Св. Полікарп був одним з перших правовірних єпископів, відомих в історії Христової Церкви як Апостольські Отці. Вони були безпосередніми учнями самих апостолів і одержали найчистішою науку Ісуса Христа.
Замолоду ставши християнином, св. Полікарп був учнем св. апостола Йоана Богослова, який висвятив його на єпископа міста Смирни в Малій Азії, мабуть, перед своїм засланням на острів Патмос, близько 96 року. Він міг бути тим ангелом-єпископом, якого сам Христос звеличив в “Одкровенні” св. Йоана як мужа бездоганного.
Св. Полікарпа народ надзвичайно любив і щиро шанував. Він виховав для Церкви багато слуг, між ними – св. Іринея і Папіяса. Коли Флорин, який часто відвідував св. Іринея, почав виявляти єретицькі погляди, Святий написав йому: “Таких речей не вчили тебе єпископи, які були перед нами. Я можу показати тобі те місце, де блаженний Полікарп сидів, коли проповідував Боже слово. Я досі ще пам’ятаю, з якою повагою він усюди входив і виходив; яка святість пробивалась у всьому; яка велич була на його обличчі й усій його постаті; якими надхненними були його повчання для людей. Мені здається, що я тепер чую, як він розмовляв зі св. Йоаном і багатьма іншими, які бачили Ісуса Христа; чую ті слова, які він чув з їхніх уст. Я можу заявити перед Богом, що якби той святий єпископ почув якусь фальшиву науку, таку, як твоя, він відразу б закрив собі вуха і голосно скрикнув: “Добрий Боже! Чому я дожив до тих часів, щоб почути такі речі!” Він би втік з того місця, де б почув таку науку”.
Св. Єронім згадує, що коли св. Полікарп зустрів у Римі на вулиці єретика Маркіяна, то не звернув на нього ніякої уваги. Тоді той запитав:
“Чи ти, Полікарпе, не знаєш мене?”.
Святий відповів:
“Так, знаю, ти – первородний син сатани”.
Він навчився тієї відрази до творців єресі, які свідомо й добровільно перекручують Божі правди, від свого вчителя св. Йоана, що втік з купелі, коли побачив там єретика Керинта.
3 пошаною св. Полікарп цілував кайдани св. Ігнатія, коли той ішов через Смирну на мученицьку смерть і просив св. Полікарпа опікуватися його далекою Церквою в Антіохії, а також написати до церков в Азії послання, бо він сам не міг цього зробити. Після того св. Полікарп написав, досі збережене, послання до филип’ян, яке надзвичайно цінували св. Іриней, св. Єронім, Євсевій і навіть Фотій. Воно визначається як глибокими вказівками, так і гарним стилем.
Приблизно 154 року св. Полікарп відбув до Рима, щоб з Папою Анецитом порозумітись у справі деяких приписів церковної карності, і головно про час святкування Великодня, бо в Азії відзначали його разом з іудеями, навіть у будний день, а в Римі – у неділю, на тиждень пізніше. Справу вирішили таким чином, що кожний може святкувати Великдень, згідно з дотеперішнім звичаєм. Після того, на знак згоди й пошани, запросив Папа св. Полікарпа разом з ним відправити Службу Божу.
За імператора Марка Аврелія в Азіі, де проконсулом був Квадрат, криваво переслідували християн, які своєю вірністю Христові й відвагою дивували поган. Коли їхні тіла шматували кати, коли крізь рани в тілі видно було кишки, а присутні лили сльози зі співчуття, жоден з них навіть не зойкнув; бо коли йшлося про Божу справу, тіло не мало ніякого значення. Мучителі перепробували всі способи мук і жорстокості, щоб тільки змусити їх принести жертву поганським божкам; та нічого в них не вийшло. Молодий Германик, якого з іншими одинадцятьма християнами привели до Смирни на муки, своєю відвагою додавав духу своїм стривоженим побратимам. Проконсул пробував вмовити св. юнака пожаліти свою молодість й не тратити марно життя, яке могло принести йому ще стільки радощів, та Германик зі святою нетерпеливістю сам дражнив диких звірів, щоб якнайскоріше покинути цей грішний світ.
