У місті Іліопіль, у Maлiй Азії, жив багатий і славний чоловік Діоскор, який фана­тично тримався своєї поган­ської віри. Жінка його ско­ро померла, полишивши си­ротою маленьку донечку Варвару. Батько поганин хо­тів, щоб Варвара навіть і не чула про християн, яких він ненавидів цілою душею. То­му приготовив для неї осіб­ні кімнати в замковій вежі й там вона проживала від­окремлена від усього світу. На самоті вона часто вдив­лялася в синє небо – огля­дала красу природи – ди­вилася на ясні зорі й ніяк не могла повірити, щоб це все було ділом рук бездушних ідолів, у яких вірив її бать­ко. Вона шукала правди, ставила собі багато питань, але не могла найти на них відповіді.
Коли прийшов час віддати її заміж, Варвара про це й чути не хотіла. Приписуючи цю її неохоту незнанню життя й самітності, батько дав Варварі повну свободу рухів, окружив її вибраним товариством дівчат, а сам виїхав у далеку мандрівку. Між дівчатами була одна християнка. Вона по­вчила Варвару правд християнської віри та допомогла їй охреститися.
Знайшовши Христа і його правду, Варвара жертвувала Йому всю свою любов і своє дівицтво. Коли вернувся її батько, Варвара не таїлася зі своєю ві­рою, а сміливо визнала, що вона християнка. Почувши таке, батько Варвари попав у велику лють, тяжко побив свою рідну дитину та навіть сам віддав її в руки державного му­чителя. Цей спочатку намовляв різними обіцянками Варвару відступити від віри, та коли його намови виявилися без­успішними, казав її жорстоко бити сухими воловими жила­ми, посипати рани сіллю, і так кинути до в’язниці. Другого дня, коли святу дівицю привели перед мучи­тrля, на ній не тільки не було сліду ран і катування, але й сама вона здавалась усім ще кращою. Нові жахливі муки не захитали ні на хвилинку геройської мучениці, тож мучи­тель видав наказ убити її мечем. І тоді жорстокий батько став катом своєї дитини та вбив її власною рукою. Сталося ue за цісаря Максиміяна 290 року. Кілька століть пізніше мощі св. Варвари перенесено до Царгороду, де цісар Лев IV збудував у її честь величаву церкву.

Жив у сьомому сторіччі в Сирії, в місті Дамаску, побожний християнин Іван, що був скарбовим урядовцем мохам­меданського князя каліфа. Був він людиною багатою і мав у ріжних частинах Палестини свої добра.
Приблизно 676 року народився Іванові син, що йому при св. Хрещенні надали теж ім’я Іван. За місцем свого наро­дження, він став згодом відомий як Іван Дамаскин. Коли Івась став підростати, батько подбав про те, щоб він одер­жав добре християнське виховання й загальну освіту. Голов­ним учителем Івася був сицилійський чернець Кузьма, що його Іванів батько викупив був тоді з арабської неволі. Кузьма був глибоко вченою й праведною людиною, і він з любов’ю старався передати своє знання й християнську побожність своєму здібному учневі. Разом з Івасем учив­ся ще юнак Кузьма, що був, мабуть, прибраним сином Іванового батька. Обидва юнаки охоче прикладалися до всякої науки, а передусім до св. богословія, на що учитель звертав особливу увагу. Хоч Івась одержав був добру богословську освіту; проте, як здається, він не мав спочатку наміру стати Богові на службу в духовнім стані, бо як став дозрілим мужчиною, то перейняв по батькові його державну посаду. Але хоч він був урядовцем мохаммеданського каліфа й світською люди­ною, то його життя було щиро християнське, прикрашене ріжними чеснотами, а передусім покорою.
