Найкращим учнем і найвірнішим духовним сином та помічником св. Павла в його апостольській праці був св. Тимотей. Походив він з міста Лістри в Малій Азії. Його батько був поганином, мати – юдейкою, що разом з бабунею Лоїдою прийняли згодом Христову віру. Батько Тимотея скоро помер, вихованням малого хлопчини дбайливо зайнялися мати й бабуня. Про цих двох праведних жінок пише св. Павло: “Дякую Богові, якому я служу, як і мої предки, чистим сумлінням і згадую тебе безперестанно, вночі й удень у моїх молитвах; згадуючи твої сльози, бажаю побачитися з тобою, щоб сповнитися радощами. Пригадую собі ту щиру віру, що у тобі, яка перш була вселилась у твою бабуню Лоїду та у твою матір Евніку, а я певен, що й у тебе” (П Тм 1:3-5).
Завдяки дбайливості цих побожних жінок Тимотей уже замолоду добре знав Святе Письмо.
Св. Павло був двічі в Лістрі. Першого разу (46 р.) він там чудесно оздоровив кривого від народження чоловіка. (Ді 14:8-10). Можливо, рідня Тимотея вже тоді познайомилася з Павлом. Прийшовши туди вдруге (52 р.), Павло застав Тимотея дорослим юнаком, який “мав добру славу між братами Лістри й Іконії”. (Ді 16:2). Св. Павло саме тоді вертався з Собору в Єрусалимі, де він переконав юдеїв-християн не примушувати навернених з поганства зберігати старозавітні приписи про обрізання й заборонені страви.
Повний апостольської ревності, св. Павло бажав проповідувати Христову віру все новим країнам і людям. А оскільки в той час від нього пішов його помічник Варнава, і він залишився тільки з одним Силою, то св. Павло почав шукати нового юнака, який був би охочим і досить сильним податися з ним у далекі й трудні місійні подорожі. Зустрівшись зі св. Тимотеєм, св. апостол переконався, що хлопець, завдяки його доброму здоров’ю, побожності й надзвичайному знанню Святого Письма, був би вимріяним для нього помічником.
Тимотей погодився піти зі св. Павлом і, з огляду на упередження іудеїв, піддався обрядові обрізання, щоб, як один з них, мати до них легкий доступ, Тимотей уже в той час мав живу християнську віру й мужність характеру, коли охоче покинув свою родину й безжурне юнацьке життя та пішов зі св. Павлом, хоч добре знав, що за проповідування Христової віри св. Павло в самій Лістрі мало не загинув від каменування.
Тимотей впродовж кільканадцяти років постійно супроводжував великого апостола народів. Разом з ним пройшов Малу Азію, Македонію й Грецію, був очевидцем як надзвичайних успіхів, так і великих розчарувань, невдач; звільняв свого св. учителя від турбот про щоденний прожиток, щоб св. Павло міг повністю віддатися праці над спасінням душ, доглядав иого в недузі и потішав у годину смутку.
