Перед нами – історія життя мужа, який належить до найславніших людей, які коли-небудь жили на світі. Це св. Атанасій, архієпископ Олександрійський. Св. Василій Великий назвав його “лікарем якого поставив Бог лікувати церковні рани.” Св. Григорій Назиянзький писав про св. Атанасія: “Великий той архієрей – око всієї землі, стовп і світильник Церкви, другий Предтеча Ісуса Христа, покликаний Пресвятою Трійцею, за яку боровся, трудився і терпів так багато, щоб в Небесному Царстві прийняти вінець нагороди, призначений йому за геройську оборону віри”. А сам Ісус Христос у своєму об’явленні св. Пахомієві сказав: “Я вибрав Атанасія на стовпа й світильника своїй Церкві. Він перетерпить від людей багато лиха й наклепів за оборону св. віри й боговшанування, але з моєю ласкою переможе все і проповідуватиме Церкві правду св. Євангелія”.
Св. Атанасій прийшов на світ приблизно 297 року в єгипетському місті Олександрії. Походив з християнської родини. Мав брата Петра. Визначався розумом і пильністю, ще юнаком здобув високу освіту. Він знав грецьку мову і філософію, риторику, право й усю тодішню науку Христової Церкви. Його знання Святого Письма було надзвичайне. 3 молодих літ Атанасій був добре знайомий з тодішніми єгипетськими пустельниками, зокрема зі св. Антонієм Великим. “Я був його учнем, – напише згодом Атанасій, – і, наче Єлисей, зливав воду на руки другого Іллі”. В оточенні, що ще пам’ятало геройство християнських мучеників і визнавців, ставав Атанасій мужем, душа якого палала великою любов’ю до Божественного Спасителя та його Церкви, чоловіком твердим, як криця, непорушним, мов скеля, наче знаючи, що все його життя буде геройською боротьбою або, швидше, довгим мучеництвом. Він жив у такий час, коли зранку до вечора скрізь лунав звук бойових сурм. Він не творив чудес, як його старий приятель у пустині св. Антоній, не загинув як мученик, але його тривала й геройська ревність зворушуватиме серце та викликатиме щирий подив. Надійшли часи, коли захиталися стовпи Христової Церкви; людям здавалося, що невідома сила змете її з лиця землі. У ті тривожні часи Боже Провидіння дало світові Атанасія, який в дні жахливого й нищівного буревію один стояв непохитно, як скеля, з Божим мечем над Сходом і Заходом.
Коли йому було 15 літ, він став церковним читцем, а 318 року вже був дияконом і писарем патріарха Олександра. Мав він тоді 21 рік. Мабуть, у той час він написав свій перший релігійний твір проти поган, у якому змалював сумну картину людства, відлученого від Бога через гріх, а водночас подав правовірне вчення про воплочення Божого Сина та Пресвяту Трійцю. Тільки при Спасителеві душа може вигоїтися зі смертельних ран, бо Він – правдивий Бог.
Атанасій, почавши докладніше вивчати церковні справи в Єгипті, то зрозумів, що між єгипетськими християнами йшла боротьба двох духовних сил: одна під проводом патріарха обороняла чисте християнське вчення й церковне передання; друга, до якої належали тодішні науковці, мало звертала увагу на церковне передання, проповідуючи необмежену вільність у тлумаченнях Біблії і виступаючи проти опіки церковної влади над богословським вченням. Роз’єднання, що торкалося управління Церквою, вже й так досить клопоту завдало католицькому єпископові, але справжнє лихо прийшло тоді, коли противники виступили проти основної правди віри в Христовій Церкві, і треба було боротися за саме існування християнства. Започаткував ту єресь Арій, що приблизно 323 року прибув з Любії в Олександрію. Це був високий, худий чоловік понурого вигляду, аскет. Проте його мова була солодка й оманлива; жінки охоче слухали його. Хоч він був священиком, та в його словах й піснях ховалася смертоносна отрута. Він був добре вишколений для словесної боротьби, але йому бракувало глибини. Він заплутався у вірі й науці. Арій викинув зі скарбниці Христової Церкви св. таїнства та почав як пустий вільнодумець навчати людей у церкві в Олександрії, що Боже Слово не є вічне, що його в часі створив вічний Отець та що його тільки образно можна називати Божим Сином. Людям була кинута фальш: Христос не є Богом, Він не має одного єства з Богом-Отцем. Цим “відкриттям” Арій цілився в саме серце християнства. Підгрунтям для фальшивої науки були без контексту повиривані та перекручені цитати зі Святого Письма. Не дивно, що зведені побожним прикриттям, а ще більше його суворим способом життя, до Арія прилучилися в Олександрії навіть одинадцять священиків і дияконів. Його люди не шкодували ні труду, ні засобів, щоб знайти нових прихильників новому “вченню”. Вони йшли до жінок, по хатах і на торговища, до моряків у пристані і ловили їх в сіті своїми питаннями. Зустрівши когось на вулиці, питали його: “Чи ви маєте сина?” Коли той казав, що так, вони підступно допитувались: “Чи він те саме, що ви?” Коли той заперечував це, тоді вони пускали в його душу отруєну стрілу сумніву новйм питанням: “То як може бути Христос і Бог-Отець одне?” Так падала іскра, що поволі розгорялася в огонь. Патріарх Олександр скликав на нараду духовенство Олександрії, а згодом – єгипетських єпископів. На Синоді єпископи засудили “вчення” Арія як фальшиву єресь і відлучили його від церковної спільноти разом з тими священиками й дияконами, які стали його прихильниками.
