Коли Царгородський патріарх Павло ІІІ, спонуканий погрозами імператора Лева IV, підписав єретицьке віросповідання проти вшановування св. образів, зрікся престолу й 184 року закінчив своє життя в монастирі, на його наступника, за передсмертною порадою Павла, одноголосно вибрали писаря молодого імператора Константина і його матері Ірини Тараса.
Новий патріарх походив зі стародавньої родини царгородських патриціїв. Замолоду він одержав побожне виховання, і, перебуваючи при імператорському дворі, серед численних нагод до пустої слави й тілесних розкошів вів життя стриманого монаха.
Св. Тарас був проти свого вибору на патріарха, вважаючи, що патріархом повинен стати священик, а також тому, що в царгородському патріархаті багато лиха накоїло іконоборство, а головно три попередні імператори, які всіма силами боролися проти вшановування св. образів. На час вибору св. Тараса патріархом становище поліпшилось, бо цариця Ірина, яка управляла державою за свого 10-літнього сина Константина VI, хоч була жорстока, та в серці була правовірною католичкою та старалася покласти край переслідуванню монахів і правовірних взагалі за вшановування св. ікон. Коли св. Тарас побачив, що йому неможливо відмовитися від вибору на патріарха, він прийняв його за умови, що негайно буде скликаний новий Вселенський Собор для усунення роз’єднання Східної Церкви, що його спричинило іконоборство. Одержавши від цариці таке запевнення, св. Тарас прийняв повну Тайну Священицтва в день свята Христового Різдва.
Як тільки відбулося урочисте посадження св. Тараса на патріаршому престолі, він відразу написав листа до Папи Адріяна з повідомленням про своє обрання і запланований Собор. Також цариця від себе й сина написала листа з проханням, щоб Папа особисто прибув до Царгорода на Собор, принаймні послав своїх представників. Крім того, св. патріарх відіслав листи до патріархів в Олександрії, Антіохії й Єрусалимі. Папа прислав двох легатів. Також і патріархам, які не могли особисто прибути через сарацинську окупацію, вдалось прислати своїх заступників.
Собор мав розпочатися в церкві св. Апостолів 786 року. Але іконоборці підбурили військо до бунту, й воно пригрозило всім отцям Собору смертю. На бажання цариці Ірини відклали Собор на наступний рік, який відбувся цим разом спокійно в місті Нікеї як VII Вселенський. В актах Собору на першому місці подані імена папських представників, на другому – св. Тараса, на третьому – заступників східних патріархів. Собор мав сім окремих засідань, в яких брали участь 360 єпископів, крім священиків і визнавців. Собор постановив, що вшановування св. образів є побожним і згідним з Христовою вірою звичаєм: воно є величанням св. осіб, зображених на образах; однак вшановування св. образів не є поклонінням, що належить єдиному Богу. Після Собору було вислано відповідні листи до всіх церков з повідомленням про постанови Собору, а головно до Папи Адріяна, який подтвердив їх усіх.
Згідно з постановами Собору, св. Тарас щиро трудився над відновою вшановування св. образів у царгородському патріархаті. Він невтомно усував святокупство, тобто набування церковних посад за гроші, а його життя було взірцем безкорисливості. На його столі й у палаті не було нічого з пишноти його попередників. Бажаючи служити іншим, він ледве дозволяв слугам зробити щось для нього самого. Спав св. патріарх мало, а всім його дозвіллям була свята молитва й читання книжок. Він не любив виставності духовенства, тому заборонив носити червоний шовковий одяг і золото священикам, заохочував їх до вмертвіння почуттів, а зокрема суворо виступав проти небезпечних для моралі театральних вистав. Коли до столу подавали йому страви, він часто власноручно роздавав їх убогим, а щоб нікого не оминути, відвідував усі доброчинні заклади й лікарні в Царгороді. Тих, хто приходив до нього з якоюсь справою, приймав ласкаво, з любов’ю, уважно прислухався до їхніх прохань, потішав у смутку, помагав у нужді, обороняв покривджених. Незважаючи на свій високий стан і шляхетний рід, св. Тарас жив дуже скромно і охоче послуговував іншим.
Як патріарх св. Тарас постійно навчав своїх священиків і вірних як живим словом, так і писемними посланнями; а за правду й чесноту не боявся визнати на себе гнів навіть найповновладніших противників. Виявилося це кілька літ пізніше, коли св. Тарасові довелося виступити проти самого володаря. Імператор Константин одружився замолоду з Марією, внучкою св. Філарета Багатомилостивого. Проживши з нею сім літ, він захотів конче розлучитися; до цього спонукала його грішна любов до дворянки Теодоти. Щоб виправдати своє нечесне й грішне життя, імператор зробив на молоденьку царицю наклеп, що вона хотіла отруїти його. Вістка про це розійшлася, однак ніхто не зважувався сказати правителеві правду в очі. Св. Тарас це зробив. Коли імператор послав до нього свого довіреного старшину з повідомленням, що Марія робила замах на його життя, тому він просить патріарха скасувати його перше подружжя і поблагословити друге, св. Тарас відповів посланцеві:
“Не знаю, як імператор може домагатися від своїх підданих чесного життя після того, як він сам дає їм поганий приклад. Я певний, що цариця невинна і скоріше помру, ніж дам благословення на нове подружжя”.
