СВЯТИЙ МОКІЙ
Св. Мокій був македонським священиком і жив у місті Амфіполі за імператора Діоклетіана. Як ревний Божий слуга він навертав поган до Христової віри. За те ув’язнили його і довго мучили різними способами, а вкінці зарубали мечем у місті Візантії 295 року. Імператор Константин Великий збудував на честь св. священомученика Мокія величну церкву, де покладено його св. мощі.

СВЯТІ КИРИЛО І МЕТОДІЙ
Найбільшим скарбом на землі є Христова віра, яка потрібна для спасіння душі кожній людині. Церква під проводом Христового Намісника в Римі вже дві тисячі літ трудиться, щоб поширити її в усьому світі. До найславніших провідників Христової віри належать два рідні брати св. Кирило і Методій. Різні слов’янські народи, які сьогодні втішаються скарбом Христової віри, а також своєрідною культурою вдячним серцем згадують св. Кирила і Методія, які навчили їхніх предків християнських правд віри і слов’янського письма.
Походили наші великі слов’янські вчителі з грецької родини, в якій було семеро дітей. Народилися вони в місті Солуні (Тессалоніці), столиці Македонії, де їхній батько Лев був одним з помічників стратега, найвищого крайового військового урядовця у Візантійській імперії. Св. Методій прийшов на світ 815 року, св. Кирило, наймолодший з усіх дітей, мабуть, у 827 році.
Лев був заможною людиною, його родина була відомою в місті. Але найціннішим скарбом Лева і його сім’ї була християнська віра. Приклад щирої побожності й страху Господнього батьків тримав і серця дітей близько до Бога. Крім християнського виховання, батьки подбали також і про добру освіту своїх дітей. Св. Кирило, який перед вступом до монастиря називався Константин, бачив дивний сон, коли йому було сім літ. Хлопчику приснилося, що їхній стратег зібрав усіх солунських дівчат і сказав йому: “Вибери собі одну з них, яка тобі до вподоби, на подругу й поміч”. Константин, оглянувши всіх, побачив одну, найкращу з усіх, ясну лицем, в золотому намисті, перлах та інших прикрасах; її ім’я було Софія, тобто мудрість. Її і вибрав собі Константин. Коли хлопчина оповів свій дивний сон батькам, вони заохотили його справді вибрати собі мудрість за подругу, бо завдяки їй уникне багато лиха”. Цей сон Константина про його заручини з Софією вказує на його обіт чистоти й замилування мудрістю; це – наче відблиск душі й усього життя майбутнього Божого слуги, повного чеснот і досконалої посвяти Господнім справам. Методій, старший від Константина, напевно, вже вчився в той час.
У школі завдяки своїй надзвичайній пам’яті Константин був найкращим учнем. Не задовольняючись лише шкільним навчанням, він займався самоосвітою. Саме тоді Константин захопився творами й чеснотами св. Григорія з Назіянза, великого християнського богослова й поета, якого теж сонні видіння заохотили полюбити чистоту й мудрість. Константин вибрав собі його за приклад для наслідування та на свого небесного опікуна. Тоді він написав на стіні своєї кімнати величну похвалу Святому: “О Григорію, тілом людино, а душею ангеле! Тілом людиною, ти став ангелом, бо твої губи – немов уста Серафима, прославляють Бога та освітлюють увесь світ навчанням правдивої віри. Прийми мене, що припадає до тебе з любов’ю й вірою, та стань мені вчителем і просвітником”. Захоплений прикладом Григорієвої любові до чистоти й мудрості, Константин усім своїм серцем вирішив під небесною опікою Святого присвятити їм усе своє життя. Коли світ, гарні дівчата манили його до легкого й розкішного життя, що усміхалося йому, багатому паничеві, він забажав і постановив “стати ангелом, своїми устами прославляти Бога та освічувати світ”. Це він робитиме постійно й непохитно до останнього подиху свого святого серця.
Про молодого Константина красномовно свідчить такий випадок з його життя. Він мав сокола, з яким часто ходив на полювання. Коли одного дня він вийшов у поле й пустив його, знявся вітер і заніс птаха невідомо куди. Константин так затужив, що два дні нічого не їв. Згодом він почав роздумувати: “Отаке це життя, замість радості настає сум. 3 цього дня піду другою дорогою, кращою від першої, і в життєвій суєті не загублю своїх днів”. Цей епізод із соколом засвідчує нам, що Константин був незвичайним юнаком, він “шукав світу понад світом”. Після цих ловів Константин наче попрощався зі скороминущим світом і його розвагами та беззастережно віддав себе справі того вищого й кращого світу, про який говорив сам Христос: “Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все інше додасться вам”. У Солуні була велика церква св. Димитрія, замученого в IV сторіччі за Христову віру. Цього Святого солуняни вшановували як свого небесного заступника, який не тільки обороняв місто від нападів слов’ян, але й навертав їх у правдиву віру. Під впливом різних переказів про св. Димитрія Солунського та читання творів св. Григорія Богослова зродилися в душі побожного юнака бажання посвятити себе згодом апостольській праці над наверненням слов’ ян до Христової віри.
