Імператор Лікиній розпочав загальне переслідування християн. У Каппадокії, в Малій Азії, де він якийсь час перебував, звелів усім християнам під карою смерті відректися Христової віри. Коли Лісій, комендант імператорського війська, й Аґриколай, намісник Каппадокії й Малої Вірменії, оголосили імператорський наказ війську, сорок молодих вояків різних національностей, що стояли на постою в Севастії, відмовилися принести жертву поганським божкам. Усі вони 40 вояків належали до славної християнської “Громової Леґії”, що за імператора Марка Аврелія своєю молитвою й надзвичайною відвагою причинилася до перемоги над Галлами. Сорок християнських вояків сміливо заявили, що жодні муки не змусять їх відступити від християнської віри. Намісник пробував спочатку обіцянками, потім погрозами вмовити їх до відступства; коли з цього нічого не вийшло, наказав жорстоко мучити їх, а потім кинути до в’язниці, де вони разом співали 90 псалом: “Ти, що живеш під Всевишнього покровом, … у Всесильного тіні пробуваєш”.
Через кілька днів прибув до Севастії комендант Лісій, який даремно намагався переконати хоробрих вояків зрадити Христа. Розлючений їхньою постійністю, намісник Аґриколай наказав завести сорок пов’язаних вояків на замерзле озеро і там голих залишити на льоду поволі замерзати. Побіч озера наказав постійно огрівати лазню, щоб там міг сховатися той, хто схоче відступством рятувати своє життя. Коли вояки почули присуд, з радістю пішли над берег, самі поскидали одежу, заохочуючи один одного словами, що одна лиха ніч принесе їм щасливу вічність. А водночас молилися:
“Господи, нас сорок у цій боротьбі; дай, щоб всі сорок-одержали вінець; щоб не змаліло те святе число”.
Мука св. мучеників була страшна. Св. Василій так описав її в своїй проповіді на честь св. мучеників:
“На морозі тіло від охолодження крові спочатку синіє, потім трясеться й корчиться, зуби починають стукотіти, руки й ноги деревіють. Біль дошкуляє аж до костей, тепло з рук і ніг відступає до середини тіла, здається, наче б усе палив вогонь, – і поволі настає смерть”.
Сторожа, яка пильнувала вояків, радила їм принести жертву богам і врятувати своє життя в теплій купелі, однак даремні були їхні зусилля. Три дні, як засвідчує св. Григорій з Нісси, терпіли вояки на морозі від холоду страшну муку, але Христа не відреклися. Тільки один хотів рятувати своє життя, але коли перемерзлим вбіг знадвору до теплої купальні, через раптову зміну й ослаблення відразу помер, утративши відразу своє дочасне й вічне щастя. Зрада побратима засмутила інших вояків, але Бог скоро подав їм чудесним способом надзвичайну потіху. Один з вартових, на ім’я Аглай, відбувши своє чергування, сидів біля вогню і грівся. Після того заснув. У сні він побачив дивне видіння. Йому здавалося, що він стоїть біля озера й бачить, як з неба сходять прегарні ангели й несуть світлі ризи та вінці, щоб ними прибрати св. мучеників. Було їх 39. Коли він пробудився і побачив, що сорокового вінка слави не стало тому, що один вояк став відступником, він сам, за Божим надхненням, забажав здобути чудовий вінець, негайно скинув з себе уніформу, крикнув до сторожі: “І я – християнин!”, побіг на озеро та став на льоду поруч замерзаючих вояків. Так через своє мучеництво він одержав ласку “хрищення крові” й мученицький вінець безсмертної слави. Бог вислухав молитви вірних слуг і таким несподіваним способом звеселив їхні геройські серця.
Наступного дня більшість св. мучеників були вже мертві, крім кількох конаючих, серед яких наймолодшим був Мелітон. Намісник Аґриколай наказав поламати руки й ноги ще живих, а тіла мертвих завезти до печі та спалити, щоб християни не похоронили їх по-християнськи. 3 останніх сил вони шептали слова св. молитви: “Наші душі врятувалися з сіті ловця; сіть розірвалася, і ми стали вільні”. Молодого Мелітона урядники залишили живим: їм жаль було його молодості, а водночас вони надіялися, що, залишившись на самоті, він захоче врятувати своє життя; але його мати, побожна вдова, спротивилася тому й докоряла урядникам за таку фальшиву доброту до її сина. Коли вона наблизилася до сина, він глянув з любов’ю на неї і хотів усміхнутися, та тільки слабим рухом руки дав знак матері. Скріплена Святим Духом, вона просила його бути вірним Христові аж до кінця, а потім, узявши його на руки, поклала на возі біля мертвих його побратимів. І тоді скрикнула: “Ох, дитино мого лона, яка я рада, що бачу тебе, як ти приносиш Христові в жертву решту свого життя! Іди вперед і докінчи ту щасливу подорож зі своїми побратимами, щоб ти не був останній, коли станеш перед Богом”.