Імператор надіявся, що особисто з’ясує цю справу краще, зможе схилити патріарха на свій бік, тому прикликав св. Тараса до себе на розмову. Коли Святий прийшов зі стареньким Іваном, представником олександрійського й єрусалимського патріархів на VII Соборі, імператор сподівався взяти св. Тараса облесністю, тому сказав:
“Я не можу нічого затаїти від вас, бо вважаю вас своїм другим батьком. Ніхто не зможе заперечити, що я маю право розлучитися з такою жінкою, що робила замах на моє життя. Цариця Марія заслуговує на смерть або на досмертну в’язницю”.
Потім показав патріархові повну отрути посудину, яку ніби приготувала для нього цариця. Знаючи, що основою всієї цієї справи є тільки грішна, невгамовна пристрасть до Теодоти, патріарх дав Константинові рішучу відповідь:
“Не виступай, царю, проти Божого закону й таємним підступом проти правди! Тобі годиться діяти відкрито, з чистим сумлінням, а не задумувати таємно порушити Божий закон. Знаючи, як і всі інші, невинність цариці, наклепом ганьбиш свій царський жезл. Я не розв’яжу твого законного подружжя й не дам благословення на беззаконне вінчання. Якщо ти переступиш через Божу заповідь, я говорю тобі перед Богом: хоч ти цар, я не допущу тебе до св. причастя Христових Тайн”.
Також праведний Іван застерігав імператора від грішного кроку. Однак спасенні повчання Божих слуг не тільки не опам’ятали царя, а ще гірше роздражнили його: він зневажливо прогнав їх з палати. Відразу після того силою відвіз царицю Марію в монастир, а сам проти Божих і церковних законів наказав себе обвінчати священикові Йосифові, скарбникові царгородської церкви, але той шлюб все одно був недійсний. Св. Тарас старався всіма способами розірвати грішний зв’язок Константина, але всі його зусилля були безуспішні, бо імператор був глухий на всі повчання і навіть погрожував, що як його не залишать у спокою, то знову відновить іконоборчу єресь. Приклад, який дав імператор своїм нечесним життям, мав надзвичайно лихі наслідки: багато імператорських намісників, урядників і вельмож прогнали своїх шлюбних жінок і чинили перелюб.
Проти такої практики св. Тарас безбоязно виступав у своїх проповідях, за що явні грішники ненавиділи патріарха й оскаржували його перед імператором, а той мстив св. Тарасові, відправляючи на заслання його приятелів і слуг.
Патріарх не давав залякати себе, всі прикрощі зносив терпеливо, кажучи:
“Більше боюсь гніву Царя царів, ніж неласку земного імператора”.
Таємні шпигуни стежили за кожним кроком патріарха, й ніхто не міг без дозволу приступити до нього.
Та несподівано сталася страшна подія. Мати Ірина, непомірно охоча до влади хозарська князівна, підбурила проти сина старшин у війську й урядників при царському дворі, і одного дня вони ув’язнили імператора, вкинули в тюрму й там, на наказ Ірини, викололи йому очі, як це він зробив спочатку своїм трьом дядькам. Своє криваве діло змовники зробили так жорстоко, що невдовзі імператор закінчив своє нещасне життя 797 року. Після смерті сина Ірина царювала п’ять літ. Тоді патрицій Никифор проголосив себе імператором, а царицю Ірину прогнав на острів Лесбос, де вона заробляла собі на прожиток прядінням. На тому засланні вона через рік умерла в смутку й недолі.
За правління Никифора св. Тарас уже спокійно вів своє життя постійного вмертвіння й ревного душпастирства. Коли його спіткала недуга, він, хоч уже ледве міг триматися на ногах, старався відправляти Службу Божу. Перед самою смертю, як це засвідчує очевидець Нікейський єпископ Ігнатій, св. Тарас був у духовному піднесенні й тоді розмовляв з різними духами темноти, що звинувачували його в різних провинах. Святий відповідав на кожне оскарження, а коли не міг уже говорити, то рукою відганяв напасників. Увесь час тієї дивної душевної боротьби патріарх здригався тілом, а на присутніх; які добре знали святе життя Тараса, напав великий переляк. Але згодом Святий заспокоївся, його лице просвітліло і він у великому спокою віддав Богу свою святу душу 806 року, на 22 році перебування на патріаршому престолі. Тіло св. патріарха поховали в монастирі, який він сам збудував над Босфором. Його гріб прославив Бог численними чудами.