Константин спілкувався зі слов’янами, які жили в місті Солуні і послуговували по грецьких домах, може, навіть у його домі, а також з тими слов’янськими трудівниками, що жили на околиці Солуня і часто привозили туди на продаж городину й інші плоди сільського господарства. Константин бачив, що слов’яни вбогі, принижені, непросвічені Христовою правдою, тому він прагнув працювати для їхнього добра. Він почав розмовляти з ними про віру, довідуватися про далекі слов’янські краї та вивчати їхню мову, що мала стати вирішальним засобом у поширенні християнства між слов’янами.
Якось до Солуня прибув чужинець, що знав слов’янську граматику. Константин відразу поспішив до нього і сердечно просив навчити і його. Але той чомусь відмовився.
Приблизно 840 року, коли Константинові було 14 літ, помер його батько. Коли він умирав, мати плакала за долю свого наймолодшого сина: “Ні пpo що я не турбуюся, тільки про цю дитину, що з нею буде?”. А вмираючий Лев сказав: “Май віру, дружино, і надійся на Бога, Він пошле йому батька й умілого управителя”.” Ця батькова надія скоро сповнилася, коли мати послала Консантина до Царгорода здобути вищу освіту.
Покійного Лева у візантійській столиці добре знали. Державним канцлером був тоді при імператорському дворі Теоктист, може, навіть родич Лева, дуже впливова людина. Він був одним із управителів, що допомагав цариці Теодорі управляти державою від імені малолітнього імператора Махайла ІІІ. Мати Константина звернулася до Теоктиста подбати про її сина.
У Царгороді була тоді вища придворна школа, яку заклав Бардас, брат цариці. Учителями в ній були високоосвічені люди – Лев Філософ і Фотій. Лев викладав поезію, риторику, математику й філософію, а Фотій – історію, медицину, богослов’я й грецьке письменство. Маючи таких освічених учителів, Константин ревно вчився. Розумний юнак дуже сподобався Теоктистові, який не мав своїх дітей; він узяв його управителем свого дому і дозволив заходити до імператорських покоїв.
Теоктист якось спитав Константина: – Хотів би я дізнатися, що таке філософія? Юнак, який сам часто над цим думав, відповів: – Філософія – це пізнання справ Божих і людських настільки, наскільки людина може наблизитися до Господа; вона навчає людину бути через діла подібною до нашого Творця.
3 того часу Теоктист ще більше полюбив Константина та став радитися з ним у різних справах. Не шкодував грошей на його навчання, і Константин одержав блискучу освіту. На першому місці в тодішньому навчанні були богословські науки, які досконало вивчив Константин, тим більше, що він мав до них ще й великі природні здібності. “Кирило був сильний у світській філософії, але ще сильніший – у духовній; він пізнав природу, але ще більше того Єдиносущного, від якого все одержало буття з небуття”, – так писав про нього один його життєписець.
Багато слов’ян було у Царгороді: торговців й робітників; купці мали в місті навіть свою окрему дільницю св. Маманта. Перебуваючи в оточенні людей, для яких навернення слов’ян до християнської віри було нагальною справою, молодий Константин ще більше зміцнів у своїх юнацьких мріях про майбутню місійну працю між слов’янами. Цілком можливо, що молодий студент заходив до слов’янських купців, може, до наших наддніпрянців, розмовляв з ними про віру та вивчав їхню мову, що йому згодом дуже пригодилося.
Канцлер Теоктист був Константинові добрим опікуном. Полюбивши його як свого рідного сина, він думав про майбутнє молодого юнака. Насамперед задумав одружити його. Цю думку він одного разу висловив Константинові: – Я маю хрещеницю, вродливу та багату, знатного роду; коли хочещ, віддам її тобі за дружину. А від імператора прийми князювання та сподівайся більшого, бо скоро станеш стратегом. Але Константин зі спокоєм справжнього філософа відповів: – Великий це дарунок для того, хто його потребує. А для мене нема нічого більшого над науку … Набувши премудрість, хочу шукати честі, а не багатства. Почувши таку відповідь, Теоктист на одруженні більше не наполягав, але, порозумівшись з царицею Теодорою, подбав, щоб Константина висвятили на священика, з чим побожний юнак охоче погодився. Молодому священикові відразу дали високу посаду хартофілакса св. Софії: він став писарем патріарха св. Ігнатія, завідував його архівом і бібліотекою, відіrравав значну роль в патріаршому суді та присвяченнях духовних осіб. Константинові тоді було трохи більше 20 років.
Однак ця висока посада не приносила йому задоволення, бо заполонила життя молитви й науки різними буденними справами, Які він полагоджував як патріарший писар. Тому Константин потайки покинув Царгород і поселився в монастирі над Босфором. Це міг бути чернечий дім св. Маманта в руській колонії київських купців. Там Константин провів шість місяців тихого життя. Після цього його відшукали царгородські опікуни та спонукали стати професором філософії в вищій придворній царгородській школі. Так він офіційно став ученим Константином Філософом, за якого його вже давно мали приятелі завдяки його надзвичайному розумові.
