СВЯТИЙ ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ
Святий князь Володимир Великий, якого Церква називає Рівноапостольним, не тільки сам навернувся з поганства в християнство, але охристив свій народ та проголосив Христову віру державною релігією. Після Хрищення цілком змінився і жив справжнім християнським життям: любив Христа Господа понад усе, а ближніх – як самого себе. Тому й оспівує св. Церква нашого князя гарним тропарем: “Як євангельський купець, шукав ти цінної перлини, славновладний Володимире. Сидівши на високому престолі матері городів наших, Богом береженого Києва, ти шукав правдивої віри і знайшов неоціненний скарб – Христа, що вибрав тебе, як другого Павла, і отряс сліпоту тілесну разом з душевною у святій купелі. Тому й святкуємо пам’ять твою ми, народ твій. Молися за спасіння батьківщини твоєї і народу твого”.
Володимир був сином київського князя Святослава, який усе своє життя провів у боєвих походах, за що й прозвали його Завойовником. Мати Володимира звалась Малуша; походила зі слов’янського роду, була дочкою Малка з містечка Любеча, а її братом був знаний воєвода Добриня. Народився Володимир близько 954 року в Києві. Дослідники імен вважають, що спочатку ім’я Володимир означало “владою великий – згодом стало асоціюватися зі словом мир (світ), і набуло знач я “володар світу”.
Свої дитячі роки Володимир проводив здебільшого разом зі своєю бабунею Ольгою, що разом із його матір’ю Малушею (яка, можливо, також навернулася з поганства й охристилась) виховували майбутнього великого князя у християнському дусі. Найбільший вплив на онука мала бабуня. Вона з великою любов’ю говорила йому про Ісуса Христа – Божого Сина й Спасителя світу, пресвяту його матір Марію, вічне життя після смерті, найважливішу мету людини – спасіння своєї безсмертної душі; про вічну нагороду в небі за праведне життя і вічну кару в пеклі – за гріховне. Усі ті повчання глибоко запали в душу Володимира, згодом зродивши рясні плоди християнських чеснот.
Юнак, маючи за взірець батька-завойовника, звикав до військових трудів змалку. Маючи 14 років, Володимир поїхав зі своїм дядьком (братом Малуші) лицарем Добринею до Новгорода, щоб посісти там княжий престол. Святослав поділив землі між своїх синів так: Ярополкові дав Київ, Олегові – Древлянщину, а Володимирові – Новгород. Сам же заявив: “Нелюбо мені в Києві, хочу жити в Переяславі, над Дунаєм. Це середина моєї землі. Там сходиться все добро: від греків – золото, поволоки (коштовні тканини), вина та різноманітні плоди, з Чехії й Угорщини – срібло й коні; з півночі – шкіра, віск, мед і невільники”. Однак Ольга, вже будучи старенькою й хворою, просила Святослава не лишати її саму. Тому він залишився в Києві до її смерті. А незабаром знову вирушив у другий похід проти болгар, та звідти вже не повернувся: загинув від рук печенігів біля Дніпрових порогів 973 року.
Князь Ярополк, не вдовольнившись князюванням лише в Києві, пішов походом на Олега, молодшого брата, який правив у Іскорості – столиці древлянської землі. В запеклій битві княжих військ під Овручем Олег загинув. Тоді Ярополк задумав забрати ще й спадщину Володимира. Коли вістка про це дійшла до Новгорода, Володимир, не маючи достатньої кількості дружинників, вибрався за море, до скандинавів, які називалися тоді варягами або норманами (нинішня Норвегія і Швеція), просячи в них військової допомоги. За той час Ярополк зайняв Новгород, приєднав його до Київської Русі, призначивши там свого намісника.
У Скандинавії Володимир пробув близько двох років. І не марнував він там часу даремно, а сміливо брав участь у численних боях норманів майже на всіх морях. Таким чином здобув собі у скандинавців загальну пошану, зібрав сильне військо, вирушив з ним на Новгород, усуваючи по дорозі Ярополкових ставлеників. Ударив він спочатку на Полоцьк, що був тоді важливим торговельним і політичним центром північно-східної Слов’янщини під владою Києва. Перемігши Ярополкового ставленика Рогволода, Володимир здобув Полоцьк, а тоді пішов походом і на Київ, проти брата Ярополка.
В своїй армії мав не тільки фінів і скандинавців, але також новгородців і кривичів. Без великих труднощів підступив Володимир під самий Київ. Ярополк замкнувся в місті, а згодом покинув Київ і заховався в містечку Родні. Володимир зайняв Київ і оточив військом Ярополка в його останній твердині.
