Ким був св. Василій Великий для християнського Сходу, тим св. Бенедикт був для Заходу: обидва вони повністю посвятили своє життя Богові в чернечому стані і дали початок зорганізованому життю численних ченців в окремих Чинах, що й досі існують у Католицькій Церкві завдяки прикладу святого життя й розумним правилам своїх св. засновників.
Народився св. Бенедикт приблизно 430 року в Нурсії, італійському містечку, в заможній родині Євтропія й Абунданції. Виростав малий Бенедикт в часи, коли християнська Європа, зруйнована поганами й аріанами, хилилася до варварства. Христова Церква була розбита єресями. Міста й села були сплюндровані війною й пограбуваннями. Безсоромність панувала як в поган, так і в християн, а між володарями були самі безбожники, погани або єретики.
До школи св. Бенедикт ходив у Римі, де вивчав право; однак, побачивши, що його шкільні побратими наслідують погані звичаї старших, налякався їхнього злого прикладу, відрікся свого правничого звання і потайки втік з Рима зі своєю нянькою. Було йому тоді приблизно 20 літ.
Покинувши Рим, Бенедикт і нянька перебували якийсь час у селі Енфіде, в Сабінських горах, де разом працювали зі священиками й світськими людьми при місцевій церкві. Там сталася одна чудесна подія. Коли одного дня нянька розбила позичений дзбанок на воду, Бенедикт сердечно помолився і він знову став цілий. Побачивши, що після того випадку люди почали надто ним цікавитися, Бенедикт розпрощався з нянькою і однієї ночі вирушив у невідому дорогу шукати такого місця, де він був би далеко від грішного світу й щоденних нагод до злого, а ближче до Бога, якому одному він бажав служити в абсолютному спокою. Мандруючи, зайшов Бенедикт на високу гору Субіяко, або Сублакум, що отримала назву від штучного озера, зробленого за часів імператора Клавдія внаслідок піднесення берегів річки Аніо. У тій дикій і скелястій місцевості, на руїнах Неронової вілли, він зустрів богомільного монаха Романа, якому відкрив своє гаряче бажання стати пустинником. Роман жив у монастирі. Йому припав до серця молодий римлянин, який задля чистоти перед Богом покинув світ і прийшов в дику пущу шукати захисту своїй побожності, тому охоче став його духовним опікуном. Подарував Бенедиктові чернечу рясу зі шкури, а згодом показав йому печеру, над якою була висока скеля, якою ніяк не можна було дістатися до печери, а знизу доступ був надзвичайно трудним і небезпечним через пропасть й густі зарості. У тій самотній печері, де його побратимом був тільки крук, Бенедикт провів три роки богомільного життя, про яке знав тільки Роман, який нікому не відкрив таємниці св. юнака, щодня ділячись з ним своїм хлібом, зіллям і ягодами; Бенедикт витягав собі цю скромну поживу догори в кошичку за допомогою шнура, спущеного по скелі.
Св. Гр:и;rорій Великий оповідав: першою людиною, що відвідала св. Бенедикта, був один священик, який почув Божий голос: “Ти готуєш собі смачний обід, а мій слуга Бенедикт терпить голод”. Священик набрав харчів і пішов у дорогу шукати Божого слугу Бенедикта. Молодий пустинник був надзвичайно здивований, побачивши перед печерою того священика, але перед тим, як розпочати з ним розмову попросив його спершу спільно помолитися. Після молитви завели розмову про Бога й небесні речі, а потім священик попросив Бенедикта разом з ним спожити обід, бо в Великдень не годиться постити. Бенедикт відповів, що він уже втратив рахунок часу й не знав, що це такий великий день. Тоді разом спожили ту їжу, яку приніс священик Якийсь час вони провели у духовній розмові, а потім несподіваний гість вернувся додому. Невдовзі після того до печери Бенедикта добралися місцеві пастухи, які спочатку прийняли Святого за якусь звірину побачивши його в звірячій шкурі; коли ж завели з ним розмову, – кілька з них скористали з неї для своїх душ. Після того часу все більше людей довідувалися про молодого пустинника; вони стали відвідувати його й приносити йому дещо на прожиток, а отримували за те цінні святі слова духовних повчань і порад Бенедикта.