У той час в Царгороді були популярні всякі диспути. На одному з них Константин переміг іконоборця, колишнього патріарха Івана, та блискуче оборонив звичай вшановування св. образів. Можливо, під час свого викладання в Царгороді Константин почав працювати над уклададанням слов’янської азбуки й перекладом церковних книг слов’янською мовою.
Чим займався у той час його старший брат Методій – невідомо. Життєписці не залишили нам подробиць з його юнацьких літ, однак, напевно, й він одержав добру освіту, як це було заведено у знатних родинах. В одному старовинному життєписі є згадка, що Методій добре знав право. Був він лагідної вдачі, гарний на вроду, всі його любили. Живучи в Солуні разом з побожним і розумним Константином, з яким його пов’язувала до самої смерті сердечна братня любов і пізніша апостольська праця, Методій також перейнявся вищими ідеями, яким служив колись солунський християнський мученик Димитрій апостольською працею й своїм життям. Як і Константин, Методій також знав слов’янську мову.
Згодом життєві дороги обох братів на якийсь час розійшлися. Коли Константин ще вчився, імператор призначив Методія управителем (князем) якоїсь слов’янської землі. Перебування між слов’янами дало йому добру нагоду краще пізнати їхнє життя, звичаї та мову. Управителем слов’янської землі, мабуть, Македонії, був Методій близько десяти літ. Після цього він раптово зрікся князювання і вступив до монастиря на славній горі Олімп у Бітинії (Мала Азія), де постригся в ченці та одягнув монашу рясу. Це сталося, напевно, тоді, коли Бардас, брат цариці Теодори, вбив канцлера Теоктиста, приятеля їхньої родини, а саму царицю замкнув у монастирі та став іменем малолітнього імператора Михайла управляти державою. У той час прогнали з Царгорода св. патріарха Ігнатія, а на його місце вибрали Фотія.
Під боком Візантійської імперії був мухаммедансько-арабський (сарацинський) халіфат. Арабська культура в ІХ сторіччі була високорозвинутою; світські науки, передусім математика, процвітали тут краще, ніж в інших краях. Все це додавало арабам духу і манило їх обігнати навіть греків, найрозвинутіший тоді народ у світі. Арабська столиця Багдад була в часи розквіту другим Царгородом за своїм впливом, культурою і освітою. 3 сарацинами греки вели війни, а також релігійні суперечки, передусім у питанні Пресвятої Трійці, що найбільше різнить християн і мусульман.
Коли Константин був у Царгороді професором, сарацини прислали до імператора Михайла прохання-виклик, щоб відповідні мужі прибули на диспут про Пресвяту Трійцю. Цю місію доручили Константинові, який покірно відповів: “3 радістю йду за віру християнську, бо що я маю солодшого на цьому світі, ніж жити або вмерти за Пресвяту Трійцю?” Вивчивши Коран, Константин вибрався з кількома побратимами до мухаммеданського халіфа в Баґді, де вів з ученими сарацинами богословські диспути. Відбувалося це приблизно 855 року.
Поїздка Константина до сарацин мала в його житті велике значення. По-перше, це була його перша подорож, під час якої він ширше ознайомився зі світом і набрався досвіду, так потрібного йому в його подальших місіях. По-друге, Константин побачив, як слов’яни-погани, яких було багато в халіфаті, легко зрікалися своєї віри та ставали мусульманами. Як ревний християнин він ще більше запалав бажанням привести слов’ян до Христа. По-третє, під час сарацинської місії Константин ознайомився з богослужінням арабською мовою, бо арабам-християнам арабська влада заборонила відправляти богослужби грецькою мовою. Це пригодилося йому під час перекладу Святого Письма й богослужбових книг слов’янською мовою.
Вернувшись до Царгорода, Константину стало дуже важко жити там, де в той час було багато церковного й політичного замішання. Тодішній римський бібліотекар Анастасій оповідає, що “Фотій проповідував, ніби кожна людина має дві душі. Константин Філософ, найближчий його приятель, докоряв Фотієві, кажучи: “Навіщо ти сієш у народі таку фальш і цим губиш стільки душ?” Коли той відповів, що він не хотів зробити ніякого зла, а тільки бажав довідатись, як зреагує на таку єресь патріарх Ігнатій, Константин сказав: “О мудросте цьогосвітня, одурююча й руйнуюча! Ти кидав стріли у великий натовп і не знав, що хтось буде поранений! Усім добре відомо, що очі крізь дим не бачать далеко, хоч які б вони великі не були; так і очі твоєї мудрості, хоч великі й широкі вони, але будучи цілком засліплені димом жадоби та заздрощів, не в силі узріти справедливу стежку. Ось тому ти правду сказав, що не сподівався, що твій удар когось поранить, бо ж, маючи таке осліплене заздрощами почуття проти патріарха, ти й не здогадувався, чого накоїв”. Про те, що Константин не погоджувався з Фотієм також і в інших питаннях, можемо здогадуватися з того, що новообраний патріарх Фотій не запропонував йому високої церковної посади.
