Мабуть, 312 року по Христі записався до римського війська молодий поганин на ім’я Пахомій. Походив він з Тебаїди Горішньої і мав тоді приблизно 20 років. Новобранцем він відбував свій військовий вишкіл над рікою Ніл, де молоді вояки не раз бідували через брак доброго харчування. Коли одного разу вони прибули до міста Теб, місцеві християни, побачивши, що вояки голодують, з любов’ю прийняли їх і накормили наче рідних. На Пахомія щира християнська любов і гостинність справили таке сильне враження, що коли його армія була розпущена, він просто з війська пішов до одного з міст у Тебаїді, де була католицька церква, і там записався у катехумени, тобто до оглашенних, що вивчали правди християнської віри і готувалися до св. Хрищення. Прийнявши св. Тайну Хрищення, Пахомій відчув, що отримав велику ласку. Відразу почав думати над тим, як жити так, щоб зберегти цей Божий дар непорушеним до самої смерті. Довідавшись, що один старий пустельник на ім’я Палемон досконало служить Богові у пустині, відразу вибрався туди, щоб стати його учнем. Коли Пахомій, знайшовши Палемона, став сердечно просити його дозволити залишитися біля нього, щоб разом з ним служити Господу Богові, старий пустельник почав описувати йому труднощі пустельногоо життя. Робив це навмисне, щоб випробувати покликання Пахомія та його готовність до досконалого самозречення. Побачивши, що той на все готовий і не боїться ніяких труднощів, наказав йому Палемон скласти приречення досконалого послуху і одягнув його в чернечу рясу.
Пахомій вів зі своїм духовним провідником дуже суворе життя. Їхньою поживою були хліб, сіль і вода. Вина, олії не вживали ніколи. Чували й молилися до півночі, а часто й усю ніч проводили в спільній молитві. Деколи разом проказували цілий Псалтир. По молитві решту вільного часу проводили у фізичній праці та святих роздумуваннях.
Навколо гори, на якій вони перебували, була пустиня. Оскільки Пахомій ходив босоніж, то часто терни ранили йому ноги. Він охоче терпів біль, пам’ятаючи цвяхи, якими були пробиті колись Христові ноги. Проходячи пустинею, Пахомій мав звичай молитися на самоті за себе й людей. Коли одного разу він серед молитви зайшов у безлюдну пустиню Табенне над берегом ріки Ніл, несподівано почув голос, що наказав йому збудувати на тому місці монастир. Тоді явився Пахомієві ангел, який дав йому деякі вказівки щодо чернечого життя. Коли опісля він розказав про своє видіння Палемонові, той прийшов з ним до Табенне, допоміг йому поставити келію і був з ним якийсь час на новому місці. Коли духовний наставник Пахомія вже мав вертатися до келії на горі, вони пообіцяли, що кожного року будуть відвідувати один одного. Так вони робили аж до смерті Палемона. Перед нею Пахомій з любов’ю доглядав його, а по смерті поховав.
Першим учнем Пахомія на новому місці був його рідний брат; він прибув до нього, мабуть, уже після смерті Палемона. Пахомій прийняв брата з великою радістю, бо з того часу, як він покинув світ, він не бачив ще нікого з рідні. Коли вони почали працювати, розбудовуючи монастир, тоді в братів виникла суперечка щодо розмірів монастиря: Іван, Пахомія брат, не хотів будувати такий великий монастир, як Пахомій, і з цієї причини почав йому дорікати. Пахомій на те трохи обурився, але згодом покаявся, впокорився і поводився вже з братом лагідно й згідливо до самої смерті. Згодом прибуло до Пахомія багато інших чоловіків, які просили прийняти їх у монастир. Незабаром біля нього зібралося понад сто ченців, яких він провадив і навчав досконалому чернечому життю насамперед своїм прикладом і великою ревністю духу.
Найсуворішим Пахомій був до себе самого: він п’ ятнадцять літ ніколи не лягав спати, тільки спочивав, сидячи на камені. 3 часу свого навернення він ніколи не їв досита. Від інших ченців він домагався тільки такого самозречення, до якого вони були здатні.
У Тебаїді Пахомій збудував шість монастирів. За порадою єпископа Серапіона він поставив церкву для вбогих місцевих пастухів і якийсь час сам послуговував там церковним читцем; однак ніколи не старався стати священиком і нікого з своїх ченців не посилав висвячуватись на священиків, хоч завжди був готовий прийняти священиків у монастир та постригти в ченці.
