Дивитися на все іншими очима

Запрошення до духовного життя

Переклад за виданням:
Henri J.M. Nouwen
Making All Things New
An Invitation to the Spiritual Life.
Copyright © 1981 by Henri J.M. Nouwen. Copyright © 1991 Києво – Галицька Митрополія УГКЦ Copyright © 1991 Ольга Сенюк, переклад на українську мову

«Отож не турбуйтеся, промовлявши: Що будемо їсти, що пити й у що зодягне¬мося? Про все те побиваються погани. Отець же ваш небесний знає, що вам усе це потрібне. Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться». (Мт 6,31-33)

ВСТУП

У цій книжці я хочу дослідити, що означає духовне життя та як нам жити, щоб наше життя було духовне. Серед своїх неспокійних, гаряч¬кових буднів ми інколи питаємо себе: «Яке наше справжнє покликання в цьому світі? Де нам знайти душевний спокій, щоб почути голос Божий? Хто зможе повести нас через лабіринти наших думок, вражень і почуттів?» Такі і схожі на них запитання свідчать про велике бажання жити духовним життям, але не визначають, що це означає на практиці. Я написав цю книжечку насамперед для тих людей, що відчувають по¬стійну потребу глибше осягнути духовне життя, але не певні, в якому напрямку їм іти. Це люди, які знають історію Христа і прагнуть, щоб це знання було в них не лише в голові, а й у серці. Вони невиразно відчувають, що таке «знання серцем» може допомогти їм не тільки зрозуміти, хто вони такі, а й глянути на все іншими очима. Та ті самі люди часто вагаються і бояться ступити на цей не позначений на карті шлях і не раз задумуються, чи вони, бува, не обдурюють себе. Я сподіваюся, що ця книжечка додасть їм відваги й покаже вірний напрямок.
Проте я також хочу звернутися, хоч і не безпосередньо, до всіх тих, кому християнство невідоме або чуже, але в кому жевріє постійне прагненля до духовної волі. Сподіваюся, що ця книжечка, призначена для християн, написана так, що в ній і нехристияни матимуть досить простору для пошуків своєї власної духовної домівки. Сказати, що книжка справді написана для християн, можна лише тоді, коли вона звернена одночасно й до тих, чиї численні за¬питання про сенс життя залишаються досі без відповіді. Справжнє духовне життя будується на підвалинах, які у всіх людей – чи вони християни, чи ні – подібні.
У даній праці я виходжу з Ісусових слів: «Не турбуйтеся». (Мт 6,31) Турбота стала такою невід’ємною ознакою нашого щоденного життя, що без неї воно здається не лише неможливим, а й небажаним. У нашій душі жевріє підозра, що безтурботне життя – нереальне, навіть гір¬ше – небезпечне. Наші труднощі спонукають нас тяжко працювати, готуватися до майбутнього і озброюватися проти можливих загроз. А проте Ісус каже: «Не турбуйтеся, промовлявши: Що будемо їсти, що пити й у що зодягнемося? Отець же ваш небесний знає, що все те вам потрібне. Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться». (Мт 6,31- 33) Цією рішучою і «нереальною» порадою Ісус підкреслює можливість життя без турбот, жит¬тя, в якому нам усе здаватиметься інакшим. Оскільки я сподіваюся змалювати те духовне життя, в якому Дух Господній зможе обернути нас у справді вільних людей, то й назвав цю книжку «Дивитися на все іншими очима».
Я поділив мої роздуми на три частини. У першій частині хочу показати, до яких тяжких наслідків приводить журба в нашому щоденному житті. У другій частині я маю намір викласти свої міркування про те, як Ісус відгукується на нашу гнітючу журбу, пропонуючи нам нове жит¬тя, де, завдяки Духові Божому, все навколо нас постане в іншому світлі. І, нарешті, у третій частині хочу описати кілька особливих вправ, за допомогою яких ми зможемо поволі позбутися гніту своїх турбот і тим самим дати змогу Божо¬му Духові працювати над нашим оновленням.

«ВСЕ ТЕ ВАМ ДОКЛАДЕТЬСЯ»

ВСТУП

Духовного життя не буває перед нашим щоденним існуванням, після нього, чи поза ним. Ні, духовне життя може бути прожите лише тут і тепер, лише серед мук і радощів. Тому треба найперше пильно приглянутись, як саме ми думаємо, говоримо, відчуваємо й діємо і не тільки цієї хвилини, а година за годиною, тиж¬день за тижнем, рік за роком, щоб краще усві¬домити, які ми духовно спраглі.
Доки ми відчуватимемо лише невиразне внутрішнє невдоволення своїм теперішнім способом життя і матимемо лише невиразне бажання прилучитися до духовності, доти наше життя минатиме в загальній меланхолії. Ми часто ка¬жемо: «Я не дуже щасливий. Я невдоволенний своїм життям. Я не відчуваю справжньої радості чи спокою, але не знаю, що можна було б змі¬нити, тому, певне, треба дивитися на це реаліс¬тично і приймати життя таким, яким воно є». Саме цей настрій зневіри й заважає нам активно шукати духовного життя.
Наше найперше завдання – розганяти не мутне почуття невдоволеності і критично оцінювати на свій спосіб життя. Це вимагає чесності, мужності й віри. Ми повинні чесно знаходити й мужньо переборювати свої численні самоомани і вірити, що наша чесність і відвага приведуть нас не до відчаю, а до нового неба й до нової землі.
На нас, людей «новітньої доби», набагато дужче, ніж на людей доби Ісуса, налягає журба. Як же наша новітня журба проявляється? Коли я глянув критичним оком на своє власне життя й на життя свого оточення, мені спало на думку двоє слів, якими можна його означити: повне але незаповнене.