Незабаром Константин, як вказує один його життєписець, “зрікся світського життя та оселився в одному спокійному місці; де прислухався тільки до себе самого (своєї душі); нічого не залишав на завтрашній день, а все роздавав убогим, покладаючись у всьому на Бога, який щоденно дбає про всіх. Qдного дня на якесь свято слуга скаржився йому: “Немає що їсти”. Константин відповів йому: “Той, що нагодував колись ізраїльтян у пустині, дасть і нам поживу. Піди та поклич п’ятьох убогих, покладаючись на Божу поміч”. А коли настала обідня пора, один чоловік приніс багато всякої їжі та десять золотих … І Константин за все те подякував Богові”.
Цим “спокійним місцем” для Константина був, напевно, один з підміських монастирів. Коли брат Методій почув, що Константин покинув бурхливий і грішний Царгород, то покликав брата на Олімп, де той “почав жити і молитися Богові безперестанку, розмовляючи тільки з книжками”.
Олімп, гора ченців, у Бітинії, славилася бібліотекою, а ще більше – св. мужами. Чернече життя було тут суворе, кожний монах проходив тут добру школу. Олімп дав багато єпископів, митрополитів, навіть патріархів. Отці Олімпу не боялися говорити правду патріархам чи царям, передусім у час іконоборства. Під час церковного заколоту за Бардаса й Фотія значна частина олімпських монахів була на боці патріарха св. Ігнатія.
Константин та Методій дуже полюбили Олімп і, згідно з тодішнім звичаєм, може, навіть заснували там свій родинний монастир або стали доброчинцями одного з них. Свої дні вони проводили в молитві й читанні книжок, а також обговорювали майбутню місійну працю між слов’янами. Оскільки для цього обов’язково потрібні були слов’янські церковні книги, вони трудилися над перекладом їх слов’янською мовою.
На Олімпі брати жили приблизно два роки. За часів Константина й Методія греки були в добрих відносинах з хозарами, народом тюркського походження, що володіли землями над Чорним і Каспійським морями, в Криму і в Придніпрянщині з Києвом разом. Панівною в них була юдейська віра, яку визнавав каган (князь) і придворні вельможі. Дуже поширеним в Хозарії було також мусульманство, передусім між вояками арабського походження. Але найбільше було в Хозарії поган, передусім слов’ян, яким юдеї и мусульмани нав’язували свою релігію. За порадою грецьких купців і послів хозарські погани просили ради й помочі в греків. Хозарські кагани не були проти, і погани, напевно, слов’яни, запросили їх на релігійну місію й диспут. Про це так читаємо в “Італійській Легенді”: “У той час до імператора прийшли хозарські посли, які просили його послати до них якогось ученого мужа, що правдиво навчив би їх християнської віри. Вони казали: “Юдеї на свою віру, а мусульмани на свою намагаються нас навернути. А ми не знаємо, до кого найкраще нам пристати, тому вирішили питати ради щодо віри та спасіння у великого імператора, найбільше покладаючись на вашу вірність та давню дружбу”. Імператор Михайло пішов назустріч такому проханню і доручив виїхати на хозарську місію Константинові й Методієві. Вони охоче погодилися на таку пропозицію. Методій заявив, що “готовий вмерти за християнську віру”, а Константин був такий повний запалу, що на цю місійну працю готовий був піти “пішки й босоніж, без усього того, чого не велів Господь носити своїм учням”. Але оскільки це була місія від імператора, то св. братів супроводжували помічники і відділ війська. Константин був провідником місії, а Методій брав у ній участь як дипломат і досвідчений управитель, що покірно служив молодшому братові у святій справі.
Головною місійною станицею під час хозарської місії стало місто Херсонес (Корсунь), що з давніх давен було головним грецьким культурним осередком на Кримському півострові. Християнство в Херсонесі відоме, мабуть, ще з часу св. апостола Андрія. Згодом поширювали його тамтешні херсонські єпископи. З Рима прибували сюди християни, яких імператори проганяли за св. віру на заслання. Межуючи з малокультурними народами на півночі, Корсунь був справжнім мостом між Візантією і поганська-слов’янською північчю. Корсунь межував з хозарськими землями. Там св. брати зупинилися, щоб добре приготуватися до важливої місії. Константин у Корсуні поглибив знання мов, якими йому треба було вести диспути в Хазарії, передовсім звертаючи увагу на місцеву вимову. Найкраще з усіх тих мов Константин знав слов’янську. Перебуваючи в Корсуні, Константин віднайшов св. Євангеліє і Псалтир, написані руською (київською) мовою, а також знайшов людину, яка говорила тією ж мовою. Навчившись від нього київської вимови, яку він прирівнював до відомої йому болгарсько-солунської, він скоро почав по-руськи читати і говорити.