Хоч св. юнак жив здалеку від людей, проте ворог нашого спасіння відшукав його и там, наступаючи сильною тілесною спокусою. Одного дня, як оповідає св. Григорій, довкола його обличчя почала крутитись мала чорна пташка, а коли Бенедикт прогнав її від себе знаком св. хреста, його уяві намалювалася постать однієї жінки, яку він бачив ще у світі. Побожний юнак відчув до неї такий сильний потяг що, здавалося, не встоїть проти спокуси, покине свою пустельню та вернеться у світ. Однак у найприкрішу хвилину за Божою ласкою, св. юнак скинув з себе одежу, кинувся в терни, що росли біля його печери; там він доти качався і ранив своє тіло, аж доки спокуса не відступила. 3 того часу він уже ніколи не мав тілесних бажань.
У місцевості Вікаваро, між Субіяко й Тіволі, біля підніжжя великої скелі над річкою Аніо, був чоловічийй монастир. Коли помер настоятель того монастиря, монахи прибули до Бенедикта і просили його стати їхнім ігуменом. Бенедикт, який дещо знав про тих монахів, спочатку відмовлявся від цього, заявивши, що їм не треба сходитися разом, бо їхні дороги можуть розійтися; коли ж вони ніяк не хотіли поступитися, Бенедикт погодився.
Як настоятель монастиря Бенедикт вимагав від своїх ченців вести суворе життя монашого послуху, покори приборкуючи тіло й дух. Але призвичаєні до безкарності, монахи скоро почали нарікати на суворість св. Бенедикта. Дізнавшись про це, він попрощався з ними і вернувся до Субіяко, але вже не для того, щоб жити на самоті, а щоб розпочати те велике діло, до якого Бог готував його впродовж трьох років життя на самоті.
Коли св. Бенедикт повернувся до своєї печери, почали прибувати до нього люди, які бажали розом з ним залишитися в дикій пустелі. Приходили християни і погани, духовні й світські особи, селяни і патриції, які тікали від світу; зголошувалися й монахи, які досі жили окремо по печерах. Усіх їх притягала його святість і чудотворення, якими Бог прославляв свого слугу. Тоді св. Бенедикт зорганізував життя осіб, посвячених Богу, яке він задумав у тиші своєї печери: “зібрати разом, наче в одне Христове стадо, святих ченців, розпорошених по монастирях і країнах, з’єднати їх в одну громаду, щоб скріпити їх братніми зв’язками в домі Господа під одним монашим уставом і в постійній прославі Божого імені”.
Св. Бенедикт думав про одні монаші правила і створення на Заході тільки одного чернечого Чину, щоб таким чином покласти край різним розпорядженням настоятелів і сваволі поодиноких монахів, а також закріпити спільне життя в монастирях, що було безпечнішим й кориснішим від пустинного. 3 тією думкою збудував св. Бенедикт 12 монастирів, в кожному з яких поселив по 12 монахів під проводом одного з вибраних учнів як місцевого настоятеля, а сам управляв усіма монастирями з монастиря св. Климента, де виховував і готував до майбутньої праці ченців. У той час бенедиктинці не мали ще своїх правил, можливо, керувались правилами св. Василія або, згідно з одним старовинним писанням, “монахи 12 монастирів вчилися чернечому життю не за якимось писаними правилами, а наслідуючи приклад життя св. Бенедикта”. Від усіх своїх монахів св. Бенедикт вимагав суворого послуху, перебування в одному монастирі аж до смерті, фізичної й розумової праці, охочої участі в св. Літургії. Хто не погоджувався з такими вимогами, міг спокійно йти собі своєю дорогою. Авантюрники й напівмонахи не мали в Субіяко місця.
Коли слава про зорганізоване життя в монастирях св. Бенедцкта дійшла до Рима, – багаті й убогі люди почали прибувати до Субіяко та просити в св. засновника тих славних монастирів прийняти їх до монашої спільноти; і він приймав усіх, незважаючи на їхнє національне походження чи суспільне становище. Згодом почали батьки приводити до Святого своїх синів, щоб він виховував їх та заохочував до монашого життя. Св. Григорій оповідає про двох таких синів римських шляхтичів-патриціїв: 7-літнього Плакида і 12-літнього Мавра. Ті юнаки були попередниками всіх тих учнів які в наступних сторіччях виховувалися по Бенедиктинських монастирях.
