СВЯТІ МУЧЕНИКИ МАКАВЕЙСЬКІ
Господь Бог любив і благословляв ізраїльський народ. Але коли євреї забули правдивого Бога і почали покланятися ідолам, Господь тяжко карав їх, передусім руками поганських царів, що займали Палестину, руйнували міста, вбивали людей, забирали їх у неволю. Таке нещастя спало на ізраїльтян приблизно 166 року перед народженням Ісуса Христа, коли сирійським царем був Антіох Епіфан, який намагався примусити юдеїв перейти на грецьку поганську віру.
Безбожний Антіох послав до Єрусалима генерала Аполонія і двадцять дві тисячі вояків з завданням повбивати всіх євреїв, а на їхнє місце поселити чужинців. У суботу, святий день юдеїв, Аполоній наказав своїм воякам вбивати євреїв. Юдеї, боячись порушити суботу, гинули без найменшого спротиву; десять тисяч потрапили в полон. Місто було сплюндровано, а опісля спалено. Святиню перемінили на поганську божницю. Юдеям заборонили святкувати суботу й виконувати приписи Мойсеєвого закону. Багато євреїв відступило тоді від своєї віри, але частина залишилася вірною правдивому Богові і його святому законові, за що по-геройськи проливала свою кров.
Славними мучениками в час цього переслідування були праведний Елеазар, Соломонія та її семеро синів (Макавейські мученики). Св. Елеазар був старозавітним священиком, дев’ятдесятилітнім старцем, у якого все, навіть сиве волосся і лагідна поведінка, говорили про його чесноти. Гонителі юдеїв вважали, що як їм удасться зламати Елеазара, то за його прикладом підуть усі інші євреї. Спочатку вони намагалися підкупити його грішми, потім залякати погрозами та примусити насиллям, але без найменшого успіху. Елеазар стояв непохитно у своїй вірі. Деякі погани, а також юдейські відступники зі співчуття до праведного старця почали намовляти його, щоб він сказав принести собі дозволене м’ясо до їди, а перед людьми вдавав, що їсть заборонену свинину. Коли ж він відповів спокусникам, що ніколи цього не зробить, аби не дати молоді згіршення та не наразити себе на гріх і Божу кару, розлючені погани взяли його на муки. Елеазара немилосердно били. А він сердечно молився: “Господи, твоє священне світло доходить до найпотаємніших глибин наших сердець, Ти бачиш муку, яку я терплю, але моя душа радується, що може страждати за твій закон із святої боязні до Тебе”. 3 цими словами праведний чоловік віддав свою душу Богові, залишивши народові приклад мужності й чесноти.
Після Елеазара мученицькою смертю загинули семеро його синів. Соломонія бачила смерть кожної своєї дитини, а опісля й сама віддала життя за віру в правдивого Бога та його святий закон. Сини йшли на муки, а мати підбадьорювала їх, заохочуючи до мужності й вірності Господеві аж до кінця. А було це так. Коли ув’язнили Соломонію та її синів, то насамперед примушували їх їсти заборонену законом свинину. Найстарший син сказав: “Ми готові швидше вмерти, ніж переступити Божі закони”. Цар, розлючений такою сміливою відповіддю, наказав розігріти знаряддя муки в огні; відрізати йому язика, здерти з голови шкіру, повідрубувати руки й ноги. Опісля ще й припікали його вогнем. І все це діялось на очах матері та решти братів.
Коли взяли на муку другого сина, той сказав: “Ти нищиш наше дочасне життя, але Цар світу, за святий закон якого ми терпимо, воскресить нас до вічного життя”. Третьому хлопцеві казали виставити язика й простягнути руки; він сказав: “Їх я одержав з неба і з приємністю зрікаюся їх, щоб дати засвідчення Божому законові; одного дня я знову одержу їх з рук Того, хто мені їх дав”. Цар був здивований, не розуміючи того, як релігія може зробити так, що людину не лякає навіть найжахливіша мука. Побачивши, що царська могутність зводиться ні на що, він четвертого сина не питав уже нічого, тільки наказав відразу мучити його. Але юнак сказав цареві: “Це добре, що нас люди вбивають, бо маємо певну надію, що Бог знову поверне нам життя; щодо тебе, то ти не воскреснеш до·життя”. Коли мучили п’ятого хлопця, він сказав, що Господь не залишив назовсім свій народ. Шостий син сказав цареві під час своєї муки: “Не обманюй себе; бо хоч ми терпимо ці муки за свої гріхи, ти також не втечеш від Божої кари, бо ти виступив проти Всевишнього”.
Під час жахливої муки своїх синів мати не впала духом, навіть не плакала. Перемігши з Божою силою неміч людської природи, вона говорила їм: “Мої діти, ви не одержали від мене ні душі, ні життя; я не укладала ваших тіл. Бог, Творець світу, дав вам усе те; і Він у своєму милосерді поверне вам життя, яким ви тепер погордили, залишаючись вірними його законам”.
Цар не сподівався на такий опір. Рятуючи свою репутацію в очах присутнього народу, він почав промовляти ласкавими словами до наймолодшого сина. Наче добрий батько, обіцяв йому багатство, славу й щасливе життя, якщо він послухає та прийме його віру. На побожного юнака ці слова не справили й найменшого враження. Тоді цар звернувся до матері, щоб та змилосердилася над його молодістю та порадила йому сповнити царську волю. Соломонія промовила до сина, але словами, що здивували царя й усіх присутніх. Вона говорила: “Моє дороге дитя, тепер єдине, змилосердись наді мною, що носила тебе дев’ять місяців у своєму лоні, годувала тебе три роки своїми грудьми та доглядала тебе аж до цього часу. Не засмути мене невірністю й слабодухістю. Поглянь на небо, подивись на землю і пригадай собі, що Бог створив усе те з нічого своєю всемогутньою силою, той Господь, на якого ми надіємось і якого вшановуємо. Май Його перед своїми очима і не лякайся цього ката. Будь гідним своїх братів і прийми смерть без страху; тоді я зможу побачити вас усіх на місці вічного милосердя та відпочинку”. Тоді молодий мученик вигукнув до своїх катів: “Чого ви чекаєте? Я не слухатимусь наказу царя, а Божого закону, який дав нам Мойсей”. А цареві сказав: “Ти, що заподіяв стільки зла юдеям, не втечеш від Божої руки. Ми терпимо за свої гріхи, але Господь знову примириться зі своїми слугами. Мої брати перетерпіли коротку муку і вже втішаються вічним життям. І я теж приношу своє життя в жертву за святий закон своїх батьків та благаю в Бога милосердя над нашим народом. На мені й моїх братах закінчиться гнів Всемогутнього, що справедливо впав на наш народ”. Після цього наймолодший син та мати загинули в тяжких муках, не порушивши закон Всевишнього.