У Києві для потреб християнської громади відправлялося богослужіння по-грецьки. Якийсь священик, слов’янин або грек, що добре знав слов’янську, переклав потрібні йому для проповіді уривки зі св. Євангелія і Псалтиря місцевою київською мовою. Коли згодом Константин перекладав богослужбові книги та Святе Письмо слов’янською мовою, то користувався тими знайденими в Корсуні перекладами, беручи до уваги також і руську мову.
Знаючи Біблію, Коран та вивчивши потрібні йому для диспутів мови, Константин вибрався до Хазарії. Прибувши до столиці хозарського кагана, він мав три довгі диспути на релігійні теми з юдеями, мусульманами й поганами. Він так вміло відповідав на всі питання й закиди присутніх, що під кінець третього диспуту перший княжий радник-поганин сказав до присутніх: “Християнському імператорові Бог дав владу над усіма народами та досконалу мудрість; така й віра їхня, поза нею ніхто не доступить до вічного життя. Слава Богові навіки!” І всі додали: “Амінь!” Тоді схвильований Константин промовив до всіх крізь сльози: “Браття і отці, друзі дорогі! Це Бог послав вам розум та достойну відповідь. Коли є ще й тепер якийсь противник християнської віри, нехай вийде і переможе мене або сам буде переможений! Хто послухається, нехай охриститься в ім’я Пресвятої Трійці; а хто не хоче, – нехай омине мене цей гріх, – побачить він у день судний, на чиєму боці була правда, коли сяде Бог судити народи”.” Тоді присутні відповіли: “Не вороги ми собі, нехай христиться добровільно хто хоче від сьогодні. ”
Сам хозарський каган був дуже задоволений Константиновою наукою. Перед його виїздом з Хазарії хотів дати йому багаті дарунки, але той не прийняв їх, тільки випросив двісті полонених, мабуть, християн. Імператорові Візантії каган вислав листа з подякою, в якому написав: “Ти прислав нам, царю, такого мужа, який показав нам словом та ділом, що віра християнська – свята. Пересвідчившись, що це релігія правдива, ми дозволили христитися бажаючим, сподіваючись, що й самі доспіємо до того”. Значення хозарської місії полягало в тому, що Константин поклав добрий початок у наверненні хозарів, які прийняли Христову віру трохи пізніше.
Можливо, ця місія св. братів відбулася на запрошення князів Аскольда й Дира після іхнього невдалого нападу на Царгород 860 року. Ті слов’яни, що врятувалися, приписували своє нещастя силі християнського Бога, бо бачили греків, які врочисто молилися, з процесіями обходячи місто. Крім цього, в Царгороді вони були свідками блиску християнської культури. Є здогад, що Константин був на місії не у справжніх хозар, а в слов’ ян. Якийсь час він перебував і в Києві, де при дворі київського кагана диспутував з юдеями й мусульманами. Тоді, у 861-862 роках, відбулося перше хрищення киян. Християнській громаді в Києві Константин віддав свої переклади, і в церкві св. Іллі вже з того часу відправляли богослужби слов’янською мовою. Мала київська громада християн скоро розросталася, і вже 988 року Володимир проголосив християнство державною релігією.
Константинові й Методієві руська місія була на користь. Вони близько познайомились зі східним слов’янством, знайшли переклад Євангелія й Псалтиря руською мовою, навчилися київської вимови та глибше зрозуміли силу богослужби народною мовою, що було дуже потрібним і корисним у подальшій праці слов’янських апостолів. 3 перебуванням Константина в Корсуні давні життєписці Святих пов’язували ще одну важливу подію, а саме – знайдення мощей св. Климента, четвертого Римського Папи, який був вигнаний імператором Траяном до Корсуня на заслання за Христову віру і утоплений в морі близько 97 року по Христі. Але теперішні історики вважають, що Константин знайшов тлінні останки якогось іншого мученика, а не Папи.
Закінчивши свою місію в Хазарії, св. Кирило й Методій узяли з собою частину знайдених мощей і виїхали з Корсуня до Царгорода. Там вони перед імператором і патріархом докладно прозвітували про хозарську місію. Надзвичайно задоволені наслідками місійної праці св. братів, імператор і патріарх хотіли нагородити їх. Методія пропонували висвятити на архієпископа, але він відмовився; прийняв тільки ігуменство в монастирі Поліхрон, де була цінна бібліотека, яка, може, й притягувала туди Методія. Хоч він був ігуменом, однак ще не був висвячений на священика. Константин як світський священик залишився по місії при патріаршій церкві св. Апостолів у Царгороді, де вів тихе й спокійне життя. Можливо, що й він, як і Методій, зрікся якогось високого чину або, може, ослаблений місійною працею й важкими подорожами, мусив бути якийсь час без особливого призначення, щоб поправити своє здоров’я.
Незабаром братів покликали на нову місійну працю серед слов’ян у Моравії, де вони розгорнули широку діяльність, що принесла їм славу слов’янських апостолів. До цього часу праця св. братів була не лише для слов’ян; моравська місія стала повною посвятою саме для того народу, яким “ніхто ніколи не займався”, як висловився про слов’ян життєписець св. Методія. Вся попередня праця Константина й Методія була тільки підготовленням до моравської місії, якій вони віддали всі свої сили та з якої вже не повернулися.