Покинутий своїм першим дорадником, варягом Блудом, князь Ярополк загинув саме тоді, як ішов до Володимира на переговори. Коли він зайшов у палату Святослава, де очікував його Володимир, два варяги вбили Ярополка мечами. Так закінчилась братовбивча війна між синами Святослава; за поганськими звичаями шлях до влади був завжди встелений трупами та скроплений кров’ю.
Після смерті Ярополка (11 червня 978 або 980 року) Володимир став єдиним спадкоємцем великої Київської держави. Від самого початку правління доклав дуже багато зусиль, щоб об’єднати різні землі й племена. Вже за Святослава, а ще більше по його смерті, не маючи над собою сильної влади, почали вони відділятися. Святослав увесь час воював, часто залишав Київ на свою матір Ольгу, яка не раз змушена була боронити столичне місто перед нападами печенігів чи половців. Ольга та бояри застерігали його: “Князю, ти залишаєш рідну землю і посягаєш на чужі землі!”. Одначе князь не слухався добрих порад, тому деякі племена почали виявляти непокору, а княжий авторитет значно ослаб.
У Київську державу входили тоді (Х ст.) понад двадцять князівств. Деякі з них були тісно пов’язані з центром, інші – тільки даниною, тож неохоче корилися київським князям, як, наприклад – Древлянщина, з якою київські князі мали багато клопоту. Непокірних потрібно було наново силою повертати в лоно держави.
Тому впродовж кількох перших років князювання довелось Володимирові воювати, аж поки не з’єднав він у могутню державу всі землі, які раніше належали до Києва, а також приєднав нові. Крім землі київської, новгородської, ростовської, полоцької та сіверської, завоював він також в’ятичів і радимичів, а на північному заході – литовців та ятвягів. На півночі поширив він кордони Київської держави на землі фінських племен; хозарів же примусив платити данину.
Після Хрищення Володимир став не тільки зразком побожності і християнської праведності, але й впровадив християнство як офіційну державну релігію в усій Київській державі.
У “Повісті врем’яних літ” читаємо, що 986 року прибули до Києва посли від болгарів-мусульман з-над Волги, німців, хозарських юдеїв та греків, відстоюючи перед Володимиром істинність своєї віри. Спочатку князеві було важко вирішити, яку віру прийняти. Тоді він зібрав своїх бояр і старших міста та й каже: “Приходили до мене болгари, німці, юдеї та греки. “Усі хвалили свою віру й казали: “Прийми нашу”. Яку ж ви мені даєте пораду? Що маю робити?” Бояри й старші відповіли: “Знаєш, князю, ніхто не ганить свого, лише хвалить. Якщо бажаєш дізнатись правду, пошли своїх мужів, розвідати ї поглянути, як ті народи служать Богові”. Ця рада сподобалась Володимирові. Вибрав він десять розумних мужів та послав їх до чужих країн дізнатись про їхню релігію “зсередини”. Як повернулися посланці назад до Києва, то сказали князеві, боярам і старшині: “Пішли ми спочатку до болгарів і бачили, як вони поклоняються Богові в своєму храмі – в могометанській святині. Нема в них веселості, лише смуток і поганий запах, тому їхня віра недобра. Прийшли ми до німців подивитись, як вони відправляють богослужіння; однак, не бачили ми ніякої краси. Наприкінці прибули ми до греків, і вони завели нас до своєї церкви, де служать своєму Богові (греки показали київським посланцям церковну красу, співи та архієрейську святу Літургію з дияконською прислугою). І не знаємо, чи були ми в небі, чи на землі, бо немає на землі нічого подібного до такої краси. Не вміємо того оповісти, тільки знаємо, що там перебуває з людьми Бог, а їхня богослужба – найкраща з усіх. Ми не можемо забути тієї краси”. “У відповідь на це бояри сказали: “Якщо грецька віра була б лиха, то не прийняла б її княгиня Ольга, що славилась своєю мудрістю”. Тоді князь Володимир подався під Корсунь, у Крим, і там охристився”.
Але дослідники староукраїнського письменства твердять, що це оповідання є пізнішою вставкою до літопису, зробленою на користь Візантії та її прослави. Отже, ця легенда мала за мету підкреслити роль Візантії в християнізації Русі-України. Збереглася також і стародавня скандинавська народна сага, в якій говориться, що 986 року прибув до Києва норвезький (скандинавський) князь Олаф Тригвізон зі своєю військовою дружиною і священиком. Володимир, правнук Рюрика, який походив з північної Норвегії, дружньо гостив їх у себе. Князь Олаф, щирий приятель Володимира, прийнявши християнство, дуже бажав, щоб це зробив і Володимир. Гостюючи в Києві всю зиму, Олаф поїхав до Візантії, а в половині 987 року вернувся до Києва в товаристві грецького єпископа Павла, який і охристив князя Володимира поблизу Києва. Про це згадує слуга Божий митрополит Андрей Шептицький, коли з нагоди 900-річчя Хрищення Русі-України пише, що “впливові норвезького князя Олафа, який визначався великими християнськими чеснотами та святістю життя, мабуть, треба завдячувати тому, що Володимир Великий прийняв християнську віру”.
