Св. Григорій, єпископ Нісси, був сином святих батьків Василія й Емелії і рідним братом св. Ва­силія Великого, св. Макрини й св. Петра Севастійського. Прийшов він на світ у Кесарії, столиці мало­азійської провінції Каппадокії, приблизно 335 року.
Його батько Василій помер передчасно, тому вихованням і освітою Григорія займалась роди­на. 3 його листа довідуємося, що своїм вихованням й освітою він завдячує найбільше старшому братові Василієві. Він був йому за вчителя риторики й аскези, а твори Орігена, Платона, Арістоте­ля й інших світських письменни­ків були джерелами, з яких Григо­рій черпав богословське, філософське та широке світське знання. По закінченні свого навчання одружився з побожною Теосевією, і обоє вони служили вірно Господу Богові. Григорій посів чин церковного читця. Та оскільки мав великі знання з риторики, то незабаром зайняв світську кафедру красно­мовства.
Але новою роботою був невдоволеним, бо студенти мріяли більше про військову, ніж про академічну освіту. Саме тоді написав до нього листа св. Григорій з Назіянза, в якому наполягав на тому, щоб той зрікся пустої слави світського ритора та вернувся на службу Господу Богові. Григорій послухався поради назиянського приятеля й вернувся до найпокірнішого та найсвятішого чину при Божому вівтарі. На прохання старшого брата Василія Григорій почав готуватися до священицтва, і незабаром його висвятили на священика. Не знаємо достеменно, чи Теосевія, дружина Григорія, проживала й далі разом зі своїм чоловіком, тепер уже священиком, чи перейшла жити разом зі св. Макриною в монастир. Відомо лише, що вона не була перешкодою для св. Григорія. Можливо, що обоє жили в цілковитій здержли­вості. Теосевія могла бути навіть посвяченою дияконісою. Померла вона скоро, ще перед 372 роком. Під час її похорону сі. Григорій з Назіянза у прощальній проповіді сказав такі слова: “Теосевія, вірна товаришка Григорія була опорою побожних жінок, славою Церкви й благословенням нашого покоління. Це життя полишила передчасно”.
У той час, коли св. Григорій жив у відокремленні від світу, мабуть, у монастирі над рікою Іріс, у провінції Понт, його брат Василій боровся з аріанською єрессю і спротивом частини cвoго власного священства, між яким був навіть їхній вуйко Григорій, єпископ Понту. Григорій переживав за таке роз’єднання в їхній власній родині, так хотів прими­рити їх, що сам написав листа до брата Василія, наче б вуйко Григорій простягав до нього оливну галузку згоди. Та підступ скоро виявився, і св. Василій картав Григорія за те.
Потребуючи, правовірних людей у боротьбі з аріанською єрессю, св. Василій посприяв, щоб св. Григорія вибрали єпископом Нісси, малого каппадокійського містечка. Коли з того приводу потім св. Василієві дорікали, то він відповів: “Краще, щоби брат приносив честь містові, аніж місто мало б приносити її братові”. 3 важким серцем і, мабуть, неохоче прийняв Григорій єпископські свячення з рук брата Василія і виїхав до своєї далекої столиці.
Нісса була тоді розсадником аріанізму. Один дворянин бажав сам стати там єпископом. Григорій мав здобути Ніссу для правдивої віри, але не мав дару управління провінцією, і це йому не вдалося. В надії, що тим допоможе братові Василієві, скликав до Анкири провінційний Синод єпископів, але цим він більше зашкодив св. Василієві, ніж допоміг. Не дивно, отже, що під час вибору послів до Папи Дамаза в Рим Василій був проти, щоб одним з них був Григорій Ніський.
А тим часом аріани не дрімали. Намісник Понту Демостен скликав з’їзд, на Якому один з аріан звинуватив св. Григорія у привласненні церковного майна та у тому, що він незаконно став єпископом. До св. Григорія прийшли вояки арештувати його й завести до в’язниці. Він не противився, та коли дорогою сторожа стала недостойно поводитись з ним, св. Григорію довелося втекти. Тоді аріани заявили, що втеча св. Григорія є доказом його вини. На те св. Василій написав їм листа з заявою, що церковний скарбник не мав проти св. Григорія ніякого закиду. Та, незважаючи на те, галатські й понтські єпископи усунули св. Григорія з єпископського престолу в Ніссі і засудили на заслання, а його престол незаконно посів його противник.
У роки заслання св. Григорій ходив від міста до міста, доказуючи помилковість аріанської єресі. Хоч важке для св. Григорія було його життя на засланні, зате було миле Богу й спасенне для людей. Про це так писав до нього св. Григорій Богослов: “Добро, що ти поширюєш – вічне, хоч ти сам не маєш навіть постійного пристановища”.