Час спільного перебування й праці зі св. Павлом був для молодого Тимотея справжньою школою великих чеснот, як це засвідчив сам св. апостол: “Ти слідував моїй науці, моїй поведінці, моїй настанові, вірі, довготерпеливості, любові, постійності у переслідуваннях, у стражданнях… ” (П Тм 3:10-11). Усі чесноти св. Павла відбилися в Тимотеєві, наче в дзеркалі: як справжній апостол, убогий, без власної хати, ходив з міста до міста, щоб спасати Христом відкуплені душі. Охоче зносив голод, пости, бичування, наклепи, в’язницю, щоб тільки прославити Христове ім’я та закріпити його Царство. Тимотей ніколи не виставляв наперед себе чи своєї праці, одне маючи на думці, щоб апостолові народів усувати з дороги всякі перешкоди; він аж до смерті св. Павла був завжди готовим до всяких послуг його дияконом, товаришем подорожі, учнем. Такий чоловік вартий був любові. І св. Павло любив його. У своєму Посланні до Филип’ян він писав: “Надіюсь у Господі Ісусі послати до вас незабаром Тимотея, щоб і мені на серці стало легше, коли довідаюся про вас. Нікого-бо не маю рівного йому душею, що так щиро дбав би про вас, бо всі шукають чогось власного, а не Христа Ісуса. Ви знаєте його випробувану чесність: він, як син батькові, служив зо мною справі Євангелії ” (Флп 2:19-22). А до Корінтян він писав: “Отож благаю вас: Будьте моїми послідовниками. Власне, тому я і послав вам Тимотея, мою улюблену і вірну в Господі дитину, він нагадає вам мої в Христі дороги… ” (І Кр 4:6-17). Згодом було вже трудно св. апостолові обійтись без того молодого грека, який був завжди веселий і готовий до послуху. Коли справа спасіння душ вимагала, то св. Павло посилав Тимотея, який краще від інших знав справи і потреби нових християнських громад, до Тесалоніки в Македонії чи Корінта в Греції залагодити справи в занепалій у вірі або роз’єднаній церковній громаді. Таке велике довір’я глибокого знавця людей св. Павла до Тимотея є найкращою похвалою для нього.
Відчувши, що вже наближається кінець його земної мандрівки, св. Павло висвятив св. Тимотея на єпископа міста Ефеса в Малій Азії. Коли св. Тимотей був там, а св. Павло – в Римі, написав апостол до свого любого учня два листи-послання, щоб була в них одна думка й одна воля щодо закріплення й поширення на землі Божого Царства. Поряд з апостольськими заохотами до вірності званню, порад щодо церковної богослужби й пересторог щодо фальшивого вчення, вчуваються там слова ніжної любові батька до сина, щире піклування про Тимотеєве знемощіле від праці й постів тіло, порадив йому вживати замість води трохи вина для скріплення ослабленого шлунка. У другому листі є ще й сердечне прохання св. Павла, щоб Тимотей прибув щонайскоріше до Рима і був при ньому в час його ув’язнення, коли з його помічників не було вже з ним нікого, крім одного Луки. Той лист – це духовний заповіт великого апостола. Згадуючи Тимотея в своїх молитвах вдень і вночі та бажаючи бачити його (П Тм 1:3-4), старається закріпити свого учня у вірності єпископським обов’язкам своїм апостольським наказом: “Я заклинаю тебе перед Богом і Христом Ісусом, який має судити живих і мертвих, на його появу та його Царство: проповідуй слово, наполягай вчасно і невчасно, картай, погрожуй, напоумлюй із усією терпеливістю й наукою”. Ти ж будь . тверезим у всьому, знось напасті, виконуй працю євангеліста, виконуй твою службу. Бо я вже готовий на ливну жертву, і час мого відходу настав … Постарайся прийти ще до зими (П Тм 4:1-2, 5-6, 21). Вірний учень, певне, старався сповнити бажання свого великого вчителя, та передчасна мученицька смерть св. Павла не дозволила вже Тимотеєві побачити великого апостола.
На цьомw кінчаються відомості про св. Тимотея. Тільки легенда оповідає нам, що св. Тимотей ще довгі роки управляв вірними в Ефесі при св. апостолові Іванові, мав духовний нагляд над усіма церквами Азії й 97 року загинув мученицькою смертю від рук поган, прилюдно виступивши проти ідолопоклонників ефеської Дияни, коли вони 22 січня готували на її честь поганський похід. Ідолопоклонники вбили св. Тимотея палицями й камінням. Згодом віднайшли його св. мощі і 356 року надзвичайно урочисто перенесли їх до Царгорода та поклали в церкві св. Апостолів. Св. Іван Золотоустий і св. Єронім подають як загальновідому річ, що при мощах Святого діялися різні чуда.

Атанасій Перський.
