СВЯТИЙ ЙОАН БОГОСЛОВ
Коли св. Йоан Христитель над Йорданом своїми проповідями та хрищенням покаяння готував ізраїльський народ до приходу Спасителя, деякі побожні ізраїльтяни стали його учнями. Одного дня св. Предтеча стояв зі своїми двома учнями над Йорданом. “Побачивши Ісуса,” сказав св. Христитель: “Ось Божий Агнець”. Почули двоє учнів, як він оте сказав, і пішли за Ісусом. А Ісус, обернувшись та побачивши їх, що йдуть за ним, сказав їм: “Чого шукаєте?” А вони сказали: “Равві, що в перекладі означає: Учителю, – де перебуваєш?” Відрік він їм: “Ходіть і подивіться”. Пішли і побачили, де перебуває, і того дня залишилися в нього (Йо 1:36-39).
Одним з тих щасливих учнів св. Предтечі був св. Йоан Богослов, син рибалки Заведея і Саломії, доньки Клеопи, який був братом св. Йосифа. Зустріч з Ісусом так вразила його, що він уже того першого дня був готовий стати його учнем. Так незабаром і сталося. Одного дня Ісус побачив “Якова, сина Заведея, та Йоана, його брата, що в човні з батьком Заведеєм лагодили свої сіті, і покликав їх. Вони зараз же, кинувши човна і свого батька, пішли за ним” (Мт 4:21-22). З того часу Йоан постійно перебуватиме з Ісусом Христом як його учень а опісля – як один з 12 апостолів.
Христос назвав Йоана і його брата Якова “Воанергес”, тобто “Сини грому”. Це, мабуть, тому, що вони обидва в своїй, тоді ще непоміркованій ревності, хотіли, щоб спав вогонь з неба і спалив тих самарян, що не хотіли прийняти Христа переночувати. Ісус тоді картав їх за це, бо така помста була противна духові Спасителя.
Іншим разом Йоан з братом Яковом просили собі перших місць в Христовому царстві. Св євангеліст Марко оповідає, що одного дня несподівано приступили до Ісуса Йоан і Яків, сини Заведеєві, кажучи: “Учителю, хочемо, щоб ти нам зробив те, чого попросимо”. Він же їм відповів: “Що хочете, щоб я зробив вам?” Вони ж сказали йому: “Зволь нам, щоб ми сиділи: один праворуч, другий ліворуч від тебе у твоїй славі”. Але Ісус сказав їм: “Не знаєте, чого просите. Чи можете пити чашу, яку я п’ю, і христитися хрищенням, яким я хрищуся?” А вони відповіли йому: “Можемо”. Ісус сказав їм: “Чашу, яку я п’ю, питимете, і хрищенням, яким я хрищуся, будете христитися. Сидіти ж праворуч від мене чи ліворуч, не моя річ вам дати, а кому приготовано”. Почули про це десятеро, тож обурилися на Якова та Йоана. Тоді Ісус покликав їх і сказав їм: “Ви знаєте, що ті, яких вважають князями народів, панують над ними, а їхні вельможі утискають їх. Не так воно хай буде між вами; але хто схоче стати великим, хай буде вам слугою; і хто з-поміж вас хоче бути перши’м, хай буде рабом усіх. Бо й Син Чоловічий прийшов не на те, щоб йому служити, лише щоб служити і віддати своє життя як викуп за багатьох” (Мр 10:35-45).
Такі помилки робив апостол Йоан спочатку, доки ще повністю не пройнявся Христовим духом; згодом він став живим прикладом і найкращим учителем досконалої любові до Бога й ближніх.