ПОВНЕ ЖИТТЯ

Одна з найхарактерніших ознак нашого щоденного життя – завантаженість. Кожного дня ми щось робимо, з кимось зустрічаємося, закін¬чуємо якусь працю, пишемо листи, телефонуємо, йдемо на побачення. Наше життя часто схоже на переповнену валізу, що тріщить по швах. Нам майже завжди здається, що ми не встигаємо за розкладом. Завжди нас гнітить почуття, що ми не виконали завдання, не дотримали обіцянки, не скористалися пропозицією. Завжди знаходиться щось таке, що треба було не забути, зробити або сказати. Завжди є люди, з якими ми не поговорили, яким не написали, або, яких не відвідали. Тому, хоч ми й дуже завантажені, у нас виникає прикре враження, що ми справді ніколи не виконуємо своїх обов’язків.
А все ж дивно, що нам важко бути не завантаженими. Завантаженість стала символом нашого становища. Люди вважають за звичайну річ, що вони завантажені, що в них на голові безліч обов’язків. Часто наші друзі кажуть нам: «Ти, певне, завантажений, як завжди» – і вва¬жають, що це комплімент. Вони лише підтвер¬джують загальну думку, що бути завантаже¬ним – добре. Ті, хто не знає, чим зайнятися в найближчому майбутньому, починають непокоїти своїх друзів. Часом здається, що бути завантаже¬ним – це те саме, що мати становище. Чимало телефонних дзвінків починаються словами: «Я знаю, що у тебе багато справ, але, може, знайдеш для мене хвилину?» Ті, що телефонують, вважа¬ють, що хвилина в особи, чий день заповнений по вінця, вартніша за годину в того, у кого мало роботи.
У нашому націленому на успіх суспільстві бути завантаженим, мати заняття стало одним із головних, якщо, взагалі, не найголовнішим способом утвердити свою особистість. Без заняття опиняється під загрозою не тільки наше ма¬теріальне становище, а й наша особистість. Цим пояснюється той великий страх, з яким багато людей зустрічають свій вихід на пенсію. Бо, зрештою, хто ми такі, коли втрачаємо свою посаду?
Та ще дужче, ніж щоденна завантаженість, гнітить нас страх втратити її. Боятися за своє майбутнє – значить заповнювати свій час задовго до того, як ми у ньому опинимося. Це особливий страх, що заповнює наші голови численними «коли». Ми запитуємо себе: «А що, коли я захворію на грип? А що, коли я втрачу роботу? А що, коли моя дитина вчасно не повернеться додому? А що, коли на завтра не вистачить харчів? А що, коли на мене нападуть? А що, коли почнеться війна? А що, коли настане кінець світу? А що, коли…?» Усі ці тривожні «коли» не сходять нам з думки, і ми постійно міркуємо, що нам робити, як реагувати на те, що станеться в майбутньому. Багато, якщо не найбільше, на¬ших страждань пов’язані саме з цією тривогою. Можливі зміни в нашій кар’єрі, можливі родинні суперечки, можливі хвороби, можливі нещастя і можлива атомна війна викликають у нас неспокій, ляк, підозру, жадібність, знервованість і замкну¬тість. Вони не дають нам відчувати внутрішню волю. Оскільки ми завжди боїмося випадковостей, то рідко довіряємо теперішній хвилині. Можна без перебільшення сказати, що ця передчасна тривога забирає багато людської енергії. На наше приватне і громадське життя наклала таке глибо¬ке тавро тривога про завтрашній день, що ми майже не маємо втіхи від сьогодення.
Наше суспільство не тільки вимагає, щоб ми були весь час завантажені, а й дбає про те, щоб ми завжди турбувалися про майбутнє. Га¬зети, радіо й телебачення подають новини в такий спосіб, що постійно створюють атмосферу напруження. Схвильовані голоси репортерів, їхнє захоплення моторошними аваріями, жорстокими злочинами і збоченнями, годинні передачі про людську біду в нашій країні й за кордоном поволі вселяють у нас всеосяжне відчуття не¬минучої загибелі. Крім усіх цих поганих новин маємо ще й лавину різної реклами. Вона ненас¬танно безжально втовкмачує нам у голови, що ми втратимо щось важливе, якщо не прочитаємо якоїсь книжки, не побачимо якогось фільму, не почуємо якогось промовця, чи не купимо якогось нового товару, чим поглиблює наш неспокій і додає безліч надуманих, даремних тривог до тих, що вже обсіли нас. Часом здається, що наше суспільство зацікавлене в цій штучній тривозі. Що сталося б, якби вона раптом зникла? Чи могло б наше суспільство, таке, яке воно є на сьогодні, функціонувати далі, якби ми раптом перестали так прагнути тривог, стільки манд¬рувати, купувати, так озброюватися? Трагедія полягає в тому, що ми справді потрапили в пастку фальшивих надій і надуманих потреб. Праця і тривога за майбутнє вщерть заповнюють наш розум і серце. Вони не дають Божому Духові вільно селитися в нас і оновлювати наше життя.

НЕЗАПОВНЕНЕ ЖИТТЯ

Проте, за нашим життям, сповненим тур¬ботами, стоїть щось іще. У той час, як наші розум і серце перейняті буденними речами і ми розмірковуємо, як нам виконати усі ті завдан¬ня, поставлені перед нами , ми відчуваємо глибоку порожнечу. Заклопотані всілякими справами, переймаючись ними, ми рідко відчуваємо справ¬жнє задоволення, справжній спокій і затишок. За нашим повним життям ховається тривожне усвідомлення незаповненості. Приглянувшись до нього уважніше, ми розрізнимо кілька почуттів. Найголовніші з них – це нудьга, злість і пригні¬ченість.
Нудьга означає, що ми не маємо щирого зацікавлення тим, чим заповнене наше життя. Якщо ми завантажені багатьма справами, то питаємо себе, чи в тому, що ми робимо, є якесь суттєве значення. Життя уявляється нам низкою випадкових, не пов’язаних між собою дій і вчинків, які ми не дуже можемо, або й зовсім не можемо контролювати. Тому нудьга – ознака не того, що нам нічого робити, а того, що ми запитуємо себе, яку вартість мають усі ті справи, які так обсіли нас. Великий парадокс нашої доби полягає в тому, що багато з нас завантажені роботою і водночас нудьгують. Коли ми кидаємося від однієї події до іншої, то в глибині душі запитуємо себе, чи справді щось відбувається.
Коли ми на силу встигаємо виконати всі свої завдання й обов’язки, то не дуже певні, чи щось би змінилося, якби ми взагалі нічого не робили. Якщо люди постійно штовхають нас у різні боки ми сумніваємося, чи хтось із них справді дбає про нас. Одним словом, коли наше життя повне, ми відчуваємо, що воно незаповнене.
