Ісус Христос мав у Назареті кількох двоюрідних братів, яких Святе Письмо називає просто братами. Один з них називався Симон (Мт 13:55). Історик Євсевій зазначає, що він був сином Клеопи, брата св. Йосифа, і Марії, родички Пресвятої Діви Марії.
Приблизно 61 року юдеї замучили його брата, Якова Молодшого, який був першим єпископом Єрусалима. Св. Епіфаній згадує, що після цього вбивства Симон, який, мабуть, допомагав братові в управі вірними, докоряв юдеям за їхню жорстокість. Тоді зійшлися св. апостоли й інші Христові учні на нараду і· одноголосно вибрали Симона єпископом Єрусалима. У 67 році, коли були замучені за Христа св. апостоли Петро й Павло, в Палестині дійшло до заворушень проти римлян. Коли римське військо облягло Єрусалим, щоб зруйнувати його, Бог особливим об’явленням звелів Симонові як єпископові Єрусалима залишити з усіма християнами місто, перейти за Йордан та оселитися в малому містечку Пелла. Після зруйнування Єрусалима й закінчення війни Симон вернувся зі своєю громадою до відбудованого міста, де християнське життя почало надзвичайно процвітати, і багато юдеїв повірило в Христа завдяки доброму прикладові християн і численним чудам, що діялися в Єрусалимі через тодішніх св. мужів. Але вже в Пеллі сталося те, що надзвичайно засмутило душу Симона. Деякі навернені юдеї створили секту назареїв, що намагалася зберігати в християнстві вже необов’язкові старозавітні приписи. Інші ж, так звані ебіоніти, почали заперечувати Божество Христа, дозволяли розлучатися подружжям і навчали людей різних забобонів. Симон стримував розвій сект, але після його смерті єретицька повінь почала просто заливати молоду Христову Церкву. Коли римські імператори Веспасіан і Дометіан видали наказ винищити всіх євреїв, які походили з роду царя Давида, Симонові вдалося вберегти своє життя. Але за імператора Траяна, який поновив цей наказ, деякі юдеї й єретики донесли Атикові, римському управителеві Палестини, що Симон походить з Давидового роду та що він – християнин. Атик наказав мучити Святого, а опісля – розп’яти на хресті. Хоч Симон мав уже тоді 120 літ, та свою муку витримав з такого надзвичайною мужністю, що здивував навіть самого мучителя. Св. Симон прославив Христа мученицькою смертю 107 року, на 43 році свого єпископства. Після смерті св. Симона християнство процвітало в Єруса лимі аж до другого зруйнування міста за імператора Адріана.
СВЯТИЙ СТЕПАН ВОЛИНСЬКИЙ
Преподобний Степан – славний український єпископ. Вшановуємо його разом із священомучеником Симоном, родичем Господнім. Святий владика народився близько 1040 року й походив, правдоподібно, з боярського роду. Ще з юнацького віку мав шляхетну вдачу, здобув освіту та відзначався побожністю. Згодом його серце забажало більшої духовної поживи. Тому він вступив до Печерського монастиря під провід преподоб ного Теодосія, став улюбленим його учнем, оскільки щиро шукав Божої іс:тини, християнської праведності -та послушності. Незабаром після постриження в ченці Степана призначили керівником хору, або уставщиком. За дорученням преподобного Теодосія він проповідував у церкві Боже Слово, для браті\ ж був прикладом чернечих подвигів та християнських чеснот, зокрема – покори, бо завжди пам’ятав слова Христа Спасителя: “Я виноградина, ви – гілки”. Без мене ви нічого чинити не можете” (Йо 15:5). Ченці шанували й любили Степана, передусім його лагідність й сумирність. Коли надійшов час відходу преподобного Теодосія до Господа, скликав він своїх ченців і мовив: “То як, діти, обдумали ви вже між собою, хто буде вам достойним ігуменом після мене?” Вся братія відповіла: “Степан є достойний прийняти ігуменство”. Тоді блаженний Теодосій, як написано в Печерському Патерику, поблагословив ченця Степана на ігумена. Братію просив підкоритися йому як своєму духовному батькові. А Степанові, доручаючи провід святого стада, наказав служити братії сумирно і з любов’ю; дотримуватися уставу і закінчити будову нової мурованої монастирської церкви, яку він розпочав. Ус е це виконав преподобний Степан. Тому й мовиться в Патерику: ‘-‘Благодаттю Христовою і молитвами преподобного отця нашого Теодосія за небагато років церква була збудована. Розбудував Степан монастир і обгородив його дерев’яною стіною. І всі браття перейшли туди жити”. Ігумен Степан сумлінно виконував заповіт преподобного Теодосія, по-батьківському опікувався братією та й про спочилих у Господі не забував, бо написано в Патерику: “Отець наш Степан установив, щоб у старій церкві кожного дня відправлялась Служба Божа за померлих братів. Але ворог не спав. 1078 року, з невідомих причин, братія виступила проти свого ігумена Степана, тому він був змушений покинути не тільки ігуменство, але й сам Печерський монастир. Автор Печерського Патерика пояснює цей факт так: “Ненависник усякого добра, який завжди бореться з Божими слугами і не дає їм мирно жити, виступає проти них зловмисними своїми підступами”. Та Боже Провидіння чувало над своїм праведним слугою. Напевно, в цьому був Божий промисел, бо, залишивши Печерський монастир, Степан “за Божою допомогою і за молитвами преподобного отця і наставника Теодосія збудував за сприянням побожних бояр у Києві ~онастир і заснував там церкву Пресвятої Богородиці, назвавши її Влахернською. І кожного року, дня 2 липня, відзначав там преподобний Степан світлий празник Богородиці”. Як ігумен монастиря преподобний Степан здобув собі загальну пошану. А коли помер єпископ Володимирський на Волині, то Київський митрополит Іван близько 1090 року призначив його ієрархом Володимирської катедри. Як архієрей Степан був справжнім, добрим пастирем, відзна чився багатьма добрими ділами за благодаттю і допомогою Пастиря пастирів, що заявив своїм послідовникам: “Переслідували мене – переслідуватимуть і вас. А слово моє зберігали – зберігатимуть і ваше” (Йо 15: 20). Передусім же визначали владику Степана прикмети його першовзору – Христа, який закликав: “Навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, то ж знайдете полегшу душам вашим” (Мт 11:29). Преподобний Степан, єпископ Володимирський, упокоївся в Господі 27 квітня 1094 року. Його поховано під старою катедрою в місті Володимирі-Волинському.