Молодий Мавр згодом став помічником Святого. Коли одного разу св. Бенедикт сидів у своїй келії, малий Плакид набирав з річки воду в відерце, посковзнувся і впав у воду. Святий звелів Мавру бігти та витягнути Плакида з води. Мавр негайно побіг за своїм малим побратимом, схопив його за волосся і витягнув на берег; аж тоді зрозумівши, що він біг по воді, наче по землі. Коли здивований Мавр оповів те чудо св. Бенедиктові, Святий відповів, що це був наслідок його послуху, хоч юнак був переконаний, що це сталося за посередництвом Святого. Малий Плакид додав, що тоді, коли Мавр витягав його з води, він бачив над собою мантію св. Бенедикта, а Мавра побачив аж на березі.
Одного дня прийшов до св. Бенедикта гот. Святий прийняв його з радістю та одягнув у чернечу рясу. Коли послали того новика прочищувати від заростей місце над озером, ревний хлопець так щиро працював, що сокира злетіла з держака і впала у воду. Новик вернувся засмучений до монастиря. Як тільки св. Бенедикт довідався про пригоду хлопця, відразу пішов над озеро, встромив держак від сокири у воду, і залізо само причепилося на держак. Тоді Святий віддав сокиру навикові і сказав лагідно: “Візьми, працюй і не сумуй!” Це було не єдине чудо, яким Бенедикт старався змінити ставлення до праці своїх навиків. Святий був тієї думки, що праця не тільки не принижує людину, але ушляхетнює й
веде її до святості, тому вважав її обов’язковою для всіх своїх монахів.
Провівши близько 30 років в околиці Субіяко, св. Бенедикт не міг спокійно дожити віку між своїми учнями та радіти їхнім духовним поступом. Сталося це через заздрість і нападки одного негідного священика, який жив у тій околиці. Зрозумівши, що його лихий сусід напосідає тільки на нього одного, він вирішив залишити Субіяко й переселитися на гору Кассіно, яка знаходиться між Римом і Неаполем. ПіслЯ сердечного прощання з ченцями 12 монастирів св. Бенедикт призначив для них одного спільного настоятеля, а сам вирушив з кількома учнями до Монте Кассіно, яке Чинові подарував Тертуль, батько малого Плакида.
Місто Кассіно було колись християнським; коли ж його знищили готи, його мешканці вернулися в поганство та стали приносити жертви божкові Аполлону в святині, що стояла на вершині гори. Прибувши туди зі своїми ченцями, св. Бенедикт насамперед вирішив закріпити там Христове Царство. Після 40-денного посту й молитви почав проповідувати народові християнську віру. Його проповіді й чуда навернули багато поган, які згодом допомогли йому зруйнувати поганську святиню з ідолом. На тому місці збудував Святий дві молитовні на честь св. Йоана Христителя й св. Мартина. А довкола тих каплиць почав поволі, з нових і старих будівель, виростати славний на весь світ Бенедиктинський монастир Монте Кассіно. Йшов 525 рік. Побачивши, що його влада в Монте Кассіно закінчується, диявол старався робити Святому прикрощі. Одного дня розвалив під час будови стіну, що прибила одного молодого робітника. Тоді св. Бенедикт сказав принести покаліченого до своєї келії і сердечною молитвою поверяув йому здоров’я. Маючи досвід Субіяко, св. Бенедикт не будував уже для своїх монахів окремих домів, а зібрав їх усіх в одному великому монастирі і управляв ними через ігумена й деканів.
До Монте Кассіно прибували люди з Рима й Капуї, серед яких – єпископи, монаші настоятелі й світські особи. Щоб їх гідно прийняти, св. Бенедикт будував для них гостиниці. Великим доброчинцем монастиря в Монте Кассіно був Ґордіян, батько Папи св. Григорія Великого, який від імені своєї жінки Сильвії обдарував св. Бенедикта різними посілостями.
У той час Святий написав славний монаший устав, у якому, як сказав св. Григорій, – “увесь спосіб життя й карності, бо святий муж вчив так, як сам жив”. За бенедиктинським уставом життя монахів проходило у літургічних молитвах, науці й праці. Ченці жили під проводом спільного духовного настоятеля. Написав його св. Бенедикт для ченців несвящеників; сам Святий теж не був священиком. Св. Бенедикт не вимагав від своїх монахів надзвичайно суворого життя. Коли один пустинник, який жив у печері недалеко від Монте Кассіно й користав з духовного проводу св. Бенедикта, прив’язав себе за ногу до скелі, Святий, дізнавшись про це, сказав: “Якщо ти є справді Божим слугою, не прив’язуй себе залізним ланцюгом, а Христовим.