Нудьга часто тісно пов’язана зі злістю. Коли ми завантажені працею, але сумніваємося, чи вона комусь потрібна, у нашу душу закрадається думка, що нас використовують, визискують, мані¬пулюють нами, тоді ми починаємо вбачати в собі одну із жертв, над якою збиткуються, яких силують до всілякої праці ті, хто насправді не вважає нас повноцінними людьми. Тоді в нас прокидається злість, яка інколи надовго осе¬ляється в нашому серці. З часом спалахи злості перетворюються в холодну лють. Ця «крижана лють» і є тим почуттям, що отруює наше су¬спільство.
Однак найгіршим виявом незаповненості нашого життя є гнітюче невдоволення собою. Коли ми починаємо відчувати, що до нашої присутності ставляться не тільки байдуже, а й воліють, щоб нас не було, то нами може опану¬вати приголомшливе почуття провини. Воно по¬в’язане не з якоюсь певною дією, а з усім нашим життям. Ми почуваємо себе винними в тому, що живемо. Усвідомлення того, що світові було б краще без алкогольних напоїв, дезодорантів, атомиих підводних човнів, що їх ми виробляємо, може привести нас до розпачливого запитання: «Чи моє життя чогось варте?» Тому не дивно, що люди, яких хвалить за успіхи й досягнення, часто гостро відчувають незаповненість свого життя і навіть накладають на себе руки.
Усі ці почуття – нудьга, злість, невдоволення собою – є ознакою нашої ізольованості. Вони свідчать про те, що наш зв’язок із життям порушений. Нам здається, що життя проходить повз нас, що ми залишаємося на його узбіччі. У стосунках між людьми ця ізольованість сприй¬мається як самітність. Коли ми самітні, то усві¬домлюємо себе ізольованим індивідуумом, якого оточує багато людей, але який насправді не є часткою громади, що підтримує його і впливає на нього. Самітність, безперечно, одна з най¬поширеніших хворіб нашої доби. Вона вражає не лише тих, що живуть замкнуто, а й руйнує родинні, сусідські, шкільні й ділові стосунки. Вона приносить страждання не тільки літнім людям, а й дітям, підліткам і дорослим. Вона знаходить шлях не лише до в’язниць, а й до приватних будинків, до контор і до лікарень. Її появу видно вже з того, що люди дедалі рідше спілкуються одні з одними на вулицях наших міст. Багато людей гукають з глибини цієї всеосяжної самотності: «Чи є на світі хтось справді не байдужий до інших? Чи є хтось, хто міг би розвіяти моє почуття внутрішньої ізольо¬ваності? Чи є хтось, з ким би я почував себе так, наче вдома?»
Власне не гнітюче почуття ізольованості лежить в основі багатьох людських страждань. Ми можемо витримати чимало фізичних і ду¬шевних мук, коли знаємо, що це справді зробить нас часткою життя, яким живе в цьому світі спільнота. Та якщо ж ми почуваємо себе відрізаними від людської спільноти, то швидко за¬непадаємо духом. Доки ми віримо, що наші страждання й боротьба пов’язують нас з іншими людьми і є часткою спільної людської боротьби за краще майбутнє, то цілком добровільно беремо на себе цей тягар. Та коли ми вважаємо себе за пасивних спостерігачів, що не мають чого вкласти у світову історію, наші муки перестають бути пологовими і наша боротьба перестає бути зма¬ганням за нове життя, бо тоді нам здається, що наше життя помирає разом із нами й нікуди нас не веде. Інколи ми про своє минуле тільки й пам’ятаємо, що були дуже завантажені, що все здавалося нам невідкладним і що ми насилу справлялися з ним. Та що саме робили, ми забули. Це свідчить про те, які ми стали ізольо¬вані. Минуле вже не веде нас до майбутнього; воно просто залишає нам турботи без будь-якої надії на зміни.
Наше бажання звільнитися з цієї ізоляції може стати таким навальним, що виллється в насильство. Тоді наша потреба мати когось близького – приятеля, коханого, громаду, що нас розуміє, – змушує кас розпачливо хапатися за будь-кого, хто пропонує нам негайне заспо¬коєння, розслаблення або хвилинне почуття спіль¬ноти. А це перетворюється у небезпечну агресію, що завдає багато лиха й тільки поглиблює наше почуття самотності.
Висновок:
Сподіваюся, що ці роздуми трохи прояснили, що означає слово «журба» в тому розумінні, в якому його вживає Ісус. Журитися – означає, сьогодні, бути завантаженим безліччю справ і наперед хвилюватися за всякі можливі події, а водночас нудитися, дратуватись, відчувати себе пригніченим і самотнім. Я не хочу сказати, що всіх постійно переслідує безпросвітна журба. Проте, майже не сумніваюся, що переважну більшість із нас, кого дужче, кого менше, часом засмучує відчуття завантаженості і водночас незаповненості. В нашому світі, де панує техніка і конкуренція, важко цілком уникнути впливу сил, що заповнюють наш внутрішній і зовнішній простір і відривають нас від душі, від ближніх і Бога.
Одна з найхарактерніших ознак журби – це те, що вона шматує наше життя. Накопи¬чується багато справ, які треба обдумати, спланувати, зробити; назбирується багато людей, яких треба запам’ятати, відвідати або з якими треба поговорити; набирається багато ідей, з якими треба боротися, або які треба відстоювати, – все це розриває нас на частки, і ми втрачаємо своє духовне ядро. Щоденні турботи змушують нас бувати скрізь і всюди, але рідко вдома. Можна так визначити духовну кризу нашої доби: біль¬шість із нас має адресу, але там нас не знайдеш. Ми знаємо, де наша домівка, проте нас весь час тягне в різні боки, наче ми бездомні. Хоч усе це другорядне, однак постійно вимагає нашої уваги. Воно заводить нас так далеко від дому, що ми, властиво, забуваємо свою справжню адресу, тобто місце, куди до нас можна звер¬татися.
Ісус бере до серця цей наш стан, знає, що таке бути повним, але незаповненим, мати силу- силенну справ, але не мати ні з ким внутрішнього зв’язку, бути скрізь і всюди, але ніколи не бути вдома. Він хоче привести нас до того місця, де ми маємо бути, та його заклик жити духовним життям ми почуємо тільки тоді, коли будемо готові чесно визнати, що ми стали бездомні, що нас гризе журба, що наше щоденне життя розпа¬лося на частки, не пов’язані між собою. Тільки тоді в нас може з’явитися туга за своєю правди¬вою домівкою. Саме цю тугу має на увазі Ісус коли каже: «Не турбуйтеся… Шукайте перше Царство Боже…, а все те вам докладеться».