Між апостолами Йоан мав особливе місце: він був наймолодшим і найулюбленішим учнем Христа. У всіх своїх надзвичайних справах Ісус кликав з собою Йоана, Петра і Якова. Під час воскресіння дочки Яіра чи преображення на горі Йоан був біля свого дорогого Спасителя. Він готував Тайну Вечерю, а під час неї, схилившись Ісусові на груди, питав Господа, хто зрадив Його. Він був біля Ісуса тоді, коли Божий Син обливався в Оливному саду кривавим потом, а також на суді в домі Каяфи. Коли Ісус Христос умирав на хресті, Йоан, єдиний з апостолів, стояв поруч з Божою Матір’ю на Голгофті і одержав від Спасителя почесне завдання опікуватися нею: “Ісус же, побачивши матір і учня, якого любив, сказав своїй матері: “Жінко, це твій син”. Потім сказав учневі: “Це твоя мати”. І від тієї хвилини учень взяв її до себе” (Йо 19:26-27). 3 того часу всі ми є дітьми Пресвятої Богородиці, а апостол Йоан між нами перший, для кого Марія стала наче рідною матір’ю; він аж до її смерті любив і поважав її, захоплено писав про неї в своєму Євангелії та особисто послуговував їй у щоденному житті.
По Христовому воскресінні він перший з апостолів прибіг до Христового гробу. Коли Марія Магдалина сповістила апостолів, що в гробі нема Христового тіла, Йоан з Петром пішли до гробниці. “Бігли вони обидва разом; але той інший учень (Йоан) біг швидше від Петра і прибув до гробниці першим. І нахилившись, бачить – лежить полотнище, однак не ввійшов. Приходить тоді слідом за ним Симон Петро, ввійшов до гробниці. Тоді ввійшов і той інший учень, який першим прийшов до гробниці, – побачив і увірував … ” (Йо 20:4-8).
Через кілька днів після воскресіння Христос явився своїм апостолам. “Коли вже настав ранок, стояв Ісус над берегом; та не знали учні, що то – Ісус. І сказав їм Ісус: “Діти, чи маєте що з’їсти?” Відповіли йому: “Ні” … І сказав той учень, що його любив Ісус, Петрові: “Це Господь” (Йо 21: 4-5, 7). Йоан першим з апостолів впізнав свого найдорожчого Спасителя.
Після обіду Ісус Христос розмовляв зі св. Петром і передав йому главенство в своїй Церкві на землі: “Паси мої ягнята, паси мої вівці”. “Обернувшись, бачить Петро, що за ним іде учень, що його любив Ісус (Йоана) … Тож, побачивши його, Петро сказав Ісусові: “Господи, а цей що?” Сказав йому Ісус: “Якщо я хочу, щоб залишився він, аж поки я прийду, то яке тобі до того діло? Ти йди за мною!”. Отож розповсюдилась чутка серед братів, мовляв, не вмре отой учень. Та не сказав йому Ісус, що не вмре, лише так: “Якщо я хочу, щоб залишився він, аж поки я прийду, то яке тобі до того діло?” Це той учень, який оте свідчить і який оте написав … ” (Йо 21:20-24).
У Діяннях Апостолів згадано, що по вознесінні Ісуса Христа св. Йоан з Петром оздоровили кривого чоловіка, призвавши Христове ім’я (Ді 3). Тоді за проповідування Христової віри юдейська старшина ув’язнила їх і заборонила їм говорити про Спасите:ля. Але обидва апостоли сміливо відповіли: “Чи справедливо перед Богом вас більше слухати, ніж Бога, – розсудіть. Не можемо ми не говорити про те, що самі бачили й нули.” (Ді 4:19-20).
Після мученицької смерті св. Степана апостоли послали св. Йоана й Петра в Самарію підтримати в Христовій вірі тих самарян, яких св. диякон Пилип навернув до Христа. Вони “прийшли й помолилися за них, щоб вони прийняли Духа Святоrо, бо він ще ні на кого з них не зійшов, а тільки охрищені були в ім’я Господа Ісуса. Тоді поклали на них руки, і вони прийняли Святого Духа” (Ді 8:15-17). Згодом, приблизно у 51 році, апостол Йоан був на Синоді апостолів у Єрусалимі, зустрівся з апостолом Павлом і разом з Петром та Яковом схвалив його працю між поганами.