Державним урядовцем був Іван кілька років. Він уті­шався на дворі каліфа пошаною, одержував добру винагороду за свою працю й міг без перешкоди вести на світі спо­кійне життя, але це його не захоплювало. його велика лю­бов до Бога потягла його до вищого, досконаліщого життя, що було б геть чисто посвячене прославі Бога. йдучи за цим потягом, він зрікся своєї посади, покинув світ і вступив до манастиря св. Сави близько Єрусалиму. Разом із ним посвятився Богові на службу в манастирі також його прибра­ний брат Кузьма. У манастирі вони обидва з великою ревністю включи­лися відразу в чернече життя своїх нових співбратів. Насто­ятель лаври доручив одному старому й досвідченому чер­цеві, щоб був Іванові за духовного вчителя. Цей учитель дбайливо опікувався своїм новиком та подавав йому ріжні поучення, як стати досконалим черцем. Між іншим, він говорив йому: “Ніколи не чини власну волю. Вчись у всім умерти собі самому, щоб віддалити з серця всяке прив’язан­ня до творив. Жертвуй Богові свої діла, страждання й мо­литви. Не величайся своїм знанням ні яким іншим привілеєм, але пересвідчись, що з себе самого ти ніщо, тільки невіжа й неміч. Прощай усяку марницю, не довіряй своєму розу­мінню та не бажай божественних видінь ні надзвичайних Божих ласк. Віддали від себе все, що пригадує світ. Збе­рігай точно мовчання та пам’ятай, що й добре говорити не­своєчасно не годиться.” Іван старався вірно придержуватися порад свого духовного вчителя.
У тому часі розгорілася була на християнськім Сході релігійна боротьба, що її викликали противники почитання св. образів. Коли вістка про це дійшла до Івана, він написав три добре оброблені послання, що ними він старався оборо­нити давній християнський звичай почитання св. образів.
Іван і Кузьма дуже точно придержувалися в щоденнім життю всіх манастирських приписів і звичаїв, так як це ро­били інші черці. Крім цього, як учені люди, вони в вільному від молитви й праці часі писали релігійні книжки та скла­дали побожні пісні. Тому, що цього ніхто інший у мана­стирі не робив, то Іванів учитель спротивився цій новості, передусім складанню пісень. Коли одного разу вмер одному черцеві родич і Іван, для потішення його, написав та почав співати жалібну пісню: “Вся суєта человіческая”, його вчи­тель, як почув цей спів, то так обурився на Івана, що ви­кинув його зі своєї келії і аж тоді дозволив йому вернутися, як він відбув дуже прикру покуту. На щастя, вночі явилася Івановому опікунові Божа Мати і сказала йому, щоб він не боронив Іванові писати книжки й складати пісні. З того часу Іван уже без перешкоди займався своєю письменниць­кою працею.
Коли єрусалимський патріярх довідався про святе життя й глибоку науку Івана й Кузьми, то прикликав їх до себе і висвятив Івана на священика, а Кузьму на маюмського єпископа. Незадовго по висвяченні Іван вернувся до свого ма­настиря і зайнявся перевіркою та поправкою своїх писань. Він тоді повикреслював усі такі вискази, що були занадто цвітисті, та зробив свій виклад простішим і поважнішим. Йoгo твори проти іконоборців були загально відомі та стягнули на нього ненависть іконоборців, передусім цісарів. Якщо вони не заподіяли йому за них ніяку кривду, то тільки тому, що він проживав поза межами римської держави.
По повороті з Єрусалиму проживав св. Іван Дамаскин до кінця свого життя в манастирі св. Сави. В тому часі він зай­мався тільки письменницькою працею. Його твір “Виклад православної віри” був довго шкільним підручником. Його вважають теж батьком схолястичної філософії. “Октоїх”, що його вживаємо при відправі церковного правила, в вели­кій частині був його твором. Він написав теж багато гарних канонів на свята Господські, Богородичні й святих.
Св. Іван Дамаскин дожив глибокої старости, однак рік його смерти не є певний. Він був останнім з грецьких Отців Церкви, першим з християнських філософів, що держалися філософічного навчання Арістотеля, а поруч св.Романа Со­лодкопівця найбільшим поетом Східньої Церкви. У 1890 році Апостольський Престіл проголосив його Учителем Церкви.