Моравія в часи Константина й Методія була великою державою, яка об’єднувала значні простори слов’янських земель. До неї належала також Паннонія (Західна Мадярщина) і Нітранське князівство. Її землі розкинулись від Маrдебурrа аж до Стрия і в склад її входила частина західно-українських земель. Великим князем Моравії був Ростислав, у Паннонії правив Коцел, а в Нітранському князівстві – Святополк, племінник Ростислава. Цій державі постійно загрожували німці, що старалися підкорити її. За свою незалежність моравійці пролили багато крові у важких війнах.
Поширенням християнства в Моравії до приходу Константина й Методія займалося німецьке духовенство латинського обряду під проводом пассавського й зальцбурrського архієпископів. Оскільки ті душпастирі належали до нації завойовників, а також тому, що вони не знали добре слов’янської мови, справа поширення й закріплення християнства в моравській державі була безперспективною. Моравійці щораз більше переконувались, що церковна залежність від сильного сусіда вела їх одночасно і до залежності політичної, тому в них було бажання заснувати Церкву, незалежну від німців. Крім того, німецькі духівники були більше національними діячами, аніж проповідниками Христової віри. Культурно моравійці були значно нижче від німців. Частина людей була вже охрищена, але християнської віри вони добре не знали і не розуміли, бо не було священиків, які промовляли б до людей їхньою рідною мовою, так як це було, наприклад, у Німеччині.
Потреби свого народу найкраще розумів тоді князь Ростислав. Коли він почув про місійну працю Константина й Методія між слов’янами, то забажав, щоб грецькі місіонери і в Моравії налагодили місію зі слов’янськими проповідями, книгами й богослужбами. Тому він послав своїх послів до Царгорода з завданням знайти там церковних учителів, наставників та політичних союзників, які б надали йому військову допомогу у боротьбі з німцями й болгарами. Зокрема, Ростислав просив послати в Моравію єпископа для організації Моравської Церкви, щоб в майбутньому залежати від Візантії. Імператор Михайло прихильно поставився до плану :князя Ростислава. На місійну працю знову вирішив послати Константина й Методія. На нараду імператор прикликав Константина, і моравські посли в його присутності повторили своє прохання. Константин був тоді хворий, тому пробував відмовитися. На те сказав йому Бардас: “Знаю, що ти хворий, але, крім тебе, ніхто інший цієї роботи не зробить”. А імператор додав: “Чуєш, Філософе? Крім тебе, ніхто цього не зробить; візьми свого брата, ігумена Методія, та йди. Ви ж обидва солуняни, а вони завжди добре говорили по-слов’янському”. Після того Константин уже не відмовлявся від моравської місії і заявив: “Хоч і спрацьований я, і хворий, але з радістю піду туди, якщо тільки мають вони абетку”.
Хворого Константина спонукали піти на нову тяжку працю дві причини. Першою була Божа слава й спасіння багатьох душ. Як святий Господній слуга Константин хотів віддати всі свої сили Божій справі. Другою причиною міг бути його грецький патріотизм. Успішне поширення християнства в моравській державі й закладення місцевої Церкви під опікою Візантії буде заслугою його рідної батьківщини. Прислужитися такій корисній справі Константин був готовий, хоч би й останками своїх сил. Так завжди чинять великі й святі душі.
На царській нараді Константин зауважив, що для його місійної праці в Моравії потрібна буде слов’ янська абетка і переклади церковних книг. На те імператор з Бардасом відповіли йому: “Про’сіть і вам дасться; шукайте і знайдете; стукайте і вам відчинять”. Така прилюдна й урочиста заява володаря була для Константина доброю запорукою того, що на майбутнє ніхто з високих грецьких кіл не зможе зробити йому закиду, що він чинить щось невідповідне традиціям Грецької Церкви, яка послуговувалась в богослужбах тільки грецькою мовою. Можливо, що Константин саме тому порушив на царській нараді питання слов’янської мови в церковній богослужбі, бо знав, що в Царгороді були люди, які вважали, що церковними можуть бути тільки єврейська, грецька та латинська мови,тобто ті, якими Пилат наказав зазначити на хресті причину розп’яття Ісуса Христа. Проти таких “пилатників” Константин заручився заявою імператора. Схильний від природи до глибокого роздумування над релігійними питаннями та до стриманого, Богу посвяченого життя, вихований на творах Отців Церкви та швидкий до святих справ, Константин ще в молоді роки полюбив слов’янський народ, що вів злиденне життя понижених рабів; забажав щирим серцем посвятити себе тим людям, принести світло Христової правди та допомогти їм піднестися з їхнього принизливого становища.