Св. мученики Макавейські загинули, мабуть, в сирійському місті Антіохії – царській столиці. Назву “Макавеї” одержали від Юди Макавея, головного ізраїльського героя в тодішній боротьбі за рідний край і Божий закон.

СВЯТИЙ АЛЬФОНС ЛІҐУОРІ
Сотник Йосип Ліґуорі, комендант воєнної Галери неаполітанського короля, людина суворої вдачі, звикла до відповідальності та дисципліни, був ревним католиком. У його каюті було аж чотири статуї терплячого Спасителя. Його жінка Ганна була ласкавою й духовною. Позбавлена в свої молоді літа любові й опіки рідної матері, що померла, коли вона була ще немовлям, жінка повністю посвятила себе своїм дітям, даючи їм усе те, чого вона не мала в своєму дитинстві. А було їх у неї восьмеро. Ганна не тільки дбала про їхні щоденні потреби, але передусім дбайливо навчала їх молитов і правд християнської віри, намагаючись розпалити в їхніх душах велику любов до Бога і ненависть до гріха. Цього навчала їх не лише своїми словами, а й прикладом своєї молитви, вмертвіння, стриманості від світових розваг та любов’ю до вбогих. Кожного ранку ця добра мати, поблагословивши своїх діточок знаком св. хреста, клякала й молилася разом з ними. А кожного вечора учила їх релігії, проказувала з ними вервичку та вчила вшановувати різних Святих. Не дозволяла дітям бездумно забавлятися з їхніми ровесниками й ровесницями, випереджала гріх освячуючою ласкою. Ганна вчила їх ненавидіти гріх, беручи їх кожного тижня з собою на св. сповідь до духовного провідника. Не дивно, що четверо дітей такої матері посвятили себе Богові в духовному стані.
Першою дитиною обдарував Бог Йосипа й Ганну 1696 року. Був це хлопчик, якому під час св. Тайни Хрищення надали аж дев’ять імен, перші з яких були – Альфонс, Марія. Коли син підростаючи, виявив неабиякий розум, батько почав мріяти про світську кар’єру для нього. Альфонс на дев’ятому році життя записався до архібратства молодих шляхтичів у місті Неаполі, що його вели Отці Ораторіяни. Він кожної неділі приходив на зібрання, уважно слухав духовні науки і старався впровадити їх у життя. В той час він прийняв перше св. Причастя.
Завдяки доброму вихованню Альфонс уже малим хлопцем носив у своїй душі проблиски святості. Одного разу друзі запросили його до гри, та Альфонс не хотів брати участь в ній, бо не знав її правил. Коли ж хлопці навчили його, і він незабаром переміг навіть своїх малих учителів, один із них розсердився і сказав непристойне слово. Альфонс почервонів із сорому і сказав: “Юдо, за цих кілька срібняків ти не боїшся ображати Бога! Візьми собі свої гроші!” З цими словами кинув гроші хлопцям і відійшов. Хлопці знайшли його згодом в саду на молитві. Сердечною розмовою з Богом він рятувався від лихого товариства й гріха. Коли Альфонсу виповнилось 12 років, він почав вивчати цивільне й церковне право, а також рисунок, малярство, архітектуру й музику. Ці речі цікавили його протягом усього життя, а здобуті навики дуже пригодилися. Знання архітектури помагало йому згодом креслити плани монастирів, а обізнаність у музиці й поетичний дар давали йому можливість складати пісні, які досі співають у його Чині. Альфонс мав гострий розум і з успіхом вивчав філософію. Хлопець закінчив право, коли йому було тільки-но шістнадцять літ. Одержавши дозвіл, він достроково склав з відзнакою іспит і по двох роках розпочав свою адвокатську працю. Альфонс обороняв справи сумлінно, чесно й справедливо. Під час його промов в суді навіть затяті противники ставали на його бік. Незабаром Альфонс одержав місце в сеймі. Його слава росла, а з нею – радість батька, що бачив перед сином відкритий шлях до успішного й щасливого життя. Невдовзі він навіть знайшов для сина багату наречену.
Альфонс і світською людиною вів свідоме релігійне життя. Належав до релігійної організації адвокатів, відвідував зібрання й виконував усі членські обов’язки. Перед працею ходив до церкви молитися. Кожного року відбував разом з батьком духовні вправи в реколекційному домі місцевих ченців.
Та слава адвоката почала подобатися йому, відтоді його духовне життя почало занепадати. 3 небезпечної дороги навернули Альфонса реколекції, які він відвідав на прохання одного приятеля. Згодом він визнав, що саме тоді “пізнав Бога і відвернувся від світу”. Альфонс зрозумів, що з гріхом гратися небезпечно, а також те, що його попереднє світське життя було помилкою. Під час цих реколекцій він вирішив почати нове життя. Першою ознакою цієї переміни стало те, що Альфонс почав надзвичайним способом вшановувати Пресвяту Євхаристію. Його часто можна було бачити в церкві на колінах перед Найсвятішими Тайнами. На той час він розійшовся вже з другою вибраною батьком нареченою і вирішив ніколи не вступати в подружній стан. Про цей свій задум розповів своїй матері. Альфонс хотів посвятити себе лише Богові, хоч тоді він ще не мав ясного плану, як це зробити.
