Св. ігумен Пімен, за походженням – єгиптянин, був одним із найславнііпих отців пустині. 355 року цей юнак разом з кількома рідними братами почав вести богомільне життя у скитській пустині. По кількох роках спокійного життя почали наїжджати на них варвари з Лідії, тоді вони покинули свою пустелю та оселилися на руїнах поганської святині в Теренут. .
На новому місці мала громада пустельників жила під проводом то Ануба, найстаршого їхнього брата, то Пімена. Чотири години ночі вони відводили на співання церковного правила, чотири – на працю, а ще чотири – на спочинок. Вдень вони працювали до полудня; опісля до третьої години читали побожні книжки, потім збирали дрова на опалення, зілля на поживу та виконували всяку іншу роботу.
Кілька днів, часто й цілий тиждень Пімен проводив без їжі. Однак іншим він радив бути поміркованими, споживати необхідну кількість їжі, бо, як говорив, “ми постимо, щоб керувати своїми тілами, а не вбивати їх.” Одночасно повчав своїх духовних учнів не пити вина чи в який-небудь інший спосіб вдовольняти свої бажання, бо “чуття проганяють дух покути й Божу боязнь із серця; вони нищать ласку й позбавляють душу потіхи та присутності Святого Духа”.
Часто відвідуючи старих пустельників і ченців, Пімен користав з іхнього досвіду й духовних вказівок. Він добре запам’ятав повчання ігумена Мойсея: Божий слуга повинен завжди мати серце, повне жалю і покори, пам’ятати про власні гріхи, бачити їх, як цар Давид, очима своєї душі.
Щодо гріхів інших людей, то Господній слуга не повинен ніколи думати про них чи судити інших, хіба б до цього змусила його любов і настоятельський чин. Пімен боявся, коли щось переривало йому самоту. Щоб до нього не добралося світове розсіяння, він не хотів навіть бачитися з рідною матір’ю, тільки казав: що чим рідшими будуть побачення на землі, тим веселішою буде їхня зустріч у небі. Місцевого управителя провінції також ніколи не відвідував.
Коли один чернець допустився якоїсь провини, а опісля заявив, що три роки покутуватиме за неї, Пімен, сумніва­ючись у його видержливості, сказав йому покутувати тільки три дні, але щирим духом. Інший чернець, якого довго мучили богохульні думки, часто приходив до Пімена, щиро виявляючи те, що діялось у його душі. Коли ж опісля не мав відваги з тими самими спокусами приходити до Пімена, то настоятель сам, зустрівши занепокоєного ченця, заохочу­вав його до щирості. Монах, виявляючи Піменові свої неспокої, відразу повертав своїй душі святий мир. Настоятель потішив його й порадив, щоб у хвилину спокуси він говорив злому духові: “Нехай твоє богохульство спаде на тебе; воно не моє, бо моє серце бридиться ним.” Коли ж хтось говорив, що в усьому винен диявол, Пімен казав: “Ні! Винне наше самолюбство.” А за іншої нагоди говорив: “Ніколи не настоюй на своєму. Ті, що керуються власною волею, є найгіршими спокусниками самим собі й не потребують навіть диявола, щоб їх спокушував.” Одній особі, що прибула з Сирії порадитися з ним, яким чином перемогти духовну посуху й
твердість серця, Пімен сказав: “Витривалістю в гарячій молитві й розважанні над Божим словом. Вода м’яка, а камінь твердий; проте капля води, що часто падає на нього, зробить в ньому діру. Подібно й Боже слово, що часто падає на наше серце, часом твердіше від каменю, таки піддасться під натиском”.
Своїх ченців Пімен заохочував до частого св. Причастя й до такого бажання цього Божественного Хліба, як олені прагнуть холодної води.
Якось один чернець розказував історії про іншого монаха, що принижували того в очах інших. Пімен сказав: “Нема гіршого над те, коли чернець оповідає згіршуючі історії; коли він їх розказує, то виявляє, що сам негідний довір’я.” А монахам говорив: “Той, хто любить нарікати, чи віддає злом за зло, є сердитий і незадоволений, не може бути ченцем.” Крім цього, він зауважував, що мовчання не є чеснотою, коли любов домагається говорити”; що “люди не повинні забирати іншим час, домагаючись поради, коли вона насправді непотрібна чи необов’язкова”.
Коли помер найстарший Піменів брат, він перейняв на себе управу чернечою громадою. Про їхнє спільне життя Пімен сказав: “Ми жили разом в досконалій єдності й непорушному спокої. Дотримувалися уставу, що його Ануб склав для нас; їли все, що клали перед нами, і ніхто не казав: “Дай мені щось інше, я цього не можу їсти”.
Одного разу прибули до них аріани, намагаючись налашту­вати ченців проти св. Атанасія, олександрійського патріарха. Пімен сказав: “Застели стола, дай їм їсти, і нехай ідуть собі в спокої”.
Пімен учив братньої любові не тільки словом, але й ділом. Ще до його приходу в Скитську пустиню жив там поважний старець, якого пустельники часто відвідували. Коли ж у пустині поселився побожний Пімен, монахи почали частіше заходити до нього, ніж до старця. Старому пустельникові стало через це прикро. Пімен, довідавшись про це, узяв із собою трохи поживи й вина та пішов разом з іншими пустельниками відвідати старця. Прийшовши під його келію, Пімен просив пустити їх досередини, але той не хотів. Коли
ж Пімен і його співбрати далі покірно й терпеливо просили старця вийти їм назустріч, він зм’як і вкінці відчинив двері. Пустельники сердечно привіталися з ним, а опісля приязно розмовляли. 3 того часу старець став приятелем Пімена.
Один чернець питав Пімена, як перемагати спокуси гніву й почуттів. Пімен відповів: “Коли Давид боровся зі звірами, то, як сказано в Святомі Письмі, лева вбивав, а ведмедя брав за горло й душив. Це значить: гнів перемагаємо внутріш­нім умертвінням, а почуття – зовнішнім. Про те, як стримуватися від обмов, Пімен говорив: “Якщо людина чуває над собою, то звинувачує саму себе, а свого брата має за чесного; але як думає про себе, що вона досконала, то вважає брата нижчим від себе.”
Управитель місцевої провінції, почувши про св. Пімена, забажав побачити його. Але той, тікаючи від людської слави, не хотів іти до управителя. Щоб примусити Пімена прийти до нього, він ув’язнив його племінника начебто за якийсь злочин і сказав, що аж тоді випустить його на волю, як до нього прийде Пімен і попросить за нього. Але пустельник відмовився йти, хоч його з плачем просила рідна сестра, мати хлопця. Тоді управитель повідомив Пімена, що випустить племінника, якщо той принаймні через когось попросить про це в управителя. Але Пімен цього не зробив, тільки переказав управителеві, щоб засудив хлопця згідно з законом, якщо він завинив. Управитель випустив племінника на волю.
Під кінець життя Пімен вернувся на давнє місце в пустині, але через напади варварів був змушений знову перейти до Теренут. Був при смерті св. Арсенія. Бачачи, як Святий умирав, він скрикнув: “Щасливий Арсеній, що мав дар сліз у цьому житті! Бо хто не оплакує своїх гріхів на землі, нарікатиме на них завжди у вічності!”
Незабаром помер і сам св. Пімен у 440 році, проживши сто літ. Його назвали “світильником світу і прикладом для монахів”.