Ближче знайомство зі слов’янським світом переконало його, що місійну працю між слов’янами він зможе повести тільки за допомогою їхньої мови, бо іншої вони не розуміли. Це й спонукало його скласти слов’янську абетку та зробити відповідні переклади Святого Письма й церковних книг, потрібних для відправи св. богослужби слов’янською мовою. Слов’янську абетку Константин склав на основі грецького скорописного письма, відповідно до звуків болгарсько-солунської мови, яку він знав з молодості. В своїй праці він використовував також абетку, якою слов’яни передавали свої звуки й слова. Цю так звану слов’янську абетку Константин впорядкував ще під час свого професорування в Царгороді, а пізніше, під час перебування в монастирі на Олімпі, так удосконалив її, що 855 рік можна вважати правдоподібним часом, коли вже була готова до використання слов’янська абетка. Після знайдення руських перекладів церковних книг у Корсуні, він, напевно, вніс ще не одну поправку в абетку, отже, наші предки з Києва були теж причетні до великої всеслов’янської події – впорядкування абетки. В тій своїй праці Константин, напевно, користав також з досвіду та зауважень свого брата Методія, який знав слов’янську мову навіть ліпше від нього, бо був десять літ князем слов’янської землі і мав добру нагоду засвоїти їхню вимову.
Маючи готову слов’янську азбуку, Константин у монастирі на Олімпі з великим запалом узявся до надзвичайного і для слов’ян спасенного діла – перекладу Святого Письма й церковних книг їхньою мовою. Коли туди прийшов (860 р.) наказ імператора про місію в Хазарію, Константин мав уже готові основні переклади священних книг, з якими він і виїхав до Корсуня. Спочатку він переклав частини Святого Євангелія, призначені для читання у неділі й свята, а згодом – інші частини Святого Письма, молитви і богослужбові книги. В Моравії праця Константина була важка. Слов’янська мова була тоді не вироблена, варварська, як її називали, бідна на слова, які треба було для висловлення думок Святого Письма. Але Константин з неперевершеним старанням продовжував трудитися.
У старовинному життєписі св. Константина-Кирила наведено лист імператора Мих:tйла ІІІ, який він послав тоді до князя Ростислава: “Бог, який хоче, щоб кожен прийшов до розуміння правди і прагнув вищої духовності, бачачи твою віру та ревність, зробив це можливим – дати книги вашою мовою, якої не було перед тим, щоб і вас було зачислено до великих народів, які славлять Бога своєю мовою. Ми послали тобі того Константина, кому ці книги Бог об’явив, мужа чесного та віруючого, надзвичайно вченого філософа. Прийми ж цей дар, багатший від золота, срібла, дорогоцінного каміння та скороми’нущого багатства. Пильнуй разом з ним, усім серцем шукай Бога, спасіння не відкидай. Не лінуйся, ходи дорогою правдивою, щоб і ти, привівши їх (підданих) своєю ревністю до розуміння Бога, прийняв за те нагороду сьогодні і в майбутньому за всі душі, що повірять в Христа, Бога нашого, з цього часу і до кінця віку, лишивши пам’ять своїм нащадкам, подібно до великого імператора Константина”.
Перед апостольською працею в Моравії Константин і Методій відвідали ще рідну матір у Солуні, яка, прощаючись заповіла: того, хто з них першим помре, щоб другий переніс його тіло у братський монастир і там поховав.
Св. брати, вибираючись у дорогу, напевно, взяли з собою помічників, може, навіть і священиків, бо один Константин ніяк не міг би дати собі ради з відправою богослужб в просторій тоді моравській державі. Не маємо відомостей, чому Методія не висвятили перед від’їздом на священика, а Константина – на єпископа, хоч князь Ростислав про це в Царгороді просив. Не думали тоді св. брати, напевно, про те, що їхня праця буде надзвичайно важка та що вони обидва впадуть на полі духовного бою за св. справу і не спочинуть після місійної праці у своєму братському монастирі на Олімпі. Константин і Методій вирушили до Моравії 863 року. Моравський шлях пролягав з Царгорода через західну Болгарію, Дунай. Можливо, що св. брати саме в цій країні робили свої перші кроки в апостольській праці між слов’янами. Згодом, вже після їхньої смерті, їхні учні відновлять і продовжать цю їхню працю в Болгарії. Братів, що прибули в Моравію, князь Ростислав прийняв з великою пошаною, бо прийшли вони як Божі слуги, що мали заснувати в Моравії слов’янську церковну організацію, а водночас як посланці візантійського імператора, які з листом і дарами прибули до князя. Дослідники вказують на те, що Константин і Методій осіли у Велеграді, тодішній моравській столиці.
3 “Італійської леґенди” дізнаємось: “Коли Константин і Методій під Божим покровом прибули у моравську землю, то люди тієї держави, довідавшись про них, надзвичайно зраділи, бо вони чули, що ці мужі несуть з собою мощі св. Климента і Євангеліє, яке переклав їхньою мовою Константин Філософ”.