Рішення прийшло несподівано і скоро. Якось він програв у суді справу, в якій йшлося про півмільйона доларів. Це був великий удар по його адвокатській репутації. По закінченні суду він сидів блідий і приголомшений своїм неуспіхом, та раптом зрозумів, що це Бог таким чином відриває його від світових справ. Тоді він вигукнув: “Світе, я тебе тепер знаю!” 3 цими словами він покинув судову залу, щоб уже більше ніколи до неї не вернутися.
Півроку він вів душевну боротьбу з собою, думаючи, що робити. Передусім його непомірно мучив спротив батька. Аж одного дня під час відвідин хворих у лікарні Альфонс почув виразний Божий голос, що сказав йому: “Покинь світ і віддай себе Мені”. Він відразу пішов до церкви і у сердечній молитві перед вівтарем Пресвятої Богородиці зробив постанову стати священиком. Опісля поклав свою шляхетську шаблю на вівтарі в знак свого непохитного рішення покинути назавжди світське життя.
Через кілька днів роздумів й гарячих молитов Альфонс виявив свою постанову батькові, який то сердився, то плакав, вмовляючи сина вернутись до адвокатської праці. Та Альфонс не змінив свого рішення. Коли син зодягнув священичу рясу, батько ще цілий рік з ним не розмовляв. Приятелі насміхалися з нього, кажучи, що невдовзі він зовсім зійде з глузду. Тільки добра мати з розумінням і любов’ю супроводжувала його на новій дорозі життя.
У Неаполі Альфонс вступив до Конґреґації апостольських місій, де відбув відповідний новіціят. Після цього він почав брати участь у св. місіях як помічник, навчаючи дітей катехизму та навертаючи грішників. Коли став дияконом, одержав від архієпископа дозвіл проповідувати в усіх неапольських церквах. Люди спішили на його прості й щирі науки. Св. Тайну Священства прийняв 1726 року, через три роки після того, як покинув адвокатуру.
Головним бажанням о. Альфонса по висвяченні була місійна праця між убогими людьми. На амвоні він не вправлявся в красномовстві, а вчив людей любити Бога й тікати від гріха. Він промовляв до убогих і простих, а на його науки спішили адвокати і урядовці, письменники і багаті купці; навіть священиків і ченців чарував простий та сердечний спосіб проповідування Божого слова. Коли о. Альфонс якось спитав знаменитого письменника, чи він не ходить на його проповіді, щоб опісля покритикувати, той щиро відповів: “Зовсім ні. Я приходжу тому, що ви забуваєте себе самого, а проповідуєте тільки Ісуса Христа”. Одного разу з цікавості зайшов на його місійну проповідь батько, що вже цілий рік не підтримував жодних стосунків з сином. Альфонсові слова справили на нього сильне враження. По проповіді він підійшов до нього і сказав: “Мій сину, я тобі дуже вдячний! Ти навчив мене справді пізнавати Бога. Я благословляю тебе й тисячу разів дякую за те, що ти вибрав таке святе й Богу миле звання”. Це була зворушлива хвилина щирого батьківського примирення з сином.
Альфонс часто проповідував про Бога й спасіння душі біднякам у Неаполі, яких було чимало в місті. Опісля вів їх до церкви, де сповідав. Альфонс чудесним способом навертав людей. По літах довгої праці над спасінням душ він скаже: “Я не пригадую собі, щоб колись відіслав грішника без розрішення чи був суворим у сповідальниці”. Його слова правди й любові зворушували; молоді люди посвячували себе службі Богові, багачі ділилися своїм маєтком з убогими, а розпусниці покидали грішне життя.
Під час апостольської праці Альфонс постійно пам’ятав, що першою душею, над спасінням якої він мусить дбайливо працювати, була його власна душа. Кожного дня він відбував двогодинне розважання, відправляв Службу Божу, читав релігійні книжки, довго і ревно молився, а кожного місяця відбував разом з деякими помічниками три-чотириденні реколекції в якомусь домі поза містом. Увесь час цих реколекцій вони проводили в мовчанні. Альфонс, перебравшись з батьківського дому до Китайської Колеґії, почав постійно вмертвлятися в їжі, щодня бичувати себе та постити кожного тижня один день на честь Пресвятої Богородиці. Він бажав стати святим, рятувати людські душі, а для цього ніяка жертва не видавалась йому Завеликою.
Наступні роки Альфонсової праці пов’ язані з заснуванням Чину Сестер Найсвятішого Ізбавителя. Під його духовним проводом сестри робили гарний поступ на дорозі християнської досконалості. Інші жіночі монастирі також просили його послужити їм духовними науками.
Заснувавши Чин Сестер Редемптористок, Альфонс почав думати про заснування чоловічого місіонерського Чину Найсвятішого Ізбавителя, про який сам Бог об’явив йому. Єпископи, з якими Альфонс обговорював цю важливу справу, були захоплені його планом, але священики, батько й інші родичі цьому противились, головно тому, що він мав покинути місто Неаполь, де всі потребували його духовної праці, і виїхати для здійснення свого нового плану до міста Скаля, де він уже організував монастир Сестер Редемптористок. Щоб уникнути слізного прощання з рідними, Альфонс таємно виїхав з Неаполя.
У Скалі Альфонса прийняли з великою радістю. Місцевий єпископ, що знав його побожність і ревність, дуже прихильно зустрів його, обіцяючи дати відповідну поміч новій організації. Люди раділи, що Альфонс Ліґуорі замешкав серед них. Сестри були щасливі: їхній засновник буде з ними і служитиме їм постійно своїм духовним проводом. 9 листопада 1 732 року Альфонс і його перші духовні побратими започаткували Чин Найсвятішого Ізбавителя. Кожний з них прирік, що наслідуватиме Спасителя й працюватиме над спасінням загублених душ. Між присутніми були священики й світські особи. Після спільної посвяти всі члени нової конґреґації почали вести життя вбожества, молитви й умертвіння. Альфонс давав приклад славній у всьому католицькому світі місійній праці Отців Редемптористів. Але утворення нової чернечої організації вимагало відповідних правил, точного означення мети Чину, чернечих обітів і одягу, забезпечення щоденного прожитку та ухвалення церковною владою. Працювали над цим майбутні редемптористи в час, вільний від місійної праці. Оскільки через розбіжність думок неможливо було дійти порозуміння, усі наради кінчалися невдачею.