Були, одначе, на Синоді два єпископи, що не осудили Арія. Та й сам патріарх спочатку не розумів небезпеки Арієвого “вчення” і не зупинив відразу фальшивої пропаґанди, тому Арій кілька літ безкарно закидав свої єретицькі сіті. Коли патріарх став в обороні чистоти Христової віри, аріанський кукіль був уже засіяний. Як писар і архідиякон патріарха Атанасій не тільки був добре обізнаний з тодішніми церковними справами, але, без сумніву, брав діяльну участь у боротьбі за Божу правду. Можна вважати за певне, що пастирський лист з засудженням фальшивого вчення Арія вийшов з-під його пера.
У 325 році відбувся в Нікеї славний Вселенський Собор. Атанасій на ньому ще не мав права голосу. Але він був там, все бачив і чув, і, що найголовніше, в своєму серці зберіг слова правди й любові. Там, у Нікеї, він у промінні вогненних слів і недавно загоєних ран єпископів-визнавців пройшов школу живої віри й геройської посвяти для Божої справи. Того історичного 325 Божого року ті поважні старці, від’їжджаючи з Собору додому, прощаючись, ніби передали Олександрійському дияконові в спадщину свій дух і святий заповіт: “Тобі віддаємо незаплямований прапор нашої старої віри. Тримай його високо міцною рукою, на ньому наша кров. Ти мусиш з ним упасти або перемогти”.
Після Собору бойовим правилом найближчих п’ятдесяти літ стало Нікейське правило. По одному боці були ті, що йшли за Арієм, по іншому – всі, що дотримувалися Нікейського правила. Атанасій після свого повернення до Олександрії все своє подальше життя зробив живим свідченням Божества Ісуса Христа, а водночас і віровизнання отців у Нікеї. Близько піввіку Атанасій був справді великим провідником католицького фронту; незаплямований прапор віри Нікейських отців ніс непохитно аж до славної перемоги прихильників партії превічності Божого Сина.
Через три роки після Собору в Нікеї, у 328 році помер архієпископ Олександр. Уся Єгипетська Церква була тоді вже в полум’ї розбрату. Атанасій, якого Олександр назвав своїм наступником на архієпископському престолі, впав духом. Єдиний раз у житті. Він не був честолюбний і не бажав єпископської честі. Знаючи, який великий тягар ляже на його молоді плечі, злякався і втік з міста. Однак це не було згідно з Божою волею: його знайшли і, згідно з тодішнім звичаєм, привели до церкви на вибори. Усі вірні були під церквою, домагаючись, щоб Атанасій став архіпастирем. Люди вдень і вночі благали Христа про це. Те, що Атанасій боявся стати архієпископом, – було цілком природно. І в спокійні часи нелегко було бути єпископом Олександрії, мати найвищу церковну владу над Єгиптом, Лібією й Пентаполісом, тобто над 9 митрополитами й 103 єпископами. Атанасієві здавалося, що він не зможе успішно керувати ними. Але Бог вибрав його, тому він покірно схилив свою голову під архієрейську мітру. Люди були щасливі і вдячні Богові, що дав їм такого архієпископа, про якого св. Григорій Назиянський потім напише: “Він був першим над усіма не завдяки своїй високій посаді, а завдяки своїм чеснотам, вважаючи себе за останнього, бо в його серці жила надзвичайна покора. Він був добросердний, лагідний, милосердний, приязний у розмові, а ще миліший у своїх ділах; мав ангельську вдачу, всіх навчав своїм прикладом, тому вчити словами вже не було потреби. Атанасій був невтомним у нічному чуванні й співі псалмів: молився й постив, подобаючи скоріше на ангела, ніж на людину. Він був опікуном засмучених і терплячих, опорою немічних, учителем і провідником юнацтва, батьком убогих і сиріт, про яких дбав найбільше”. Такого архіпастиря дав Бог вірному народові.
Противники відчули, що з такою повносилою, не піддатливою в боротьбі зі злом людиною, як Атанасій, їм буде нелегко, тому почали готуватися до підступу на нього. Спокійний час перед ворожим наступом використав Архієпископ на те, щоб, як добрий вождь, оглянути, підготувати та зміцнити свої лави. Він перейшов Пентаполіс і долішній Єгипет, повчаючи людей та наводячи лад у церковних справах. Абісинії, що недавно навернулася до Христа, він призначив окремого єпископа. Архієрейські відвідини Атанасія були дуже важливі, бо укріпили в дусі духовенство і вірних.