Та навіть не беручи до уваги одночасного проникнення християнства в Україну як зі Сходу, так із Заходу, історичний факт Хрищення Володимира й українського народу не можна пояснювати лише літописними тенденційними легендами, треба враховувати всі історичні обставини, політичну ситуацію тодішньої Української держави, а передусім – духовну зрілість народу та його проводу, який у Х сторіччі спромігся належно оцінити релігійні вартості християнства та його необхідність для свого особистого і громадського життя.
Отож безперечним фактом є й залишиться те, що володар Київської Русі та його народ охристився під кінець Х сторіччя не за почином зовнішньої місіонерської акції, а за допомогою внутрішніх переконань як самого володаря, так і народу.
Щодо дати Хрищення, то майже всі новітні історики, покладаючись на ту чи іншу аргументацію, взяту з історії Візантії й України тих часів, вважають 987 рік роком Хрищення Володимира Великого, тобто до його походу на Корсунь. Що ж до місця Хрищення, то його не треба шукати, як твердять ті ж історики, ні в Криму, ні під Корсунем, згідно з літописними легендами, ні деінде, лише в Україні – Києві або під Києвом. Народна пам’ять закріпила цей факт у назві місцевості Василів, бо Володимирові під час св. Хрищення надали ім’я Василій. Цю версію підтримують і ті історики, що відстоюють версію болгарського походження українського християнства.
Під кінець 987 року грецькі імператори Василій і Константин звернулися до князя Володимира Великого по військову допомогу, бо їхня держава (Візантія) опинилась у скрутному внутрішньому й зовнішньому політичному становищі. Зовні вони мали клопіт з арабсько-болгарськими нападами, а всередині держави – з родичем Бардасом Фокою, що проголосив себе імператором Малої Азії та йшов походом на Царгород проти обох братів – Василія ІІ і Константина VIII. Хоч відносини між Царгородом і Києвом були неприязні ще від часу невдалої війни Святослава в Болгарії, важка ситуація змушувала імператорів просити допомоги в могутнього тоді володаря Русі-України Володимира, який, перебуваючи тоді у сприятливому становищі, міг диктувати свої умови. За військову підмогу (шість тисяч військових дружинників) зажадав передачі Київській державі пристані Тмуторокань, а, крім того – видати за нього заміж їхню сестру Анну. Імператори погодилися та підписали угоду. Було це неабияким політичним здобутком нашого правителя, бо просила в нього допомоги Візантія, тодішня наймогутніша держава Європи.
Князь Володимир скористався нагодою породичатись із Західною та Східною Римською імперією, бо сестра Анни була дружиною римського імператора Оттона ІІ, що був водночас німецьким королем. Таким чином Володимир став би партнером і родичем наймогутніших володарів тодішньої Європи.
Княжі війська в 988-989 роках розгромили Бардаса під Хризопулем та Абілосом; сам Бардас тоді загинув. Після перемоги Володимир зажадав виконання угоди, головно ж – щодо руки Анни Багрянородної. Але візантійські імператори зволікали з виконанням своїх зобов’язань. “Візантійська політика завжди була віроломна”, – зауважують деякі історики. Позбувшись небезпеки за допомогою Володимирового війська, імператори і не думали виконувати укладеної угоди. Князь дуже рішуче відповів на подвійну зневагу (політичну й особисту). Він повернув свої переможні полки, вдарив по найближчих візантійських посілостях у Криму і після двомісячної облоги зайняв місто Корсунь (Херсонес). Це був болючий удар для Візантії, бо кримський Корсунь був центром візантійської торгівлі зі Східною Європою. Щойно тоді грецькі імператори Приступили до виконання вимог князя Володимира. До Корсуня прибула царівна Анна з великою імператорською дружиною й духовенством, багатими дарунками, іконами, хрестами, мощами Святих та іншими церковними речами.
Цікавим є факт прибуття до князя Володимира в Корсуні посольства від Папи Римського Івана XV. Посли обдарували нашого володаря мощами св. Климента – Папи Римського, що за княжої доби втішався в Україні великим вшануванням. Це посольство стало початком частих і тісних контактів князя Володимира з Апостольською столицею, які зміцнились у майбутньому.