Однак Альфонс був переконаний, що Бог бажає заснування місіонерського Чину, тому не зневірювався, далі працював над створенням цієї дуже потрібної для спасіння душ установи. Такої ж думки був неапольський кардинал, духовний провідник та порадник Альфонса єпископ Фалькоя. Альфонс вернувся до Неаполя, де склав окремий обіт про те, що ніколи не покине праці, яку розпочав. В час цих прикрих випробувань кріпила Альфонса Божа Мати, об’явившись йому кілька разів і давши деякі настанови щодо майбутньої організації Чину Редемптористів.
Після днів душевної боротьби й чекання Бог послав Альфонсові нових кандидатів, що були готові до місійної праці над спасінням душ убогих і знедолених людей. Альфонс отримав для своєї праці просторий дім, у якому наново почав з малою громадою життя, посвячене Божій славі й спасінню душ. У 1735 році відкрив новіціят для майбутніх редемптористів. Разом з кандидатами з’явилися також потрібні матеріальні пожертви. Нова організація стала на ноги. Почалася місійна праця по парафіях; запровадили відправи по церквах та навчання по школах. Було видно, що новою справою керує Боже Провидіння.
У 1736 році родина одного молодого редемпториста збудувала для них просторий монастир у Чорані. Цей чернечий дім перші двадцять літ був наче колискою Чину Отців Редемптористів. Тут звучали перші чернечі обіти, відбувалися Загальні збори Чину, проводилися закриті реколекції для духовних і світських осіб. Місіонери часто спали на дошках чи просто на землі, бо не було для всіх бажаючих ліжок. Згодом кількість монастирів цього Чину зросла, поширилася їхня місійна праця.
Вступив до Отців Редемптористів о. Андрій Білані, що згодом став дов голі тнім Альфонсовим сповідником і настоятелем-помічником. 83-річним старцем він був присутній на Альфонсовій беатифікації, де заявив, що Божий слуга Ліґуорі мав усі геройські чесноти, передусім надзвичайну ревність за Божу славу й спасіння душ.
У 1743 році Помер духовний провідник Альфонса і приятель нового Чину, єпископ Фалькоя. Через два тижні після його смерті Альфонс скликав перші Загальні збори – Капітулу Чину Найсвятішого Ізбавителя. Потрібно було вибрати головного настоятеля та вирішити форму приречень обітів на досмертне життя й працю в Чині. На зборах були присутні сім священиків. Голосували тайно картками. Коли дійшло до вибору головного настоятеля-протоархімандрита Чину, третє тайне голосування нікому не принесло потрібних двох-третіх голосів. Усі виборці пішли до каплиці і сердечно помолилися, щоб Бог дав їм пізнати, кого Він хоче мати головним настоятелем нового Чину. Коли священики вернулися і вкинули четвертий раз свої картки, за Божим Провидінням усі голоси, крім його власного, були віддані о. Альфонсу Ліґуорі, який став першим досмертним головним настоятелем Чину Найсвятішого Ізбавителя. По виборах він першим склав обіти послуху, вбожества, чистоти та здержливості аж до смерті.
Альфонсів батько, побачивши, що його син успішно працює як священик, почав робити заходи, аби король призначив його єпископом. Але Альфонс рішуче спротивився намірові батька і заявив, що не прийме єпископства, бо хоче продовжувати ту працю, до якої його покликав сам Бог. Згодом батько хотів вступити до Чину, та Альфонс просив його вернутися додому й давати усій родині приклад побожного життя. Цим разом батько послухався синової поради і провів між рідними свій останній рік земного життя. Якби Альфонс не пішов за Божим покликом, Христова Церква не мала б Чину Отців Редемптористів, і сотні тисяч людей не одержали б тих ласк, які на них сплили через цей місіонерський Чин та його ревну працю над спасінням душ.
На щастя, завдяки Альфонсовій постійності Боже царство поширилося й закріпилося в багатьох людських душах. Побачивши плоди ревної місійної праці редемптористів, єпископи й світські люди почали просити Альфонса заснувати в їхніх місцевостях свої чернечі доми. Однією з таких місцевостей було Капосоле.
Коли місцеві священики довідалися, що архієпископ хоче передати отцям місіонерам одну церкву, то затривожилися, а один з них навіть зібрався до владики з проханням не давати місіонерам церкви, але раптово заслаб і не міг виконати свого задуму. Зрозумівши, що його недуга була Божим знаком, він перестав противитися добрій справі Чину Найсвятішого Ізбавителя, розкаявся й пообіцяв Божій Матері не чинити ніякого спротиву. Його хвороба негайно минула. 3 того часу він став щирим приятелем і оборонцем Отців Редемптористів.
Альфонс працював невтомно; хоча його в той час мучила астма. На місіях брав на себе найтяжчу роботу. У його проповідях завжди вчувалася гаряча любов до Бога й бажання спасти грішників. В одному місті народ був надзвичайно байдужим до Божого слова. Коли туди прибув Альфонс, місія пройшла дуже успішно. Наверталися навіть великі грішники. Під час Альфонсової науки в одному місті ожив образ Божої Матері, і люди побачили її обличчя наче живе. Коли захоплені люди вдивлялися в лице Пречистої Діви Марії, з її лиця простягнувся промінь ясного світла й освітив лице св. Альфонса. Люди почали вигукувати: “Чудо!”, а Альфонс у захопленні завис у повітрі. Молоді редемптористи, надхнені прикладом такого провідника й настоятеля, охоче працювали з ним над спасінням душ. Незважаючи на матеріальні й політичні труднощі, що були на перешкоді апостольській праці, Чин Найсвятішого Ізбавителя закріплювався та поширювався, і ніхто з його противників так і не дочекався його кінця.