Нікейський Собор сильно потpяc аріанізмом, проте не знищив його. Незабаром він ударить по Христовій Церкві в Єгипті й Малій Азії з новою силою. Хоч аріанам бракувало правди і внутрішньої сили, проте, як свідчить історія фальшивих наук, її замінило сильне зовнішнє об’єднання, що на певний час давало їм силу для наступу на Христову Церкву. Підтримку своїй боротьбі з Христовою правдою аріани знайшли в тодішній державній владі, яка дозволила Церкві вийти з темряви катакомб, зігрітися на сонці імператорської прихильності Константина Великого. Імператор, тоді ще нехрищений, хоч і був головою держави, не мав права вирішувати церковні справи, бо це належало робити установленому Христом уряду Папи. В суперечці правовірних з аріанами він не мав потрібного розуміння. Йому як голові держави головним були спокій і єдність між громадянами; а оскільки Нікейське правило могло об’єднати християн, то Константин з політичних спонук був на боці об’єднуючих постанов Нікейського Собору. Це використали хитрі аріани. Їхній голова, єпископ Євсевій з Нікомідії, гладкий і досвідчений чоловік, був улюбленцем при дворі Константина. Цей відступник не перебирав у засобах, тому йому легко вдалося переконати імператора, що це не аріани, а Нікейське правило розбиває християнську єдність. Імператор, замість того, щоб порозумітися в такій важливій справі з Папою, став на бік єретика Євсевія; так аріанізм став панівною вірою при дворі Константина. Аріани вернулися з заслання, і тоді багато єпископів стали на їхній бік. Деякі з них стали жертвами єретицького тлумачення правд віри, але більшість відступників продало св. віру за дочасні вигоди й імператорську ласку. Підтримані Константином й чисельністю свого табору, аріани пішли в наступ. Першим ударом аріан по св. Церкві була вимога, щоб Арія знову прийняли в лоно Христової Церкви, надіючись, що згодом їм удасться всю Церкву пустити в русло Арієвого єретицького вчення. Однак усі їхні надії розбив Атанасій. Імператор Константин Великий, за порадою відступника Євсевія, написав до архієпископа листа з домаганням прийняти Арія до церковної спільноти. Атанасій відповів, що Христова Церква не може мати ніякої спільності з єретиками, які відкидають Божество Христа. Опісля написав до архієпископа листа Євсевій, солодкими словами пробуючи перетягти його на свій бік та виправдати Арія. Однак Атанасій добре знав дух Арія й Євсевія, тому відповів: “Люди, що вигадали фальшиве вчення і противляться правді, на яких Вселенський Собор наклав клятьбу, не нележать до Церкви”. Не злякався архієпископ і погроз імператора Константина, а сміливо відповів: “Єресь, що бореться проти Христа, не хоче ніякої єдності з Церквою”. Молодий Атанасій в обороні Христової правди ставав людиною левиного серця. Після першої невдачі відступник Євсевій повів наступ на архієпископа за допомогою єгипетських мелетіян. Він написав до них листа з пропозицією якрайскоріше виступити проти Анатасія з прилюдним оскарженням його в насиллі й різних злочинах, навіть у вбивствах й змові проти імператора. Архієпископ виїхав до Царгорода, де перед самим імператором відкинув усі закиди, вигадані мелетіянами. Після того виправданим вернувся до Олександрії. Тепер аріанам стало ясно: коли вони хочуть перемогти, то мусять усунути зі свого шляху могутнього патріарха Єгипту. Нікомідія й Царгород разом не в силі були нічого зробити, поки Атанасій залишався в Олександрії. Він тримав у руках прапор усіх правовірних на Сході. Аж як ті руки опустяться, думали противники, тоді над усім світом замайорить прапор аріанізму! Щоб позбутися Атанасія, вони почали новий наступ наклепів і підступів. Маючи вплив у Царгороді, вони оскаржили Атанасія в тому, що він убив єпископа з партії своїх противників – мелетіян. За наказом імператора Атанасій поїхав на Синод у Тир, де відбувся над ним суд єпископів (335 р.). Там аріани знову почали робити Анатасієві фальшиві закиди. Побачивши, що його противники вже наперед вирішили осудити його і усунути з патріаршого престолу, Атанасій відразу покинув Синод, сів на корабель і поїхав просто до Царгорода, щоб викласти всю справу імператорові, який недавно виправдав його і дав йому прихильну грамоту.
Зустріч з імператором відбулася на одній з вулиць Царгорода. Коли правитель їхав містом, раптом побачив мужа в благальній поставі. Коли йому сказали, що це славний архієпископ Олександрії, Константин не захотів його вислухати. Але Атанасій залишився і сміливо наказав імператорові скликати законий Синод у Царгороді або самому вислухати його справу. Константин погодився прийняти Атанасія. Коли архієпископ з’ясував усю справу, імператор відразу наказав послати на Синод у Тир листа, скликаючи усіх єпископів на новий Синод у Царгород. Але незабаром Константин змінив свою думку, пославши другого листа, в якому схвалив несправедливий присуд аріанських єпископів про заслання Атанасія з Олександрії до міста Трієр (335 р.).