Коли 614 року перський король Хозрой ІІ зруйнував місто Єрусалим і вивіз до Персії св. хрест, на якому був розп’ятий Ісус Христос, правдивою вірою зацікавився перський вояк Магундат. Був він сином відомого тоді в Персії чародія Бая, а також сам був добре обізнаний з перською магією.
Пізнання християнських правд віри справило таке сильне враження на Магундата, що після повернення з війни проти грецького імператора Іраклія він покинув військову службу й поселився у місті Гієраполі в одного перського християнина золотника. Новий господар брав Магундата з собою до церкви на богослужіння, де він зацікавився образами, що відтворювали різні події з життя св. мучеників. Подивляючи їхню мужність, він став ще докладніше розпитувати про Христову віру, що за неї св. мученики віддали своє життя, і забажав стати християнином. 3 тим бажанням він покинув Гієраполь, що був під перською владою, і вибрався до Єрусалима, де в церкві Христового Воскресіння прийняв св. Хрищення з рук Модеста, намісника патріарха Захарії, якого Хозрой заслав у неволю. Під час св. Хрищення він одержав грецьке ім’я Анастасій (воскреслий), що нагадувало йому його воскресіння з духовної смерті до нового життя. До св. Хрищення Анастасій готувався надзвичайно побожно, 8 днів у білій одежі ревно молився та слухав науку про св. віру. Після цих щасливих для Анастасія днів він вирішив вступити до монастиря, недалеко від Єрусалима, щоб ліпше виповнити свої обітниці. Ігумен Юстин Порадив йому спочатку вивчити грецьку мову й Псалтир, а опісля постриг його в ченці й зодягнув у монашу рясу (621 р.).
У монастирі Анастасій багато терпів через прикрі спокуси, спричинені давніми магічними практиками й забобонами, яким колись він навчився від батька.
Давнє вояцьке життя й багатство заманювали його назад у світ. У хвилини неспокою він рятувався тим, що все щиро розказував своїм духовним провідникам, гаряче молився й сумлінно сповняв усі монаші обов’язки. Вивчав життя Святих, а головно св. мучеників; тоді він плакав над їхніми терпіннями, бажав наслідувати їхню ревність у вірі й сердечно благав Господа, щоб і йому дав таку ласку – терпіти за св. віру і вмерти мучеником.
Після семи років життя в монастирі Анастасій одержав дозвіл відвідати деякі св. місця; згодом прибув він до Кесарії Палестинської, що була під владою персів. При міських воротах його впізнали: перські вояки й сказали по-перськи: “Це відступник!” Св. Анастасій відповів: “Що ви говорите? Я не відступник, а слуга мого Господа, Ісуса Христа!” Тоді вояки затримали його і повідомили про все свого коменданта, який наказав кинути його тимчасово до в’язниці. Там св. Анастасій три дні не приймав від поган ніякої їжі, бажаючи вмерти за Христову віру. Коли до Кесарії прибув перський князь Марзабан, Анастасія привели до нього. Довідавшись про минуле Анастасія, князь спробував переконати Святого вернутися до віри своїх батьків, обіцяючи йому багатство й славу. Св. Анастасій поглянув на небо й сказав: – Ніколи того не буде, щоб я зрікся Тебе, Христе-Царю!
Тоді князь запитав: – Чи ти не боїшся короля, який, довідавшись про тебе, накаже тебе розп’яти?
Святий відповів:
– Чому ж я мав би лякатися людини, так само смертної, як ти? Якщо він навіть уб’є моє тіло, то душі не зможе вбити.
Побачивши, що св. Анастасій твердо тримається Христової віри, Марзабан наказав скувати йому шию й ноги і закованому в залізні кайдани носити разом з іншими в’язнями каміння на будову муру. А сам написав листа до короля з запитом про Анастасія.