Крім тих вісток, які про апостола Йоана подає Святе Письмо, до нас дійшли про нього і усні передання, з яких ми довідуємося, що незабаром після апостольського Синоду Йоан залишив Палестину і провів останні роки свого життя в Малій Азії, у місті Ефесі, де працював зі св. Тимотеєм. У той час померла Божа Мати, і він був при її смерті в Єрусалимі, а, може, в Ефесі. За імператора Дометіана (95 р.) його ув’язнили і привели до Рима; там хотіли замучити його в котлі з гарячою олією, але Бог чудесним способом зберіг його від смерті. Після цього імператор прогнав його на заслання (острів Патмос на Егейському морі), де він мав Божі об’явлення, які описав в Апокаліпсисі. Після смерті Дометіана Йоан вернувся до Ефеса, де на прохання довколишніх єпископів управляв Ефеською Церквою замість замученого св. Тимотея. Мав він тоді вже дев’ ятдесят літ, але ще виїжджав з Ефеса до інших місцевостей для проповідування Христової віри.
Вернувшись з заслання, апостол Йоан написав св. Євангеліє для того, щоб ми, як він сам зазначив, “вірили, що Ісус є Христос, Божий Син, та щоб, віруючи в Нього, ми могли мати вічне життя”. Св. Євангеліє написане Йоаном дуже урочисто й цілком відмінно від інших св. Євангелій. Особливою ознакою-символом цього св. євангеліста став орел. Св. Йоан написав ще три короткі Послання, які, як і його св. Євангеліє, навіяні духом св. любові.
Перед приходом апостола Йоана до Ефеса, там постали єресі ебіонітів і гностиків, що не вірили в Божество Ісуса Христа, вважаючи Його звичайною людиною. Св. Епіфаній був тієї думки, що св. Йоан прибув до Ефеса, щоб виступити проти тих шкідливих св. вірі й спасінню душ єресей. Полікарп, Йоанів учень, оповідав: коли одного разу св. Йоан прийшов до купальні і почув, що там уже є провідник єретиків-гностиків Керинт, то відразу пішов звідти, кажучи до своїх учнів, які були з ним: “Мої братти, тікаймо звідси, щоб купальня, в якій є Керинт, ворог правди, не впала нам на голови”. Так не любив св. апостол фальшивої науки! Св. Климент Олександрійський пише, що в одному місті побачив якось св. Йоан між вірними пристойного юнака і так сподобав собі його, що сказав до нововисвяченого єпископа: “Перед Ісусом Христом і цією громадою я передаю тобі цього юнака в опіку”. Єпископ узяв юнака до свого дому, утримував його, виховував та готував до св. Хрищення й Миропомазання. Але згодом хлопець потрапив у лихе товариство і так зіпсувався, що став розбійником. По якомусь часі св. Йоан знову прибув до міста і сказав єпископові: – Віддай мені заставу, яку Ісус Христос і я передали тобі в присутності твоїх вірних. Здивований єпископ думав, що св. Йоан має на думці якісь гроші. Коли ж св. апостол пояснив йому, що має на увазі юнака, єпископ відповів:
– На жаль, він помер.
– Від якої хвороби? – спитав св. Йоан.
– Юнак помер для Бога і став розбійником, – єпископ відповів
Тоді св. Йоан наказав дати йому коня й провідника, відразу вибравшись у гори, де ховався молодий ватажок зі своїми бандитами. Коли розбійники зловили св. Йоана, він сказав їм:
– Заведіть мене до старшого.
Побачивши св. Йоана, ватажок почав тікати. Але св. апостол крикнув йому навздогін:
– Дитино, чого ти тікаєш від мене, свого батька, безборонної й старої людини? Настала пора для каяття. Я відповідатиму за тебе перед Христом. Мене послав Ісус. Я готовий віддати за тебе своє життя.
Почувши такі слова, ватажок зупинився, потім відкинув від себе зброю і залився гіркими сльозами. Св. Йоан залишив гору аж тоді, коли поєднав юнака зі св. Церквою.
Св. Йоан Богослов – єдиний з 12 апостолів помер природною смертю, на третьому році правління імператора Траяна і на сотому році по народженні Христа. Св. Епіфаній вважає, що св. апостол мав тоді приблизно 94 роки.
Св. Йоанові Церква надала почесне звання Богослов, бо він найкраще з усіх євангелістів написав про Ісуса Христа як про Боже Слово. Його глибокі повчання про Боже Слово ми чуємо кожного Великодня, коли під гомін дзвонів читають по наших церквах св. Євангеліє від Йоана: “Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог. Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без нього”.
