Коли св. Порфирієві було 25 літ, він покинув свою шляхетську й багату родину в місті Тесалоніці, залишив свій рідний край – Македонію і помандрував до Єгипту. Там він вступив до Скитського монастиря та почав вести Богу посвячене життя. Після п’яти літ богомільного життя він вибрався до Єрусалима, щоб відвідати св. місця, освячені перебуванням Божественного Спасителя. Знайшовши собі печеру над Йорданом, поселився в ній і провів там п’ять літ надзвичайно суворого життя. Заразлива пошесть змусила його залишити печеру та вернутися до Єрусалима. Там він щодня обходив св. місця й приступав до св. Причастя. Під час тієї богомільної мандрівки опирався на палицю, бо був дуже слабосилий.
Саме в той час прибув до Єрусалима паломник Марко, який згодом описав життя Святого. На нього справило сильне враження, коли 6ачив св. Порфирія під час його набожного відвідування св. місць. Одного разу Марко спробував допомогти йому підійматися сходами догори, але св. Порфирій не прийняв тієї послуги, кажучи:
“Не годиться, щоб я, прибувши сюди просити прощення гріхів, приймав послуги для себе; ліпше нехай я маю якусь трудність і невигоду, щоб Бог, побачивши це, змилосердився наді мною”.
Св. Порфирій мав у той час один клопіт: він не полагодив, справи зі своїм маєтком, як пішов з дому. А тому просив Марка піти до Тесалоніки, продати його майно і принести йому гроші до Єрусалима. Марко вибрався негайно в дорогу; вернувся через три місяці і приніс Святому чотири тисячі і п’ятсот золотих. Коли св. Порфирій побачив Марка, щиро зрадів і сердечно обняв його. Та Святий був таким зміненим, що Марко ледве впізнав його: він виглядав свіжо й молодо, а з великої блідості не залишилось й сліду. Побачивши здивування Марка, Св. Порфирій сказав з усмішкою:
“Не дивуйся, Марко, що бачиш мене в доброму здоров’ї, а тільки подивляй невимовну доброту Христа, який легко може оздоровити навіть тоді, коли люди втратили вже надію”.
Марко спитав, як це сталося, тоді Святий відповів:
“Сорок днів тому, відчуваючи великий біль, я пробував вийти на гору Голгофту. Тоді я зомлів і перебував у захопленні, в якому мені здалося, що я бачу нашого Спасителя на хресті й розкаяного розбійника біля Нього. Я промовив до Христа: “Господи, згадай мене, коли прийдеш у своє Царство”, а він у відповідь сказав розбійникові допомогти мені. Той підніс мене з землі й звелів підійти до Христа. Я підбіг до Нього, а Він зійшов з хреста й сказав мені: “Візьми це дерево (хреста) собі”. Я послухав Його, взяв хреста на свої плечі та пустився в дорогу. Тоді я пробудився, але вже не відчував ніякого болю; не залишилось навіть сліду з моєї давньої недуги”.
На Марка ці слова св. Порфирія справили таке глибоке враження, що він вирішив залишитись назавжди зі св. Порфирієм, який здобув, як думав Марко, повну владу над своїми почуттями, бажаннями, був дуже розумним й визначався духом молитви. Всі гроші, які Марко приніс з Македонії, роздав св. Порфирій вбогим у Палестині й Єгипті, а сам заробляв собі на прожиток робленням черевиків й виправлянням шкур. Марко заробляв на хліб переписуванням книг. Він хотів, щоб св. Порфирій користав з його заробітку, але Святий відповідав словами св. Павла: “Хто не працює, нехай не їсть”.
Таке життя праці й умертвіння вів св. Порфирій до свого сорокаріччя, тоді Єрусалимський патріарх, який добре знав чесноту св. Порфирія, майже проти його волі висвятив його 393 року на священика й віддав йому в опіку частину Господнього хреста, що зберігалася в золотому кивоті. Св. Порфирій і тоді не змінив свого способу життя й далі споживав тільки зілля і хліб після заходу сонця, за винятком неділі, коли приймав поживу в полудень, та до звичайної страви додавав трохи сиру, оливи й вина. Так жив Святий аж до самої смерті.