Церковні історики й досі не можуть знайти пояснення такій раптовій зміні в поглядах Константина. Можливо, аріанам таки вдалося переконати імператора в тому, що Атанасій є його ворогом і руйнівником миру.Вороги Христової Церкви раділи, осягнувши свою мету. Атанасій перебував на засланні в Західній Європі, а на Сході діти залишилися без батька. Щаправда, вони не прийняли мовчки насилля над своїм святим і дорогим архіпастирем. Коли прийшла вістка про заслання Атанасія, на вулицях Олександрії дійшло до бурхливих подій, бо за сім літ архієпископства Атанасія знали як провідника, на якого можна було надіятися в часи небезпеки. І цей муж поневіряється на засланні! Люди противилися цьому по церквах, старенький отець пустині св. Антоній послав прохання до імператора за нього. Але все дарма; Атанасій залишився на засланні, а фальшиве вчення й роз’єднання панували далі. Дійшло навіть до того, що Арій, проти волі тамтешніх єпископів, мав бути врочисто прийнятий у Царгороді в лоно Церкви. Але саме тоді досягла його Божа правиця: вступивши в Господній храм, нагло помер (336 р.).
На засланні Атанасій перебував більше двох років. Трієрський єпископ Максимін прийняв його по-братньому, своєю гостинністю злагіднюючи прикрощі його життя. А патріарх, усвідомлюючи небезпеку, що загрожувала душам його вірних, кріпив їхній дух своїми молитвами і пастирськими листами, які посилав до Єгипту із заслання. Аріани намагалися посадити на патріарший престол в Олександрії свого єпископа, але імператор був проти. Олександрія залишилася вірною своєму законному пастиреві і молилася за його швидке повернення.
У той час занедужав Константин Великий. Перед смертю наказав повернути Атанасія з заслання назад до Олександрії (337 р.). Вернувся патріарх аж за рік, вже після смерті імператора, коли державою почали правити Константинові три сини: Константин 11 на Заході, в Британії й Іспанії, Констанцій на Сході, а наймолодший Констане на півдні – в Італії, Македонії й східній Африці. Повернення Атанасія до Олександрії наповнило єгипетських єпископів, священиків і всіх правовірних щирою радістю. Своє перебування в Єгипті використав Атанасій для того, щоб обидві релігійні сили Єгипту – єпископів і ченців – укріпити ще більше в Нікейському правилі. Тим часом найбільший противник патріарха, єпископ Євсевій з Нікомідії, наговорив молодому Константину 11, що Атанасій є злочинцем і особистим ворогом імператора. Крім того, постарався, щоб новий синод аріанських єпископів в Антіохії визнав Атанасія винним у різних злочинах та усунув його з патріаршого престолу. Послав листа до Папи Юлія з проханням скликати синод і викликати на суд Атанасія. Папа погодився на це. Одночасно вірні Атанасієві єгипетські єпископи послали до Папи листа на його захист. Поки почався синод, аріани, юдеї й погани об’єдналися проти правовірних і за допомогою імператорського префекта Філаrрія визвали до Олександрії Григорія з Каппадокії, щоб посадити його на патріаршому престолі. Вночі 18 березня 340 року префект вигнав Атанасія з єпископської палати. Довідавшись про це, обурений народ обліг церкву. Атанасій не хотів допустити до найгіршого, тому в поспіху ще охристив катехуменів – людей які готувалися до хрищення, а потім покинув столицю. Натомість з відділом війська в’їхав до Олександрії єретицький єпископ Григорій, якого радісно вітали аріани, юдеї й погани.
Коли Григорій з жахливою жорстокістю захоплював церкви правовірних, у народі пронеслося глухе невдоволення й крик розпуки. Це було у Велику П’ятницю. Прогнаний патріарх чув у своєму укритті під містом, як смертельний крик убієнних Григорієм заглушував великоднє “Христос воскрес”. Приходили посланці, розказуючи йому з жахом, що вірних тягли з церков у тюрму, а посвячених Богу дівиць перед святинями на майданах зневажали і били до нестями. Бачив Атанасій і заграву підпалених святинь. Сповнений безмежного болю і готовий до бою, Атанасій писав до всіх своїх єпископів послання. Він закликав їх: “Не допустіть, щоб славну Церкву олександрійців топтали єретики, щоб загинули віра й закони її”. Після цього пастирського заклику вирушив Атанасій в Рим, щоб на Синоді перед самим Папою з’ясувати важке становище правовірного Сходу. Дорогою заохочував духовенство й вірний народ до оборони християнської правди. У Римі Папа Юлій прийняв Атанасія з любов’ю. Він би охоче поміг патріархові, але в ті дні завзятої боротьби його нагадування були безуспішними. Папа скликав Синод, що мав розглянути справу Атанасія. Коли противники патріарха на Синод не прибули, правовірні єпископи відбули свої наради без них. Вислухавши Атанасія, Синод оголосив його невинним. Коли ж аріани продовжували чинити заколот, Папа й Атанасій звернулися до імператора Констанса з проханням причинитися до закінчення релігійної боротьби. Констанс, який саме тоді перейняв після смерті брата Константина владу над усім Заходом і Півднем, вплинув на брата Констанція, який наказав скликати великий Синод єпископів в Сардиці (сьогодні – Софія в Болгарії). Правовірний єпископ Гозій був там провідником. Як тільки аріанські єпископи побачили, що не зможуть воювати своєю зброєю несправедливих наклепів на Атанасія, то покинули Синод. Сто правовірних єпископів, які прибули до Сардики (343 р.), розглянути справу Атанасія й інших жертв аріанської напасті, підтвердили рішення римського Синоду про їхню невинність. Крім того, на прохання Атанасія, відновили постанови Нікейського Собору без жодних змін та домоглися повернення оправданих єпископів на їхні престоли. Папа Юлій з радістю потвердив постанови Синоду в Сардиці.