Щоб Чин міг успішно функціонувати, Ліrуорі потрібно було добитися для нього офіційного дозволу в короля й Папи. В уряді було багато противників нової чернечої організації. Зате Святіший Отець Бенедикт XIV після ознайомлення з правилами і рішенням прихильної кардинальської ради потвердив устав Чину Найсвятішого Ізбавителя, а також правила сестер Редемптористок 1749 року. 3 часу заснування Чину проминуло тоді 16 років.
Коли Альфонс одержав з Рима довгоочікуваного листа з повідомленням про те, що чернеча організація потверджена, Альфонс заплакав з радості і припав лицем до землі, а за ним усі інші отці й браття, що були з ним. Подякувати Богові за цю велику ласку всі пішли до церкви, де заспівали “Тебе Бога хвалим”. Опісля Альфонс звернувся до своєї вибраної громади, щоб усі з любові до Ісуса й Марії точно зберігали потверджені правила їхнього Чину, бо вони були складені на основі Божих об’явлень.
Альфонс був головним настоятелем Чину Найсвятішого Ізбавителя аж до смерті. Саме його Бог вибрав провідником посвячених Господу душ, які особливим способом наслідують чесноти Божественного Спасителя. 3 любові до Христа він зрікся рідні, світу, подружжя, став апостолом, щоб жити й учити всім серцем любити Ісуса Христа. Ставши священиком, щиро намагався вдосконалювати в собі Христову подобу. 3 нього часто насміхалися за його просту рясу, яка зовсім не подобала його давній багатій одежі. Він став другом убогих, говорив їм з любов’ю про Божі речі, як колись Христос. Альфонс постійно молився. Він не тільки проповідував, але й писав твори. Однією із славних Альфонсових книг була “Прослава Марії”, видана 1750 року, щоб скріпити та поширити вшанування Божої Матері, проти чого виступали янсеністи. Книжку було перекладено майже всіма мовами світу.
Найбільшим Альфонсовим твором було “Моральне богослов’я”. Перше видання цієї книги побачило світ 1753 року, ставши дорогоцінним підручником для сповідників, які часто мусять давати каянникам відповіді чи роз’яснення в непевних справах, а передусім пояснювати, що дозволено, а що – ні. Написання такого твору вимагало глибокого богословського знання та роздумування над моральними питаннями. За цей твір Апостольський Престол надав йому почесне звання Учителя Католицької Церкви.
Крім вищеназваних великих творів, Альфонс видав ряд інших праць, що були призначені для священиків, ченців та широкого загалу. Твори Ліrуорі закріплювали людей у католицькій вірі й побожності. Всього Альфонс написав 111 творів.
Після офіційного потведження Папою Чину Найсвятішого Ізбавителя та його уставу Альфонс скликав перші офіційні Головні збори Чину, на яких усі присутні редемптористи склали чернечі обіти-приречення, переобрали Верховну управу Чину та обговорили свою майбутню працю, а передусім справу навчання ченців-студентів. До Чину почало пступати так багато кандидатів, що не могли прийняти всіх бажаючих.
Хоч Чин мав уже потвердження Апостольського Престолу, та не було бажаного дозволу від неапольського короля. Тоді Альфонс почав думати про відкриття монастиря Отців Редемптористів поза межами неапольського королівства. Першу місійну станицю Чину було відкрито Альфонсом 1755 року в папській державі (князівство Бонавентум). На бажання архієпископа, в Бонавентум на першу місію приїхав також Альфонс. Голос святого місіонера був уже ослаблений старістю й надмірною працею, але самої його палаючої ревності вистачало, щоб пом’якшити затверділі серця грішників, що таяли при ньому, наче віск. Бонавентум так освятився, що навіть лиходії стали прикладом побожності. Коли Альфонс якось вийшов на амвон і не побачив образу Божої Матері в церкві, то сказав: “Сьогоднішня наука не буде успішною, бо тут нема ікони Пресвятої Богородиці”. Після цього в церкві завжди був образ Пречистої Діви Марії. Будучи старим, хворим і близьким до смерті, Альфонс брав участь у великих місіях, під час яких робив багато чудес. Розповідали, що Ліrуорі могли бачити одночасно в двох місцях, наприклад, на амвоні і в сповідальниці. Одного разу, коли він промовляв до студентів у Неаполі, до монастиря Отців Редемптористів поза Неаполем прийшла вбога жінка просити милостині. Коли один брат-помічник хотів відправити жінку без нічого, несподівано з’явився при дверях Альфонс і сам подав убогій милостиню. Зробив це, не перериваючи промови в Неаполі.
Часті навернення й чудесні оздоровлення приписували Альфонсовій чудотворній силі. Цікавою є історія про оздоровлення Ксавера, одного з перших Альфонсових співробітників. Священик Ксавер невиліковно занедужав. Коли ця сумна вістка дійшла до Альфонса, він відразу написав листа до іншого священика з дорученням, щоб той передав умираючому такий наказ: “Мій дорогий Ксавере, я бажаю тобі одужання і наказую іменем святого послуху, щоб ти з любові до Ісуса й Марії негайно видужав”. Коли о. Ланді не мав смілості прочитати вмираючому цей наказ, о. Білані взяв листа, пішов до хворого і спитав:
– Отче Ксавере, чи ви вірите в силу послуху?
– Так, – відповів умираючий.
– Якщо так, то головний настоятель наказує вам видужати.
Опісля прочитав хворому листа, який той поцілував і поклав собі під подушку. Після цього він відчув полегшення і по кількох днях був знову здоровий. Прожив ще сім років.