Тіла св. мучеників спалили, а порох висипали в річку, щоб християнам не залишилось й сліду по них; та віруючим таки вдалося потайки дістати частину спалених останків або, може, викупити їх за гроші. Частина тих св. мощей зберігалась у церкві в Кесарії. Про них св. Василій говорив: “Наче панцир, вони є нашою захороною проти наступів ворогів”. І додає, що всі благали помочі св. мучеників, які підіймали тих, що впали, скріпляли немічних і збільшували ревніть святих.
Св. Василій і св. Емелія, батьки чотирьох святих дітей: Василія Великого, Григорія Ніського, Петра-Севастійського й Макрини, роздобули частину тих св. мощей і віддали до церкви, яку св. Емелія збудувала поблизу Аннесії. Люди прийняли їх з надзвичайним захопленням, а Бог прославив св. мощі чудами. Св. Григорій каже: “Я поховав тіла своїх батьків біля мощей тих святих мучеників, щоб у день воскресіння вони могли встати разом з підіймачами їхньої віри; бо вони мають велику силу перед Богом”. Св. Ґавдентій, єпископ міста Вершії, пише в своїх проповідях: “Бог дав мені частину тих св. мощей і дозволив мені збудувати церкву на їхню честь”. Одержав він їх від двох племінниць св. Василія; одну частину яких перевезли до Царгорода.
Вістка про смерть 40 севастійських вояків швидко розійшлася між християнами і викликала загальний подив. Св. Єронім оповідає, що під час відвідин св. Василія Кесарії вони обидва розмовляли про геройство 40 мучеників. Побожна цариця Пульхерія збудувала в Царгороді церкву на честь св. мучеників, де поклала їхні св. мощі в двох срібних домовинах. Св. Григорій Ніський написав на їхню честь похвальне слово, а св. Іван Дамаскин і Теофан Нікейський – похвальні вірші на день їхнього свята.
За християнським переданням, нам відомі також імена 40 севастійських мучеників:
Аетій, Аггій, Аглай, Акакій, Атанасій, Валент, Валерій, Вивіян, Ґай, Ґорrоній, Дометіян, Домн, Євноїк, Євтихій, Екдит, Іван, Ілля, Іліян, Іраклій, Ісихій, Кандид, Кирил, Киріон, Клавдій, Ксантій, Леонтій, Лисімах, Мелітон, Микола, Олександр, Приск, Сакердон, Северіян, Сісіній, Смарагд, Теодул, Теофіл, Флавій, Фоліктимон, Худіон.
Мабуть, найцікавіша річ, пов’язана з історією 40 мучеників, – це збереження до цього часу грамоти, що має назву “Заповіт сорока св. Христових мучеників”. Написаний по грецьки і був відомий давно, але тільки недавно признаний за достовірний. Це єдина й правдива пам’ятка з часів переслідування. Написав “Заповіт” у час ув’язнення один з вояків на ім’я Мелітон. Там вказані всі вищенаведені імена св. мучеників. У “Заповіті” читаємо:
“Мелетій, Аетій і Євтихій, Христові в’язні, поздоровляють єпископів, священиків, дияконів, визнавців та інших церковних мужів усього християнського світу та виявляють свою волю про розпорядок їхніми тлінними останками після їхнього мучеництва. Вони бажають, щоб усі їхні мощі були передані під опіку священикові Пройдосові, щоб спочивали в Сареїм, поблизу Зіли. Мелітон пише від імені всіх. Аетій і Євтихій від імені побратимів закликають рідню мучеників, не віддаватися надмірному смуткові. Коли їхній попіл позбирають докупи, нехай ніхто не тримає його для себе самого, але віддасть усе названим особам. Якщо хтось не послухає цього розпорядження, то не одержить ласку, на яку сподівається. Якщо Євноїк (дуже молодий) здобуде мученицький кінець, нехай спочиває з нами. Але якщо б його пощадили, то нехай залишиться вірний Христовому законові, щоб у день воскресіння міг радіти щасливою долею тих, чиї терпіння він поділяв. Ми, сорок христових в’язнів, поздоровляємо вас, через Мелітона, одного з нас; потверджуючи все те, що написано, бо ми всі цілком з цим погоджуємося”.