Йоан Богослов – великий учитель любові. Ніхто так не говорив і не писав про любов, як він. Це тому, що в своєму житті він був найближче до Пресвятого Христового Серця, повного безмежної любові, і його Непорочної Матері Марії, яка жила любов’ю. У своєму І Посланні він пише: “Любі, любім один одного, бо любов від Бога, і кожен, хто любить, народився від Бога і знає Бога. Хто не любить, той не пізнав Бога, бо Бог – любов. Цим виявилася до нас любов Божа, що Бог свого єдинородного Сина послав у світ, щоб ми жили через нього. Любов же полягає не в тому, що ми полюбили Бога, а що він полюбив нас і послав Сина свого – примирення за гріхи наші. Любі, коли Бог так полюбив нас, то й ми повинні один одного любити. Бога ніхто ніколи не бачив. Коли ми любимо один одного, то Бог у нас перебуває, і його любов у нас досконала. Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому. Коли хтось каже: “Я люблю Бога”, а ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить. І таку ми заповідь одержали від нього: “Хто любить Бога, той нехай любить і брата свого” (І Йо 4: 7-12, 16, 20-21).
Св. Єронім оповідає: коли Йоан постарівся і так ослаб, що не міг проповідувати, то наказав своїм учням нести себе на збори вірних, де він кожного разу повторював їм тільки оці слова: “Мої діточки, любіть один одного”. А як вони спитали його, чому він завжди повторює ті самі слова, він відповідав: “Бо це слово Господнє, і якщо ви виконаєте його, то цього буде досить”. Щасливі ті люди, що належать до Христової Церкви, бо в ній – справжня наука і справжня любов.

СВЯТИЙ АРСЕНІЙ ВЕЛИКИЙ
Теодосій Великий, східноримський імператор IV сторіччя, хотів дати своїм синам, Аркадієві й Онорієві, щонайкраще виховання. Коли на його прохання західноримський імператор Ґраціан звернувся у цій справі до св. Дамаза, тодішнього Папи, то він порекомендував імператорові на цю відповідальну працю Арсенія, римського диякона, що походив з сенаторського роду та був високоосвіченою та духов ною особою. Ґраціан порозумівся з Арсенієм і послав його до Царгорода. Там Арсеній справив на імператора Теодосія гарне враження своїм знанням і поважною поведінкою. Імnератор відразу призначив його на виховника й учителя своїх синів, наказавши їм поважати Арсенія і слухати його як рідного батька. Коли одного разу імператор увійшов до шкільної зали і побачив, що сини під час навчання сидять, а Арсеній стоїть, наказав йому в школі завжди сидіти, а синам з пошани до вчителя стояти.
Як виховник імператорських синів Арсеній мав у царсь кому дворі добре помешкання, дорогу одежу й багато слуг. Однак він не був тим задоволений, бо царські сини не брали собі до серця ні Арсенієвих повчань, ні батькових прохань. Передусім старший Аркадій був дуже впертий і одного разу навіть пригрозив Арсенієві, що вб’є його. Крім того, Арсеній не любив галасливого життя. Коли після десяти років учительської праці він відчув виразний Божий заклик: “Тікай від людей і будеш спасенний”, то покинув Царгород і виїхав кораблем до міста Олександрії в Єгипті, де поселився в одному монастирі. Коли ж брати-ченці почали називати його “батьком імператорів”, що не було йому приємно, бо з його учнів нічого доброго не вийшло, тоді він покинув Олександрію і помандрував у пустиню.
У давні часи новоприбулих, що бажали стати ченцями, не відразу приймали до монастиря, а спочатку випробовували. Так було і з Арсенієм. Коли він прийшов у Скитську пустиню в Єгипті та попросив пустельників прийняти його до чернечої спільноти, вони здогадалися з його одежі й поведінки, що він не є простою особою, тому насамперед попросили його розказати історію свого життя. Опісля завели його до поважного абата Івана, щоб той узяв його під свою опіку. Коли настав час вечері, абат сів разом з ченцями вечеряти, а Арсенія залишив посеред їдальні, наче б і не бачив його. Згодом узяв зі стола буханець хліба і кинув Арсенієві під ноги, кажучи цілком байдуже: “Як хочеш, то їж”. Арсеній без вагання сів на землю і з веселим обличчям почав їсти. Поведінка Арсенія так сподобалася абатові Івану, що він відразу сказав до ченців: “Ідіть до своїх келій з благословенням Господнім. Ця особа здатна до чернечого життя”. Так виховник імператорських синів став ченцем-пустельником.