Альфонс бачив зростання кількості покликань до нового Чину й побожність своїх співбратів, але не обійшлося без прикрих хвилин. Неприємною подією був вихід з Чину одного священика й чотирьох студентів, яких той підбурив. 3 приводу цього Альфонс казав: “Господь карає суворими карами навіть по тому боці гробу тих, що обертаються до Нього плечима й не дбають про своє покликання. Я кажу і повторятиму це завжди, що багато людей перебувають у пеклі за втрату покликання. Коли розірвати одну ланку в ланцюгу ласк, все стає втраченим. Гаряче прошу вас не ховати свого сумління перед настоятелями. Якщо б ті, що пішли, розкрили перед ними свої душі, вони не були б там, де є тепер. Не робім жодного рішення під впливом спокуси, але передаймо справу своїм настоятелям. Коли хочемо вберегтися від засідок диявола, мусимо доручати себе Богові й повністю довіряти Йому. Зробити це нелегко, якщо на нас напала вже спокуса; навпаки, тоді це трудна річ. Тому, коли ми спокійні, мусимо безперестанку відновляти пожертвування своїх сердець Богові в молитві”. Я не тривожуся, коли ви використаєте трохи часу, призначеного на науку, щоб помолитися. Нас покликано помагати вбогим і знедоленим людям, тому нам треба більше святості, ніж знання. Якщо ми не є святі, то впадемо в сто й одну недосконалість і зробимо багато гріхів нетерпеливості.” Незважаючи на свою енергійну й запальну вдачу, Альфонс як настоятель був лагідним і повним розуміння. Рішучим був тільки тоді, коли поблажливість до винних зашкодила б душам і Чинові; в інших випадках його правилом була лагідність. Кожного ввічливо приймав, вислуховував, давав поради, відповідав на листи.
Будучи переконаним, що спокій душі й щастя кожного ченця залежать від зберігання чернечих правил, Альфонс закликав усіх монахів вірно виконувати їх. Він не сумував, коли хтось в Чині помер, але надзвичайно журився, якщо чернець добровільно провинився проти послуху й убожества.
1762 року, коли Альфонсові було 65 літ, прибув до нього посланець від апостольського нунція й, вітаючись, назвав його: “Ваше Преосвященство”.
Альфонс здивувався:
– Що ви говорите?
Посланець відповів:
– Папа назначив Вас єпископом єпархії св. Агафії rотської.
Почувши таку новину, Альфонс наче онімів. Опісля поспішив до своєї келії писати Верховному Намісникові листа, навівши багато причин, чому він не може прийняти єпископства, серед яких згадав свій вік, хвороби, а головне – даний обіт-приречення, що ніколи не прийме такої честі. У Римі Папа Климент ХІІІ прочитав Альфонсового листа. 3ворушені щирим і покірним проханням св. Альфонса, вони просили Папу прийняти його зречення. Виглядало, що Папа погодився з ними, але опісля раптово змінив свою думку. Можливо тому, що в єпархії св. Агафії був духовний занепад, й він мав надію, що такий святий муж, як Альфонс, обновить її. Ліrуорі дізнавшись про остаточне рішення Папи щодо свого нового призначення, підніс очі догори і сказав:
– Слава Богу, коли Папа бажає, щоб я був єпископом, то й я бажаю ним бути. “Я занімів, бо Ти вчинив це” (Пс. 39:10).
Потім зі слізьми в очах звернувся до своїх братів і сказав:
– Бог так захотів, він проганяє мене з Чину за мої гріхи. Любі браття, не забувайте про мене. Після цього він тяжко занедужав, прийняв останні св. Тайни, думаючи, що це вже кінець. Своїм ченцям він сказав так: “Не кажім більше нічого про єпископів і єпископства в цій келії. Говорім тільки про рай”.
Та Альфонс раптово одужав і виїхав до Рима. Перед від’їздом говорив своїм приятелям: “Коли Папа власними очима побачить ці старі кості, він зрозуміє, що з них не можна вже нічого добути і відішле мене назад помирати між свою братію”.
У Римі його сердечно вітали кардинали та інші високі
церковні достойники.
Під час побачення з Папою Христовий Намісник сказав: “Послух творить чуда. Надійся на Бога, Він тобі поможе.” Опісля почали розмову про загальні церковні справи. Папа був у захоплені від Альфонсових міркувань. Коли Ліrуорі приїхав у свою єпархію, люди відразу відчули, що такого єпископа, як Альфонс, вони ще не мали. Своє пастирське урядування почав Ліrуорі з оновлення єпископської палати, наказавши продати всі коштовні речі, а гроші віддати на катедральну церкву. Альфонс казав: “Єпископське помешкання має бути просте й скромне. Ісус Христос дав приклад покори, а не величності”. Собі вибрав найменшу кімнатку. Такою була і її обстановка. На простому ліжку не мав навіть покривала; коли було холодно, вкривався плащем. Зазвичай ходив у своїй убогій рясі без жодних єпископських відзнак. Палата стала монастирем убогого ченця.
Альфонс часто працював поза північ. Увечері і вранці єпископ бичував себе, щоб надолужити за гріхи своїх вірних. О. Маджоне, який помагав Альфонсові в апостольській праці, писав до своєї братії в монастирі: “Ми ледве маємо час на поживу й спочинок. .. Кожний подивляє невтомну щировідданість нового єдископа, його терпеливість до тих, що приходять просити якоїсь ласки. Увесь свій час він проповідує й працює без жодного милосердя до себе самого. Одного провинника напоумлює, іншого – доручає опіці пароха, ще іншому пише особистого листа. Його безкорисливість не приймає й найменшого дару; зате щедрість до вбогих не знає меж. Він продав би свою катедру, щоб лише дати милостиню.” Таким був єпископ Альфонс Ліґуорі. 3 монастиря він приніс до єпископської палати чернечий дух і дисципліну, тому не дивно, що за короткий час він оновив єпархію, розбудивши в ній дух релігійної ревності.