«НАЙПЕРШЕ ЦАРСТВО БОЖЕ»

ВСТУП

Коли Ісус каже, що ми не повинні так ревно перейматися земними справами, він не має на увазі позначений клопотами і журбою спосіб нашого життя. Він не намагається відлу¬чити нас від подій, діяльності і людей, які заповнюють наше життя. Він не каже , що наша праця й дії не важливі, не мають вартості й користі. Він не радить нам також відходити від наших справ і жити спокійним, тихим життям, далеким від світової боротьби.
Ісусова відповідь на наше наповнене журбою життя цілком інша. Він просить нас змістити центр тяжіння, напрямок нашої уваги, змінити наші уподобання. Ісус хоче, щоб ми від справ, які «треба залагодити», повернулися до «однієї невідкладної». Нам важливо збагнути, що Ісус аж ніяк не вимагає, щоб ми залишили свій строкатий світ. Він хоче, щоб ми жили в ньому, але щоб думки наші були спрямовані на основне. Ісус нічого не каже про зміну діяльності, зміну зв’язків чи навіть зміну темпу. Він говорить про зміну напрямку наших духовних пошуків. Така зміна робить усе інакшим, навіть коли все начебто залишається тим самим. Оце й означає: «Шукайте перше Царство Боже…, а все те вам докладеться». Найважливішим є те, на що спрямовані наші пошуки. Коли ми журимося, вони спрямовані не туди, куди треба. Ісус просить нас спрямувати їх на основне, тоді все інше стане на своє місце.
Що ж основне? Ісус називає його Царством свого Отця. Нам, людям двадцятого сторіччя, це слово мало що каже. Царі й царства не відіграють великої ролі в нашому щоденному житті. Та якщо ми зрозуміємо Ісусові слова як наполег¬ливий заклик надати першість у своєму житті Божому Духові, то збагнемо, про що йдеться. Шукати Царства Божого означає шукати духов¬ного життя, тобто поставити Дух Божий у центрі всього, що є в нас і поза нами, у центрі наших думок і вчинків.
Тепер я хочу трохи глибше дослідити це життя. Спершу нам необхідно зрозуміти, як у Ісусовому житті виявляється Дух Божий. Потім треба з’ясувати, що для нас означає бути по¬кликаними Ісусом, разом з Ним увійти в це духовне життя.

