побачите…». А деякі з учнів Його говорили один до одного: «Що таке, що сказав Він до нас: «Незабаром, – і вже Мене бачить не будете ви, і знов незабаром – і Мене ви побачите». Гомоніли також: «Що таке, що говорить: «Незабаром?» Про що каже, не знаєм». Ісус же пізнав, що хотять поспитати Його, і сказав їм: «Чи про це між собою міркуєте ви, що сказав Я: «Незабаром, – і вже Мене бачить не будете ви, і знов незабаром – і Мене ви побачите?» Поправді, поправді кажу вам, що ви будете плакати та голосити, а світ буде радіти. Сумувати ви будете, але сум ваш обернеться в радість! Сумує та жінка, що родить, – бо настала година її. Як дитинку ж породить вона, то вже не пам’ятає терпіння з-за радощів, що Людина зродилася на світ. Так сумуєте й ви ось тепер, та побачу вас знову, – й серце ваше радітиме, й ніхто радості вашої вам не відійме!». (Єв. від Івана, 16,16-22)

ВСТУП

У того: хто на самоті навчився турбувати¬ся про інших, ця турбота не потриває довго, якщо її не підтримуватиме обнадійливе очікування того дня, коли Бог буде скрізь і в усьому. Без такого чекання турбота легко вироджуєтся у хворобливе кружляння думками навколо життєвих страждань і більше спонукає нас до звичайних нарікань на цей світ, ніж допомагає утворенню спільноти. Але Ісус звільнив нас від цих нарікань, вказуючи, що після короткої години турботи настане великий день радості.
«Незабаром, – і вже Мене бачить не будете Ви, і знов незабаром – і Мене ви побачите… Так сумуєте й ви ось тепер, та побачу вас знову, – й серце ваше радітиме, й ніхто радости вашої вам не відійме!»
Наше життя – це така коротка година очікування, та година, коли журба і радість безперестанку обнімаються одне з одним. Більший чи менший смуток позначає кожну хвилину нашого життя. Здається, що на світі взагалі не буває осяйної, чистої радості й що навіть у найщасливіші хвилини свого життя ми відчуваємо легенький подих журби. У кожному задоволенні тліє усвідомлення його кінця. В кожному успіхові причаївся страх викликати заздрощі. За кожною усмішкою стоять сльози. Кожні обійми приховують самоту. В кожній дружбі є почуття відстані. І всяке світло свідчить про навколишню темряву.Радість і журба стоять так близько одне від одного, як розкішне барвисте листя осені від сірості голих дерев. Коли ви тиснете руку прибулому другові, то вже знаєте, що він скоро знову залишить вас. Коли ви захоплюєтесь заходом сонця над спокійним безмежжям океану, вам бракує друга, що не може ми-луватися разом із вами. Радість і журба народжуються одночасно, обоє зринають із таких глибин вашого серця, що вам бракує слів, аби змалювати це сплетіння почуттів.
Але такі заповітні переживання, в яких кожної частки життя торкається частка смерті, можуть спрямувати наш погляд за межі нашого буття. Цього можна досягти, як ми з надією чекатимемо того дня, коли серця наші сповняться справжньої радості, радості, яку в нас ніхто не зможе відібрати. Тому дозвольте мені тепер висловити свої думи про очікування – спершу про очікування як терплячість, а тоді про очікування як радість.

ОЧІКУВАННЯ ЯК ТЕРПЛЯЧІСТЬ

Матір’ю очікування є терплячість. Француженка Сімон Вейль у своїх нотатках пише: «Основа духовного життя – це терпляче че¬кання з надією в серці. Без терплячості наше очікування обернеться у мрійливість». Слово «терплячість» близьке до слова терпіння, що означає також «страждання», «…кажу вам: голоситемете, ридатимете, журитиметесь…». Але Він називає ці муки пологовими муками. Отже те, що здається перешкодою, стає виходом, те, що здається перепоною, стає дверима, те, що здається абияк покладеним, стає наріжним каменем. Ісус міняє нашу історію з довільної низки прикрих подій і випадків на суцільний ряд можливостей змінити наше серце. Тому терпляче чекати означає робити все, щоб наші плачі й голосіння очистили нас і щоб ми стали гідними прийняти обіцяну нам радість.
Кілька років тому я зустрів старого професора з Нотрдамського університету. Оглядаючись на своє довге життя, він сказав, весело підморгнувши мені: «Я завжди нарікав, що моїй праці щось весь час стає на заваді, поки поступово зрозумів, що саме воно, те, що ставало мені на заваді, й було моєю працею».
Це велике досягнення у нашому житті: зрозуміти й повірити, що численні несподіванки – це не прикра перешкода у здійсненні наших намірів, а засіб, з допомогою якого Бог ліпить наші серця й готує нас до Свого повернення. Наші найбільші спокуси – нудьга й гіркота. Коли наші добрі наміри зводить нанівець погана погода, нашу докладно продуману кар’єру – хвороба чи невдачі, коли наш душевний спокій порушують муки сумління, нашу надію на мир перекреслює нова війна, наші бажання мати стабільний уряд – постійна зміна керівників, а наше прагнення безсмертя – справжня смерть, ми ладні або, склавши руки, нудитися, або піддатися гнітючій журбі. Та коли ми віритимемо, що терпіння здатне зміцнити наше чекання, тоді доля може обернутися в покликання, рани – в потяг до глибшого розуміння життя, а журба – у джерело радості.
Тепер хочу розповісти вам про одного чоловіка середнього віку, кар’єру якого раптом урвав несподіваний, фатальний рак крові. Та поступово він досяг такого стану, коли вже не запитував себе: «Чого таке сталося зі мною? Що я зробив поганого, чим заслужив таку долю? – а натомісць питав: «Яка за цим лихом ховається обіцянка?» Коли бунт спрямував його на пошуки нової відповіді, він зумів своє страждання перетворити в джерело зцілення для інших. Досі цей чоловік не тільки зробив для хворих більше, ніж здатні були зробити багато лікарів, але й віднайшов своє життя в такій площині, якої доти ніколи не знав.