Із заслання повернувся аж 378 року, коли після смерті імператора Валента, завзятого аріанина, став його наступни­ком Граціян, який повернув Григорію волю і владичий престол. Народ прийняв свого законного пастиря з відкри­тими обіймами. Та ту його радість затьмарила передчасна смерть св. Василія. Не минуло року від дня смерті його великого брата, а вже довелось йому закрити очі й сестрі Макрині. 3 нею він мав ще нагоду поговорити перед смертю про душу й воскресіння. Ту розмову переповів пізніше св. Григорій письмово.
Після смерті св. Василія св. Григорій Ніський став впливовою людиною в церковному житті. Перед ним простяглось поле широкої й спасенної діяльності. У той час відбувся Синод в Антіохії, що розглядав помилки секти мелетіян, спільників аріан. Зібрані там єпископи доручили св. Григорієві усунути той нелад, що його спричинила єресь у Палестині й Арабії. Імператор Теодосій видав наказ, щоб у тій далекій місійній подорожі всіляко сприяти св. Григорію.
У час того об’їзду вибрали його митрополитом міста Севастії у Вірменії й держали кілька місяців у тій, як він сам висловився, “вавилонській неволі”. Та Григорій зали­шився до смерті вірним єпископом Нісси.
На Вселенському Соборі, що відбувся в Царгороді 381 року, займав св. Григорій одне з перших місць. Його вважали головною опорою Церкви, а імператор Теодосій у своєму едикті зачислив Григорія до тих єпископів, бути з якими в церковній злуці означало бути правовірним, добрим християнином. Той Собор потвердив ухвали Нікейського Собору й робив заходи, щоб покласти кінець аріанізмові.
Коли помер голова Собору Мелетій з Антіохії, Григорій виголосив похоронне слово. Пізніше Григорій бував ще кілька разів у Царгороді, де виголосив зокрема прощальну промову на похороні цариці Флакцили, Теодосієвої жінки, а також його дочки Пульхерії, під час Собору 394 року. Крім того, мав промову св. Григорій Ніський на інтронізації св. Григорія з Назіянза на царгородського архієпископа.
Під кінець свого життя відвідав св. Григорій ще раз св.Землю. Різні надужиття прочан, а також сильна схизма­тична атмосфера, що загрожувала правовірним, справили на нього прикре враження, тому Григорій у своєму листі про прощу до св. Землі каже, що вона не є обов’язкова, а про себе самого заявляє, що він нічого не скористав з відвідин св. місць у Палестині.
Св. Григорій був добродушний, не дуже щасливий в управлінні церквою й практичному житті. Зате був добрим ученим богословом-теоретиком. Від природи глибокий мислитель, серед отців IV віку найкраще обізнанний у поганській філософії, він не вдовольнявся вже вирішеними правдами віри, але брався за розв’язання питань, що були ще не досліджені, та робив вдалі спроби усе християнське вчення систематизувати. Щодо філософських поглядів Григорію найближчим був Платон й неоплатонізм.
Проповіді Григорія Ніського складні за змістом, довгі, штучної риторичної форми. Важкий стиль, абстрактність утруднюють читання його творів. Святий залишив по собі багату літературну спадщину, різноманітну за змістом, в якій наявні майже всі жанри старохристиянської літератури: екзегеза, догматика й полеміка, аскетика, промови й епістолярія. Найкращими є його догматичні твори. З аскетичних були популярними два: “Про дівицтво” і “Життя св. Макрини”.
Святий був під великим впливом церковного письменника Орігена, перейнявши від нього алегоричне тлумачення Святого Письма. Твори Григорія переповнені його власними міркуваннями, що дещо відмінні від церковних. Він сам бачить ту різницю між вченням Церкви і його особистими міркуваннями, тому навіть застерігає читачів: “Коли з Божою допомогою зможемо вияснити оцю правду, то добре; коли, однак, наші тлумачення не будуть цілковито обгрунтованими, служитимуть нам незмінні передання, перейняті від Отців” (До Авлавія).
Вже за життя, а ще більше після смерті св. Григорій Ніський був вшановуваний за те, що найбільше спричинився до занепаду аріанізму й прийняття Нікейсько-Царгородського Символу Віри з більш точним визначенням правди про Святого Духа: “І в Духа Святого, Господа животворящого, що від Отця і Сина сходить, що з Отцем і Сином рівнопокла­няємии і рівнославимий, що говорив через пророків”.
VII Вселенський Собор у Нікеї надав св. Григорієві Ніському почесне звання Отець Отців. Св. Григорій помер близько 395 року.

У Римі, славній Апостольській Столиці, жила в V сторіччі одна дуже багата родина, споріднена з царським родом Теодосіїв. Великими були земні маєтки тієї сім’ї, та найбіль­шим її скарбом була св. християнська віра. Згодом ця родина перебралася до Царгорода, забравши з собою і молоденького сина Маркіяна. В Царгороді віддали його побожні батьки на навчання.