ІСУСОВЕ ЖИТТЯ

Безперечно, Ісусове життя було вщерть наповнене діяльністю. Він навчав своїх учнів, проповідував перед юрбами людей, лікував хво¬рих, виганяв демонів, відповідав на запитання ворогів і друзів, мандрував з місця на місце. Ісус жив так, що йому важко було знайти час для усамітнення. Ось місце, що дає нам наочну картину його життя: «Якже настав вечір, по заході сонця, почали приносити до нього усіх недужих та біснуватих. Усе місто зібралося перед дверима. І він оздоровлював чимало недужих на різні хвороби, а й бісів багато вигнав, але заборонив бісам говорити, вони бо про нього знали. Уранці ж, іще геть за ночі, вставши, вийшов і пішов на самоту й там молився. Та Симон і ті, що були з ним, поспішили за ним, знайшли Його й кажуть до Нього: «Усі тебе шукають». Він же відповів їм: «Ходімо деінде, у сусідні села, щоб і там проповідувати, бо я на те й прийшов». І він пішов і проповідував в їхніх синагогах по всій Галилеї, і виганяв бісів». (Мк 1,32-39)
Ця розповідь свідчить, що Ісусове життя було дуже наповнене і Він рідко залишався сам, якщо взагалі таке бувало. Він може навіть видатися нам фанатиком, яким керує нестримне бажанням всім і будь-якою ціною донести своє слово. Проте насправді було не так. Чим більше ми заглиблюємося в євангельську розповідь про Його життя, тим краще бачимо, що Ісус не був одержимим, який хапався за все відразу, щоб досягти мети, яку Він сам собі визначив. Навпаки, все, що ми знаємо про Ісуса, доводить, що Він прагнув лише одного: виконувати волю Свого Отця. Ніщо так не вражає в Євангелії, як Ісусів безоглядний послух Своєму Отцеві. Від перших Його слів, мовлених у храмі: «Чого ж ви мене шукали? Хіба ви не знаєте, що я маю бути при справах Отця мого» (Лк 2,49), до останніх, мовле¬них на хресті: «Отче у твої руки віддаю духа мого!» (Лк 23,46), ми бачимо тільки Ісусове намагання виконувати волю Свого Отця. Він каже: «Не може Син нічого робити від себе самого, коли не бачить, що й Отець те саме робить». (Ів 5,19) Те, що Ісус робить, Йому велів робити Отець, і слова, які Він мовить – це слова, що їх дав Йому Отець. Він не залишає щодо цього жодних сумнівів: «Не вірте мені, якщо я не роблю діл Отця мого!» ( Ів 10,37); «І слово, яке ви чуєте, не моє, лише Отця, який послав мене», (їв 14,24)
Ісус – наш Спаситель не тому, що Він звертався зі Своїм словом до нас і робив усе для нас. Він – наш Спаситель тому, що все, що Він казав і робив, було сказане і зроблене з послуху Своєму Отцеві. Тому святий Павло сказав: «Бо як через непослух одного чоловіка багато людей стали грішниками, так через послух одного багато людей стане праведними.»(Рм 5,19)
Ісус – самий послух. Усе Його життя зо¬середжене навколо послуху Отцеві. Нам це, можливо, важко буде зрозуміти, бо слово «пос¬лух» у нашому суспільстві має негативний від¬тінок. Воно асоціюється з особами, що мають владу й нав’язують нам свою волю. Воно може нагадати нам про нещасливі випадки з дитинства або про тяжкі завдання, які ми виконували під страхом кари. Але ніщо з цього не можна пов’яза¬ти з Ісусовим послухом. Його послух цілковита покірність Отцю,, який Його любить. Між Отцем і Сином існує тільки любов. Усе, що належить Отцеві, Він передає Синові (Лк 10,22), і все, що Син отримав, Він повертає Отцеві. Отець цілком відкривається Синові і передає Йому всі знання (їв 12,50), всю велич (їв 8,54), усю силу (Ів 5,19- 20). І Син цілком відкривається Отцеві і цим повертає все в руки Свого Отця: «Я вийшов від Отця і прийшов на світ – і знову полишаю світ і до Отця повертаюсь». (Ів 16,28)
Ця невичерпна любов між Отцем і Сином включає в себе і водночас перевершує усі відомі нам форми любові.
Це любов батька й матері, брата й сестри, чоловіка й жінки, вчителя і приятеля. Однак вона набагато досконаліша за всі обмежені людські почуття, які ми знаємо. Це турботлива й водночас вимоглива любов. Це любов, що підтримує й водночас судить, це ніжна й міцна любов. Це любов, що дає життя й допускає смерть. Із цією Божою любов’ю Ісус був посланий у світ, для цієї Божої любові Він пожертвував Собою на хресті. Цією всеосяжною любов’ю, найвищим виявом стосунків між Отцем і Сином, є Божа істота, рівна з Отцем і Сином. Її звуть Святим Духом. Отець любить Сина і проявляється в Синові. Син, якого любить Отець, повертає Йому все, чим Він є. Дух – це є любов, що вічно огортає Отця і Сина.
Ця вічна єдність любові є центром і джере¬лом Ісусового духовного життя,яке полягало в безперервній уважності до Отця під знаком Духа любові. Саме з такого життя виростає Ісусове служіння. Споживання їжі й піст, молитви й діяльність, мандрівки й відпочинок, Його проповіді й навчання, виганяння демонів і зцілювання – все це сподіяне під знаком Духа любові. Ми ніколи не зрозуміємо всього значення Ісусового багатогранного служіння, якщо не усвідомимо, що те розмаїття дій і вчинків виростає з одного кореня – з послуху Отцеві під знаком глибокої, всеосяжної любові. Коли ми побачимо це, то й усвідомимо, що метою Ісусового служіння є не що інше, як згуртування нас у якнайінтимнішу спільноту.