Але Атанасій не міг відразу повернутися до Олександрії, бо там імператором був Констанцій, прихильник аріан. Треба було сильної погрози з боку Констанса, щоб Констанцій поступився і дозволив Атанасію вернутися на патріарший престол. Лист-прохання повернутися на патріарший престол застав Атанасія в Аквілеї. Він не був певний, чи зможе відразу повернутися до Олександрії, тому поїхав у Рим, щоб ще раз побачитися з Папою, а з Рима вирушив до Царгорода, де його прийняли з великою шаною.
На Сході Атанасій бачив сліди переслідування, що лютували над тими, хто, укріплений його прикладом і заохотою, відважно чинив опір аріанському наступові. В Адріанополі показували йому могили десятьох зброярів, яких убили за те, що вони не хотіли віддати пошани тим аріанам, які їхали на Синод у Сардику. Сумні думи й почування налягали на душу Атанасія, коли застановлявся над тією шкодою, яку заподіяли єретики Христовій Церкві, та над тією непевною майбутністю, що залежала від хиткої волі імператора Констанція.
У той час помер жорстокий єпископ Григорій, якого силою посадило військо на Атанасіїв патріарший престол в Олександрії. Тоді імператор Констанцій написав ще три листи-запрошення до Атанасія. Маючи таке запевнеnня прихильності, вибрався патріарх до імператора, що перебував в Антіохії. Той доброзичливо прийняв його і під час розмови присягою підтвердив свої запевнення, що залишить Атанасія в спокою.
3 надією на краще майбутнє вирушив патріарх з Антіохії до Єрусалима. Народу в Олександрії написав імператор листа, в якому повідомив, що вертається до них пастир, якого дав їм сам Бог. У Єрусалимі прийняв Атанасія з любов’ю св. Максим, Єрусалимський патріарх, який скликав своїх єпископів, що признали Атанасія невинним і правовірним та написали похвального листа про нього до Церкви в Олександрії й усіх єгипетських єпископів. Подорож Атанасія по Палестині й Єгипті була тріумфальною. Пригноблені переслідуванням єпископи зважувалися на відверті виступи та сердечно вітали свого патріарха після восьми років поневіряння на чужині. Вершиною радості була зустріч вірних з Атанасієм в Олександрії (346 р.). Від окраїн пустині аж до столиці плив бурхливий потік любові, сплеск радощів після довгого терпіння. Міська влада чекала на зневаженого колись патріарха, щоб тепер з пошаною вітати його. Атанасій в’їхав, як колись Спаситель, на вулиці міста. А поперед нього йшли люди з пальмовим гіллям у руках, радісно вітаючи його. Про той час писали: “Громада Олександрії бачила саму себе у великому патріархові, відчувала, що він – слава її. У небезпеці вона залишилася йому вірною. Та й як же він міг би перемогти, коли б вона покинула його? Повернення Атанасія було святом геройства в Христі як для вірних, так і для пастиря”.
Про почування народу в той час писав Атанасій так: “Скільки дівчат з нагоди тієї врочистості посвятили Богові своє дівицтво! Скільки юнаків вибрали пустельне життя! Скільки батьків нагадували своїм дітям, щоб спрямовували своє життя до найбільшої досконалості. Скільки вдовиць і сиріт відчули себе в достатках, бо люди роздавали з любові до Христа своє майно! В місті все прямувало до чесноти, кожний дім виглядав, наче церква”.
