СВЯТА ХРИСТИНА
До давніх християнських мучениць належить св. Христина. Була це молода поганська дівчина, що походила з римської родини. Навернувшись до Христової віри, вона переплавила срібних і золотих божків зі свого дому на метал, який продала, а гроші роздала вбогим. Після різних мук вона загинула за Христову віру під час правління імператора Діоклетіана. До життєпису св. мучениці Христини, яку вшановували на християнському Заході, долучили згодом історію св. мучениці Христини Тирської, східного походження. Сьогодні не маємо певності, чи дійсно існувала св. Христина з Тир.

СВЯТІ БОРИС ТА ГЛІБ
Св. князь Володимир Великий мав 12 синів. Улюбленими його дітьми були Борис і Гліб. Обидва брати, окраса великокняжого двору св. Володимира, відзначалися боговгодним життям. Виховувала їх мати, болгариня за національністю, в християнській вірі.
Під час св. Хрищення Борис отримав ім’я Роман, а Гліб Давид. Вони дуже любили церковні відправи, щоденно ходили до церкви, беручи участь у богослужіннях, милозвучно співаючи на вечірніх та ранішніх відправах. Псалми Утрені й Вечірні вони знали напам’ять. Часто читали Святе Письмо та життєписи святих мучеників. Не занедбували також військового вишколу і світського навчання, яке бу ло потрібне їм як майбутнім правителям народу і воякам-оборонцям рідної землі перед наступами ворогів.
Князь Володимир ще за свого життя поділив державу поміж своїх синів. Борисові дісталося князівство в Ростові, а Глібові – в Муромі. Були це сторони далеко віддалені від Києва – центру Русі-України, тому в їхніх князівствах було ще багато поган. Борис та Гліб вважали своїм обов’язком просвітити своїх підданих світлом християнської віри.
Обидва князі були для своїх підвладних не так володарями, як радше батьками-опікунами, милосердними до вбогих і потребуючих, удовиць та сиріт, тому народ дуже любив Бориса і Гліба.
Князь Володимир, важко занедужавши і передчуваючи близький кінець свого життя, покликав до себе сина Бориса, щоб передати йому великокняжий престол у Києві. Він був переконаний, що тільки Борис, пройнятий духом Христової віри, буде гідним його наслідником. Та саме тоді надійшла вістка про черговий наїзд диких печенігів на землі Київської держави. Володимир послав проти ворогів військо на чолі з Борисом, а сам замкнув навіки свої очі (1015 р.). Відсутність Бориса в Києві використав один із синів князя Володимира – Святополк, що був жонатий з дочкою польського короля. За намовою свого тестя, Святополк після смерті Володимира перейняв великокняжий престол у Києві. Кияни, знаючи заповіт і бажання св. Володимира, покликали Бориса до Києва, щоб він законно посів великокняжий престол згідно з бажанням його батька.
Але Борис, обдумавши справу як слід, вирішив не йти на
Київ, щоб уникнути кровопролиття та братовбивчої війни.
Тоді військо, що було з Борисом, розійшлося, а при ньому
залишилася тільки невелика охорона.