Коли єретики-аріани почали вводити в оману народ, що Ісус Христос не був правдивим Богом, Пахомій став в обороні св. правди. У 333 році його відвідав провідник правовірних у боротьбі з аріанами Олександрійський патріарх св. Атанасій. Для своєї рідної сестри Пахомій збудував монастир на другому березі Нілу, хоча відтоді вже не бачився з нею, як той, що помер для родинних зв’язків. Коли противники оскаржували Пахомія п’еред єпископами, він на церковному суді дуже покірно відповідав своїм звинувачувачам. Покора й терпеливість були особливими чеснотами Пахомія, які він сам плекав у собі й інших заохочував до них. Коли деякі ченці просили його, щоб він, як інших, чудесним способом оздоровив від постійного болю голови свого улюбленого учня Теодора, він відповів: “Хоч стриманість і молитва є великою заслугою, проте терпеливо знесена недуга – набагато більшою”. Мав також Пахомій дар передбачування майбутніх подій і був дуже засмучений майбутнім занепадом ревності між ченцями.
Під його проводом в різних монастирях було сім тисяч ченців. Св. Іван Касіян засвідчує, що чим більшими ставали монастирі, тим більшою була в них ревність. У ХІ сторіччі в Царгороді було ще п’ятсот Пахомієвих монахів. Коли св. Бенедикт складав свій чернечий устав, то багато використав з правил цього Святого. Св. Пахомія можна вважати основоположником спільного чернечого життя в різних монастирях, де ченці були злучені під проводом спільного найвищого настоятеля-протоархімандрита одним чернечим уставом. Учні св. Антонія жили в пустині поодиноко або в малих спільнотах, однак без спільного правила й настоятеля; це дав своїм ченцям св. Пахомій. Згідно з його уставом, кожний монастир мав свого настоятеля. Монастирі були поділені на доми, в кожному з яких було по сорок ченців. Кожний дім мав свого наставника і займався своїм ремеслом. У келії мешкало три ченці. Хто бажав стати монахом, відбував трилітню пробу-новіціят. Одежею їм служила козяча шкура, милоть, каптур, що сягав по плечі, і параман-шкаплір, що вкривав плечі і мав два пояси для стягування одежі, щоб руки були вільні до роботи. На голові носили м’які :клобуки або льняні мітри з багряним хрестиком.
У суботи, неділі й свята всі ченці бу ли на спільній Службі Божій і разом приступали до св. Причастя. Кожного дня спільно проказували вдень, увечері й вночі по дванадцять молитов; Касіян пише, що вони читали по дванадцять псалмів. Великодні свята відзначали разом з Пахомієм у великому монастирі в Пабау . Кожного року в серпні там відбувалися загальні збори Чину, на яких настоятелі давали звіт головному протоігуменові, одержували від нього різні розпорядження, а також призначалися нові настоятелі. Спочатку для підтримання між ченцями більшого духу покори не було в монастирі священика. Його запрошували з найближчої церкви. Настоятель дому мав двічі або тричі на тиждень духовне навчання для ченців; після якого всі розходилися по :келіях на роздумування над цією наукою, а по Вечірні сходилися разом, щоб повторити попереднє навчання та поговорити з настоятелем. За великі провини карали бичем, а тих, що не виправлялися, позбавляли чернечої ряси і виганяли з монастиря. Обідаючи, зберігали суворе мовчання. Все, що було в монастирі понад потребу ченців, віддавали убогим і подорожнім.
Пахомій був душею свого чернечого Чину, прикладом чеснот. Коли не міг відвідати якогось монастиря, то писав послання до настоятелів. Захоплені своїм духовним батьком, ченці щирим серцем служили Богові, жили в спокою й радості, і хоч їхнє життя було дуже суворе, весь час поставали нові монастирі, що приймали чернечий устав св. Пахомія. Окремі правила написав він і для черниць, які своєю першою ігуменею обрали сестру св. Пахомія.
Святий заохочував ченців виявляти свої спокуси поважним наставникам та вчитися від них перемагати ворога своєї душі. Він запевняв своїх учнів, що багато монахів марно загинули тому, що носили свої спокуси в серці і ховали їх від своїх братів. На плекання покори й лагідності св. Пахомій звертав особливу увагу, а за провини проти тих чеснот накладав на ченців сувору покуту.
У статуті св. Пахомія було таке правило, що кожний чернець мав виплести за день одну рогожу. Один монах зробив чомусь дві рогожі, а щоб похвалитися перед іншими ченцями своєю ревністю й спритністю, поклав їх у такому місці, де Пахомій та інші мусили їх побачити. Пізнавши чванливість свого монаха, Пахомій зітхнув і сказав до своїх побратимів: “Бачите цього брата, що зранку до ночі працював для диявола і, натрудивши своєю працею тіло, позбавив душу всякої користі?” Опісля прикликав того ченця та наказав йому йти до братів з обома рогожами, просити їх молитися за себе, окаянника, що оцінив дві рогожі понад Небесне Царство. Потім звелів йому жити п’ять місяців на самоті самим хлібом, сіллю й водою та виплітати кожного дня дві рогожі.