НАШЕ ЖИТТЯ

Наше життя повинно стати таким, як Ісу¬сове. Усе служіння Ісусове має на меті привести нас у дім Його Отця. Ісус приходив не тільки для того, щоб звільнити нас від пут гріха і смерті, а й для того, щоб наблизити нас до свого божественного життя. Нам важко збагнути, що це означає. Ми схильні підкреслювати відстань між Ісусом і нами. Ми бачимо Ісуса як всемудрого і всемогутнього Сина Божого, недосяжного для нас, грішних, нікчемних людей. Проте, думаючи так, ми забуваємо, що Ісус прийшов, щоб дати нам Своє життя, щоб піднести нас через єдність у любові до Свого Отця Тільки пізнавши цю глибинну мету Ісусової діяльності, ми зможемо зрозуміти значення духовного життя. Все, що належить Ісусові, дане Йому, щоб отримали його ми. Усе, що робить Ісус, повинні робити й ми. Ісус не говорить про нас як про другорядних громадян. Він нічого не приховує від нас. «Я вам об’явив усе те, що почув від Свого Отця». (Ів. 15,15); «Хто вірує в мене, той учинить діла, які чиню Я». (Ів. 14,16) Ісус хоче, щоб ми були там, де Він. У своїй молитві на Тайній Вечері Він не полишає сумніву щодо свого наміру: «Щоб усі були одно: як Ти, Отче, в мені, а я в тобі… І славу, що ти дав мені, я дав їм, щоб вони були одно так само, як і ми одно. Я – в них, і ти – в мені, – щоб вони були завершені в єдності, щоб світ збагнув, що ти послав єси мене, тай ізлюбив їх, як ізлюбив мене. Отче! Хочу, щоб ті, яких ти мені передав, перебували там, де і я. Щоби й вони були зо мною та й бачили мою славу, яку ти дав мені, бо полюбив єси мене перед заснуванням світу. Праведний Отче! Світ не спізнав тебе, але я тебе спізнав, а й оті спізнали, що послав єси мене. І об’явив я їм твоє ім’я, і об’являти буду, щоб любов, якою ти полюбив мене, в них перебувала, – а я в них!» (їв 17,21-26)
Ці слова дуже добре розкривають природу Ісусового служіння. Він став подібний на нас, то й ми могли б стати подібні на Нього. Він не вважав свою рівність із Богом дарунком даним Йому самому, а поділився ним і став таким, як ми, щоб ми могли уподібнитися Нього, а, отже, розділити з Ним Його божественне життя.
Ця радикальна переміна нашого життя є справою Святого Духа. Ісусовим учням важко було зрозуміти, що Він має на меті. Поки Ісус був серед них у плоті й крові, вони ще не бачили Його неподільної присутності в Духові. Тому Ісус і сказав: «Ліпше для вас, щоб я відійшов. Бо коли не відійду, то Утішитель до вас не зійде. Якщо ж відійду, – пришлю його до вас. Тож коли зійде той, Дух істини, він і наведе нас на всю правду, – він бо не промов¬лятиме від себе, лише буде повідати, що вчує, і звістить те, що настане. І прославить він мене, бо з мого візьме і звістить вам. Усе, що Отець має, – моє. Тим то й сказав я вам, що він з мого візьме і звістить вам». (їв 16,7; 13-15)
Ісус посилає Духа, щоб попровадити нас до повної правди божественного життя. «Правда» означає не ідею, вчення чи уявлення, а правдиві взаємини. Бути допровадженим до правди – зна¬чить бути залученим до таких взаємин, які були в Ісуса з Отцем. Це означає заручитися з Богом.
Тому Зіслання Святого Духа є завершенням Ісусової місії. На Трійцю Ісусова діяльність стає очевидною в усьому своєму обсязі. Коли Святий Дух сходить на учнів і перебуває з ними, їхнє життя стає подібним на життя Ісуса, позначеним такою любов’ю, яка існує між Отцем і Сином. Духовне життя – це таке життя, яке підносить нас до рівня співучасників божественного життя. Тому Зіслання Святого Духа, яке в українському народі відзначається Святом Трійці, є завершенням Ісусової місії.
Однак бути піднесеним до божественного життя Отця, Сина і Святого Духа – не значить бути відлученим від світу. Навпаки, ті, хто вступає в духовне життя – це люди, послані в світ продовжувати і докінчувати працю, що її розпочату Ісусом. Духовне життя не відлучає нас від світу, а глибше занурює в нього. Ісус мовить своєму Отцеві: «Як послав єси мене у світ, так послав і я їх у світ». (Ів 17,18) Він виразно каже, що оскільки Його учні вже не належать до світу, вони можуть жити в ньому так, як жив Він: «Не молю, щоб ти узяв їх від світу, лише, щоб зберіг їх від лихого. Вони не від світу так само, як і я не від світу» (їв 17,15- 16) Тому жити як Ісус, означає вступити в такі-ж взаємини послуху з Отцем і пережити наново прихід Ісуса у світ: Його втілення в людину, Його смерть і воскресіння. Ставши завдяки своєму послуху синами й дочками Бога, як Ісус був Його Сином, ми своїм життям продовжуємо Ісусову місію.
«Бути у світі й не належати до світу». Ці слова коротко і влучно підсумовують, що саме Ісус розуміє під духовним життям. Це життя, в якому Дух любові нас зовсім змінює, а, проте, здається, що все залишається тим самим. Жити духовним життям не значить залишити свою родину, роботу чи змінити спосіб заробітку; це не означає, що ми мусимо відійти від політичної і громадської діяльності чи перестати цікавитися літературою та мистецтвом, воно не вимагає суворих форм аскетизму чи довгих годин молитви. Щоправда, духовне життя може викликати всі ці зміни, а декому потрібно буде зважитись на рішучі кроки. Духовним життям можна жити по-різному, бо різні бувають люди. Справді, нове в цьому житті є те, що ми відмовляємося від багатьох звичок і прямуємо до Царства Божого. Новим є те, що ми вже не сприймаємо речі, людей, події як безконечні причини для турбот, а починаємо сприймати їх як розмаїття способів, що ними Бог засвідчує нам свою присутність.
Отже, духовне життя вимагає зміни серця, навернення. Таке навернення може відбутися як раптовим, або довготривалим. Однак воно завжди є неповторним. Ми усвідомлюємо, що перебуваємо в центрі, а з нього можна бачити й розуміти, що всі речі й події – це складова частина таємниці Божого життя в нас самих. Наші суперечки і страждання, завдання й обіцянки, родичі і друзі, вчинки і плани, надії і бажання більше не здаються нам обтяжливим розмаїттям явищ, які ми насилу зводимо до спільного знаменника, а стверджують і відкривають нове духовне життя. Ми тривожились, що все це перепони на нашому шляху, а тепер воно .здається нам дарунком чи попередженням, що підсилює, поглиблює відкрите нами нове життя. Це не означає, що духовне життя полегшує нам працю, усуває боротьбу й муки. Життя Ісусових учнів переконливо свідчить, що від навернення страждань не зменшується, інколи збільшується. Проте ми вже не зосеред¬жуємо свою увагу на тому, більші чи менші наші страждання. Головне для нас – пильно дослухатися до Духа й покірно йти за ним, хоч би куди він нас не вів: до веселощів чи до страждань.
Нас і далі можуть чекати злидні, біль, боротьба, страждання, муки чи навіть страх смерті. Бог може посилати їх для того, щоб ми очистилися. Однак наше життя не буде нудне, ми не відчуватимемо себе незадоволеними, пригні¬ченими, кинутими напризволяще, бо знатимемо: все, що нам випаде, буде часткою шляху, яким ми прийдемо до дому Отця.
Висновок
«Найперше Царство Боже». Я сподіваюся, що ці слова тепер наповнилися для нас новим змістом. Вони кличуть нас іти за Ісусои дорогою послуху, прилучитися з Ним до спільноти, об’єд¬наної вимогливою любов’ю Отця, й жити так, як живе вона. Царство Боже – це місце, де Божий Дух увесь час веде нас, зцілює, випробовує й оновлює. Якщо наші серця звернені до цього Царства, то наша журба поволі відходить на задній план, бо багато чого, що так засмучувало нас, стане на своє місце. Важливо усвідомити, що шукати Царства Божого – не спосіб здобувати винагороди. Слова «а все інше докладеться» означають, що Божа любов і турбота поши¬рюється на все наше життя. Якщо ми звернемо свої думки до духовного життя Христа, то зумі¬ємо побачити і зрозуміти, як Бог тримає нас під своєю опікою. Ми зрозуміємо, що нам потрібне для нашого фізичного й духовного добра, і відчуємо тісний внутрішній зв’язок між духовним життям і тим, що ми тепер потребуємо у своїй мандрівці цим світом.
Та виникають запитання: чи це і є той шлях, яким ми від життя, сповненого журби, дійдемо до духовного життя? Чи нам треба просто бездіяльно чекати, поки прийде Дух і розвіє нашу журбу? Чи є якийсь спосіб підготуватися до духовного життя і поглибити його, якщо воно вже нас торкнеться? Відстань від повного, але незаповненого життя до духовного така велика, що надія подолати її може здатися цілком нереальною. Вимоги, які ставить перед нами щоденне життя, такі реальні, такі невідкладні й важливі, що духовне життя здається нам зовсім непосильним.
Мій опис життя, сповненого журби, й духовного життя, як двох полюсів у життєвому спектрі, був потрібний для того, щоб з’ясувати, про що йдеться. Та більшість із нас не живуть ні у постійній журбі, ні не віддаються цілком Святому Духові. Часто це спалахи присутності Божого Духа серед нашого щоденного клопоту, або навпаки, коли ми в глибині серця відчуваємо його присутність, приходить журба. Важливо, щоб ми добре усвідомили наше місце і навчилися зміцнювати в собі Дух Божий.
Сказане підводить мене до останнього зав¬дання: опису головних умов, які допоможуть нам укріпитись у своєму бажанні позбутися гніту щоденних турбот і доручити себе Духові, щоб він привів нас до справжньої волі, яку Бог заповів для своїх дітей.

«ШУКАЙТЕ НАЙПЕРШЕ…»

ВСТУП

Духовне життя – це дарунок Святого Духа, який переносить нас до Царства Божої любові. Та коли ми кажемо, що наше перенесення до Царства Його любові – дарунок Божий, то це не означає, що ми маємо бездіяльно чекати, поки цей дарунок нам дадуть. Ісус велить нам шукати Царства Божого. А щоб шукати чогось, потрібне не тільки велике бажання, а й непохитна рі¬шучість. Духовне життя вимагає людської потуги. Сили, що тягнуть нас назад до життя, сповненого турбот, не так легко перебороти. «Як тяжко, – мовить Ісус, – увійти в Царство Боже». (Мк 10,29) І, щоб переконати нас у потребі тяжкої праці, Він каже: «Коли хтось хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за мною». (Мт 16,24)
Тут ми торкаємося питання дисципліни в духовному житті. Без дисципліни духовне життя неможливе. Дисципліна – це другий бік учнівства. Вправи з духовної дисципліни роблять нас чут¬ливішими до тихого, ласкавого Божого голосу. Пророк Ілля виявив Бога не в бурі, не в земле¬трусі чи у вогні, а в тихому голосі. (ІЦар 19,9- 13). Завдяки вправам із духовної дисципліни ми стаємо уважні до того тихого голосу, а коли чуємо його, то радо відповідаємо.
Наше сповнене клопоту і журби життя, звичайно оточене внутрішнім і зовнішнім галасом і тому нам важко посправжньому почути Бога, коли він промовляє до нас. Ми часто стаємо глухі, нездатні зрозуміти, в який бік він нас кличе. Через це наше життя стає глухим. Духовне життя вимагає дисципліни, бо нам треба навчи¬тися слухати Бога, який говорить весь час, та ми рідко чуємо його. Коли ми поволі навчимося слухати, наше життя визначатиме послух. Духов¬на дисципліна необхідна для того, шоб поступово перейти від глухого життя до життя в послуху, від життя, наповненого галасливим клопотом, до життя, в якому ми завжди зможемо слухати Бога і йти, куди він вестиме. Ісус жив у послуху. Він завжди слухався Отця, завжди був уважний до Його голосу, готовий іти в тому напрямку, який Йому вказував Божий голос. Ісус був сама уважність. Звертаймо весь свій слух до Бога – ось правдива молитва. Треба вміти слухати, покірно стояти в присутності Бога – у цьому полягає найглибший зміст кожної молитви.
Тому духовна дисципліна – це сконцентро¬вані намагання створити в нашому житті внутріш¬нє і зовнішнє місце, де можна було б учитися послуху. За допомогою духовної дисципліни ми не даємо світові заповнити наше життя до такої міри, щоб у ньому вже не залишилося місця на послух. Духовна дисципліна дає нам змогу вільно молитися або, точніше кажучи, дає Божому Духові змогу вільно молитися в нас.
Тепер я ознайомлю вас із двома вправами, за допомогою яких ви зможете «шукати найперше Царства Божого». Їх можна вважати наукою моління. Це вправа на життя в самоті і вправа на життя в спільноті.