ОЧІКУВАННЯ ЯК РАДІСТЬ

Якщо терплячість – мати очікування, то саме очікування приносить нову радість у наше життя. Ісус дарував нам можливість дивитися не тільки на Його муки, а й поза ними. «Так сумуєте й ви ось тепер, та побачу вас знову, – й серце ваше радітиме…» Людина, що не має надії на майбутнє, не може плідно працювати у сучасному. Парадокс очікування полягає у тому, що ті, хто вірить у завтра, живуть краще сьогодні, що ті, хто сподівається радості, яка народиться з журби, здатні добачити початок нового життя в осерді старого, що ті, хто чекають повернення Господа, можуть виявити Його вже серед свого оточення.
Ви знаєте, як лист може змінити ваш день. Якщо ви спостерігали за людиною біля поштової скриньки, то могли побачити, як невеличкий папірець може змінити вираз обличчя, випро¬стати згорблену спину, звабити гірко стулені уста знову заспівати. День може бути такий похмурий, як попередній, і робота така ж виснажлива. Та лист у поштовій скринці каже вам, що вас хтось любить, що хтось знову хоче зустріти вас, що комусь ви потрібні й що хтось обіцяє скоро повернутися і все змінити.
Життя, що минає в очікуванні, схоже на наш стан, коли ми отримали листа з повідомленням, що той, за ким ми так тужили, повертається навіть швидше, ніж ми сподівалися. Очікування дає радість у хвилину найбільшої нашої журби і повертає у хвилину найбільшої туги того, кого ми любимо. Той, хто був із нами в минулому і має повернутися до нас у майбутньому, присутній із нами тієї чудової миті, коли згадка зустрічається з надією. Тієї миті ми усвідомлюємо, що можемо тільки чекати когось, бо він уже доторкнувся до нас. Студент із Каліфорнії, якому довелось розлучитися з багатьма близькими друзями і поїхати на навчання далеко на східне узбержжя, сказав мені: «Тяжко було від’їздити, та коли прощання не сумне, то зустріч не буде весела». Так його журба у вересні обернулася в радість на Різдвяні свята.То Бог присутній чи відсутній? Мабуть, у хвилину журби ми могли б сказати, що в Його відсутності вбачаємо перші ознаки Його присутності. У хвилину Туги ми вірою виявля¬ємо сліди Того, Хто їх залишив. Тільки у сповненому віри чеканні на того, кого ми любимо, ми усвідомлюємо, яке місце він уже посів у нашому житті. Як любов матері до сина може зростати, поки вона чекає його повернен¬ня, як закохані можуть краще пізнати одне одного за довгий час розлуки, так і наші близькі стосунки з Богом можуть поглиблюватись і визріти, поки ми терпляче чекатимемо Його повернення.

ВИСНОВОК

«Незабаром, – і вже Мене бачить не будете ви, і знов незабаром – і Мене ви побачите…» Ми живемо короткий час. І можемо прожити його плідно, коли він мине на самоті, тобто коли ми будемо внутрішньо вільні від наслідків своєї праці. Коли ми проживемо його у турботі про інших, то плакатимемо разом із тими, що плачуть і голосять. Але якраз очікування на повернення Господа робить нашу самоту і турботу про інших готуванням до дня великої радості.
Саме це ми засвідчуємо, коли під час Божественної Літургії, споживаємо хліб і вино. Ми їмо хліб не для того, щоб заспокоїти свій голод, і п’ємо вино не для того, щоб утамувати спрагу. Ми споживаємо крихту хліба і п’ємо краплю вина, усвідомлюючи, що Божа присутність – це присутність Того, Хто вже прийшов, але ще має прийти, Хто торкнувся наших сердець, але ще не розвіяв усього нашого смутку.
І коли ми так ділимо спільнотою хліб і вино, то робимо це не як ті, що досягли своєї мети, а як ті, що можуть підтримувати одне одного в терплячому очікуванні на ту хвилину, коли ми побачимо Його знову. Тоді наші серця сповняться радістю, якої в нас ніхто не зможе відібрати.