Арсеній залишив Царгород потайки, спочатку при царському дворі ніхто не знав, де він; аж після смерті імператора Теодосія довідалися, що він став пустельником. Молодий імператор Аркадій, колишній учень Арсенія, прислав тоді до нього посланця з проханням вернутися до Царгорода та стати його дорадником або принаймні зайнятися розподілом царської милостині для монастирів і вбогих. Арсеній відповів імператорові: “Нехай Бог простить нам усім наші гріхи. А щодо розподілу грошей, то я нездатний до такої відповідальності, бо я вже вмер для світу”.
Коли Арсенія постригли в ченці, він поводився дуже покірно, як останній з усієї братії, а водночас дуже ревно виконував усі монаші вправи. Однак хоч як він щиро старався наслідувати в усьому своїх співбратів, та деколи робив ще щось таке, чого не бажано було робити, як, наприклад, закладав по-світськи ногу на ногу. Оскільки така звичка вважалася між ченцями ознакою легкодушності й незібраності, старші монахи вирішили звернути на це Арсенієві увагу, але таким чином, щоб його не дуже вразити. Коли якось ченці були разом, один з них заклав собі ногу на ногу, а інший нагадав йому, що монахи цього не роблять, бо це непристойно. Арсеній відразу зрозумів, що вся ця наука була адресована йому, і з того часу вже слідкував за собою.
Перебуваючи на царському дворі, Арсеній носив кращу за інших одежу; тепер, караючи себе за те, він мав найгіршу рясу з усіх скитських ченців. Кожного дня Арсеній плів вироби з пальмового листя. Треба було мочити листя в воді, щоб воно не кришилося; цієї води Арсеній не виливав, тільки доливав до неї свіжої. Коли один чернець спитав його, чому він не виливає брудної води, він відповів, що хоче покарати себе за те, що колись користувався пахощами.
Згадка про колишнє життя в достатку спонукувала його до надзвичайної вбогості; коли, тяжко занедужавши, він мусив просити трохи грошей, щоб купити дещо, то радів і дякував Богові, що він опинився в такому становищі, щоб просити милостиню в Його ім’ я. Коли Арсеній продовжував хворіти, один ієромонах заніс його до кімнатки біля самої церкви, де примістив на ліжку, вкритому звірячими шкурами й подушкою: пустельникам це здавалося розкішшю. А коли царський сенатор приніс йому грамоту з заповітом: один із вмираючих родичів записав Арсенієві свій маєток, чернець хотів порвати його, але сенатор стримав його. Тоді Арсеній віддав заповіт сенаторові, але маєтку не прийняв, кажучи: “Я вмер скоріше від свого родича, тому не можу стати його спадкоємцем”.
Ніхто не знав, які пости накладав на себе Святий у своїй келії, проте можна здогадатися, що вони були важкі, бо з тієї невеликої кількості кукурудзи, що йому приносили на прожиток, він віддавав ще частину своїм учням, які відвідували його. Життя у великій стриманості дає людині можливість обходитися без тривалого сну. Про Арсенія його учень Данило оповідав, що він цілі ночі проводив у молитві й чуванні; коли ж ішов на спочинок, то по довгих нічних молитвах засинав на короткий час сидячи, після чого знову вертався до своїх духовних вправ. “У суботу ввечері він звичайно починав своє чування після заходу сонця і з піднесеними до неба руками молився аж до ранку.
Арсеній ніколи не відвідував інших пустельників і зустрічався з ними тільки під час спільних духовних вправ. Коли поважний пустинник Марко спитав його одного разу, чому він уникає зустрічей з ними, Арсеній відповів: “Бог знає, як щиро я люблю вас усіх; але я зрозумів, що не можу бути одночасно з Ним і людьми, тому я не можу залишити Бога, щоб порозмовляти з людьми”.