Св. Полікарп не наражав себе да:ремно на смерть, але, за прикладом Христа, чекав, доки гонителі самі накладуть на нього свої руки. Коли св. Германик своїм геройством розбудив у поган кровожадність, вони закричали: “Геть безбожників! Знайдіть Полікарпа!” Хоч Святий не боявся мук, проте, за порадою приятелів, заховався в сусідньому селі під час тієї кривавої орґії й весь час молився. За три дні до своїх мук він бачив у видінні свою подушку в огні, з чого здогадався, і це переповів своїм ближнім, що його спалять живцем.
Незабаром його знайшли. Один юнак, якому погрожували муками, якщо не скаже, де перебуває єпископ, зрадив. Вночі помешкання св. Полікарпа обступили кіннотники. Святий спочивав тоді на горищі. Йому радили тікати, та він відмовився, кажучи: “Нехай діється Божа воля!” Зійшовши вниз, дав воякам повечеряти, а потім попросив дозволу помолитися перед відходом. Одержавши на те дозвіл, почав молитися стоячи. Молитва тривала дві години. Його постава й сердечні благання за вірних і всю Церкву зворушили навіть вояків, що прийшли по нього. Коли Святий скінчив свою молитву, вони посадили його на віслюка й повезли до міста.
Дорогою зустрів його імператорський урядник Ірод, який послав по Св. Полікарпа вояків, зі своїм батьком. Взявши Святого в карету, пробували намовити його “схаменутися”. Вони говорили Полікарпу:
– Що тобі вартує назвати Цезаря Господом, або принести богам кадило, щоб врятуватись від смерті?
Святий, за прикладом Христа, спочатку мовчав, та коли вони сильно наполягали, відповів:
– Я постановив не робити того, що ви радите мені.
Почувши це, вони скинули маску приятелів і почали глумитись з нього, а вкінці викинули його з карети так несподівано, що Святий упав на землю і зламав собі ногу. Проте, незважаючи на біль, св. Полікарп бадьоро пішов на місце, де вже був зібраний народ. При вході сказав йому голос з неба, який чули також інші люди: “Будь сильний, Полікарпе, будь справжнім мужем”.
Коли Святого привели до проконсула Квадрата, той вмовляв його зважити на свій вік, визнати Цезаря генієм й сказати до християн: “Геть, безбожники!” Тоді св. Полікарп обернувся до безбожних людей, які чекали його смерті, і сказав: “Геть, безбожники!”, але в християнському розумінні. Проконсул повторив своє домагання:
– Визнай Цезаря генієм, і я звільню тебе. Лихослов на Христа.
Св. Полікарп відповів:
– Вісімдесят літ я служив Христу, й Він не зробив мені нічого поганого; як же я можу лихословити свого Царя й Спасителя? Я – християнин; а якщо бажаєш пізнати науку християнства, признач час і послухай мене.
Проконсул сказав:
– Переконай народ.
Та Святий відповів:
– Я звертаюсь до тебе; бо нас вчили віддавати належну пошану владі. А народ не є уповноваженим трибуналом для мене, щоб я перед ним себе виправдовував.
Повний ненависті натовп не міг пробачити цього. Тоді проконсул зробив суворий вигляд й сказав:
– Дикі звірі будуть зараз тут.
А Святий йому у відповідь:
– Накажи пригнати їх сюди, бо ми не робимо зміни від доброго до злого. Дозволено переходити тільки від зла до добра.
На те проконсул:
– Якщо ти не боїшся звірів, я звелю спалити тебе на вогні.
Св. Полікарп відповів:
– Ти погрожуєш мені вогнем, що горить якийсь час, а потім гасне; але ти не знаєш правди про Божий суд і вогонь вічної кари, що приготований для безбожників. Чого ж зволікаєш? Роби зі мною, що хочеш.
