Щасливі ті люди, що живуть у Новому Заповіті, маю святий приклад і науку самого Божого Сина, Ісуса Христа, і св. апостолів, знаючи, в що треба вірити та як жити. Та й у старому заповіті не залишав милосердний Бог людей без світла правди. Він раз у раз посилав їм побожних мужів і пророків, що йшли між людей, проповідували їм правду про Нього, навчали релігійного життя, а зокрема підтримували в народі віру в прихід обіцяного Месії Спасителя, чим допомагали людям сповняти Божу волю та прилучали їх до вічного спасіння. Останнім з старозавітних пророків був св. Малахія. Його ім’я означає: Божий ангел, вістун. Народився він після повернення ізраїльтян з вавилонської неволі. Жив св. Малахія в той час, коли славний ізраїльський патріот Неемія, підчаший царя Артаксеркса, вернувся з неволі до Єрусалима та надзвичайними зусиллями відбудував мури рідної столиці. Через св. Малахію проголосив Господь Бог своє пророче слово до Ізраїля в 4 главах. У 1 главі Бог скаржиться через св. Малахію на ізраїльський народ, який не любить і не шанує свого Небесного Отця. “Син шанує батька, а раб свого пана; коли ж я батько, то де ж та почесть, що мені належить? І коли я пан, де ж та повага до мене?” Далі жаліється на священиків, що маловажать приписами закону і приносять Богу невідповідні жертви. “Говорить Господь Саваот до вас, священики, що зневажаєте моє ім’я.” Ось ви приносите на мій жертовник хліб нечистий … Думаєте: стіл Господній можна зневажати… Оце ж благайте Бога, щоб вас помилував, бо коли таке буде виходити з ваших рук, то чи може він вас ласкаво приймати? – говорить Господь сил небесних. Коли б то вже котрийсь із вас зачинив двері, щоб вам на моєму жертовнику не палити вогню марно. Не до вподоби ви мені стали, – говорить Господь сил, – і немилі мені приноси з ваших рук”. Тому Бог відкине їхні жертви, а натомість установить іншу, безкровну жертву Нового Заповіту. “Від сходу до заходу сонця буде моє ім’ я величатися між народами, і всюди приноситимуть моєму імені кадило й жертву чисту; велике моє ім’я поміж народами, – говорить Господь Саваот”. Після пророкування новозавітної євхаристійної жертви виступає св. Малахія в 2 главі проти одруження іудеїв з поганами та проти подружніх розлучень. “Віроломність чинить Юда, гидота діється в Ізраїлі й Єрусалимі; бо зневажив Юда, що в Господа було святе та що він полюбив, взявши за жінку собі дочку чужого бога … Ви тим оправдовуєтеся, – говорить Господь Бог Ізраїля: Як зненавидиш її, розлучися; ні, кривда покриє такого, як одяг, – говорить Господь сил. Тому бережіть своє серце й не ломіть віри”. У 3 главі пророк Малахія прорік прихід Месії-Христа, Предтечею якого буде св. Йоан; а потім згадує страшний суд. “Ось я посилаю свого гінця, а він приготує дорогу переді мною, і Господь, що ви його шукаєте, прийде негайно у храм свій. Ангел союзу, що його бажаєте, – ось він іде, – говорить Господь Саваот … Хто ж витримає день його приходу і хто встоїть, як він з’явиться? Бо він немов вогонь ливарний і як те зілля очищуюче… ” Описує св. пророк день Божого суду в 4 главі. “Тоді всі горді й безбожні будуть неначе солома, й спалить їх той день, що прийде, і не залишить з них ні коріння, ні галузки. А для вас, що боїтесь мого імені, зійде сонце правди і буде в його промінні спасіння. Ось я пошлю вам пророка Іллю перед приходом дня Господнього, дня великого і страшного. І наверне він серця батьків до дітей і серця дітей до батьків, щоб я, прийшовши, не покарав землі прокляттям”. Пророцтва св. Малахії надзвичайно важливі й зрозумілі. Їх проголосив св. пророк за 400 літ до приходу Ісуса Христа. Були вони наче останнім нагадуванням, що незабаром прийде обіцяний Месія-Спаситель і відкриє людям рай.