Після вінчання з царівною князь Володимир передав rрецьким імператорам більшу частину варязьких дружинників, які перейшли на службу Візантії. Повернув їм і Херсонес, а сам із жінкою тріумфально повернувся до Києва. Подвійна слава – союзника Візантії і достойного її суперника, – піднесли до зеніту популярність Володимира. Тепер було вже зовсім легко перемогти залишки поганської опозиції та розпочати загальне Хрищення великої Київської імперії. Князь Володимир наказав знищити поганські ідоли. Кам’яних божків розбивали, а дерев’яних рубали й палили. Але нищення ідолів не відбувалось нагально, щоб не провокувати поган. Все відбувалось поступово, в міру християнського усвідомлення, що його поширювали в народі священики – передусім місцеві, київські, що знали староруську мову, якою говорив народ. А таких священиків не бракувало: вони були в Києві ще до Володимира – за Ігоря й Ольги: вже тоді вони виконували прилюдно церковні обряди.
Коли більшість народу була ознайомлена з основними християнськими істинами, князь Володимир звелів усім киянам зійтися на березі Дніпра, аби прийняти Хрищення. Літописець Нестор оповідає, що мешканці Києва – старі й молоді, багаті й бідні – радо спішили на ту надзвичайну врочистість, мотивуючи це так: “Якщо б нова віра не була добра, то князь і бояри її не прийняли б”. Найперше прийняли святе Хрищення Володимирові сини й бояри, а потім і численний люд. Дорослі стояли у воді по шию, молодші – по груди, а матері тримали дітей на руках. Князь Володимир з княжою родиною та боярами на березі Дніпра, звівши очі до неба, радісно молився: “Воже великий, що створив небо й землю, благослови нових своїх дітей. Дай їм пізнати Тебе, правдивого Бога, як Тебе пізнали інші християнські народи, і утверди їх у святій твоїй вірі”. Хоч у літописі Нестора згадується, що під час Хрищення киян були “священики царгородські й корсунські”, то це ще не означає, що були-вони першими офіційними духовниками в Київській Русі. Якщо брати до уваги швидке поширення християнства в усій імперії Володимира, то новітні історики заперечують культурний колоніалізм греків, найбільшою перепоною для яких була староруська мова. Натомість припускають, що місцевим київським священикам у катехізації та Хрищенні киян допомагали духовники західних українських земель та інших слов’янських народів, які вже раніше прийняли християнство (з Паннонії-Моравії та Болгарії). Передусім болгарські священики могли проповідувати киянам Христа і тлумачити тексти Святого Письма й літургійних книг доступною для них мовою. Духовна й церковна література давньої Київської Церкви має досить виразні болгарські сліди. Болгарія шукала тоді у слов’янському світі союзників проти Візантії, яка загрожувала її національному існуванню, тому могла легко знайти спільну мову з Києвом та частково взяти на себе роль християнізації українських земель, очевидно на запрошення їхнього володаря.
Отже, припускають, що першими і справжніми учителями-катехитами та христителями українських катехуменів були київські, західноукраїнські та болгарські священики з почесною участю візантійських священиків. Місцем урочистого спільного Хрищення киян був Хрещатик – дільниця міста Києва. В літописі є згадка про річку Почайну як місце Хрищення киян. Власне там кінчається Хрещатик. Щодо року Хрищення народу, то віддавна ним вважається 988 рік. Однак новітня історія припускає як більш вірогідний – 990, тобто після корсунського походу, що відбувся в 989 році. Бо така важлива подія – Хрищення народу – вимагала ознайомлення його з головними правдами християнської віри. Духовенство спершу навчало людей основним істинам віровчення відповідно до вимог християнського катехуменату, що практикувалося в первісній Церкві. По Хрищенні київського люду священики-місіонери вибрались у глибину країни, де успішно проповідували Христову віру і христили народ по містах і селах Київської держави. Поширенню християнства в Україні сприяло те, що князь Володимир відправив до головних міст – княжих центрів своїх синів, які разом зі священиками, впроваджували християнську віру в своїх князівствах: Вишеслав – у Новгороді Великому, Ізяслав – у Полоцьку, Святополк – у Турові (Древлянська земля), Ярослав – у Ростові, де його змінив Борис; Гліб – у Муромі; Святослав – у Древлянській землі (на місце Святополка); Всеволод – у Володимирі- Волинському; Мстислав – у Тмуторокані; Станіслав – у Смоленську; Судислав – у Пскові. У літописі згадується, що в 992 році сам князь Володимир вирушив разом із священиками на Волинь і до Галичини:, щоб там утвердити християнство.
Нова віра ширилась швидше по містах, головно при важливих торговельних шляхах аніж по селах. Легко впроваджувалась на півдні, де була довголітня традиція християнства, а повільніше – у північних землях Київської держави, де поганство ще було сильне, а ворожбити-волхви:, які очолювали його, противилися християнізації їхніх країв. Тому в деяких околицях Хрищення було запроваджене силою. Літописець згадує, що в Новгороді погани збунтувались; дійшло навіть до кривавих подій. По далеких селах, серед лісів, люди ще довгий час віддавали честь поганським божкам та приносили їм жертви. Були й такі, що, прийнявши християнську віру, не покинули поганських обрядів і звичаїв, деякі з яких дійшли й до наших часів. Наприклад, народ поєднав Христове Різдво з колядою, Йорданське Водохрищення – з щедрівками, Великдень – з гаївками, народження св. Йоана Христителя – з Купалом і т.д. Так само й у весільних обрядах збереглось чимало дохристиянських звичаїв, а також – тризна після похорону. Залишились і деякі шкідливі вірування: в чари, замовляння, нашіптування тощо.