Хоч Арсеній не ходив по келіях на розмови, проте охоче давав пустельникам різні духовні повчання, якщо вони потребували. Він часто говорив: “Я завжди жалкував про щось, коли розмовляв з людьми, але я ще ніколи не пошкодував, коли мовчав”. На його устах був часто той вислів, яким св: Євтим і Бернард заохочували себе до більшої ревності: “Арсенію, чому ти покинув світ і прийшов сюди?” Коли одного разу його питали, чому він, така високоосвічена людина, просить повчання й поради в такого пустельника, який зовсім не знав світського письменства, він відповів: “Я знайомий з вченням греків і римлян; однак не вивчив ще навіть азбуки знання Святих, у чому цей неосвічений пустельник є великим знавцем”. Арсеній ніколи не пояснював Святе Письмо і радше слухав, ніж говорив, щоб позбутися свого власного погляду на ті речі і оцінки зі своїх власних позицій. Коли в Нітрійську пустиню прибув Єваrрій з Понту, що був відомий своїми знаннями в Царгороді, то не міг надивуватися, що вчені люди не робили поступу в чеснотах, а неграмотні єгиптяни, які не знали навіть абетки, роздумували над Божими речами. Арсеній дав йому таку відповідь: “Ви не робите поступу в чеснотах, бо переповнені тим зовнішнім вченням, що надуває, звеличує вас; а ті неграмотні єгиптяни мають правдиве почуття своєї власної немочі, сліпоти й обмеженості, і саме це робить їх здатними успішно трудитися над плеканням чесноти”.
Арсеній мав трьох учнів – Олександра, Зоїля й Данила; в життєписах єгипетських пустельників часто згадується про них, славних своєю святістю, якої вони навчилися від свого учителя.
Святий любив самоту й мовчання, зрідка виходив до гостей, що приходили відвідати його. Давні життєписці особливо наголошували про дар сліз Арсенія. Він оплакував свої й людські немочі, а насамперед слабодухість імператора Аркадія і нерозум його брата Онорія. Св. Авґустин так говорив про сльози Святих: “Вони солодші за театральні радощі”, а св. Іван Ліствичник написав: “Мене дивує, що люди вважають св. жаль терпінням. Насправді в ньому є приємність і духовна радість, як мед у вощині. Бог у невидимий спосіб потішає таке серце, яке навістив святий смуток”. Цей великий і досвідчений учитель високої молитви прирівнює св. Арсенія до ангелів, кажучи, що він тому так рішуче ухилявся від зустрічі з людьми, що не хотів втратити найціннішого, тобто Бога. Св. Арсеній вважав головним і необхідним обов’язком ченця ніколи не втручатися в дочасні справи та не слухати світових новин.
Святому було 40 літ, коли він покинув царський двір у Царгороді. В пустині він провів близько 55 років якнайсуворішого життя. Був він високого росту, дуже худий від важких і постійних постів, мав приємний вигляд; його волосся було цілком сиве, борода довга, аж по пояс. Коли варвари почали нападати на ченців у Скитській пустині, він три роки провів в околиці міста Олександрії, а дванадцять літ – поблизу міста Мемфіс.
Коли св. Арсеній відчув, що наближається кінець його земного життя, то сказав до своїх учнів: “Одного тільки прошу: коли я вмру, щоб ви згадували мене в св. богослужбі. Якщо в своєму житті я зробив щось прийнятне Богові, завдяки його милосердю, то я знайду його тепер знову”. Коли ченці побачили, що він заливається сльозами, то спитали його: “Чому ви плачете? Чи ви так, як інші, боїтеся смерті?” А він відповів: “На мене напав великий страх, а насправді він ніколи не давав мені спокою з того часу, як я перший раз прийшов у пустиню”. Усі Святі служать Господеві в тривозі, постійно пам’ятаючи про Божий суд; тільки їхній страх поєднаний з вірою в безмежну Господню любов і милосердя. Н’езважаючи на свій страх, св. Арсеній Великий передав Богові свою душу в спокою, повну віри й тієї покірної надії, що її зроджує в душі досконала любов. Помер приблизно 449 року.