Через три роки (396 р.) помер у Газі, палестинському місті, єпископ. Тамтешні католики просили Івана, митрополита Кесарії Палестинської, висвятити їм такого єпископа, який міг би і словом, і ділом протистояти силі поган, яких було в місті більшість. Коли митрополит молитвою й постом готувався до вибору нового єпископа, Бог у видінні наказав йому покликати з Єрусалима сторожа Господнього хреста, священика Порфирія. Патріарх Єрусалима, на прохання митрополита Івана, викликав до себе св. Порфирія і звелів йому йти до Кесарії Палестинської – зголоситися в митрополичій палаті. Святий спочатку стривожився, але швидко заспокоївся, сказавши: “Нехай діється Божа воля!”. Увечері того дня він прикликав Марка й сказав:
“Брате Марко, ходімо і поклонімся св. місцям і хрестові Господньому, бо ми вже не скоро зможемо зробити це знову”.
Марко спитав Святого, чому він так говорить, а той відповів, що тої ночі об’явився йому Христос і сказав:
“Віддай хреста, що його ти бережеш, бо я одружу тебе з жінкою, щоправда вбогою й погордженою, але надзвичайно побожною й чесною. Постарайся добре прикрасити її, бо хоч якою погордженою вона не виглядала б, та вона моя сестра.”
Так сказав мені Христос останньої ночі і я боюся, що мене обтяжать гріхами інших, коли я стараюсь спокутувати свої, – та нехай діється Божа воля”. Поклонившись хрестові Господньому, св. Порфирій замкнув Господнього хреста в золотому кивоті й заніс ключа до патріарха, який поблагословив його на прощання. Після того Святий вирушив у дорогу з Марком і трьома іншими товаришами.
Наступного дня, в суботу, вони прибули щасливо до Кесарії. Митрополит прийняв св. Порфирія з радістю. Після вечері вони довго розмовляли, згодом пішли на короткий спочинок, щоб своєчасно взяти участь в Опівнічній богослужбі. Коли настала неділя, прибули до церкви запрошені християни з Гази, і в їхній присутності митрополит висвятив св. Порфирія на єпископа Гази. Покірний Божий слуга прийняв ту високу честь з боязню, щиро переконаний, що він не гідний такого високого чину, та в усьому поклався на Божу волю й поміч. Пробувши один день у Кесарії, св. Порфирій вирушив зі своїми вірними до Гази. Прибули вони туди в середу вночі, надзвичайно втомлені, бо погани попсували дороги й понакидували туди терня та дерев’яних колод, так що мандрівники ледве добралися до міста.
У Газі було лише три Христові церкви, а всі решта – поганські. Важкою була праця св. Порфирія, та він надіявся в усьому па Бога, й Господь справді допомагав йому. У той час була велика посуха. Місту загрожував неврожай та голод. Погани пов’язували це нещастя з новим християнським єпископом, бо їхній божок предрік їм, що з його приходом спаде на місто нещастя. Коли два місяці не падав дощ, погани сім днів приносили жертви в храмі святині Марнаса й молилися. Та дощу не було. У народі панувало велике роздратування; виникла небезпека, що погани звалять вину на християн і вчинять якийсь погром. У тому горі св. Порфирій звернувся за допомогою до Бога. Наказавши своїм вірним постити, скликав їх до церкви на Всенічну богослужбу, а вранці повів народ походом довкола міста, завів до старенької церкви св. Тимотея за містом, де усі пробули цілий день у молитві й пості. Коли ввечері верталися додому, то застали міську браму замкненою, бо погани не · хотіли впускати їх назад до міста. Близько двох годин стояли св. Порфирій з людьми перед містом і сердечно молилися. Господь не осоромив своїх вірних дітей. Перед заходом сонця повіяв сильний вітер і впав великий дощ. Тоді погани зраділи, охоче відчинили браму міста, прилучилися до християн та разом з ними славили Господа окликами: “Христос є Богом! Він один переміг!” Ця подія й чудесне оздоровлення однієї жінки справили на поган таке сильне враження, що багато з них навернулося до Христової віри. Решта поган, що не прийняли тієї ласки, стривожені поступом нової релігії, ще завзятіше стали шкодити християнам, не давали їм торгувати, займати високі посади.