Але такий хід справ не задовольнив Святополка. Знаючи, що народ і військо в Києві були за Бориса, задумав убити його. Виконати каїнове діло найняв кількох бояр. Найманці прибули ввечері до місця, де розташувався табір Бориса. Але оскільки того дня була субота, і Борис у своєму шатрі співав Всенічне перед неділею, вбивці чекали, доки він закінчить моління й піде спати. Один із Борисових слуг викрив найманців Святополка, що чатували на життя Бориса, і негайно повідомив князя про це. Та праведний Борис спокійно закінчив богослужіння, після чого припав навколішки перед іконою Спасителя та гаряче молився, щоб Бог вчинив його гідним мученицької смерті такими словами: “Господи Ісусе Христе! Ти постраждав за мене на хресті, дозволь і мені перетерпіти за Тебе не від рук ворогів, а власного брата. Боже, не зачисли йому цього за гріх, бо він не знає, що робить. .. ”
Після цієї молитви Борис цілковито поклався на Божу волю і спокійно пішов спочивати. А найманці Святополка вдерлися до шатра і списами прокололи його. Думаючи, що він уже мертвий, побігли геть. Тим часом Борис останками своїх сил підвівся і вийшов із шатра, але один з убивць ударом списа повалив його на землю. Слуга Бориса Юрій хотів боронити свого пана, але і його вбили, відрубавши йому голову. Вбивці загорнули тіло Бориса в полотно й повезли у Вишгород, поблизу Києва, де перебував тоді Святополк. Та Борис не був мертвим, він ще дихав. .. Коли про це довідався Святополк, послав двох вояків, щоб мечем пробили серце вмираючого. Так загинув князь Борис. Сталося це 25 липня 1015 року. Борисове тіло потайки забрали його прибічники і похоронили в церкві св. Василія у місті Вишгороді.
Та Святополк не вдовольнився одним злочином. Після
вбивства Бориса постановив звести зі світу також брата Гліба,
що був князем у далекому Муромі.
Гліб нічого не знав про смерть батька, ані про те, що в Києві править Святополк. Тому, коли до нього прибули посланці від Святополка з вісткою, що князь Володимир важко хворий, Гліб, не відчуваючи облуди, ані підступу, негайно вирушив до Києва. Дорогою довідався від посланців брата Ярослава, який княжив у Новгороді, що батько Володимир уже помер, а Святополк уже звів зі світу Бориса. Посланці радили Глібові не йти до Києва, бо Святополк і його хоче вбити. Вістка про вбивство Бориса, якого він сердечно любив, приголомшила Гліба, тому в сльозах молив Бога, щоб прийняв і його життя, коли така його свята воля. І ось коли Гліб оплакував смерть свого брата Бориса, напали на нього найманці Святополка і перерізали йому горло, тіло ж прикрили хмизом на березі Дніпра. Це сталося 5 вересня 1015 року.
Тривалий час ніхто не знав, де знаходиться Глібове тіло. За переданням, ясність з неба осіяла те місце, де було заховане тіло замордованого князя. Воно там лежало ціле й нетлінне. Його з великою пошаною перенесли до Смоленська й поховали в церкві. Святополка, який убив ще й третього брата Святослава, не минула Божа кара. Князь Ярослав розбив його військо. Святополк був змушений утікати до свого тестя в Польщу. Але й там не мав спокійного життя. Він скитався, як Каїн, по різних країнах, жахливо терпів від докорів сумління і марно загинув у лісі між Польщею і Чехією. Історія дала йому заслужену назву “Окаянний”.
Князь Ярослав Мудрий, посівши в Києві великокняжий престол у 1019 році, вшанував своїх помордованих братів Бориса і Гліба. Їхні нетлінні мощі були покладені у кам’яній домовині в церкві св. Василія у Вишгороді. Коли ж ця церква згоріла, то 1021 року побудував нову церкву, в якій помістив домовину братів-мучеників. Тоді домовину ще раз відкривали й переконались, що тіла Бориса і Гліба були нетлінні – немов живі. Згодом, 1072 року, син Ярослава князь Ізяслав побудував окрему церкву на честь св. мучеників Бориса і Гліба. У 1115 році, за князя Володимира Мономаха, святі мощі братів було перенесено до новозбудdваної кам’яної церкви та покладено у багатооздобленій срібній домовині.
