Єгипетський юнак Сісой не мав уподобання в багатстві та земних розкошах, тому одного дня з легким серцем покинув світ і пішов служити. Богові в Скитську пустиню. Після смерті славного пустельника св. Антонія він переселився на його гору. Застанова над великими чеснотами св. Антонія помагала Сісоєві у монашій ревності, в ділах самозречення. Він наче чув ті повчання, які св. Антоній колись давав своїм учням; про суворість покути, досконалість мовчання та ревність молитви. Незабаром розійшлася вістка про великого духовного борця Сісоя поміж довІфлишніми єгипетськими пустельниками, і вони стали приходити до нього та просити духовного проводу в справах християнського життя. Хоч Сісой любив самоту й мовчанку, проте з любові до своїх братів-пустельників він ввічливо прийм~в їх та давав кожному корисну духовну пораду.
Проти гріха виступав без дорікань грішнику. Як хтось з його учнів робив помилку в християнському житті, Сісой не дивувався, не докоряв йому гіркими словами, а терпеливо помагав йому піднестися знову. Про те, якою повинна бути терпеливість, й вірність чернечому правилу, він наводив такий приклад: “Дванадцять монахів, яких застала ніч у дорозі,, бачили, що їхній провідник збився зі шляху. Боячись, однач~, порушити правило мовчання, вони все ж не сказали йому :fіічого, думаючи собі, що вдосвіта він побачить свою поми~у’ та виведе їх на правильну дорогу. Коли провідник справ · зрозумів свою помилку й надзвичайно збентежено почав иправдовуватися, монахи, що тепер могли вже говорит , сказали йому: “Друже, ми бачили що ти збився з дороги, але ми були тоді зобов’язані до мовчання”. У всіх своїх повчаннях Сісой підкреслював, що конечною чеснотою є покора. Коли один пустельник якось сказав йому: “Я завжди ставлю себе в присутності Бога”, він відповів йому: “Було б набагато краще, якби ти ставив себе нижче будь якого творива, щоб стати покірним. Тоді ти завжди пам’ятатимеш про Божу присутність, а одночасно усвідомлюватимеш свою власну маловартісність. Іншому пустельникові, який жалівся перед ним, що не може дійти досконалості св. Антонія, Сісой сказав: “Ах, якби я мав тільки одне почування цього мужа, я був би суцільним полум’ям любові!”
Одного разу прибули до нього три монахи, один з яких спитав:
– Що мені робити, аби уникнути пекельного вогню?
Сісой нічого на це не відповів.
Тоді запитав другий:
– Як вберегти себе від скреготу зубів і черв’яка, що не вмирає?
А згодом озвався третій:
– Що станеться зі мною? Кожного разу, як думаю про тьму кромішню, я готовий умерти зі страху.
Тоді Сісой відповів:
– Признаюся: я ніколи не думаю про такі речі, але, знаючи, що Бог милосердний, я надіюся, що Він змилосердиться наді мною. Щодо вас, то ви дуже щасливі. Ви говорите про пекельні муки, і ваш страх – сильна охорона перед гріхом. Поправді, це я повинен скрикнути: “Що буде зі мною? Бо я такий невразливий, що навіть не думаю про місце муки. Це, мабуть, є причиною того, що я допускаюся стількох гріхів”.
Іншим разом сказав: “Я вже тридцять літ прошу кожного дня мого Господа Ісуса, щоб поміг мені стримуватися від пустого слова, однак я завжди знову грішу”. Сісой постійно замикав свою келію, щоб вберегтися від розсіяння, і завжди старався відповідати тим, що зверталися до нього за порадою, якнайкоротше.
Якось прийшов до нього брат-монах та й каже:
– Отче, мене зневажив мій брат, і я мушу помститися.
Сісой сказав:
– Добре сину, роби як знаєш, тільки помолімося разом.
Коли обидва стали на коліна, Сісой почав молитися вголос:
– Господи, нам не треба, щоб Ти старався про нас, ми самі будемо мстити за себе.
Монах, почувши ці слова, зрозумів все і сказав:
– Прощаю моєму братові, а тебе прошу простити мій гріх!
Сісой відповів:
– Нема людини, на яку б не находили спокуси, але, упавши в гріх, треба мати добру й сильну волю встати і вибратися з нього.
Коли якийсь монах сказав до Сісоя: “Я згрішив”, Святий
сказав: “То встань з гріха”.
По кількох днях знову прийшов цей монах та й каже з жалем:
– Я знову впав у гріх!
– То встань знову до життя й чесноти. І доти піднімайся, доки добра воля переможе спокусу. Тоді більше вже не впадеш!
Коли надходив кінець земного життя праведного Сісоя, монахи, обступивши його смертну постелю, побачили, що його лице засяяло, а він голосно розмовляє з невидимими нікому особами. Вони питали його:
– 3 ким розмовляєш, отче?
– Прилетіли Божі ангели, і я прошу залишити мені хоч хвилинку на каяття.
– Отче, ти ж каявся весь свій вік, ти молився, сушив своє тіло постами, а твоє життя було таке чисте!
– Не знаю, чи я впродовж усього життя навіть почав каятися …
Після цього його лице почало ставати щораз ясніше. Ліжко Сісоя оточували то св. пророки, то апостоли, то численні св. пустельники, аж доки його душа перейшла в кращий світ. Сталося це приблизно 429 року.