Запровадження християнства в Київській державі мало вирішальне значення для всього нашого народу. Хрищення, проголошення християнської віри державною релігією об’єднало всі українські племена в один народ. Воно мало-помалу викорінювало всі поганські звичаї або їх християнізувало. Християнська віра облагородила подружжя, родинне життя та взаємини між батьками й дітьми. Христове вчення проповідує любов до ближнього, а тому поволі зникають у княжій Україні дикі поганські звичаї. Володимир звелів будувати християнські церкви на місцях, де стояли ідоли. Призначив допомогу бідним та знедоленим, будував для них притулки; подорожнім – заїзні доми та лічниці для хворих.
Християнство в Київській державі стало на сторожі справедливості. Передусім воно поборювало рабство, несумісне з наукою Христа. Власники дарували невільникам волю. За це вдячні люди молилися за них. Виникла окрема верства людей – так званих задушних: давніх рабів, які молилися за душі своїх померлих господарів-визволителів. Були ті задушні люди під опікою Церкви, яка в ім’я любові до ближнього розвивала всякого роду добродійну працю. Нова віра навчала людей любити рідну землю – свою батьківщину. Кожний народ з волі самого Бога має право жити власним життям і самостійно розвивати свою могутність й культуру. Отож, коли інший народ хоче цим правом знехтувати, то проти такого потрібно боротися. Тільки там може розвиватися держава, де панує лад, дисципліна і згода. Тому на проповідях душпастирі ганили всяку анархію і сваволю як велике зло, та навчали послуху, порядку й дисципліни. Духовенство закликало бояр покинути міжусобиці – внутрішній розбрат та жити у згоді й любові. Коли вони прислухались до повчань своїх духовних наставників, то в державі панували мир і згода, нація процвітала. Володимир дбав про місіонерів і катехитів для новоохрищеного народу. Він запрошував їх передусім з Болгарії та інших слов’янських країн, бо вони говорили зрозумілою для киян мовою. Піклувався наш князь і про власне духовенство. Для виховання священиків Володимир заснував при церквах і монастирях церковні школи, в яких навчалися головно діти бояр та вельмож. 3 тих шкіл вийшло багато освічених священиків, які успішно вели душпастирську працю серед народу. При церквах жили не тільки священики, але й численна церковна прислуга. Князь Володимир щедро обдаровував Церкву, наділяючи її багатьма привілеями і правами та забезпечивши матеріально, виділяючи десяту частину своїх прибутків на її утримання. Він також звільнив духовенство від військової служби. У школах навчання проводили за церковними книгами, що їх привозили з Болгарії чи Візантії. Учителі старалися наблизити болгарську мову до тодішньої живої мови нашого народу.
“Повість врем’яних літ” свідчить, що князь Володимир
Великий, дбаючи про Божу славу й духовне добро свого
народу, по Хрищенні київського люду всюди будував Божі
храми. У Києві він спорудив церкву св. Василія і Десятинну – Успіння Божої Матері, яку звели на місці, де загинули
перші українські мученики за Христову віру Теодор та Іван
(батько з сином).
У Десятинній церкві було покладено мощі Папи св. Климентія, ікони, хрести й богослужбовий посуд, що їх князь Володимир привіз із Корсуня. Славні митці оздобили церкву гарними іконами та різьбою. Десятинна церква була першою Богородичною церквою слов’янського світу. Її Володимир передав духовенству, що прибуло з ним із Корсуня. Священик Настас став завідувачем великої церковної фундації, створеної з десятин, яка була призначена на утримання церков і церковної ієрархії. Десятинна церква – найдавніша пам’ ятка українського церковного мистецтва, що була виконана на найвищому мистецькому рівні тодішніх часів. побудована в 988-996 роках, та, на жаль, дуже скоро від неї лишились лише фундамент та руїни, бо вже в 1017 році вона постраждала від пожежі. Її відбудував князь Ярослав Мудрий, однак під час татарського нападу на Київ 1240 року вона завалилася від великої кількості людей, які на хорах шукали захисту від орди.
Збудував князь Володимир й інші церкви. Його стараннями було споруджено церкву Преображення Господнього у Василеві, поблизу Києва, де, мабуть, князь охристився. Там колись він чудесно врятувався під час військового походу проти печенігів, тому побудував церкву в подяку за цю ласку.