Нетлінні мощі св. князів Бориса і Гліба прославилися численними чудами. У Вишгороді жив юнак, якому цілком відняло одну ногу, тому він пересувався тільки за допомогою милиць. Але він часто ходив до церкви св. мучеників Бориса і Гліба, де зі сльозами благав їх про своє оздоровлення. І одного разу з’явилися йому обидва св. мученики вночі, перехрестили тричі його хвору ногу й відійшли. Юнак пробудився цілком здоровим. Радісно зіскочив з ліжка і, прославляючи Бога, розповідав усім, як за допомогою святих страстотерпців Бориса і Гліба Господь його оздоровив. А один сліпий чоловік часто ходив до церкви св. Юрія в Києві, просячи Божої допомоги в своєму горю. Одного разу йому в сні з’явився св. Юрій і сказав молитися до св. мучеників Бориса і Гліба, бо вони отримали ласку від Бога оздоровляти людей у цілій руській державі. Сліпий вирушив до Вишгорода й там з великою вірою молився до св. мучеників. По кількох днях з’явились йому Борис і Гліб, тричі перехрестили його очі, й сліпий прозрів. 3 великої радості і вдячності почав він у церкві й місті прославляти Бога та його святих угодників.

СВЯТИЙ ШАРБЕЛЬ МАХЛУФ (1828-1898) – арабський священник і монах, чудотворець з Лівану, мароніт. Шарбель є однією з найшанованіших постатей в історії християнства. Його життя, сповнене аскези, молитви та чудес, надихає мільйони віруючих по всьому світу. Святий Шарбель, чиє світське ім’я було Юзеф Махлуф. Шарбель належав до Маронітської католицької Церкви і прожив своє життя в Лівані. Сьогодні його мощі спочивають у монастирі святого Антона в Аннайї, куди стікаються паломники з усього світу, сподіваючись отримати зцілення та благословення. Юзеф з дитинства відрізнявся глибокою вірою та прагненням до самовдосконалення. Він рано вирішив присвятити своє життя служінню Богу і вступив до монастиря ліванських маронітів. Як монах, Шарбель дотримувався суворого аскетичного способу життя: він багато молився, постив, носив волосяницю і спав на голій землі. Його життя було сповнене труднощів і випробувань, але він завжди зберігав спокій і терпіння. Після смерті Шарбеля почали відбуватися численні чудеса. Його тіло залишилося нетлінним, а з нього почало витікати миро, яке віруючі вважали святим. Багато людей отримали зцілення після звернення до святого Шарбеля. Ці чудеса стали доказом його святості, і в 1977 році папа Павло VI канонізував Шарбеля. Одним із найбільш відомих чудес, пов’язаних зі святим Шарбелем, є зцілення від різних хвороб. Люди, які зверталися до нього з молитвою, часто отримували несподіване оздоровлення, навіть від невиліковних недуг. Багато з цих зцілень були задокументовані лікарями і визнані офіційною церквою. Ще одним дивом, яке приписується святому Шарбелю, є воскресіння померлих. Хоча такі випадки трапляються рідко, існує кілька перевірених свідчень про те, що за молитвами до святого Шарбеля люди поверталися до життя. Ці чудеса викликали справжній фурор і сприяли поширенню культу святого далеко за межі Лівану. Цікавим явищем, пов’язаним зі святим Шарбелем, є мироточення його мощей. З тіла святого почало витікати ароматне миро, яке віруючі вважали святим. Багато людей вірять, що це миро має цілющі властивості і використовують його для помазання хворих. Крім зцілень і воскресінь, святий Шарбель відомий своїми чудотворними знаками. Наприклад, під час посухи він молився за дощ, і невдовзі після його молитви небо відкривалося, і земля насичувалася життєдайною вологою. Також відомі випадки, коли святий Шарбель з’являвся людям уві сні і давав їм поради або вказівки. Життя святого Шарбеля – це натхненний приклад того, як глибока віра і відданість Богу можуть змінити життя людини і принести благословення іншим. Його життя вчить нас цінувати прості речі, бути терплячими в труднощах і завжди сподіватися на Божу милість. Якщо ви шукаєте духовного наставника і хочете поглибити свою віру, зверніться до святого Шарбеля в молитві. Він здатний допомогти вам у ваших життєвих труднощах і направить вас на шлях до спасіння.