Найбільшою радістю для Атанасія було те, що багато його колишніх противників, серед яких два єпископи, навернулися і прилюдно заявили, що безпідставно оскаржували св. владику. Тепер знову могла відновитися вільна невсипуща пастирська праця; скрізь ожив поневолений дух правдивої Церкви. Передусім треба булю осиротілим стадам послати нових пастирів, зміцнити ряди єпископів і священиків. Усе те було зазначене в першому великодньому посланні Атанасія, що дзвеніло молитвою подяки й окликом перемоги. Опісля зібрав Атанасій усіх вірних пастирів єгипетської держави, закликавши їх однодуцшо й міцно стояти за віру. Стало так, наче б весною засвітило життєдайне сонце, наче б найглибші релігійні сили проломили ту кригу, що вкривала їх і давила. А піднесена побожність народу була подібна до ріки Ніл, коли вона під час повені виступає з берегів. Церкви стали затісні, вірні були готові покинути місто і піти в пустиню святкувати свята. І не було це пусте, хвилеве зворушення, а поважне готування до жертви, що чекала прихильників божественності Божого Сина. Час перебування Атанасія на владичому престолі стало вершиною єгипетського чернечого життя. Люди кидали родини й вигідне становище та йшли в пустиню. Великий наставник пустельників Пахомій помер, але його дух продовжував жити. А в горах над Червоним морем столітній Антоній суворістю свого життя й веселістю обличчя дивував світ. І всі ті мужі були віддані великому патріархові. А Богові посвячені дівчата Олександрії слухали Атанасія і були готові на жертви за Божого Сина і св. заповіти. Патріарх, може, вперше вибирав з героїв пустині найвідповідніших мужів на єпископські престоли. Він потребував помічників, які не були здатні до поступливості. Мужам царського двору він протиставив мужів пустині. Атанасій мав одну велику мету: весь Єгипет привести до єдності чистої віри. Скрізь розходилися повчальні послання пастиря. Під Абдель-Курною, недавно знайшли печеру, що перше була гробницею, а пізніше – келією. На стіні печери прочитали одне з тих палких послань. Чернець видряпавв його там, щоб завжди мати його перед очима. Далеко за межами Єгипту сягала запоподлива турбота патріарха. Палестинські єпископи підписали відновлене в Сардиці потвердження Нікейського правила. Єпископи Кіпру й 63 єпископи Азії, Фригії й Ісаврії стали однодушно на бік великого оборонця Нікейського Собору. Атанасій радів непохитною вірою й готовністю до оборони правовірних позицій, але бистрим зором вождя охоплював усе поле бою і бачив, що найбільша небезпека тільки наближається. Доки брати-імператори були зайняті війнами, доти патріарх мав спокій. Констанцій написав навіть листа, що Атанасія вже ніколи не усунуть з престолу. Але як тільки загигув Констанс, а Констанцій став володарем Сходу й Заходу, він відразу змінив своє ставлення до Атанасія. На двох Синодах в Арлесі (353 р.) і Мілані (355 р.) він змусив західних єпископів засудити патріарха. Небагато було таких, які не злякалися кари за правду. Вони пішли на заслання: Папа Ліберій, наступник Юлія, столітній Гозій з Кордови, Ілярій з Поатьє, Євсевій з Верчелі, Діонисій з Мілана і Люціфер з Каліярі.
За цим ударом настав інший: на Сході Констанцій примусив єпископів порвати всякі зв’ язки з Атанасієм, щоб позбавити його підтримки. На самого патріарха впала імператорська немилість зимою 356 року. В лютому прибули до Олександрії імператорські нотарі, щоб хитрощами виманити його з міста. За ними прибув Сиріян, правитель провінції, з військом. Могло дійти до вибуху народного гніву. Сиріян заспокоїв людей. Народ був на сторожі і чекав. Вночі 8 лютого, коли св. Атанасій відправляв Литію в церкві св. Теони, на вулиці раптом з’явилося військо, з мечами в руках ввійшло до церкви, зачинило двері і пішло на людей. Закривавилися рани, на долівку церкви впало кілька трупів. Патріарх знав: капітан покидає корабель, що тоне, останнім. Спокійно сказав дияконові почати 136 псалом, на який люди мали відповідати: “Бо милість його вічна”. Опісля наказав, щоб усі розійшлися по своїх домах. Коли напасники підійшли з мечами до престолу, то деякі ченці й священики взяли Атанасія між себе і наче чудом вивели з-поміж імператорських вояків. Треба було багато сил, щоб спонукати непохитного патріарха залишити єпископську столицю.
Підняти догори руки й піддатися противникам Божого Сина? Атанасій мусів ще терпіти і боротися, палким словом і геройським прикладом підтримувати дух вірних. Наче Мойсей, він вирвався з рук ворогів і пішов у пустиню, щоб там стати провідником свого народу. Противники раділи і насміхалися з Атанасія, що він утік зі страху, а він, наче пустинний лев, готувався до оборони св. Церкви, яку почали аріани зсувати імператорською рукою в провалля. Спочатку він думав поговорити віч-на-віч із самим імператором та сказати йому правду про себе і св. віру. З цією думкою він почав поволі наближатися до моря. Але тоді дійшла до нього сумна новина про насильне зірвання Заходу з ним і Нікейським Собором. А з Олександрії – інша жахлива вістка: на Великдень, коли вірні молилися на майдані, поблизу цвинтаря, вояки порубали Богові посвяченних дівиць і кинули ще живі тіла собакам. Людям відбирали їхні церкви. А потім дійшла вістка про страшну Божу зневагу, яку вчинив один безсоромник у церкві. Сівши на єпископському престолі, він співав сороміцьких пісень; опісля розтрощив вівтар і престол та спалив їх перед ворітьми церкви, де погани раділи з глумом: “Констанцій – поганин, аріани з нами!”