В Альфонсовій єпархії було тридцять тисяч душ. Місцеве керівництво було антирелігійним, це й відбивалося на світогляді людей. Душпастирська праця була слабкою, не відзначалася ревністю. Порушення заповідей Божих стало нормою. Альфонс знав про той сумний стан своєї єпархії, тому з самого початку почав працювати над релігійним оновленням блудних овечок. Він запровадив місії по парафіях і реколекції для священиків, закликаючи всіх до поправи життя.
Через кілька місяців Альфонс видав розпорядження, що в усій єпархії відбудеться велика загальна місія. На неї запросив не лише редемптористів, а й інших місіонерів. Відповідний місійний розпорядок був готовий наперед, усі парохи й вірні були своєчасно повідомлені; видатки, пов’язані з приїздом місіонерів, Альфонс узяв на себе. Єпископ радів успіхами місії, дякуючи за це Богу й священикам. Один домініканець так описав Альфонса під час місій: “Люди не розуміли, як ця стара й немічна людина може витримувати працю, що вичерпала б і найсильнішого. Вірних вела таємна сила, якої вони самі не могли пояснити. Вони спішили на його проповіді з найвіддаленіших сіл. Чоловіки і жінки всякого віку й стану казали одні одним: “Ходім послухати нашого святого єпископа”. Плоди були чудесні. Мораль оновлена, побожність ожила, а св. Тайни приймали грішники, що довгий час жили без них”. Загальна місія тривала три місяці. Через кожні півроку Альфонс організовував “віднови місій” в кожній парафії. Згодом зайнявся духовною семінарією. Кандидати здавали перед ним вступний іспит. Тільки студентів з правдивим покликанням приймали до семінарії. Жодні впливи і зв’язки не допомагали. Навчання багатьох убогих Альфонс утримував за свій кошт. Професорами ставали вчені і сумлінні священики. Збудував нову простору семінарію, а також подбав про добрі харчі для студентів та викладачів. На свята посилав їм цукерки й тістечка. Альфонс бував на викладах і диспутах богословів, навчав їх проповідництва, красою й силою якого є Христова простота. Альфонсова духовна семінарія славилася по інших довколишніх єпархіях, звідусіль студенти прибували туди на науку богослов’я.
По обнові духовної семінарії Альфонс почав відвідувати парафії. Єпископ з трьома помічниками їздили на віслюках. Коли один шляхтич зауважив, що єпископ повинен користуватися каретою, Альфонс відповів словами св. Письма: “Деякі надіються на вози, інші на коней, але ми призиватимемо ім’я Господа, нашого Бога”. Дорогою завжди молилися. Головним для Альфонса було духовне піднесення парафії. Він проповідував, відправляв служби Божі, складав устави для парафіяльних товариств, влаштовував катехизацію дітей, готував їх до св. Тайн, зокрема миропомазував. Хворих дітей відвідував по домах, де подавав їм св. Тайни. Спомагав убогих. Грішників напоумлював. Коли людям було задалеко ходити до церкви, велів будувати для них каплиці. У всіх справах Альфонс був завжди справедливим, не зважав на походження й багатство осіб, тільки на їхні душі.
Коли в Італії настав великий голод, Ліґуорі за всі гроші, які мав і міг позичити, купував харчі й рятував людей від голодної смерті. Продав єпископську карету й мулів. Йому інколи казали, що деякі люди ошукують його, вдаючи себе бідними, на що він казав так: “Напевно, але краще бути ошуканим і дати більше, ніж погубити чиюсь душу, даючи замало”. Під час голоду Альфонс дав приклад того, як треба любити ближніх не тільки словом, а й ділом.
Єпископ був надзвичайно трудолюбивою людиною. Він зобов’язав себе обітом-приреченням, що не змарнує намарно жодної хвилини. У вільний від роботи час писав книжки. Альфонс чотири рази просив Апостольський Престол звільнити його від єпископства. Але Христові Намісники не задовольняли його прохання. Папа Климент ХІІІ казав: “Самої його тіні вистачає для управи єпархією”. А його наступник, Папа Климент XIV, говорив: “Коли Ліґуорі управляє єпархією навіть з свого ліжка, його молитви роблять стільки для його стада, скільки не зробить і найдіяльніша людина в світі”.
Коли 1773 року Папа Климент XIV був змушений розпустити Чин Отців Ісусівців, Альфонс не осудив дії Христового Намісника, тільки сказав: “Бідний Папа, що інше він міг зробити в таких умовах? Ми можемо тільки в мовчанні величати таємні Божі суди.” Одночасно Ліґуорі жертвував Христовому Намісникові свої гарячі молитви. Нагородою для Альфонса за його синівське ставлення до Папи було те, що Бог дозволив йому чудесним способом бути біля Христового Намісника перед його смертю. Дня 21 вересня 1774 року по богослужбі в своїй катедрі, Альфонс сів на кріслі й наче застиг. Так він просидів непорушно цілу добу. Слуга стояв під дверми, але не смів увійти. Наступного ранку він дав дзвінком знати, що хоче відправити Службу Божу. Всі позбігалися до його кімнати. Побачивши так багато людей у своїй кімнаті, Альфонс запитав:
– Що сталося?
– Ви вже другий день не говорили, не їли і не давали жодних признаків життя.
– Це правда, ,….- відповів Ліґуорі, – але ви не знаєте: я
був при Папі, що тільки-но помер.
Відразу після смерті Климента Альфонс видав розпорядження, щоб усі редемптористи й усі його єпархіальні священики щиро молилися, аби вибір нового Папи дав сильного духовного провідника, який вміло керував би в тодішніх тяжких для Церкви умовах. Конклав тривав чотири місяці. Христовим Намісником став 1775 року Пій VI.
Постійно відчуваючи свою фізичну неміч, Альфонс попросив у нового Папи звільнення від єпископства. Спочатку Пій VI не хотів цього робити, але згодом прийняв його зречення 1775 року. Альфонс вдячно казав: “Досі я носив гору Табурно (в його єпархії), а тепер вона вступилася”. Єпископом ординарієм був Альфонс тринадцять літ. Передавши своє урядування, попрощався зі священиками, сестрами й вірними та виїхав до своїх любих редемптористів. Мав тоді 79 літ. Коли приїхав до монастиря, написав в одному листі: “За Божою ласкою я є в Пагані, а це для мене так, паче б я був у раю”.