Велику силу має Христова віра. Хто повірив у все те, що об’явив Бог, той за Божу правду готовий віддати навіть своє життя. І багато було в Христовій Церкві таких людей, що їм св. віра дала силу витерпіти страшні муки й пролити за Божу справу свою кров. До таких св. мученnків належить і св. Гордій. Був це хоробрий вояк, сотник римського війська, родом з Каппадокійської Кесарії, митрополичої столиці св. Василія Великого. Вірно служив він своєму земному імператорові, та ще вірніше – своєму небесному Цареві Христові. Римським імператором був тоді жорстокий Діоклетіан, що хотів знищити Божу Церкву. Він заборонив під карою смерті поклонятися Христові; наказав ставити камінні й дерев’яні ідоли, що їх люди мали величати за богів і віддавати їм Божу честь. Усе місто стривожилося й налякалося тієї новини. Почалися напади на християнські доми, забирали майно в невинних людей, зневажали чоловіків, дівиць і жінок. Опустіли доми; зате тюрми наповнилися в’язнями, а ліси, гори й пустині – втікачами, єдиною провиною яких було те, що мали Христа за Бога. Син видавав батька, а батько робив доноси на сина; брат знущався над братом, а невільник глумився зі свого пана. Безбожні руки зневажали доми молитви, плюндрували святі вівтарі, розганяли священиків. Жертва не приносилася, Службі Божій не було місця. Все було покрите смутком, тільки дияволи раділи. Коли сотник Гордій надивився доволі на таке горе й знущання, він покинув військовий стан і пішов добровільно на заслання. Залишив приятелів і земні приємності, бо бажав радше мешкати з дикою звіриною, ніж з поганськими ідолами й ідолопоклонниками. Пішов у пустиню, а, очистивши свої очі, вуха й серце від гріха, почав у роздумах оглядати вільнq Бога, що дав розкаяному сотникові пізнання великих таїнств. Коли зрозумів марноту людського життя, тоді постом, чуванням і молитвою приготувався як добрий Христовий борець на великий, святий бій, що чекав його в недалекому майбутньому. За Божим надхненням задумав він геройсько виступити у дні поганської урочистості на честь божка війни Марса. Того дня зібрався в цирку народ: погани, іудеї, навіть християни слабкої віри, щоб подивитися на ігрища. Коли усі з цікавістю спостерігали за вправністю наїзників, на арену вийшов праведний Гордій, сміливий, як лев у пустині, став серед поганського збору і крикнув голосно: “Я дав приступити до мене тим, що про мене не питали. Мене знайшли ті, що мене не шукали” (Іс 65:1), зазначаючи тими словами, що прийшов сюди добровільно, так, як Христос уночі перед своїми муками. Своїми словами звернув Гордій на себе увагу всього збору, а одночасно й налякав його своїм виглядом, пробувши довгий час у пустині, був зарослий, мав розчіхране волосся, пошарпану, майже зогнилу одежу, висохле, мізерне тіло і підпирався палицею. Впізнавши сотника Гордія, закричали християни й погани: одні з радості, що такого відважного мають брата, а противники Христа з ненависті, домагаючись від судді покарати його. Коли вдалося втихомирити народ, привели Гордія до судді, а той став допитуватися: хто він і звідкіля. Гордій розказав судді все, а також і те, чому втік у пустиню. Він говорив: “Я тепер вернувся сюди, щоб сказати тобі відкрито, що твої декрети проти Христа для мене – ніщо, я визнаю свою віру в Ісуса Христа єдиною моєю надією й обороною. Коли я почув, що в жорстокому переслідуванні християн займаєш перше місце, я навмисне бажав потрапити в твої руки”. Розсерджений тими словами, суддя крикнув слугам, щоб принесли бичі, пилки, палі та приготували знаряддя муки: вогонь, залізо, диких звірів, кажучи, що Гордій заслужив не на одну смерть. А св. Гордій відповів на те: – Дуже добре, бо інакше це було б утратою для мене – вмерти скоро і не зазнати заради Христа мук і терпінь. Після тих слів схопили поганські прислужники св. героя й потягли на муки. Та він підніс очі до неба й говорив: – Господь зі мною, не злякаюся; що зможе людина заподіяти мені? А мучителів ще й сам заохочував: – Шматуйте мене, січіть, паліть, робіть, що хочете, та моєї надії не відберете в мене. Чим більше матиму мук, тим більшу візьму нагороду; і не дочасне, а вічне матиму щастя; ці рани будуть у дні воскресіння моєю великою прикрасою, а за цю дочасну зневагу одержу в нагороду вічну славу. Побачивши таку геройську мужність св. Гордія, став суддя-мучитель намовляти його заманливими обіцянками до відступства від Христової віри. Та Гордій сміявся з того, кажучи: – Як ти можеш прирівнювати щось дочасне до небесних багатств? Не маючи найменшої надії, щоб св. Гордія можна було залякати, зламати чи вмовити, розлючений суддя наказав відрубати йому голову. Коли вели св. Гордія на муки, усе місто йшло за ним. А родичі обіймали його, плакали й вмовляли врятувати своє життя хитрістю, щоб устами відрікся Христа, а в серці далі вірив у Нього. Та Гордій відповів їм: – Не наді мною плачте, а над собою й над тими, що заробляють собі вічний, пекельний вогонь. Я за Христа бажаю не однієї смерті, а тисячі. Як може відректися язик Того, хто створив його? Серцем вірується на оправдання, а устами визнається на спасіння (Рм 10:10). Чи вояки мають бути гірші? Я пригадую собі того, що під хрестом увірив у Христа і сказав: “Справді то був Божий Син”, інший повірив одному слову Христа й одержав похвалу за свою віру; а ще інший сотник за свої молитви й милостині побачив ангела й почув науку св. Петра; я їхній учень і хочу бути їхнім наслідувачем. Не обманюйте себе: важко обманути Господа Бога, що судить нас із наших слів. А чули ви про Божий суд? Хто зречеться Христа перед людьми, зречеться того й Він перед Отцем своїм небесним (Мт 10:33). Ви мені радите відректись Бога, щоб продовжити собі це нужденне життя, а купити собі вічну погибель? А я раджу вам: стійте в правді, проповідуйте про нашого Господа Ісуса Христа, що є в славі Отця. Хоч-нехоч, а все одно помрете, то краще те, що має бути з примусу, прийняти тепер добровільно і одержати зараз від Бога безконечну заплату. Коли б навіть земне добро ,,було вічне, не варт воно небесного; коли ж воно дочасне, скороминуще, то тратити через нього вічне, – чи не дурнота? Після тих слів перехрестився і з веселим лицем охоче поклав свою шию під сокиру, наче б давав її не катам, а ангелам, щоб занесли її до високого неба. Так 304 року закінчив своє життя великий християнський герой і мученик, сотник Гордій. Його пам’яті не зв’ялить старість, не знищать ніякі війни. Доки буде веселити нас ясність сонця, пам’ять про цього Святого буде завжди жива між нами. Буде так, як сказав Бог: “В пам’ять вічну буде праведник”.