Згодом довідався борець, що в Єгипті скрізь проганяють єпископів, а їхнє місце займають аріани й погани. Сказали йому й про те, що в його любій Олександрії Григорій, ласий на зиск, промощував собі дорогу жорстокістю й кров’ю. Всі ті страшні вісті доходили одна за одною до безборонного втікача. Але хоч вони і роздирали його серце, та не зламали його дух. Він не міг потішати і кріпити своє стадо й християнський світ живим словом, але міг писати. І Атанасій писав. Його листи стали його зброєю. Вірні не чекали від нього образних висловлювань. Їм треба було правди і головних основ, спонукань до боротьби та глибокої любові до Божого Сина і його Церкви. Саме це було в писаннях Атанасія. Люди починали горіти, коли брали їх до рук.
Щоб підтримати братів, він написав “Послання до єпископів Єгипту й Лібії”, в якому силою св. Павла відтягував їх від аріан: “Ніщо не розлучить нас з любов’ю Христа, хоч би фальшиві вчителі погрожували нам смертю! Брати, нам тепер дуже треба побожності! Ті, що є в цій околиці, стоятимуть аж до смерті, коли довідаються про вашу постійність”.
А 357 року почала мандрувати по монастирях пустині нова книга вождя-скитальця. Вона була для тих, що жили чернечим життям зміцненням у вірі й освяченням в Христі. Один монах приніс в келію, як дбайливо збережений скарб, заховану в рясі книгу, на якій було застереження: “Відішліть мені книжку назад, не давайте нікому! Читайте, читайте її багато разів, але не переписуйте її. Вона не для майбутнього!” Це була “Історія аріан для ченців”. Самітні мешканці пустині повинні були знати, хто є ті люди, що прогнали їхнього пастиря. Блискавкою проходить жар крізь рядки. Це не холодний хід думок, а полум’я в серці, що заохочує та підтримує людей до опору аж до крові, аж до смерті. Той, хто стоїть за аріанами, – це імператор Констанцій, що наважується називати себе християнином, а насправді є справжнім антихристом.
Згодом пустиня прочитала головний твір Атанасія: “Три головні арґументи проти аріан”, де автор пояснює глибоке Нікейське правило в ясному викладі віри Святого Письма й Святих Отців. Його писання були єдиним засобом відстоювання Господньої правди.
Тим часом на св. Церкву падали удар за ударом. Використовували всякі засоби, щоб піймати Атанасія. Імператор обіцяв за його голову велику нагороду і наказав переслідувати його аж до Ефіопії.
Аріани все взяли в свої руки. Правда, між ними не було єдності й згоди, бо з того часу, як відреклися єдиноправдивого Нікейського правила, хиталися від однієї до іншої крайності. Але імператор тримав їх укупі. Самому ж Констанцієві здавалося, що він уже дійшов до своєї мети, коли примусив увесь єпископат Сходу й Заходу прийняти аріанське правило віри. Впали останні стовпи правовірності. Навіть старенького єпископа Гозія хитрощами та довгими муками довели до того, що він відрікся тих провідних слів, якими колись у Нікеї допоміг здобути перемогу.
Церква опинилася над глибоким проваллям. Тоді в пустині (359 р.) залунав голос перестороги вартових правди в “Посланні про синоди, що відбулися в Ріміні і Селевкії”.
Та незабаром прийшла Божа година. Несподівано помер (361 р.) імператор Констанцій – головна опора аріан. Від рук поган загинув під час одного з народних повстань протоєпископ Григорій. Наступний імператор Юліан Відступник хотів перемогти християнство “лагіднішими” засобами. В надії, що хрйстияни самі винищуватимуть себе релігійними суперечками, він відкликав з заслання єпископів. Вернувся до Олександрії й Атанасій, пробувши в пустині шість літ. Правовірні прийняли його з великою радістю, заповнивши всі церкви в місті; аріани мусили збиратися по домах. 3 приходом Атанасія вірні забули колишні терпіння й кров, якими заплатили за свою вірність Христовій вірі. Вони знову мали свого любого батька, за яким, наче за злочинцем, ганялися вороги по пустині. Олександрійці залишилися йому вірні. 3 усіх церков Сходу вони майже єдині встояли у вірі Нікейського Собору, бо в дні перемир’я Атанасій кріпив їх. Сам поневірявся по пустині, але завжди підтрцмував їх, коли зростала небезпека, коли лилася кров.
3 вірної Олександрії мала тепер початися спасенна релігійна обнова для світу. У 362 році засідав у мурах Олександрії надзвичайний Синод визнавців. Тоді бачили люди на вулицях старих, твердих, як криця, єпископів-героїв, що все перетерпіли за віру. Вийшли вони з темряви заслання, щоб згуртуватися біля свого вождя і знову поставити на ноги достойну, святу віру минулого. Тепер вони приймали всіх тих, що з каяттям наверталися до віри в Божество Христа. 3 особливим розумінням вони дивилися на Сирію, Тракію й Малу Азію, де аріанізм пустив глибоке коріння. Там задовольнялися меншою кількістю навернених, погоджуючись з думкою Атанасія, що не треба безпосередньо зобов’язувати їх до нікейського віросповідання. Обережними були єпископи в своїх висловах і про єресь аполінаристів, що тоді починала ширитися. Атанасій не відступив. Але в тому мужеві, що 17 літ вів завзятий бій, билося щире батьківське серце. Боротьба мала свій час, тепер усі тужили за миром. Крім Антіохії, всі прийняли правила Синоду єпископів-визнавців. Відновна праця Атанасія, його поради, провід і підтримка відчувалися й поза Єгиптом. Старий вождь, встоявши в усіх боях, ішов назустріч перемозі.