Упродовж свого довгого життя Альфонс мав багато прикростей. Однак найважчі з них спали на нього наприкінці його багатотрудного й святого життя. Причиною їх було вороже ставлення до Чину неапольського короля та його міністрів, а також самовільна поведінка деяких редемптористів, що вирішували важливі справи без узгодження з Альфонсом і проти його волі як головного настоятеля Чину. Щоб забезпечити Отцям Редемптористам право на місійну працю й вільний розвиток у межах неапольського королівства, треба було одержати від короля офіційне потвердження Чину. Альфонс, зрікшись єпископства, знову почав старатися про відповідну королівську грамоту. Уповноважений Альфонсом редемпторист, який займався цією справою, самовільно змінив деякі пункти в потвердженому Папою уставі та передав Альфонсові на підпис. Старий Ліrуорі слабо бачив, тому, не дочитавши його до кінця, підписав змінений устав. Королівська рада була цим задоволена, і 1780 року король потвердив існування такої організації, якої ні Альфонс ні загал редемптористів не бажали. Незабаром про цю справу було повідомлено Рим, де зродилося переконання, що Альфонс та інші редемптористи в неапольському королівстві погодилися на зміну потвердженого Папою уставу. Ліrуорі та всіх редемптористів у неапольському королівстві було виключено з Чину Найсвятішого Ізбавителя. Дійсними членами залишилися тільки ті отці й браття, що перебували в папській державі. Їхнім головним настоятелем призначив Папа о. Франціска де Павля, який, на жаль, причинився до розколу Чину.
Для Альфонса, засновника й головного настоятеля Чину, що впав жертвою несумлінних підлеглих, це був жахливий удар. Він гірко заплакав, приписавши руїну Чину своїм гріхам. Згодом він заспокоївся і сказав: “Я бажаю тільки того, чого хоче Бог. Його ласки мені вистачає. Папа вважав це за добре. Слава Богу. Воля Христового Намісника є волею Божою”. Коли Альфонс змушений був покинути Чин, йому було 85 літ.
Після рішення Апостольського Престолу Отці Редемптористи почали робити спроби об’єднати розбитий Чин, але цього їм вдалося досягти лише через тринадцять років. Альфонс сам предрік, що Чин з’єднається, але вже після його смерті.
Ліґуорі всі свої гіркі досвідчування приймав і терпів у дусі покори Божій волі, готуючись до смерті. Душевні терпіння, які спричинили деякі його невірні піддані, були для Альфонса засобом досконалого очищення, що його звичайно проходять на землі святі Божі угодники. До своїх провинників він і далі ставився з щирою любов’ю.
Не маючи вже ні можливості, ні сили вести місійну працю між людьми своїм словом, він став апостолом молитви й терпіння. Великою потіхою було йому в той час гаряче вшановування Пресвятої Діви Марії. Втрату зору й слуху він прийняв як Божий дар. Коли він жалівся, що не може вже нічого робити, його потішали, що він як засновник Чину багато вже зробив. Тоді він відповідав: “Не називайте мене засновником. Називайте мене грішником. Це Бог заснував Чин; я був тільки непотрібним знаряддям у його руках”.
У 1783 році Альфонс скликав Загальні збори тих ченців, що проживали в неапольському королівстві. О. Білані вибрали його помічником, щоб замість нього керував усіма відлученими ченцями. Було вирішено також і далі дотримуватися потверджених Папою правил. Альфонс Ліґуорі відзначив у 1786 році дев’ ятдесяті роковини свого народження. По врочистій Службі Божій він покірно прийняв привітання від отців та братів. Наступного року його життя стало добігати до кінця. Бог звільнив його від усіх душевних сумнівів і терпінь, і він проводив останні дні свого життя на землі у великому спокою. Коли його сповідник спитав його, чи щось непокоїть його сумління, він відповів: “Ніщо”.
До свого племінника, що приїхав відвідати його, він сказав на прощання: “Спасай свою душу”.
Коли сили почали залишати його, до келії зійшлися отці та почали прощатися з ним, клякаючи біля його ліжка та цілуючи його руку. Він благословив кожного з них, а також усі монастирі Отців Редемптористів за кордоном, колишню свою єпархію, Сестер Редемптористок, короля, князів, генералів, міністрів та всіх урядовців, “щоб вони правили зі справедливістю”.
Дня 28 липня Альфонс Ліґуорі прийняв останній раз св. Причастя. Ледве міг говорити, тому просив присутніх ченців молитися за нього. Коли йому подали образок Божої Матері, він узяв його в свої руки і сердечно поцілував. Дня 31 липня він довго і з захопленням вдивлявся в образ Пресвятої Діви Марії. 1 серпня 1787 року з самого ранку відправляли в його келії Службу Божу, а перед одинадцятою годиною св. Альфонс почав прощатися з земним життям. Вся братія зійшлася тоді до його келії і тихо молилася. Коли задзвонили на “Ангел Господній,” Святий віддав Богу свою душу.
Поховали св. Альфонса в Паґанській церкві, помістивши мармурову таблицю з написом: “Тут спочиває тіло преславного прелата Альфонса де Ліґуорі, єпископа єпархії св. Агафії і засновника Чину Найсвятішого Ізбавителя”.
У 1793 році Чин Отців Редемптористів знову об’єднався, вибравши головного настоятеля для всіх монастирів.
Апостольський Престол у 1839 році зачислив Альфонса до Святих, а 1871 року Папа Пій ІХ проголосив його Вчителем Церкви.
Сьогодні прославляють св. Альфонса Ліґуорі, засновника Чину Найсвятішого Ізбавителя понад сім тисяч редемптористів, а з ними мільйони людей різних народів світу, яких духовні сини св. Альфонса навчили у місійних науках “шукати перше Божого Царства і його справедливості”.