У часі нар·одження Ісуса Христа володів Палестиною цар Ірод, т. зв. Великий, що добився був влади з ласки поганського римського імператора. Цей Ірод був надзвичайно жорстокий і неспокійний володар, скорий до проливу людської крови. Коли до нього дішла вістка, що “народився жидівський цар”, як то новонародженого Спасителя називали мудреці зі Сходу, він вирішив негайно позбутися новонародженого царя вбивством. Вчинити такий злочин задумав Ірод тому, бо в своїй несвідомості боявся, щоб новонароджений цар не відібрав йому його царського престолу. Цю сумну подію так описує св. єванrелист Матей: Коли Ісус народився в Вифлеємі Юдейськім, за днів царя Ірода, то мудреці зі Сходу прийшли в Єрусалим, кажучи: Де є жидівський Цар, що народився, бо ми бачили Його зор’ю на Сході і прийшли поклонитися йому. Почувши це цар Ірод, занепокоївся і ввесь Єрусалим з ним. І зібрав усіх первосвящеників і книжників народу та допитувався їх: Де Христос мав народитися? А вони сказали йому: В Вифлеємі Юдейськім, бо так написано пророком: І ти, Вифлеєме, земле Юдова, ніяк не єси найменший між княжими містами Юди; бо з тебе вийде Вождь, що володітиме моїм народом. Тоді Ірод тайком призвав мудреців і випитував їх пильно про час, коли їм явилася зоря. І післав їх у Вифлеєм, кажучи: Ідіть і пильно розвідуйтесь про Дитя, а коли знайдете, сповістіть мене, щоб і я пішов та поклонився йому. А вони вислухали царя і пішли. І це зоря, що її побачили на Сході, йшла перед ними, аж прийшла і стала зверху, де було Дитя. А побачивши зорю, зраділи дуже великою радістю. І як увійшли в дім, побачили Дитя з його Матір’ю і припали до землі та поклонилися йому. Відкрили теж свої скарби і принесли йому дари: золото, кадило й миро. А одержавши в сні осторогу не вертатися до Ірода, іншим шляхом вернулися до своєї країни.” По від’їзді мудреців Божий ангел явився теж св. Йосифові і приказав йому тікати з Ісусом і Марією до Єгипту. Йосиф негайно виконав Боже доручення. Коли Ірод побачив, що мудреці не вернулися до нього, дуже розгнівався і післав своїх вояків та повбивав усіх дітей у Вифлеємі й у всіх його околицях, від двох літ і нижче, згідно з часом, що про нього точно випитався у мудреців. Тоді сповнилося те, що сказав пророк Єремія: Було чути голос у Рамі, плач і голосне ридання: Рахиля оплакує своїх дітей і не дається потішити, бо нема їх”. Сумно було тоді в Вифлеємі й околиці, коли Іродові вояки відбирали в матерів хлопчиків і безщадно їх убивали. Тоді “матері хрестилися слізьми, а діти кров’ю”, як каже св. Хризолог. Але самі діти, тому, що їх відривано від матерів і вбивано замість Христа і за Христа, то вони щасливі. Св. Авrустин називає їх щасливими тому, бо “вони є першим квітом мучеників, вони оержали нагороду вічного життя скоріше, ніж зрозуміли дочасне життя, і на початку розпочатого життя, через мученицьку смерть, одержали початок вічного життя.” Сьогодні ті вифлеємські хлопчики втішаються в небі такою самою славою, що й інші св. мученики. Св. Бернард говорить про них: “Якщо спитаєш про заслуги невинних дітей, за які то заслуги вони увінчані, то спитай теж Ірода пpo злочин, що за нього вони загинули й терпіли. Чи ж Христова любов менша, як Іродова ненависть? То Ірод міг невинних дітей убити, а Христос не міг би їх увінчати?” Св. Церква почитає цих вифлеємських дітей-мучеників окремою церковною богослужбою принаймні від 5 сторіччя. Перше похвальне слово на їх честь виголосив св. Іриней. Усіх замучених вифлеємських хлопчиків могло бути до двадцять.