САМОТА

Без усамітнення практично неможливо жити духовним життям. Лише самітний знаходить час і місце для Бога і тільки для Нього. Якщо ми справді віримо, що Бог не лише існує, а й діяльно присутній у нашому житті, зцілює, навчає і спрямовує нас, то нам треба визначити час і місце, де ми приділятимемо Йому особливу увагу. Ісус каже: «Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері й молись Отцеві твоєму, що перебуває в тайні, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі». (Мт 6,6)
Створити трохи самоти у своєму житті – одне з найважливіших, але й найтяжчих завдань, що стоять перед нами. Навіть, якщо ми хочемо побути деякий час у певному місці на самоті, ми відчуваємо якесь збентеження, коли він надхо¬дить. Бо тільки-но ми залишаємося на самоті, без людей, з якими можна порозмовляти; без книжок:, які можна почитати; без телевізора, який можна подивитися; без телефона, яким можна комусь зателефонувати, нас охоплює внут¬рішній неспокій. Цей неспокій буває такий нестерпний і прикрий, що ми не можемо до¬чекатися, коли знов матимемо багато роботи. Тому ввійти до своєї кімнати й зачинити двері зовсім не означає, що ми відразу зачинимося від своїх внутрішніх сумнівів, хвилювань, страху, неприємних згадок, незалагоджених суперечок, недобрих почуттів і нестримних бажань. Навпаки, коли ми усуваємо зовнішні турботи, то не раз переконуємося, що тоді на повен голос озиваються внутрішні. Ми часто переймаємося зовнішніми турботами, щоб відгородитися від внутрішніх. Тому не дивно, що нам важко бути на самоті. Зіткнення зі своїми внутрішніми суперечностями може бути для нас занадто болісним.
Це додає більшої ваги вправам, що при¬звичаюють нас до самоти. Самота – це не мимовільна реакція на переповнене клопотами і перед¬часним страхом життя. Навпаки, є надто багато причин уникати самоти. Тому нам треба починати обережно запроваджувати її у своє життя. П’ять чи десять хвилин самоти на день, мабуть, зможе витримати кожен. Можливо, ми готові побути на самоті годину на день, чи пів дня на тиждень, чи цілий день на місяць, чи тиждень на рік. Тривалість такого усамітнення різна для кожної особи, вона залежить від її вдачі, віку, праці, стилю життя і змужніння. Однак: ми злегкова¬жимо духовним життям, якщо не знайдемо трохи часу, щоб побути з Богом і послухати Його. Можна відзначити цей час у своєму календарику, тоді ми могли б сказати своїм друзям, сусідам, студентам, покупцям, клієнтам чи пацієнтам: «Жаль, але на цей час у мене призначена зустріч і її не можна відмінити».
Коли ми зобов’язалися перебувати якийсь час на самоті, то помалу стаємо чутливіші до Божого голосу в нас. Спочатку, протягом перших днів, тижнів чи навіть місяців, у нас може з’явитися відчуття, що ми дарма гаємо час. Година на самоті спершу може здатися нам довшою за годину, протягом якої нас обсідають тисячі думок і почуттів, що зроджуються в таємних глибинах нашого серця. Один із ранніх християнських письменників описує перший щабель молитви на самоті як переживання людини, яка після багаторічного життя з відчиненими дверима рап¬том вирішила замкнути їх. Відвідувачі, шо зви¬чайно заходили в її дім, коли самі хотіли, весь час стукають у двері, дивуючись, чому їм не відчиняють, однак збагнувши, що їх не чекають, вони поступово перестануть приходити. Це пере¬живання кожного, хто вирішує усамітнитися після життя без духовної дисципліни. Спершу різні перешкоди вперто нагадуватимуть про себе. Потім, коли ми почнемо дедалі менше звертати на них увагу, вони поволі відступлять.
Зрозуміло, що нам треба твердо дотриму¬ватися свого наміру. Спочатку нам здаватиметься, що самота цілком суперечить нашим бажанням, і весь час кортітиме відмовитись від неї. Один із способів уникнути незвичного стану в час самоти – подрімати чи й заснути. Та коли ми не переставатимемо вправлятися, впевнені, що Бог перебуває з нами, навіть тоді, коли ми Його не чуємо, то поступово відкриємо, що не хочемо пропускати того часу, коли залишаємося наодин¬ці з Богом. Якщо, як ми й не відчуваємо великого задоволення від самоти, то усвідомлюємо, що день без неї не такий «духовний», як день із нею.
Ми інтуїтивно усвідомлюємо, що важливо якийсь час побути на самоті. Ми навіть починаємо чекати цих незвичайних проміжків дозвілля. Прагнення самоти часто стає першою ознакою молитви, першим свідченням того, що присутність Божого Духа вже перестала бути непоміченою. Якщо ми звільнимося від своїх численних турбот, то почнемо усвідомлювати не тільки розумом, а й серцем, що насправді ніколи не бували самі, що з нами завжди був Божий Дух. І почнемо розуміти те, що святий Павло писав римлянам: «…утиск виробляє терпеливість, терпеливість – досвід, а досвід – надію. Надія ж не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний». (Рм 5,3-6)
На самоті ми починаємо пізнавати Дух, яким уже був нам даний. Страждання і боротьба, на які ми наражаємось у своїй самоті, стають шляхом до надії, бо наша надія спирається не на те, що має статися після закінчення страждань, а на справжню присутність цілющого Божого Духа серед самих цих страждань. Вправи на самоті дають змогу нам поступово наблизитися до цієї обнадійливої присутності Бога в нашому житті, дозволяють уже тепер відчути початок радості і спокою, що чекають на нас під новим небом на новій землі.
Вправа на самоту, як я її тут описав, є одним із найефективніших способів перейти до життя, в якому молитва займе належне їй місце. Це простий, хоч і не легкий шлях звільнення з рабства своєї завантаженості й передчасних три¬вог, бо пройшовши його, ми почнемо дослухатися до голосу, що дасть нам змогу дивитися на все іншими очима.
А тепер я розповім детальніше, як вико¬нувати вправи на самоту. Дуже добре мати для цього кімнату чи бодай скромний куток. Таке «готове» місце допомагає нам шукати Царства Божого, не гаючись на приготування. Декому подобається прибирати це місце іконою, свічкою, або просто вазоном. Однак важливо, щоб воно було скромне і незахаращене. Адже там із нами буде Господь. Нам кортітиме робити щось корисне: читати щось приємне, думати про щось цікаве, або переживати щось небуденне, але хвилина самоти настане для нас саме тоді, коли ми зважимося з’явитися перед нашим Господом з порожніми руками, голими, незахищеними, нікчемними, не маючи що показувати, доводити, чи боронити. Так ми поволі навчаємося слухати тихий Божий голос. Але що робити з усім тим, що відвертає нашу увагу? Поборювати, сподіва¬ючись, що в такий спосіб ми будемо уважніші до Божого голосу? Нам здається, що це не шлях до молитви. Важко створити порожнє місце, де до нас долинав би голос Святого Духа, коли ми витрачатимемо весь свій запал на поборювання зовнішніх перешкод. Закінчиться тим, шо в такий прямий спосіб ми надамо їм більшої ваги, ніж вони варті. Краще замість цього думати про Святе Письмо. Псалом, притча, біблійна історія, Ісусові слова, або слова Павла, Петра, Якова, Юди чи Івана можуть допомогти нам зосередити свою увагу на присутності Бога. Так ми позбавля¬ємо все стороннє влади над нами. Коли в центрі нашої самоти стоять слова Святого Письма, во¬ни – чи то буде короткий вислів, чи кілька речень, чи якийсь довший текст – можуть правити за дорожній знак, до якого ми повертаємося, коли блукаємо в різних напрямках. Вони, як те безпечне місце серед розбурханого моря, де можна кинути якір. Наприкінці такого спокійного пере¬бування з Богом ми можемо за допомогою моли¬тов до святих заступників повести всіх людей, що складають частку нашого життя – і друзів, і ворогів – у Божу цілющу присутність. І чому б не закінчити це перебування з Богом словами, яких нас навчив сам Ісус – молитвою «Отче наш».
Це тільки один спосіб навчитися самоти. Існує ще багато інших. Можна погуляти на природі чи проказати короткі молитви, як їх проказував Ісус, заспівати якусь простеньку пісню чи виконати певні рухи, прибрати якусь поставу – це і багато іншого може полегшити нам науку самоти. Але нам треба визначити, які з цих способів найкращі для нас., щоб постійно вдаватися до них. Краще щодня вправлятися хвилин по десять, аніж по годині, але рідко. Краще спинитися на одному способі; ніж випробовувати різні. Ніщо так не полегшить пошуків зручного нам способу, як простота й регулярність. Завдяки їм ми доможемося того, що вправи на самоту стануть часткою нашого щоденного життя, як їжа й сон. Коли ми цього досягнемо, наші галасливі турботи поволі відпустять нас, і ми відчуємо, як Божий Дух почне помалу віднов¬лювати нашу душу.
Хоч вправи на самоту вимагають від нас забути про час і простір, та остаточно йдеться про те, щоб наші серця стали тихим прихистком, де завжди, хоч куди б ми йшли і хоч що ми не робили, міг жити Бог. Чим більше ми звикаємо бути з Богом і тільки з Богом, тим більше відкриваємо, що Бог перебуває з нами завжди і всюди. Тоді ми здатні пізнавати його навіть серед бурхливого плину нашого обтяженого діяльного життя. Коли самота в часі і просторі стане самотою серця, ми вже не відійдемо від неї. Ми навчимося жити духовним життям у будь-якому місці і в будь-який час. Вправи на самоті дадуть, нам змогу жити активним життям у цьому світі, водночас перебуваючи в присутності живого Бога.