Але віднова християнства нівечила плани імператора Юліана, що відступив від Христа і намагався відродити поганство. Коли не допомогли хитрощі, Юліан вдався до насилля. Насамперед вирішив усунути Атанасія. На нього і впав перший удар імператора-відступника. В жовтні 362 року зачитали на вулицях Олександрії наказ: імператор Юліан проганяє на заслання єпископа Атанасія. Ще того самого дня патріарх покинув місто. Прощаючись, він сказав заплаканим християнам: “Будьте спокійні, це тільки невеличка хмарка, що незабаром перейде”. Опісля він доручив свою Церкву опіці приятелів, а сам сів на корабель і поплив рікою Ніл у Тебаїдську пустиню. Коли причалив до берега, довідався, що за ним пливе рікою імператорська погоня. Всі радили йому тікати в пустиню, та він вернувся на корабель і звелів плисти назустріч погоні. Це врятувало Атанасія. Коли обидва кораблі порівнялися, імператорські посланці, без найменшої підозри, що на цьому кораблі може бути переслідуваний, тільки спитали моряків:
– Чи не бачили ви де Атанасія?
– Мусить бути недалеко, бо недавно тут плив, – почули відповідь з корабля. – Їдьте скоро, якщо хочете його наздогнати.
Так врятувався Атанасій. Імператорські посланці поплили далі в погоню за патріархом, а він подався в пустиню очікувати спокійного часу.
На Церкву знову впало криваве переслідування й заслання оборонців св. віри. В пустині Атанасій мусив тікати з монастиря до монастиря. Однак ця буря тривала недовго, бо по кількох місяцях Юліан Відступник загинув у бою від перської стріли, а Йовіан, його наступник на імператорському престолі (363 р.), повернув Атанасію патріарший престол. Водночас він просив прислати йому докладний виклад Христової віри. Патріарх скликав єпископів на Синод, склав з ними послання до імператора і разом з Нікейським Символом віри вислав йому, просячи його стати в обороні св. правди. В листі до імператора Атанасій водночас виклав основну науку про Святого Духа.
Одержавши послання, імператор запросив св. патріарха до себе. Атанасій відвідав імператора в Антіохії, де його дуже добре прийняли. Аріани пробували змінити думку імператора щодо патріарха, але він не послухав їх.
Атанасій витримав на полі бою, а з ним і завдяки йому віра Нікейських Отців. Навіть єпископ Антіохії і його прихильники були готові прийняти Нікейське визнання віри, відкинувши все те, що прийняли після Собору в Нікеї.
Аріанізм був переможений й вирваний з корінням, хоч по скорій смерті Йовіана імператор Валенс переслідував правовірних. На його наказ Атанасій мусив уже п’ятий раз іти на заслання, яке тривало чотири місяці. Весь той час патріарх провів на одній віллі у передмісті Олександрії або, як пишуть інші, у гробниці свого батька. Та незабаром імператор відкликав Атанасія з заслання, мабуть, зі страху перед повстанням єгиптян, які були щиро прив’ язані до свого переслідуваного патріарха.
Наборовшись доволі, Атанасій міг тепер сім останніх літ провести в невтомній праці. Олександрія стала столицею християнського Сходу, а старенький патріарх, борець-переможець, його славним осередком. 3 усіх сторін люди йшли до нього. На цих старечих плечах спочивала вся Церква. В писаннях останніх років уже не вчувалося бойового поклику вождя. Його життя плило мирно й затишно, хоч ще висіли чорні хмари на західному небі. Він був вірним Божим слугою, а на єпископському престолі – ще й безбоязним борцем за славу єдинородного Сина й Христову віру. Він боровся і переміг, а незаплямований прапор, який передали йому колись св. Отці Нікейського Собору, вручив молодшим борцям в Каппадокії й Сирії. Найбільший муж свого часу й один з найславетніших церковних провідників усіх часів, св. Атанасій, патріарх Олександрії, зробив для Христової Церкви все що міг, бо він боронив св. віру проти численних противників і вийшов з неї переможцем. У тій боротьбі не віддав ні однієї йоти з вікових прав Церкви й віри св. мучеників, щоб собі самому купити за них волю й безпеку.
Кардинал Нюмен говорив про св. Атанасія як про “головного після апостолів, через якого священні правди християнства були передані й збережені для світу”.
Св. Атанасій Великий відійшов у вічність 2 травня 373 року. Його св. мощі перевезли згодом з Олександрії до Царгорода, а опісля до Венеції.