Одного разу Пахомій прийняв до монастиря юнака Сильвана, який був раніше артистом. Спочатку той добре поводився, але згодом повернувся до своїх жартів, на які був мастак. Деякі ченці почали й собі наслідувати Сильвана. Коли його не могли опам’ятати ні молитви, ні інші засоби, тоді Пахомій наказав перед цілим збором ченців зняти з нього чернечу одежу і вигнати його з монастиря. Сильван припав Пахомієві до ніг і крізь сльози став просити прощення. Коли за нього заступився ще чернець Петроній, Пахомій дозволив Сильванові залишитися в монастирі на подальше випробування. Після того Сильван; дуже змінився: ревно виконував покаянні діла, був лагідний і покірний, зберігав мовчанку і постійно плакав, навіть під час трапези, і майже ніколи не підносив очей догори. Коли його одного разу спитали, чому він так часто плаче; Сильван відповів: “Як мені не плакати, коли бачу, як мені служать Святі, чиїх слідів на піску я не гідний поцілувати.” Пахомій сказав: “Теодор та інші зв’язали диявола і кинули, як пташку, під свої ноги, але він може ще вирватися і з великою люттю кинутися на них. А Сильван своєю покорою переміг його остаточно”. Через вісім років покаянного життя Сильван спокійно спочив у Бозі.
Один з учнів Пахомі.я палко бажав стати мучеником і тому просив Святого випросити йому в Бога таку ласку. Пахомій застерігав учня від того, радячи йому стати мучеником вірного виконання усіх чернечих обов’язків. Коли ж той наполягав на Пахомія, щоб він таки випросив йому таку ласку, Святий сказав, що помолиться за нього, але нехай важає, щоб тоді, коли матиме нагоду загинути за Христа мученицькою смертю, він не став відступником. Після того Пахомій послав того учня на село за тростиною для рогож. Дорогою його зловили погани, зневажали, а вкінці стали примушувати його поклонитися їхнім божкам. Чернець спочатку противився, але коли над його головою блиснув меч, він так злякався смерті, що вилив вино на жертву поганським ідолам та їв з ними жертовне м’ясо. Тоді погани випустили його на волю. Повертаючись до монастиря, нещасний чернець каявся, рвав на собі рясу та бив лице кулаками. Коли прийшов до Пахомія, сказав йому: “Встань, окаянний, признай свою нещасну погибель. Тобі справді був приготований вінець мучеництва, але ти його відкинув … Кайся, отже, щоб знайти милосердя”. Після того наказав йому жити лише хлібом, сіллю й водою, щодня плести по дві рогожі та плакати, чувати й молитися. Чернець охоче прийняв ту покуту і в ній прожив ще десять літ, після чого помер як мученик каяття.
Коли Бог об’явив Пахомієві, що зі збільшенням кількості ченців побожність між ними впаде, бракуватиме добрих настоятелів і будуть відступства, він пішов з усіма монахами опівночі на відправу Північної, а опісля звернувся до них із словом перестороги й повчання: “Диявол завжди наступає, щоб убити, а ми завжди повинні противитися його зраді й підступам, щоб не бути вбитими. Передусім згадуймо останній день і біймося вічних мук. Коли йдемо на спочинок, нехай душа нагадує всім членам тіла: “Поки ми вкупі, слухайтесь мене, що заохочує вас до доброго, та служіть Господу Богові. Ноги, ступайте правильно, доки смерть не випростує вас і зробить непорушними. Руки, тягніться до добра, доки ще не скуті смертю. Очі, проливайте сльози. Тіло, потрудися зі мною в молитвах, щоб ти сонністю не стягнуло на мене вічної муки і колись не почуло зойку душі, що оплакуватиме свій зв’язок з тобою”.
Після Великого Посту 346 року заразлива пошесть забрала в Пабау понад сто ченців. Тоді занедужав також і Пахомій, а через сорок днів віддав Богові духа.
Святий був великим Божим слугою, що вмів зберігати Божу ласку й сторицею помножувати її. 3 його вірності та посвяти Господеві скористали тисячі його духовних дітей. Не так небо сяє багатством ясних зір і небесних тіл, як єгипетська пустиня сяяла колись його учнями, борцями за правду й чистоту. За те правиця Всевишнього Творця сплела йому вінець слави, щоб він між усіма тими, що мають Бога за Отця, був знаний і вшановуваний.