На початку VII сторіччя жив у Тоді, італійському місті, Фабрикій, який мав сина Мартина. Хлопець визначався побожним життям і любов’ю до науки, що й допомогло йому шукати “життя понад життям” і посвятити себе службі Богові в духовному стані. Тому Мартин пішов з рідного міста до Рима, де став відомим мужем науки і святості.
Коли Мартин був дияконом римської церкви, Папа Теодор І послав його як свого нунція до Царгорода, де він мав неприємний обов’язок контролювати усунення з престолу патріарха Пира, прихильника єресі одновільців (монотелітів), які заперечували, що Христос мав дві волі, Божу і людську.
Після смерті Теодора І Мартина вибрали 649 року Папою. Не чекаючи на згоду імператора, як це робили попередні Папи, був відразу висвячений на єпископа і введений на папський престол. Такий крок Папи Мартина був цілком правильним, бо найвища в світі духовна влада Христового Намісника не може бути залежною від світської.
Папа Мартин відбув Собор у Лятеранській базиліці, разом з 105 єпископами засудив єресь одновільців, а з нею і царський “Типос”, через який імператор самовільно втручався в церковні справи, забороняючи навіть торкатися тієї теми, чи Ісус Христос мав одну, чи дві волі.
Тодішній візантійський імператор Констане ІІ послав до Рима свого урядовця Олімпа спонукати Папу підписати царський декрет “Типос”. Олімп прибув до Рима ще під час Собору, тож відразу почав вживати заходів, щоб єпископів схилити на імператорський бік. Коли ж це йому не вдалося, він наказав одному зі своїх слуг, як це подають давні життєписці, вбити Мартина. На саме Христове Різдво, коли Папа відправляв уночі Службу Божу в церкві Марії Маджіоре, найманий вбивця ввійшов до церкви та почав з ножем наближатися до престолу. Коли Папа мав причащати людей, він хотів кинутися на нього. Але в останню хвилину вбивця осліп! Христос чудом зберіг свого Намісника. Найманий вбивця згодом засвідчив, що він раптово втратив зір і не бачив Папи. Не маючи відваги відверто виступити проти наслідника св. Петра, Олімп незабаром вирушив в похід проти сарацинів, що зайняли Сицилію. Імператор Констане наполягав на своєму, тому вислав до Рима іншого екзарха з наказом за всяку ціну ув’язнити Мартина та привезти його до Царгорода. Коли той прибув до Рима, Папа лежав хворий у Лятеранській церкві. Екзарх наказав обшукати папське мешкання, надіючись знайти приховану зброю, а коли нічого не знайшов, почав оскаржувати Мартина у незаконності його перебування на папському престолі без імператорського підтвердження; крім цього, робив Папі ще інші фальшиві закиди. Духовенство запротестувало, але Мартин заборонив противитися екзархові і дозволив ув’язнити себе. Через три місяці Папа був уже на острові Наксос, де пробув, мабуть, цілий рік. Коли місцевий єпископ і люди посилали Папі якісь продукти, сторожа забирала все, а доброчинців стримувала: “Хто виявляє якусь милість цій людині, той є ворогом держави”.
У 654 році відвезли Мартина до Царгорода, де зневажливо поводячись з ним, протримали його три місяці в тюрмі. В одному листі Папа написав тоді: “Сьогодні минуло 57 днів з того часу, як мені дозволили вмитися. Я ослаблений і простуджений. Моє тіло зламане. Мені треба харчів для підкріплення; бо до цього, що мені дають, я маю цілковиту відразу. Я надіюся, що Бог, який знає все, коли забере мене з цього світу, приведе моїх переслідувачів до каяття”.
Коли Папа так ослаб, що не міг стояти без підтримки, сенат взявся його допитувати. Проти нього висунули кілька політичних закидів, але його дійсною провиною, як це сам Мартин заявив своїм обвинувачам, була його відмова підписати шкідливий католицькій вірі царський декрет “Типос”. Після допитів вивели Папу на площу перед імператорською палатою, де на наказ судді охорона зняла з нього всі єпископські відзнаки. Опісля суддя передав Мартина в руки префекта міста, кажучи: “Пошматуй його.”. А присутнім людям наказав проклинати Папу. Однак тільки деякі крикнули слова анафеми; решта людей мовчали, похиливши з сорому голови. Після цього негідного виступу судді охоронці· стягнули з Христового Намісника одежу, залишивши його в одній туніці, наклали йому на шию ланцюга і так потягли вулицями міста до в’язниці, де помістили його між вбицями. Через годину перевели його, майже вмираючого, до іншої в’язниці. Вид покаліченого Папи так зворушив жінку охоронця в’язниці, що вона принесла йому харчі і одежу.
Коли Мартина кинули в тюрму, то здавалося, що незабаром прийде наказ покарати його на смерть. Але цього не сталося, його навіть розкували з ланцюга на прохання вмираючого патріарха Павла. Коли наступного дня після несправедливого суду над Мартином імператор прийшов відвідати патріарха, то розказав йому все, що сталося з Папою. Патріарх зітхнув важко і сказав: “Ах, усе те збільшить мою кару”. Після цього він просив імператора подарувати Мартинові життя.
У царгородській тюрмі перебував Мартин три місяці, після чого його заслали в Крим. Там був тоді такий голод, що Папа писав до своїх приятелів у Римі: “Тут лише говорять про хліб, але його не бачать. Якщо не пришлють нам якоїсь допомоги з Італії, то неможливо буде вижити”. А в іншому листі зазначав: “Ми не тільки відлучені від решти світу, але позбавлені навіть засобів до життя. Мешканці цієї країни – погани; а ті, що приходять сюди, крім того, що переймають звичаї місцевих людей, не мають не лише любові, а навіть того природного співчуття, яке можна знайти у варварів. Не привозять сюди нічого з інших місцевостей, коли приїжджають по сіль. Я не міг нічого купити, крім мішка кукурудзи, що коштував мені чотири золотих. Мене дивує байдужість усіх тих, що колись знали мене, а тепер забули”.
Таке горе переживав Христовий Намісник і голова всіх християн у світі! Зневажений і скривджений ворогами, залишений і забутий своїми! Така байдужість римлян надзвичайно боляче вражала св. архіпастиря, як це засвідчують подальші слова його листа:
-“Що за страх напав на всіх тих людей, що перешкоджає їм виконувати Божі заповіді в справі допомоги потребуючим! Я виглядаю на ворога всієї Церкви? Але я молю Бога через заступництво св. Петра зберегти їх постійними й непохитними в правдивій вірі. А щодо мого немічного тіла, то Бог подбає про нього. Він біля мене, чого я маю журитися? Я надіюся на його милосердя, що Він не продовжить моєї земної мандрівки”.
Незабаром Папа Мартин справді помер 15 квітня (665 р.). Він був останнім Папою, який помер у терпіннях за Католицьку Церкву.
Поховали св. Мартина в церкві Пресвятої Богородиці в Корсуні. Згодом його св. мощі перенесли до Рима, де вони і досі спочивають у церкві Сан Мартіно. Пам’ять св. Мартина Римського Папи, вшановують не тільки католики, але й нез’єдинені, які величають його “стовпом православної віри, учителем релігії та святим наставником божественних догм”. Ця згадка є свідченням того, що колись усі християни визнавали Римського Папу видимим головою Христової Церкви.