Святому було надзвичайно важко. Деякі його давні знайомі й сусіди, бачачи його таким пониженим, насміхалися й били його, накладаючи на його плечі найтяжче каміння. Та св. Анастасій зносив усе те радісно з любові до Христа. Згодом наказав Марзабан знову привести св. Анастасія до себе і спитав: – Чому вперто тримаєшся християнства? Вернися до своєї попередньої віри, бо як ні, то донесу на тебе королеві Хозроєві.
Святий відповів: – Пиши про мене все, що хочеш. Я – християнин!
Тоді наказав князь кинути Святого на землю й доти бити його батогами, аж доки відречеться Христа. Коли слуги хотіли його тримати, він просив їх не робити того, обіцяючи охоче чинити все, що вони скажуть. “Я хочу добровільно терпіти за свого Христа, як кожний у час спеки жде студеної води”. По цих словах перехрестився й віддав своє тіло на рани, попросивши дозволу зняти рясу, щоб не чин, а тіло терпіло безчестя. І хоч довгий час били його по голому тілі, проте св. Анастасій навіть не ворухнувся, не зойкнув, а тільки до Бога, що за Нього терпів, підносив свої очі й душу.
Марзабан знову запропонував Анастасію принести жертву на честь вогню, сонця й місяця, що їх перси вважали за богів, та Святий відповів, що він ніколи не признає за божество творіння, які Бог сотворив для наших потреб. Після того його відвели до в’язниці.
Тим часом вістка про страждання св. Анастасія за Христову віру дійшла до його монастиря. Усі отці й браття раділи за свого брата Анастасія; ігумен доручив монахам молитися за нього, а до Анастасія послав потайки двох ченців занести йому листа з сердечними словами заохоти видержати все аж до кінця.
Св. Анастасій сидів скованим у в’язниці разом з одним слугою князя, що відбував кару за якусь провину. Святий мав звичай кожної ночі вставати опівночі на молитву. Щоб не будити свого товариша по недолі, втомленого цілоденним носінням тяжкого каміння, він тепер не вставав до молитви, тільки голову трохи підносив і так прославляв Бога. Ця молитва настільки була мила Богу, що однієї ночі, як це засвідчив один юдей, що був тоді також у в’язниці, ясне світло освітило в’язницю, мужі в ясних одежах оточили св. Анастасія, а один з них золотою кадильницею обкаджував св. мученика.
Коли Марзабан одержав відповідь від короля Хозроя, закликав до себе св. Анастасія і сказав:
– Король наказує тобі лише словом відректися Христа, а тоді тебе випустять, і підеш, куди схочеш: чи до християн, чи до монахів, чи у свою батьківщину.
Св. Анастасій відповів:
– Не дай, Боже, щоб я відрікся Христа – чи думкою, чи словом.
Тоді князь почав говорити до нього пошепки:
– Ти, певне, маєш тут багатьох своїх знайомих і не хочеш перед ними явно відректися Христа. Та якщо хочеш, то можеш переді мною самим і двома свідками відректися від своєї віри, сказавши тільки: відрікаюся Христа, і я відразу випущу тебе.
Святий відповів:
– Ні перед тобою, ні перед іншими не відречуся від свого Господа ні явно, ні потайки, ні в сні не дам себе примусити до того
Побачивши стійкість Святого, сказав князь:
– Згідно з даним мені наказом, відішлю тебе в кайданах до короля.
А св. мученик на те:
– І без кайданів я сам піду до вашого короля, бо добровільно хочу терпіти за свого любого Владику Христа.
За старанням королівського урядника, християнина, св. Анастасію дозволили піти 14 вересня, в день свята Воздвиження Чесного Хреста, до церкви на богослужіння. Присутність св. Анастасія, його спасенні напоумлення додали християнам відваги, скріпили байдужих у вірі, а всіх зворушили до сліз.
