На Анкирському Соборі 314 року, а також Неокесарійському Соборі 320 року засідав серед інших єпископів св. Василій, єпископ Амасії, столиці Понту. Управляв він своїми вірними в надзвичайно важкі часи, коли римські імператори – Діоклетіан, Максиміан, Максимін і Лікиній – криваво переслідували християн. Останній, який перебував у Нікомідії, спочатку прихильно ставився до християнської релігії, але згодом через свою тілесну нестриманість зненавидів її.
У Лікинієвої жінки, цариці Констанції, була рабиня Глафіра, християнка. Коли вона не захотіла потурати нечистим забаганкам Лікинія, то за порадою цариці потайки втекла з царського двору і виїхала до Амасії, де відкрила свою таємницю єпископові Василієві. В той час в Амасії будували церкву. Глафіра віддала на будову св. храму все своє золото й срібло, а також написала листа до цариці Констанції, в якому вказала, де вона перебуває та якої помочі треба на будову церкви. Одержавши листа, цариця відписала Глафірі і одночасно послала на церкву в Амасію багаті дари.
На нещастя, лист цариці перехопив один імператорський урядовець і повідомив правителя, де перебуває Глафіра. Розлючений Лікиній наказав привести єпископа Василія й Глафіру в кайданах до Нікомідії. Оскільки Глафіра на той час померла, то імператорські вояки ув’язнили самого Василія. 3 ним добровільно пішли два диякони – Тимотей і Партеній.
У Нікомідії Василія кинули до в’язниці, а диякони, що не були ув’язнені, поселилися в християнина Елпідофора, який проханням й підкупом грішми випросив у в’язничного сторожа дозвіл відвідувати Василія у в’язниці. Тоді прийшов до в’язниці священик Іван, якому Василій досконало виклав науку Христової Церкви про Божу і людську природу Ісуса Христа: Божий Син має з Отцем одну спільну Божу природу. Цей священик написав опісля життєпис св. Василія. Коли надходив день судової розправи над Василієм, він попросив Елпідофора й своїх обох дияконів прийти опівночі до в’язниці. Під час спільного співу 139 псалма Василій особливим тоном проспівав слова: “Взяв би крила зірниці, осівся б на край моря, і там рука твоя мене б водила, і твоя десниця мене б тримала”. Цим Василій наче наголосив, що його кинуть у море. У спільній молитві й розмові вони пробули аж до ранку. Коли почало світати, Василій сказав своїм приятелям, що Бог об’явив йому його смерть і майбутню славу. Наступником в єпископстві оголосив Євтихія, сина Калістрата, який був опісля присутнім на Вселенському Соборі в Нікеї.
Судив Василія сам Лікиній. На його домагання принести жертву поганським божкам Божий слуга виголосив сильну промову на захист християнства, засудивши імператорську вимогу віддавання честі поганським ідолам. За те Лікиній наказав бити його, а опісля відрубати йому голову на березі моря. Голову й тіло св. Василія кинули у воду. Після цього Божий ангел відкрив Елпідофорові й дияконам у сні, де треба шукати св. мощі. Знайшли їх поблизу Синопії, приморського міста Понту. Знайдення св. мощей надзвичайно врадувало приятелів св. Василія, бо Бог чудесним способом знову злучив у морі голову з тілом, тільки рана від меча залишилася на шиї. Св. мощі мали дуже приємний запах. Елпідофор з дияконами перевезли тіло св. Василія до Амасії і 26 квітня поклали в новій церкві, яку він сам збудував.