Заходами князя Володимира було споруджено у Володимирі-Волинському велику церкву Пресвятої Богородиці. Та найкращі церкви були таки в Києві – столиці Київської Руської держави. Запрошені з Візантії й Болгарії майстри звели тут величні Божі храми, а славні митці прегарно їх розмалювали та оздобили; тож вони рівнялися до найкращих зразків візантійського мистецтва.
Німецький мандрівник Дітмар Мерзебурзький писав, що вже у 1018 році в Києві було до 400 церков (тобто через три роки після смерті князя Володимира в 1015 році). Це означає, що ті церкви було збудовано ще за життя Христителя України, а то й перед ним. Знаємо, що перед Хрищенням його бабуні Ольги в Києві була церква св. пророка Іллі. Напевно, більшість тих церков були невеликі і будовані переважно з дерева, але їх вистачало для духовних потреб віруючих. Сам князь Володимир дуже любив церковні богослужіння, передусім – Службу Божу; говорив, що боговшанування – це найсвятіша справа та головний обов’язок кожної людини.
Разом з християнством на наших землях стало відомим римсько-візантійське право, яке злилось з уже існуючим місцевим слов’янським правом і дало знамениту та своєрідну систему староукраїнського правового ладу. Крім цього, з розвитком Церкви необхідно було застерегти їй також певні права, як це було в Греції та Болгарії. Тому вже за часів князя Володимира в Київській державі з’являється церковне законодавство. До нас дійшов “Церковний устав князя Володимира”, тобто збірник законів, який фіксує церковно-правові норми. Таким чином св. Володимир впровадив у своїй державі законоправність. Влада була законодавчою, а перші закони – ліберальні. Володимир скасував кару смерті, злочини карав лише грошовими штрафами. Та коли внаслідок цього зросла злочинність, князь за порадою церковників знову впровадив кару смерті.
Тісна співпраця Церкви і держави причинилась до швидкого поширення християнства в Київській Русі. Загальне введення християнства в нашій країні стало поштовхом до величезного та швидкого зросту культури, центром якої став Київ, що тривалий час зберігав статус духовного осередку всієї Східної Європи.
З поширенням християнства князь Володимир думав і про управу Церкви на своїх землях. У нашому найдавнішому літописі, на жаль, не знаходимо нічого певного про початкову організацію Церкви в Київській державі. Літописець згадує про засідання єпископів у княжій раді, але не подає їхніх імен та не вказує, звідки вони були.
Новітні дослідники ·історії Церкви стверджують, що за панування Володимира наша Церква не підлягала Царгородському патріархові, її ієрархія не була з Візантії. У ті часи, крім двох великих світових Церков – Візантійської та Римської, існувала й третя – з притаманною їй обрядовістю. Вона підтримувала зв’ язки з першою і другою та користала з культурно-релігійних здобутків як Візантійської, так і Римської Церков. Була це Болгарська Церква зі столицею в Охриді (Західна Болгарія – сьогоднішня Македонія). Князь Володимир хотів бачити Українську Церкву незалежною, подібно до Болгарської. Отож, із Болгарії він міг запросити відповідних місіонерів та першу ієрархію для молодої Церкви. Версія, згідно з якою перша київська ієрархія була римського походження, неправдоподібна, бо за часів Володимира Великого не знаходимо переконливих слідів якоїсь західної ієрархії на українських землях, бо звідкіля б узялась в Києві вже від початків запровадження християнства старослов’янська літургійна мова у староболгарській формі? Також непереконлива так звана візантійська версія, за якою князь Володимир охристився в Корсуні (Крим), та з Візантії прийняв перших єпископів і духовенство, бо підrрунтям її є лише Корсунська леrенда.
Отже, хоч князь Володимир прийняв християнство з Візантії, та перша ієрархія, як твердять деякі новітні історики, була в Київській Русі· З болгарського Охридського патріархату. Цим можна пояснити й те, що Київська Церква не відзначалася ворожістю до Заходу й до Риму, що було характерно для Візантії.
Приймаючи східне християнство, князь Володимир аж ніяк не бажав перетворитися у васального князя Візантійської імперії, ані того, щоб Київська Церква стала місійним тереном Царгородського патріархату, як цього вимагала візантійська політика і тамтешня церковна доктрина. Цим можна пояснити логічне звернення Володимира до болгарського слов’янського християнства як посередника християнізації та Хрищення українського народу. Певніше за все, першим київським єпископом був Настас, який і допоміг Володимирові здобути Корсунь. Він був, правдоподібно, слов’янином, а висвятив його на єпископа не царгородський патріарх, а один з болгарських ієрархів, можливо, й сам патріарх Охриди, як припускають історики. Не слід забувати й того, що за часів князя Володимира Великого не було ще офіційного поділу Христової Церкви на Католицьку й нез’єдинену, яку названо Православною. Тоді всі християни визнавали Римського єпископа намісником та главою Вселенської Христової Церкви; всі йому підпорядковувались як своєму провідникові. Тоді християни Сходу й Заходу визнавали єдину християнську віру, хоч мали відмінні церковні обряди й звичаї; називали свою віру православною, але не було це православ’я таке, як нині, що не визнає главою Христової Церкви Папи Римського та не признає деяких істин святої віри. Справжнє православ’я є те, що визнає праву віру, тобто вселенську, яку від грецького слова “католікон” називаємо католицькою.