Між давніми східніми черцями втішався великою славою св. Маркел, ігумен т. зв. “обителі неусипаємих”. Походив він з Сирії, де провів побожно свою молодість. Коли йому повмирали родичі, він помандрував до міста Антіохії і там увесь свій час посвятив на завчання священного знання та на духовні вправи. Підо впливом зростаючої любови до небесних речей він почав незабаром роздавати вбогим свій великий маєток, що йому оставили його покійні батьки. Згодом він перейшов до Ефесу де пристав до гуртка чоловіків, які старалися вести набожне, богомільне життя та жити тільки для Бога. Тут він багато молився, а в вільному часі переписував книжки. У тому часі інший сирієць, св. Олександер, збудував близько Царгороду “обитель неусипаємих”. Був це манастир, що в ньому черці, поділені на кілька відділів, відправляли за чергою, вдень і вночі, церковне правило. Коли слава про манастир т. зв. несплячих черців дійшла до Маркела, він так тим захопився, що попрощав своїх побожних побратимів в Ефесі і пустився в дорогу до тієї обителі, де побожні черці безперервно прославляли Бога св. богослужбою. Св. Олександер прийняв Маркела між свою братію, яку цей скоро з’єднав собі своєю високою чеснотою. Приблизно 428 року св. Олександер відійшов по вічну нагороду, і черці вибрали новим ігуменом своєї обителі поважного старця Івана. На його прохання Маркел став йому за намісника-помічника в управі манастиря. По якомусь часі Іван збудував інший манастир над Босфором і туди перейшов зі своїми черцями. По смерти Івана ігуменом обителі став Маркел. Завдяки второпності й святості, в його манастирі, де було триста черців, процвітав добрий чернечий дух. Коли в ріжні сторони дійшла вістка про славну обитель тих побожних черців, які, за проводом свого святого ігумена, безперервно прославляли Бога відправою церковного правила, почали прибувати з ріжних сторін християнського Сходу післанці з проханням до Маркела, щоб він призначив їм по кілька вибраних черців, які були б здібні засновувати нові манастирі. Маркел радів тими добрими задумами людей і майбутньою прославою Бога по нових обителях та охоче сповняв бажання побожного народу. Завдяки тому він став незабаром архимандритом багатьох манастирів. Приблизно 463 року Студій, бувший римський консул, взяв кількох Маркелових черців, щоб з ними заснувати в Царгороді новий манастир. Цей манастир, завдяки правилам, що їх уложив славний ігумен цього манастиря, св. Теодор Студит, став зав’язком нової вітки східніх черців, які стали відомі в Україні як – Чин Студитів. Щодо особливих чеснот св. Маркела, то він передусім щиро любив убожество. Бувши такого переконання, що найкраща й найурожайніша рілля, це вповання на Боже Провидіння, він не дозволяв робити великі запаси щоденних харчів, кажучи, що мати стільки харчів, що вистачало б на десять днів, було би противним духові чернечого вбожества. Коли манастир потребував більше землі для розбудови, він не хотів її купувати, бо землю купують багаті люди. Свою обитель він поширив тільки завдяки дарові одного багатого чоловіка, який вступив до манастиря зі своїми синами і водночас з ними одержав чернечу рясу. Коли Маркел вступив до манастиря, то побачив, що черці “обителі несплячих” з погордою дивляться на всяку ручну роботу. Ставши ігуменом, він видав розпорядження, що кожний чернець має виконувати призначену ручну роботу, хоча б не мав до цього охоти. Крім того, Маркелові черці займалися й апостольською працею, яку можна було вести з манастиря. Сам Маркел був передовим оборонцем католицької віри перед пагубними ходами тодішньої євтихіянсько-монофізитської єресі в Царгороді, яка не признавала, що в Ісусі Христі є людська природа. Коли цісар Лев І задумав призначити своїм помічником-цезарем консула Патрикія, єретика-аріянина, Маркел виступив проти імператорського задуму і своїм впливом причинився до того, що цезар відрікся єресі. Маркел щиро любив убогих і постійно спомагав їх. За те Бог нагородив його даром роблення чудес, ясновидіння й пророцтва. Він нераз молитвою розмножував збіжжя, призначене на хліб для вбогих. Коли 465 року вибухла велика пожежа в Царгороді, то нарід був переконаний, що огонь потух завдяки гарячій молитві св. Маркела. Ігуменом “обителі неусипаємих” був св. Маркел сорок п’ять літ. Спочив у Бозі 29 грудня 485 року.