Коли св. брати вирушали в Моравію, то добре знали, що йдуть у такі землі, де між наверненими слов’янами панувала правовірна віра і латинський обряд їхніх христителів – німецьких священиків та єпископів. Щодо правовірності, то Константин і Методій не мали ні труднощів, ні застережень, бо вони походили з правовірної родини, у цій вірі були виховані батьками й професорами; в ній вели святе життя та місійну працю. Видимим знаком правовірності Константина і Методія було вшанування св. Климента, Римського Папи, мощі якого, як вони думали, вони знайшли в Корсуні, а тепер набожно везли з собою в Моравію, щоб у св. Клименті, колишньому Христовому Намісникові, мати могутнього небесного заступника в час тяжкої апостольської праці. Зате питання обряду вимагало надзвичайного рішення. Моравським християнам грецькі місіонери не могли відправляти богослужбу грецького обряду; їм треба було й надалі залишити форму латинського обряду, яким користувалися в Моравії німецькі священики. Щоб прихилити до себе моравійців, як хрищених, так і нехрищених, Константин і Методій, порозумівшись з князями, почали творити своєрідний слов’янський обряд, у якому Служба Божа була, мабуть, перекладена слов’янською мовою з латинської, а інші богослужіння були взяті частково з латинського обряду, частково – з грецького. Люди бачили, що нові місіонери відправляють добре відому їм Службу Божу слов’янською мовою, тому щиро горнулися до своїх провідників. У цьому було подвійне добро: навернення моравських слов’ян у Христову віру і створення окремої, від німецької влади незалежної, слов’янської митрополії.
Св. брати відразу взялися до праці: заклали духовну школу-семінарію, що мала готувати майбутнє духовенство. 3 неї вийшли згодом добре відомі учні Константина і Мето- дія – Климент, Гаразд, Наум, Сава та Ангелар. Шкільними підручниками в цій школі бу ли слов’янські переклади св. книг, які св. брати привезли з собою із Царгорода. Учні вчилися з них читати і писати згідно з моравською вимовою, опісля переписували їх і готували для майбутньої праці церковні книги.
Св. Кирило й Методій бу ли апостолами не лише моравійців, а всіх слов’ян, вони самі й через своїх учнів працювали над поширенням Христової віри між болгарами, сербами, хорватами, словаками, поляками, чехами й українцями. За “Моравською леrендою” св. Методій охристив чеського князя Боривоя і його жінку Людмилу. Між нашими українськими предками працювали св. брати під час Хозарської місії (861 р.), а також, трудячись у Моравії, коли її кордони сягали аж по Стрий і Буг. Ці західні українські землі, карпатські й галицькі, належали тоді до єпархії св. Методія, і він, напевне, вводив там християнство.
Безупинна апостольська праця, постійні напади противників слов’янського обряду, трилітня тюрма виснажили сили
св. Методія, і він відчув, що наближається кінець його земної мандрівки й духовної боротьби.
У квітневу неділю 885 року Методій прийшов до церкви хворим, поблагословив світську владу, духовенство й увесь народ та сказав: “Стережіть мене, діти, до третього дня”. Господь, мабуть, об’явив йому про його кінець. Перед смертю промовив до своїх учнів: “Мої любі, ви знаєте силу єретиків у злобі, знаєте, як вони, перекручуючи Боже слово, стараються найрізноманітнішими способами напоїти ближніх неправдою й нечистою наукою, використовуючи два засоби: переконування та жорстокості, перший – для простих людей, другий – для боягузів. Але я сподіваюся і молюся, щоб ваші душі вбереглися від першого і від другого; бо ж ви не захопитеся словесними переконаннями, не піддастеся марній принаді … Ви будете ходити серед зради; по моїй смерті прийдуть до вас люті вовки, що не жаліють отари, аби звести народ. Станьте проти них і будьте міцними у вірі”. Третього дня на світанку, 6 квітня, у вівторок Великого Тижня, Методій сказав: “У твої руки, Господи, передаю свою душу!” і помер.
Учні св. Методія й засмучений народ поховали свого архієпископа з великою пошаною. Вістка про смерть улюбленого пастиря широко розійшлась по Моравії, тож до Велеграду потяглися натовпи людей, щоб попрощатися з улюбленим духовним батьком. Учні поклали тіло св. Методія в домовину, відправили Службу Божу латинською, грецькою й слов’янською мовами та поховали його в катедральній церкві. Місце теперішнього спочинку св. Методія невідоме.
За повну посвяту і надзвичайно корисну працю св. Кирила й Методія ми виявляємо їм свою вдячність щирим і сердечним вшановуванням. Бо пошана – це єдиний дар, який ми можемо офірувати Святим. Та все ж найкращим і найдостойнішим вшановуванням св. братів буде наслідування їхнього святого життя, вірність Христовій Церкві серед найбільших труднощів і апостольська праця над з’єднанням усіх слов’ян у правовірності. Така була остання воля св. братів. До цього заохочує нас сердечними словами Папа Лев ХІІІ: “Нехай усі шанують і просять св. Кирила й Методія, щоб відповідно до ласки, яку мають у Господа, берегли в усіх східних державах християнство, католикам випросили видержливість до кінця, а нез’єднаним з’ єднатися з правдивою Церквою”.