У ті часи Греція (Візантія) була в єдності з Апостольським
Престолом, а тодішній патріарх у Царгороді визнавав
зверхність Папи.
Поділ Христової Церкви стався пізніше, в 1054 році, через півсторіччя після смерті св. Володимира, коли честолюбивий царгородський патріарх Михайло Керуларій розірвав взаємини з Папою Римським; тоді греки відділилися від Католицької Церкви. Князь Володимир Великий підтримував постійні стосунки з Апостольською столицею: про це маємо відомості на основі літописного збірника – так званого Ніконівського, або Патріаршого літопису. Там згадується про посольство від Папи Івана XV до князя Володимира в 988 році, про здобутий ним Корсунь у Криму. В 991 році знову прибули до Володимира у Київ папські посли. Літописець розповідає, що князь прийняв їх дуже врочисто. Вони передали князеві від Папи Римського любов і честь. Слово “честь” означало сповнення бажань і повне задоволення. Далі йдеться про повернення Володимирових послів з Рима в 994 році. В літописі є ще згадка, що 1000 року прибули до Києва посли з Рима від Папи Сильвестра ІІ; а Володимир відправив посольство до Папи в 1001 році. Папські представники прибули до Володимира в супроводі чеських і угорських послів після того, як коронували угорського короля Стефана, тож і нашому князеві могли принести корону від Папи. Деякі історики припускають, що імператор Оттон ІІІ, який був посвоячений з князем Володимиром через свою матір Теофану, стараючись у Папи про корону для Стефана, одночасно подбав про неї і для свого вуйка Володимира, а посольство Володимира до Рима в 1001 р. пояснюють як чолобитну, до якої були зобов’язані королі після коронаційного акту і присяги.
Володимир увів так звану десятину, що стала основою розбудови церков і життя духовенства, – це, очевидно, був вплив Заходу. Також і в Уставі Володимира, яким він письмово підтверджує правові аспекти Української Церкви, відчуваються значні впливи західноримського права. Та ще тіснішими ставали церковні зв’язки із Заходом внаслідок родинних посвоячень. Теофана – сестра Володимирової жінки Анни – була дружиною римського імператора Оттона ІІ, що був водночас німецьким королем (973-983). З 983 року Теофано керувала державою від імені малолітнього Оттона ІІІ. Норвезький король Олаф Триґвізон, що прийняв християнську віру в Англії 986 року, був щирим приятелем Володимира; князь дуже радо приймав його, коли той прибув до Києва зі своєю військовою дружиною та з одним англійським священиком. Дочка Володимира Предислава була одружена з угорським королем Володимиром Лисим; друга – з німецьким маркграфом Нормаркським. Син Володимира Святополк одружився з Іриною – дочкою вищезгаданого норвезького короля Олафа.
Зв’язки князя Володимира із Заходом ґрунтувались на rлибокій релігійній одностайності, хоч Візантія вже починала щораз більше підштовхувати східноєвропейські й балканські народи у протилежний бік та вбивати клин незгоди в християнську спільноту народів. Взаємини між Римом і Візантією вже з V сторіччя не були найкращими, головно через політичне суперництво. За часів патріарха Фотія, в ІХ сторіччі, вони погіршились; поглибилось духовне роз’єднання між Сходом і Заходом, що закінчилось 1054 року справжнім розколом за патріарха Церуларія.
Тож у якій вірі христився князь Володимир Великий? Які були відносини між Києвом і Царгородом на 1054 рік? Відомі такі версії істориків:
а) Князь Володимир прийняв християнство й охристив у ньому свій народ тоді, коли християни Сходу й Заходу визнавали одну віру й мали єдиний верховний провід у Церкві.
б) З волі Синоду єпископів та князя Ярослава Мудрого у 1051 році на київський митрополичий престол було висвячено Іларіона – представника місцевого духовенства. До нього, висвяченого проти волі Візантії, Керуларій не міг звертатися зa підтримкою у своїй політиці проти Рима, з яким Київ мав завжди добрі взаємини. Крім того, папське посольство після церковної клятви на Керуларія в Константинополі поверталося до Рима через Київ.