Коли це говорив, був повний радості й певності, осяяний небесною ласкою. Проконсул наказав, як це було заведено в римлян, коли йшлося про кару смерті, тричі проголосити з підвищення:
“Полікарп признався, що він – християнин”.
Після того проголошення натовп іудеїв і поган підняли великий крик, а головно останні вигукували:
“Він – великий учитель Азії, батько християн, руйнівник наших богів, навчає людей не приносити жертви, не шанувати богів!”
Натовп домагався, щоб випустити на св. Полікарпа лева; коли ж їхнє бажання не могло бути виконане, всі, наче один, закричали, щоб Святого спалили живцем. Одержавши згоду проконсула, побігли по дрова. Коли вогнище було вже готове, Полікарп зняв з себе одежу й хотів ще зняти черевики, та це св. старцеві було трудно зробити; замість нього це зробили з любов’ю християни, щасливі, що таким чином можуть торкнутися тіла свого св. єпископа. Кати хотіли прив’язати його до стовпа, та він сказав їм: “Дозвольте мені залишитись так, як є. Хто дає мені ласку витримати вогонь, допоможе мені бути непорушним на кострі”. Тоді зв’язали йому тільки назад руки, а він підніс очі до неба й у такій поставі молився:
“Всемогутній Господи Боже, Отче Свого любого й блаженного Сина, Ісуса Христа, через якого ми пізнали Тебе, Бога ангелів і сил, всякого творива й раси праведних, які живуть у твоїй присутності! Я благословляю Тебе, що Ти зберіг мене до цієї години, щоб я міг одержати частку між твоїми численними мучениками й напитись з чаші твого Христа для воскресіння вічного життя душі й тіла у нетлінності св. Духа. Прийми мене до них цього дня як милу жертву, яку Ти сам приготував, щоб таким чином Ти міг, правдивий і вірний Боже, сповнити те, що Ти спочатку об’явив. Тому я за все славлю Тебе, благословляю й прославляю через вічного Первосвященика, Ісуса Христа, твого любого Сина. 3 Ним і Святим Духом нехай буде Тобі слава тепер і навіки. Амінь”.
Ледве св. Полікарп вимовив “амінь”, як під дрова підклали вогонь. Та сталося чудо. Полум’я, наче вітрила корабля, напнуті вітром, оточили тіло св. мученика, який стояв посередині не як спечене м’ясо, а очищене у вогні золото, сяючий крізь полум’я, а з нього виходив такий милий запах, ніби від кадила й дорогого коріння. Погани були у розпачі, як побачили, що тіло св. Полікарпа не може згоріти, тому наказали воякові проколоти його, що він і зробив; від того стільки виплило крові, що відразу вогонь погас. Але злоба духа тьми на тому не закінчилася: він хотів ще перешкодити християнам забрати мощі Святого. Микита, батько вищезгаданого Ірода, порадив проконсулові не давати тіло християнам, бо вони готові вшановувати його. Життєписці св. Полікарпа писали: “Іудеї піддали таку думку, бо не знали, що ми ніколи не можемо ні відректися Христа, ні віддавати Божої честі комусь іншому, хоч ми шануємо мучеників як його учнів та наслідувачів за ту велику любов їхню, яку вони мають до свого Царя й Учителя”. Коли сотник побачив, що іудеї починають сварку, звелів покласти тіло Святого на вогонь і спалити на попіл. “А ми, – кажуть самовидці, – забрали кості, цінніші від найдорожчих перел або золота, і поклали їх з пошаною в такому місці, де, дасть Бог, ми зберемось з радістю, щоб святкувати народження мученика”. Так писали учні св. Полікарпа й очевидці його мучеництва.
Загинув Святий о 2 годині дня, у Великодню суботу 156 року. Гріб священомученика Полікарпа довго зберігали в Смирні у малій каплиці.
Лист св. Полікарпа до филип’ян, єдине, щo збереглося з rого, що він написав, є постійним доказом апостольського духу Божого мужа; лагідності, покори, любові й ревності, взірцем яких було його життя.