Свої правила написав св. Бенедикт головно для своїх монахів у Монте Кассіно, але на бажання Папи Гормізда їх визнали ченці всієї Римської імперії. Устав св. Бенедикта був призначений для тих, що, відрікшись своєї власної волі, беруть на себе “сильну й ясну зброю послуху, щоб боротися під прапором Христа Господа, нашого правдивого Царя”.
Європа у той час поважала тільки меч. Монте Кассіно проголошувало новий суспільний закон. Устав св. Бенедикта був останньою великою пам’яткою римського права й державності. Монаший стан безумовно пов’язаний з поняттям монархізму: архімандрит-абат тримає всю владу в своїх руках, але він не всемогутній володар, а лагідний батько. Його дорадники – найгідніші з братів, ігумен-пріор й декани. Убогість є священним добром. Кожний монах урочистою заявою перед Господнім вівтарем посвячує своє життя Богу. Він довільно розпоряджається своїм майном, але зобов’язується на майбутнє вже ніколи не бути ні власником, ні незалежним споживачем. Денний розпорядок у монаха точно визначений: на молитву, науку й працю. Монастир повинен бути незалежним від зовнішнього світу, щоб ченці не відлучалися від спільного монастирського життя; тому веде своє власне господарство, сіє і жне, меле і пече свій щоденний хліб, навчає всяким ремеслам й таким чином стає своєрідною мініатюрною державою в державі. Навіть покарання передбачене для тих, що порушили свої добровільно взяті зобов’язання жити життям євангельських чеснот; але чернеча кара – духовного характеру: позбавлення ласки участі в спільному св. Причасті, трапезі, нарадах і т. п. Невиправні мусять відійти. Твердої постелі, скромної їжі, тяжкої праці, нічного чування, вічного послуху, безоглядного вбожества – стільки зречення свого власного я ще ніхто не домагався на християнському Заході. Та в усьому тому не було нічого примусового: все те вибирав собі кожний чернець добровільно як дорогу до вищої мети, щоб перемогою над гордістю й чуттєвістю стати досконалим Божим слугою, який любить Господа всім своїм серцем, більше, ніж самого себе й понад усе, що поза Богом.
Патріарх західного чернецтва допомагав усім довколишнім: лікував недужих, роздавав харчі й одежу вбогим, навіть воскресив кількох померлих. Коли в околиці почався голод, Святий звелів роздати голодуючим увесь запас харчів, залишивши в монастирі лише п’ ять хлібів. Побачивши невдоволення своїх монахів, сказав їм:
“Сьогодні ви маєте замало, але завтра матимете доволі”.
І справді, наступного дня хтось поклав біля воріт монастиря 200 мішків муки. Св. Бенедикт мав дар передбачування майбутніх подій і читання людських думок. Коли одного разу Святого відвідав новонавернений шляхтич, то застав його залитого сльозами. На запитання про причину Святий відповів: “Цей монастир, який я збудував, і все те, що я придбав для своїх братів, Усемогутній передасть поганам. Ледве вдалося мені випросити ласку пощади для їхнього життя”. Пророцтво сповнилося через сорок літ, коли лонґобарди зруйнували монастир у Монте Кассіно; але монахи врятувалися.
Коли Готський король Тотіла переміг імператора Юстиніана і тріумфально йшов 542 року через Італію до Неаполя, забажав побачити св. Бенедикта. Одержавши через посланця схвальну відповідь Святого, задумав Тотіла водночас переконатися, чи св. Бенедикт справді має дар яснобачення, як це про нього говорили. Сказав Piґоґo, начальникові своєї дружини, одягнутися в королівський пурпуровий одяг і піти з трьома князями, королівськими дорадниками, до Монте Кассіно. Та як тільки Piґоґo став у королівській одежі перед св. Бенедиктом, Святий сказав йому: “Мій сину, здійми з себе те, що одягнув; воно не твоє”. Збентежений і засоромлений Piґоґo поклонився Святому до ніг і негайно повернувся до короля. Тоді сам король прийшов до Божого слуги, впав перед ним до землі. Тоді Св. Бенедикт підніс його, почав докоряти за його злочини, а вкінці розмови сказав: “Багато зла ти робиш, багато лиха вже накоїв, перестань хоч тепер чинити несправедливість. Рим займеш, перепливеш море, дев’ять літ пануватимеш, на десятий помреш”. Пророцтво св. Бенедикта точно сповнилося.