в) У 1054 році серед нашого народу була ще надто живою неприязнь до Візантії, спричинена невдалим походом старшого сина Ярослава Мудрого проти Царгорода в 1043 році. Залишились ще живі свідки жорстокої помсти візантійців, які осліпили шість тисяч наших полонених воїнів. Такі факти, очевидно, не сприяли особливим симпатіям до Візантії.
г) Уся княжа сім’я була посвоячена з Латинським зходом. Жінкою Ізяслава, що посів київський престол по батькові Ярославу, була·княгиня :Гертруда, дочка польського князя Мешка ІІ. Годі собі уявити, щоб у Софіївському соборі в Києві звучала протиримська клятва візантійського патріарха (Керуларій публічно спалив документ церковної клятви, киненої на ньогр Римом, викляв Західну Церкву та розіслав такий “документ” до всіх церков).
ґ) Ізяслав дотримався виразної проримської, тобто західної орієнтації, а в 1075 році прийняв з Рима корону через свого сина Ярополка-Петра.
д) У 1054 році помер князь Ярослав Мудрий, що правив Київською державою майже 40 років.
Отже, через усі вищезгадані причини в Києві 1054 року, коли народ перебував у жалобі по Ярославові, візантійські події не мали жодного значення та не сколихнули українського церковного нейтралітету. ІЦойно через сто років Візантії вдасться дещо прихилити Українську Церкву на свій бік, по довгому володінні Маномаховичів (назва – від візантійського імператора Константина Мономаха, який, рятуючи вплив Візантії на Київську Русь, видав свою дочку за Всеволода Ярославовича. 3 Мономаховичів вийшла пізніша суздальська лінія Рюриковичів – ревних протекторів візантійської схизми). А політична сила Юрія Довгорукого й Андрія Боголюбського зламала власну лінію Української Церкви, яка, однак, ніколи не опускалась до дешевої протиримської пропаrанди. Отож, у 1054 році, незважаючи на все, що сталося у Візантії, Україна, непохитно стоячи між Сходом і Заходом, живилася свіжими соками Христового Євангелія. І в цьому – її непроминаюча заслуга.
Князь Володимир Великий спочив у Господі 15 липня 1015 року в своєму літньому дворі в Берестові, що під Києвом, де найбільше любив проживати. Бояри з великою пошаною перевезли його тіло до Києва й поховали у підземеллях Десятинної церкви, в гарній мармуровій гробниці, зробленій на зразок візантійських саркофагів, поруч із домовиною його жінки, княгині Анни, яка померла кількома роками раніше.
Князь Володимир помер несподівано, мав тоді не більше 55 poкiв. Немає сумніву, що до цього значною мірою спричинились клопоти, які він мав з деякими синами, передусім зі Святополком – зятем польського короля Болеслава Великого. Спершу він князював у Муромі, звідки був усунений за змову проти батька (Святополк дозволив своєму тестеві Болеславові втягнути себе до якоїсь акції проти батька Володимира).
На похороні нашого славного князя, – пише літописець, – зібралося дуже багато народу, який зі щирим жалем ховав свого доброго і щедрого володаря, вдячно згадуючи його Зб-річне правління, належно оцінивши величезні заслуги свого князя Христителя, якого, крім почесного імені Великий, народ називав ще Ясним Сонечком.
Під час нападу татар 1240 року гробниця св. Володимира була засипана руїнами храму. Митрополит Петро Могила в її віднайшов. Потім частина мощей нашого святого князя перебувала в соборі св. Софії в Києві, частина – в Печерській лаврі, а частина – в Москві. Так було до большевицької революції 1917 року. Подальша доля мощей св. Володимира – невідома.
Ми, святкуючи пам’ять славетного нашого князя, співаємо йому тропар: “Як євангельський купець, шукав ти цінної перлини, славновладний Володимире. Сидівши на високому престолі матері городів наших, Богом береженого Києва, ти шукав правдивої віри і знайшов неоціненний скарб – Христа, що вибрав тебе, як другого Павла, і отряс сліпоту тілесну разом з душевною у святій купелі. Тому й святкуємо пам’ять твою ми, народ твій. Молися за спасіння батьківщини своєї і народу свого”.
А в пісні до св. Володимира Великого наш народ співає так:
Святий Великий Володимире,
До тебе шлемо моління щире.
Ти наш Апостол, ти наш Христитель,
Ти перший славний наш обновитель.
Тебе взиває вся Україна,
Бо всім нам грозить страшна руїна:
Пекельний ворог всюди лютує,
Церкву і віру в серцях руйнує.
Святий Великий Володимире,
Ти обновив нас силою віри.
І днесь ти жаром віри й любові
Приведи народ знов до обнови.
Ми всі до тебе руки возносим,
В тебе опіки, рятунку просим:
О, виблагай нам кращої долі,
Церкві й народу сили і волі.