СПІЛЬНОТА

Навчання самоти – невідокремлена ланка в наших стосунках зі світом. Воно тісно пов’язане з навчанням життя у спільноті. Навчитися жити в громаді – означає навчитися створювати вільний порожній простір між людьми, де зможе за¬панувати справжній послух. Навчившись жити в громаді, ми перестанемо чіплятися один за одного зі страху й самотності і звільнимо місце, де можна було б слухати визвольний Божий голос.
Може видатися дивною думка про спільноту як дисципліну, але без дисципліни спільнота стає чимось мирним, домашнім, а не особливим місцем, де можна започаткувати нове життя, наповнене глибоким змістом. Де є справжня спільнота, там дисципліна – вирішальний чинник. Вирішальний не тільки в багатьох давніх і нових формах буденного життя, а й там, де йдеться про справжню дружбу, родинні й подружні зв’язки. Щоб створити серед нас простір для Бога, треба постійно відчувати одне в одному присутність Божого Духа. Коли ми пізнаємо життєдайний Божий Дух у своїй самоті й тим самим зможемо підтвердити свою тотожність із ним, то й зможемо зрозуміти, що він промовляє до нас через наших співгромадян. І коли ми пізнаємо життєдайний Божий Дух як джерело нашого спільного життя, то, знову ж таки, охочіше слухатимемо на самоті Його голос.
Товариське, подружнє, родинне, релігійне життя й кожна інша форма спілкування – це вітання самоти з самотою, розмова духа з духом, поклик серця до серця. Ми вдячно усвідомлюємо, шо Бог кличе нас розділити наше життя з ближнім, і радісно, гостинно пропонуємо місце, де Дух Божий зможе об’явитися як оновлювальна сила. Отже, усі форми спільного життя можуть стати способом відкрити одне одному, що серед нас справді присутній Бог.
Жити в спільноті – це не тільки жити в злагоді одне з одним. Подібність в освітньому рівні, психічному складі натури чи соціальному статусі може звести людей докупи, але ніколи не зможе стати основою спільноти. Спільноту засновує Бог, що скликає нас до гурту, а не прихильність одних людей до других. Є багато груп, утворених для того, щоб захищати свої інтереси, свій статус чи спільно залагоджувати свої справи, та жодну з них не можна назвати християнською спільнотою. Замість того щоб пробиватися крізь мури страху і вивільняти новий терен для Бога, вони згуртовуються для боротьби проти реальних чи уявних загарбників. Таємниця християнської спільноти полягає в тому, що вона охоплює всіх людей, хоч би які в них були індивідуальні відмінності, і дає змогу жити їм разом як братам і сестрам у Христі, синам і дочкам небесного Отця.
Я опишу одну конкретну форму дисципліни життя в спільноті. Це навчання слухати одне одного. У нашому балакучому світі ми, звичайно, проводимо час у розмовах. Нам приємно обміню¬ватися досвідом, обговорювати цікаві теми чи сперечатися про останні події. Саме через жвавий обмін словами ми намагаємося відкрити одне одного. Та часто ми пересвідчуємося, що слова стають швидше муром, аніж дверима, швидше віддаляють, аніж зближують людей. Переко¬нуємося, що навіть не бажаючи того, у своїх розмовах змагаємося одне з одним. Ми нама¬гаємося довести одне одному, що нас варто послухати, що наші слова заслуговують на винят¬кову увагу. Уміння жити в спільноті допомагає нам гуртом мовчати. Це повчальна мовчанка, під час якої ми всі разом слухаємо Бога, який кличе нас до себе. У такий спосіб ми пізнаємо один одного не як окремі особи гурту, що з усієї сили чіпляються за свою подібність, яку вони самі створили, а як люди, що їх: щиро й однаково любить Бог.
І тут, як і в навчанні самоти, якраз слова Святого Письма можуть привести нас до цієї спільної мовчаики. Віра, каже святий Павло, йде від слухання. Ми повинні слухати слово одне від одного. Коли ми сходимося разом з різних географічних, історичних, психологічних та релігійних теренів і чуємо те саме слово, але від різних людей, у нас може виникнути взаємна відвертість і особлива вразливість, які допоможуть нам усвідомити, що в цьому слові ми знаходимо спільну безпеку. Таким чином, у спільноті ми можемо відкрити свою справжню подібність, на своєму досвіді пізнати, що означає бути покли¬каним до гурту, переконатися, що той же Бог, якого ми відкрили на самоті, озивається і до наших сусідів, коли вони перебувають на самоті, байдуже, якою мовою вони розмовляють, яку віру визнають і яку мають вдачу. Таке спіль¬не слухання Слова Божого може перерости в справжнє творче мовчання, наповнене ласкавою Божою присутністю. Тому спільне слухання слова може звільнити нас від змагання й суперництва і допомогти пізнати свою справжню подібність як синів і дочок одного Отця, що любить нас, як братів і сестер Господа нашого Ісуса Христа, а, отже, й братів і сестер одне одного.
Це тільки один приклад дисципліни життя у спільноті. Є й багато інших способів прилучитися до нього: справляти разом свята, разом працювати, разом гуляти тощо. Та хоч який спосіб вибрати, навчання жити в громаді завжди виводить нас за межі раси, статі, національності, вдачі, віку й відкриває нам, хто ми перед Богом і одне перед одним.
Дисципліна спільноти творить з нас особис¬тості, тобто людей, через душі яких переходить правда, краса й любов, більші, повніші й багатші, ніж може їх осягти кожен окремо. У справжній спільноті ми – вікна одні для одних, ми постійно відкриваємо одні одним нові погляди на таємницю Божої присутності в нашому житті. Отож наука життя у спільноті – це справжня наука молитви. Вона робить нас чутливими до присутності Божо¬го Духа, який волає в наших душах: «Авва, Отче», – і тим самим творить молитву серед виру нашого щоденного життя. Отже, жити у спільноті означає і слухати одне одного, і бути почутим одне одним. У нас не тільки виникає запитання: «Куди мене веде Господь як окрему людину, яка намагається виконати Його волю?» Ще вирішальніше, ще важливіше інше: «Куди Господь веде нас як народ?» Це запитання ви¬магає, щоб ми зважали на Божий провід у нашому спільному житті і спільному шуканні творчої відповіді. Ми побачимо, як молитва і дія справді зливаються в одне, бо, хоч би що ми не робили спільнотою, наша праця може бути тільки виявом справжнього послуху, оскільки вона є відповіддю на те, що ми почули від Бога, коли він промовляв серед нас.
Нарешті, не треба забувати, що життя у спільноті, як і життя на самоті – це одвічна властивість серця. Звичайно, ми ніколи не пізна¬ємо до кінця, що таке спільнота, якщо не зберемо¬ся разом в одному місці, але зовсім не обов’язково спільноті бути разом тілесно. Ми повністю мо¬жемо жити громадою, тілесно перебуваючи на самоті. У такому становищі ми можемо вільно діяти, щиро висловлювати свою думку, терпляче страждати, бо нас пов’язує одне з одним любов, навіть, якщо ми розділені простором і часом. Громада любові сягає не лише за межі країн і континентів, а й за межі десятиріч і сторіч. Не тільки усвідомлення присутності тих, хто далеко від нас, а й пам’ять про тих, хто жив колись давно, може ввести нас у спільноту, життя в якій зцілює і підтримує, допомагає кожному долати свій шлях. Через те, що в серці кожної спільноти є місце для Бога, вона переступає всі часові і просторові межі.
Тому наука жити у спільноті і робить нас вільними: ми можемо йти скрізь, куди веде нас Дух, навіть у ті місця, куди б ми самі, певне, не пішли. Це і є справжнім пізнанням Зіслання Святого Духа. Коли Святий Дух зійшов на Христових учнів, що сповнені страху зібралися на таємну нараду, тоді вони змогли вийти зі своєї зачиненої кімнати у світ. Поки їх збирав докупи страх, вони не були спільнотою. Та коли на них зійшов Святий Дух, вони стали групою вільних людей, які могли не поривати зв’язків одні з одними, навіть опинившись так далеко одне від одного, як Рим від Єрусалиму. Отож, якщо нас об’єднує у спільноту не страх, а Божий Дух, то ні відстань, ні час, ні простір не зможуть нас розділити.
Висновок:
Навчаючись жити в самоті, ми відкриваємо мійце в глибині своєї душі, де присутній Бог. Навчаючись жити в спільноті, ми відкриваємо місце, де серед нас присутній Бог. Обидва ці способи життя цілком тотожні, бо місце у нашій душі і місце серед нас – це одне і теж.
У цьому Божому місці, у нашій душі, молиться Божий Дух. Молитва – це найперша і найдіяльніша присутність Святого Духа в нашому особистому і спільному житті. Навчаючись жити в самоті і навчаючись жити у спільноті, ми намагаємося поволі, обережно, але наполегливо усувати перешкоди, що заважають нам слухати в собі голос Божий. Бог промовляє до нас завжди. Вдень і вночі, під час праці й під час розваг, у радості і в смутку, Божий Дух діяльно присутній у нас. Наше завдання – виявляти цю присутність у всьому, що ми робимо, кажемо чи думаємо. Навчання обох цих способів жиггя – у самоті і в громаді – допомагає нам знайти місце, де ми можемо вільно слухати Божий Дух і безстрашно й щиро відповідати йому. Коли ми почуємо голос Божий на самоті, то ми зможемо почути його і серед громади. Якщо ми почуємо його в наших ближніх, то почуємо його й тоді, коли будемо самі. Чи на самоті, чи в громаді, ми повинні жити праведним життям у нескінченій молитві – «нескінченній» не тому, що повинні мовити багато молитов, а тому, що маємо усвідом¬лювати нескінченну молитву Божого Духа в собі й серед своїх ближніх.

ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК

Мої найперші запитання були такі: «Що означає духовне життя?» і «Як нам жити, щоб наше життя було духовним?» У цій книжечці я описав духовне життя як діяльну присутність Божого Духа в нашому, сповненому турбот, існуванні. Таке життя можливе тоді, коли, навча¬ючись жити в самоті і в спільноті, ми поступово вивільнимо місце в нашій щоденній метушні й таким чином дамо змогу Божому Духові об’яви¬тися в нашій душі.
Ми живемо в неспокійному світі. Ми завжди завантажені, боїмося за своє майбутнє й водночас почуваємо себе знудженими, роздратованими, пригніченими й дуже самотніми. І серед усього цього з’являється до нас Син Божий, Ісус Христос, і приносить нове життя, життя Божого Духа. Ми хочемо його прийняти, але й усвідом¬люємо, що воно дуже відрізняється від того, до якого ми звикли, навіть думка про нього здається найнереальною. Тож як нам перейти від уламків до цілого, від багатьох речей до однієї необхідної, від борсання в усіх напрямках до неподільного життя в Божому Дусі?
Для цього потрібне зусилля, що дало б змогу Божому Духові оселитися в наших серцях і відродити нас. Однак це нам до снаги. Воно тільки вимагає певних кроків, дуже специфічних і добре спланованих. Вимагає щоденного кілька¬хвилинного перебування в присутності Бога, коли ми зможемо серед навали тривог і турбот почути Його голос. А це, у свою чергу вимагає наполегливих зусиль нав’язати нові стосунки зі своїми ближніми, вміння бачити в них не людей, за яких ми чіпляємося зі страху, а подібних до нас істот, разом з якими ми зможемо створити новий простір для Бога. Ці добре сплановані кроки, ці зусилля – конкретний шлях до того, що ми назвали «шуканням Царства Божого», вони допоможуть нам поступово вивільнитися від тягару турбот і привести до нескінченої молитви.
Початок духовного життя часто буває важ¬кий не тільки тому, що тягар журби такий нездоланний, а й тому, що ми ледь помічаємо присутність Божого Духа. Та коли ми будемо наполегливі у своїй дисципліні життя на самоті і життя в спільноті, у нас прокинеться новий голод, що є першою ознакою присутності Бога. Якщо ми будемо уважні до Його присутності, то все глибше входитимемо в Його Царство. Тоді, на свій радісний подив, ми виявимо, що Його Дух усе оновлює навколо нас.