Святий мав сестру-близнючку на ім’я Схоластика, яка все своє життя провела в посвяченому Богу дівицтві й була ігуменею жіночого монастиря недалеко від Монте Кассіно, яким керувала під проводом брата. Раз на рік відвідував св. Бенедикт сестру в її монастирі з кількома своїми монахами, і тоді проводили вони разом день у монастирській розмовниці. Святий прийшов відвідати сестру 543 року, їхня духовна розмова затягнулася до пізньої ночі, св. Схоластика просила брата, щоб цим разом він залишився на розмові з нею до ранку. Коли ж Св. Бенедикт відмовлявся, бо монахи не повинні проводити ночі поза своїми келіями, св. Схоластика почала молитися крізь сльози до Бога. Коли піднесла свою голову, то з тихої й погідної ночі відразу зірвалася така громовиця з проливним дощем, що монахи не могли навіть за двері показатися. Св. Бенедикт став докоряти св. Схоластиці: “Чому ти, сестро, мені це зробила?” А Свята відповіла: “Просила я тебе, брате, але ти не хотів мене послухати; то я помолилася до Бога, і Він відразу вислухав мене”. Пізнавши Божу волю, щоб він сповнив бажання сестри, св. Бенедикт залишився зі своїми монахами й нею на духовній розмові про вічне життя аж до наступного ранку. Попрощавшись тоді з нею, вернувся Святий до свого монастиря. Третього дня після відвідин сестри побачив св. Бенедикт під час молитви її душу, що, наче ясна голубка, підносилася в славі до неба. Тоді сказав Святий своїм монахам перенести тіло покійної Схоластики до Монте Кассіно і поховати її в гробі, який він приготував для себе.
Бог об’явив св. Бенедикту, що кінець його трудолюбного життя близький. За 6 днів до смерті сказав Святий викопати собі гріб; коли був уже готовий, св. Бенедикт дістав гарячку. В останній день свого життя сказав занести себе до церкви св. Йоана Христителя, де прийняв св. Тайни. Після св. Причастя, підтримуваний монахами, він став на ноги та з піднесеними до неба руками почав молитися. Проказуючи слова св. молитви, віддав Богові свою святу душу. Сталося це 14 березня 550 року. Прожив св. Бенедикт 63 роки. Поховали його поруч з його сестрою св. Схоластикою.
Св. Бенедикт був Богом вибраним, особливо благословенним мужем. Його духовні сини, злучені одним архімандритом, дотримуючись одного уставу, жили по своїх монастирях щасливим життям, а водночас далеко поза стінами своїх монастирів несли благословення людським душам. Постійно зайняті молитвою й працею, як тілесною, так і духовною, вони вирубували неприступні ліси, висушували непрохідні болота, обробляли непридатні землі й засновували не тільки нові монастирі, а й села та міста. В часи свого найвищого розквіту налічував Бенедиктинський Чин понад 60 000 монахів, з яких вийшло 28 Пап, 200 кардиналів і тисячі єпископів. Без того Чину пропали б стародавні писання не тільки поганських мудреців, але й церковних отців. 3 хронік того Чину черпаємо історичні дані з давніх-давен. Найкращі пам’ятки архітектури ІХ-ХІІІ сторіч були початі й закінчені бенедиктинцями: Усі відомі сьогодні мистецтва й ремесла були виплекані за їхніми монастирськими мурами. Бенедиктинці досліджували закони природи й музики, залишивши нам у спадщину свої знання. І до цього часу працюють учителі, вчені, проповідники Божого слова з цього Чину, поширюючи віру і знання.
Св. Бенедикт врятував духовну спадщину стародавнього Риму від пожарів, переселення народів, передавши середньовіччю римську дисципліну, знання управління державою та її організацію. У його особі ми знаходимо всі притаманні ознаки, що зробили Рим великим володарем світу; тільки все його єство служило не творенню й утриманню військово-політичної державної могутності, а прославі Христа в душах напівварварського середньовіччя.
У св. Бенедикті світ побачив випробувану, очищену й досконалу святість; людину, яка невпинно боролася зі своїми пожаданнями, зреклася власної користі і розкоші та виконала геройське завдання. Життя св. Бенедикта свідчить про існування Бога й надприродної ласки, яку Всевишній дає своїм вірним слугам.