Маркіян робив великий поступ у науці, але ще більший – у чеснотах. Він дуже любив церкву й церковний спів, був милосердним до вбогих та часто щедро обдаровував їх потай від своїх батьків. У вільний час не шукав ні забав, ні світських розкошів, але спішив над море, до церкви св. Ірини, де багато часу проводив у молитві. Своє тіло умертвляв молодий юнак постами і проливав багато окаянних сліз, наслідуючи в тому великого йорданського каятника св. Йоана Христителя.
На чесноти молодого Маркіяна звернула увагу духовна влада, і архієпископ Анатоль висвятив його на священика, хоч св. Маркіян відмовлявся від тієї св. Тайни, бо вважав себе негідним священицтва.
Суворість життя св. Маркіяна не сподобалась деяким особам, що у великому вмертвінні Божого слуги бачили неначе постійну живу проповідь проти своєї сваволі і легкодушності. У своїй злобі вони зробили навіть наклеп, що Маркіян є прихильником секти новіціян, або катаристів, які проповідували надмірну суворість життя. Покривджений Маркіян мовчав і терпів, не спіймався на це, віддавши оборону своєї честі і правовірності Господу Богові. Ворожий наклеп розвіявся, як дим, не затьмаривши великої та світлої чесноти Маркіяна. Тоді патріарх Генадій призначив св. Маркіяна економом й завідателем патріаршої церкви св. Софії в Царгороді.
Коли померли Маркіянові батьки, йому залишилась велика спадщина. Своє майно використовував він для того, щоб допомагати вбогим; власним коштом відбудовував старі й споруджував нові церкви. Збудував він у Царгороді дуже гарну церкву на честь св. мучениці Анастасії. Коли деякі з його приятелів дивувались, що Маркіян видає стільки грошей на будову і прикраси тієї церкви, Святий відповів їм: “Якщо б я мав дочку й хотів видати її заміж за жениха з шляхетного роду, чи не видав би багато золота, щоб вінувати її? Коли я вирішив звести храм прегарній Христовій обручниці, то хіба можу жаліти золота, щоб прикрасити його?” Зате на свої потреби Маркіян свого майна майже не використовував. Ходив у вбогій одежі, а часом і її віддавав убогим. Про це відома така історія. 22 грудня 468 року мало відбутись посвячення церкви св. Анастасії. Запросили імператора, патріарха, громаду. Зійшлося багато народу: старі і молоді, багачів і бідняки. Коли Маркіян готувався до Служби Божої, приступив до нього в лахмітті тремтячий від холоду вбогий старець і просив допомоги. Та преподобний Маркіян, крім милосердя, не мав тоді нічого, чим міг би обдарувати того вбогого старця. Та чим хата багато, тим і рада. Останню свою одежину, що мав на собі, віддав старцеві, а сам акуратно прикрив своє тіло зі всіх боків церковними ризами й так пішов до вівтаря.
За те, що преподобний Маркіян усім своїм серцем любив Бога і своїх ближніх, прославив його Господь чудами. Одного разу Маркіян воскресив з мертвих жінку, що впала під час празника з церковного крила. А під час великої пожежі в Царгороді вийшов зі св. Євангелієм на дах церкви св. Анастасії, помолився сердечно, і Бог відвернув від церкви вогонь.
Св. Маркіян обновив церкву св. Теодора і св. Ізидора, а також почав будувати нову церкву на честь св. Ірини; ту будівлю докінчила після його смерті побожна цариця Ірина, дружина Лева І.
Знаючи, що під заслоною темних ночей зростає амораль­ність, часто ходив· св. Маркіян вночі вулицями Царгорода й вмовляв блудниць покинути грішне життя та рятувати свої душі: шукати чесної праці або старатися вийти заміж. Деколи давав їм гроші, щоб тільки вивести їх на дорогу праведного життя. Коли знайшов уночі на дорозі непохованого мерця, то обмив його, одягнув й похоронив.
Та надійшов час, коли й сам св. Маркіян мав перейти до кращого світу. Смерть застала його під час будови церкви на честь св. Ірини, близько 471 року. Передбачивши, що вже не докінчить сам святого діла, сказав: “Господи, в твої руки віддаю душу, що її Ти сотворив, і церкву, що з твоєї волі я будував”. Коли розійшлась вістка, що помер св. Маркіян, все місто молилося при його св. мощах та прощалося з великим Божим слугою і доброчинцем.
Поховали Святого в монастирі св. Йоана Христителя при церкві св. великомученика Мокія.
Преподобного Маркіяна, пресвітера й економа великої царгородської церкви, вшановують правовірні обох обрядів 10 січня, що був днем смерті того великого Божого слуги, опікуна церков і вбогих.