На початку IV сторіччя в день свят Господнього Богоявлення 12-літній юнак Теодор, син багатих батьків з єгипетської Тебаїди, сердечно молився. 3 великої любові до Бога він постановив під час тієї молитви покинути світ та посвятити себе повністю службі Богові. Після того він поселився в монастирі, який відвідав старий чернець, учень св. Пахомія. Теодор вибрався з ним до Табенни, де його з радістю прийняв св. Пахомій. Хлопець так ревно старався наслідувати його життя молитви і впокорення, послуху і братньої любові, що незабаром став між побожними учнями св. Пахомія наче одним з випробуваних у чеснотах ченців. Святий, бачивши ту велику побожність ревного юнака, вже тоді уявляв його своїм наступником – наставником монастирів.
Мати Теодора, довідавшись, де перебуває її син, прибула до Табенни з листами деяких єпископів, щоб їй віддали сина. Після розмови зі св. Пахомієм Теодор вирішив залишитися в монастирі і ніколи вже не вертатися у світ. Тоді, на превелику радість Теодора, мати й сама вирішила вступити в монастир. Згодом він мав ще одну радість, бо до монастиря вступив і його рідний брат Пафнутій.
Св. Пахомій пізнавши Теодорову постійність у доброму, доручав йому духовні виклади. У промовах Теодора св. Пахомій бачив чимало корисних повчань для ченців, тому в одному монастирі картав тих старих монахів, що під час промови Теодора вийшли геть, бо не хотіли, як казали, слухати повчання дитини.
Коли Теодорові було 25 літ, св. Пахомій призначив його своїм заступником. А на 30 році життя наказав висвятити його на священика, призначивши настоятелем цілої Табенни. Оповідають, що в той час прийшов до монастиря один філософ на диспут зі св. Пахомієм. Святий послав Теодора, який ішов на ту розмову зі страхом, бо не був певний, чи зможе добре зорієнтуватися під час диспуту. Філософ задав йому три питання: хто не родився, а вмер? Хто народився, а не вмер? Хто вмер, а не зігнив?” Теодор відразу відповів, що Адам не родився, а помер. Енох народився, а не вмер. Лотова жінка вмерла, але не зігнила. По тих відповідях філософ відійшов, дивуючись розуму Теодора.
За два роки до смерті св. Пахомія, коли він лежав хворий, його учні почали говорити між собою, щоб після смерті св. Пахомія вибрати на його наступника Теодора. Коли вони звернулися з Цією справою до нього, він пообіцяв їм, що прийме настоятельство. Коли св. Пахомієві стало відомо, про що радилися його учні з Теодором, вирішив вилікувати свого наймилішого учня з легковажності й гордовитості. Прикликавши до себе всіх настоятелів, він наказав кожному визнати свої провини, що для доброго прикладу, зробив насамперед сам, а опісля наказав це зробити Теодорові. Той покірно визнав, що по останній нараді з братами мав думки пустої слави. Тоді св. Пахомій звільнив його від обов’язку наставника та наказав йому думати про себе самого й покутувати. Теодор так щиро взяв собі до серця слова св. Пахомія, що в дусі каяття жив аж до смерті. Ченці, що бачили, як Теодор часто плаче, почали боятися, що він може втратити зір. Перед самою смертю св. Пахомій призначив своїм наступником не Теодора, а побожного ченця Орсинія. За його настоятельства кількість ченців збільшилася, але первісна ревність по монастирях почала занепадати. Зажурений цією сумною зміною Орсиній почав сердечно благати в Бога поради, як оновити ревність між ченцями, а опісля, по нараді з усіма ігуменами, призначив Теодора своїм помічником. Поклавши на нього весь тягар настоятельства, з того часу управляв Чином через Теодора.
Теодор керував ченцями дуже покірно; себе вважав їхнім слугою, а всю честь віддавав лише Христові. Монахи мали до нього велике довір’я. Коли він хотів схилити їх до каяття, то часто виявляв їм таємниці їхніх сердець, а невиправних проганяв з монастиря; завдяки тому панував у Чині Божий страх. Коли кількість монахів зросла, то він заснував ще чотири монастирі для ченців і один – для черниць. Завдяки його молитвам і старанням по монастирях знову запанували єдність і любов.
Під час аріанського переслідування між тебайськими ченцями знайшов захист св. Атанасій Олександрійський. Коли імператор Юліан Відступник наказав відшукати Святого і вбити, Теодор предрік Св. Атанасієві, що Юліан цієї самої години зійде зі світу, а його наступник дозволить йому вернутися на патріарший престол. Почувши від Теодора це пророцтво, Атанасій не плив уже далі кораблем, а повернувся. Приблизно 365 року св. Атанасій відвідав Тебаїду. Теодор вийшов зі своїми ченцями назустріч йому. Відвідавши кілька його монастирів, св. Атанасій був дуже задоволений тим порядком, який панував там.
Одного разу Теодор Освячений зробив чудо за допомогою свяченої води. Якось прийшов до монастиря в Табенні батько хворої дівчини та просив Теодора прийти помолитися над його дитиною. Святий відповів батькові, що Бог вислуховує молитви на кожному місці. На те батько сказав, що приніс із собою посудину з водою, аби Божий слуга принаймні призвав над нею Боже ім’я та щоб таким чином вода могла стати ліками для хворої дитини. Тоді Теодор помолився над водою, зробив над нею знак св. хреста і сказав батькові взяти воду з собою додому. Вдома батько застав дівчину непритомною. Розхиливши руками її уста, він налив трішки води до рота. Після цього хвора дівчина видужала. Це чудо є свідченням того, що вживання свяченої води благословенне для оздоровлення душі й тіла.
У Велику Суботу 368 року помирав один чернець. Теодор був при вмираючому в останні хвилини його життя. Присутнім там монахам сказав тоді: “За цією смертю скоро прийде друга, якої мало сподіваються”. Тої ночі всі чували ніч при померлому і поховали його на Великдень зранку. Наприкінці тижня Теодор мав лекцію для всіх тих ченців, які на великодні свята з’їжджалися з усіх монастирів до обителі в Пабау, щоб разом відсвяткувати пам’ятку Христового воскресіння. Як тільки Теодор скінчив науку і відправив ченців до їхніх монастирів, то раптово занедужав і спокійно віддав Богові душу. Тіло св. Теодора Освяченого спочатку поховали на спільному чернечому цвинтарі на горі, а згодом перенесли і поклали поруч з тілом св. Пахомія. Коли св. Атанасій довідався про смерть св. Теодора, то написав ченцям послання, щоб потішити їх у великому горі. Він заохочував їх думати про ту небесну славу, якою вже втішається їхній настоятель.