Щоб оборонити себе й своїх вірних від поганського переслідування, св. Порфирій послав Марка зі скаргою до імператора, а опісля ще й сам вибрався з митрополитом Іваном до Царгорода. Прибувши туди, насамперед відвідали св. Івана Золотоустого, Царгородського патріарха. Він прийняв їх з радістю й любов’ю, а коли довідався про мету їхнього приїзду до столиці, представив їх двірському урядникові Амантієві, який посприяв їхній зустрічі з царицею Євдоксією. Одержавши від них благословення, вона обіцяла попросити імператора владнати їхню справу. Але імператор відмовився виконати їхнє прохання. Євдоксія повідомила обох владик про неприхильну відповідь імператора Аркадія, але водночас обіцяла постаратися вплинути на імператора. Подякувавши цариці за її доброзичливість, сказали: “Потрудись, Євдоксіє, для Христа, а Він за твій труд дасть тобі сина, що на твоїх очах стане імператором і довгі роки проживе в добрі”. Цариця зраділа такому благословенню, бо, маючи три донечки, сердечно бажала сина. Передбачення владик справді сповнилося: Бог дав цариці сина.
На царському дворі панувала велика радість. Щаслива Євдоксія дуже хотіла допомогти єпископам, але, щоб не наразити себе знову на відмову імператора, який не хотів дратувати поган знищенням їхніх святинь, вирішила вирвати імператорську згоду хитрістю. Прикликавши владик до себе, сказала їм подати письмове прохання, щоб імператор приборкав поганську сваволю, а водночас дав матеріальну допомогу християнським церквам та духовенству; той лист цариця наказала вкласти малому синочкові Теодосієві в руку. Коли після хрищення принесли дитину до царської палати й передали цариці, вона поцілувала його й занесла до імператора. Скориставши з його доброго настрою, стала просити Аркадія, щоб він наказав сповнити перше прохання, передане їхньому синові в цей день загальної радості. Імператор прочитав його й сказав:
“Важке це прохання, та ще важче було б не сповнити його задля нашого сина”.
Прикликавши митрополита Івана і св. Порфирія, наказав видати для них відповідну грамоту з прихильним полагодженням їхньої справи, а водночас послав до Гази чесного і справедливого патриція Синеrія стежити за виконанням царського наказу. А цариця прощаючись з владиками, дала св. Порфирієві багато золота для спорудження у Газі мурованої церкви й дому для подорожніх. Також імператор вручив від себе для єпископів багаті дари: церковний посуд й золото.
Прибувши до Палестини й зійшовши з корабля, раді християни вийшли їм назустріч з піснями й хрестом. Привітавшись зі своїм вірним народом, пішли обидва єпископи до міста, а з ними весь похід. Коли проходили через міську площу, на якій стояла статуя Венери, той поганський ідол упав на землю й розбився на дрібні шматки. Після десяти днів прибув до Гази Синеrій з військом, прочитав людям імператорський наказ, наказавши спалити вісім поганських святинь, зробити обшук по хатах, порозбивати поганські статуї та попалити чаклунські книжки. Багато поган просили тоді св. Хрищення, до якого св. Порфирій допустив їх лише після довгого випробовування й щоденної катехизації.
На місці святині головного божка Марнаса вирішив св. Порфирій збудувати нову муровану церкву. Після молитви почав св. Порфирій перший носити каміння на Божий храм. За його прикладом пішли інші християни і при співі псалмів почалася будова, що тривала п’ять років. Цариця прислала на прикрасу церкви 30 мармурових стовпів. На сам Великдень 408 року св. Порфирій посвятив церкву й, сповнений радості, сказав: “Надіюсь на Бога, який, збільшивши наше стадо, помножить його так, що ця церква буде замала”.
Завдяки апостольській ревності Святого й багатьом чудам, які Бог робив за його молитвами, значно збільшилась кількість християн, місто звільнилося від явного ідолопоклонства та забобонів.
Спочив св. Порфирій у Бозі 26 лютого 420 року після 24 років ревної апостольської праці над спасінням людських душ. Мощі Святого спочили під церквою, яку він збудував у місті Газі.
Життя св. єпископа Порфирія було повне покори, молитви й посту; для себе він був скупим, для інших – щедрим. З церковних доходів створив фонд допомоги вбогим.