У призначений день св. мученик разом з двома іншими в’язнями й сильною сторожею виїхали з Кесарії. З Анастасієм пішов також один брат, щоб по можливості в дорозі прислужитися йому. Той монах описав згодом історію мучеництва св. Анастасія.
Сльозами радості прощалися зі св. Анастасієм кесарійські християни: в інших місцевостях зустрічали його віруючі з такою пошаною, що Святий аж лякався, щоб людська слава не відібрала йому безсмертної. З Гієраполя та з-над річки Тиґр написав він листа до свого ігумена й просив у всіх братів св. молитов.
Прибувши до Варсалое в Ассирії, недалеко від річки Євфрат, де тоді перебував король Хозрой, вкинули в’язнів до тюрми чекаючи королівського розпорядження. Від Хозроя прийшов один старшина, що пробував багатством схилити св. Анастасія до відступництва від Христової віри. Та Святий відповів:
– Моя вбога ряса засвідчує, що світові розкоші – не для мене. Почесті й багатства смертного короля не спокушають мене.
Наступного дня старшина вернувся до в’язниці, залякуючи Святого різними погрозами. Та св. Анастасій відповів спокійно:
– Мій пане суддя, не турбуйтеся мною. За ласкою Христовою, я не змінюся, тому робіть свою роботу без зайвого шуму.
Після того старшина наказав його немилосердно бити палицями. Ще й лаяли св. мученика та погрожували, що робитимуть це щодня, доки буде жити, за те, що він погордив ласкою короля.
Така мука Святого тривала три дні. Потім наказав мучитель покласти його навзнак, а два чоловіки важкою колодою притискали йому ноги, роздавлюючи тіло до кісток. Св. Анастасій терпів і мовчав. Його спокій здивував старшину, і він пішов знову до короля питати, що далі робити з безбоязним християнином.
Управитель в’язниці, сам християнин, дозволив місцевим християнам відвідувати його у в’язниці. Вони цілували його ноги й окови та ховали на пам’ятку різні речі, яких св. мученик торкався. Анастасій обурювався й боронився від такої почесті, та ніяк не міг позбутися людей, що з любові горнулися до нього.
Вернувшись, старшина наказав знову бити Святого, та він зносив ті побої так, наче був камінною статуєю, а не тілом і кров’ю. Опісля наказав мучитель прив’язати йому до ніг важкий тягар і підвішати за одну руку; так мучився Святий дві години серед погроз, на які, однак, він не звертав найменшої уваги. Побіг старшина знову до короля на раду, а той наказав усіх християн стратити. Старшина відразу вернувся і наказав над берегом річки задушити двох товаришів подорожі св. Анастасія й 66 інших християн. А Святого знову намовляв вернутися до перської віри, за що призначать його високим судовим урядником. Св. Анастасій наче не чув тих слів, тільки, звівши очі до шфа, дякував Богу за кінець життя, очікуючи повільної смерті. Та побачивши, що Господь дає йому легшу смерть, він з радістю прийняв її. Його задушили, а потім відрубали голову. Сталося це 22 січня 628 року. Тіло Святого кинули на розтерзання собакам, та вони його навіть не торкнулися; здавалося навіть, що вони, навпаки, стерегли їх.
Коли настала ніч, той монах, що прийшов з Кесарії зі св. Анастасієм, підкупив сторожу, забрав тіло св. мученика; заніс до монастиря св. Сергія і там поховав. У тому монастирі брат залишився аж до смерті короля Хозроя, якого незабаром убили. Тоді забрав з собою Анастасієву полотняну туніку без рукавів і вернувся до монастиря, розповівши усім, як св. Анастасій прославив Бога мученицькою смертю. Мощі Святого перенесли згодом до Царгорода, а потім – до Рима.
VII Вселенський Собор, що видав рішення проти іконоборців (787р.), схвалив вшанування образів, зроблених на основі чудотворної ікони св. Анастасія, яку переховували тоді в Римі у церкві св. Вікентія й Анастасія й вшановували разом з його головою.