Багато християнської крові пролилося за римського імператора Декія, коли 250 року він розпочав жорстоке переслідування християн за св. віру. Божий противник, що завжди, як ревучий лев, ходить і шукає, кого б пожерти, старався в ті небезпечні часи через своїх прислужників у людському тілі вбивати не лише тіла, але й надзвичайними муками і спокусами приводити до розпачу християнські душі.
Наприклад, одного християнського вояка, що мужньо зносив усі тортури тіла, обмазали вкінці медом, зв’язали йому руки і голого покинули на землі, щоб його жалили кусючі мухи й джмелі; такою нестерпною мукою довели його нарешті до відступництва від Христа. А іншого християнського юнака прив’язали ввечері в саду до ліжка, підіслали до нього розпусну жінку, щоб вона довела святого Христового борця до гріха; та той, щоб перемогти спокусу, відкусив собі язика і плюнув його в лице безстидниці.
Такі й подібні історії стали відомі юнаку Павлові, що жив у горішній Тиваїді в Єгипті. Був він круглий сирота, його батьки померли, коли йому було п’ятнадцять літ. Знав він добре грецьку й єгипетську мови, а ще краще знав, як чесно, невинно жити й боятися Господа Бога. Мав він сестру, що вийшла заміж ще за життя батьків, та не міг спокійно перебувати в її домі, бо її чоловік, скупа й захланна людина, задумав віддати Павла як християнина в руки поганських мучителів, щоб таким чином позбутись молодого швагра й загарбати ту частину великого майна, що йому залишили батьки. Коли почалось переслідування християн, Павло ховався якийсь час у домі свого приятеля, та як йому стала загрожувати ще й зрада шваґра, він утік 255 року в пустиню. Там знайшов він печеру, а біля неї пальмове дерево й джерело. Павлові сподобалось те місце, і він оселився в тій печері. Живився плодами з пальмового дерева, одяг робив собі з пальмового листя, а спрагу гасив водою з чистого джерела. Павлові було двадцять три роки, коли він прийшов у пустиню. Спочатку думав замешкати в печері тільки на час переслідування, а коли настануть спокійніші часи, вернутися до міста; та, полюбивши самоту й богомільне життя пустинника, вирішив уже ніколи не вертатись до грішного світу й не займатись його справами, а тільки молитись за нього, щоб став кращим. Як колись Ілля та Йоан Христитель, як сам Божественний Спаситель впродовж сорока днів і ночей, так тепер молодий пустинник Павло проживав на самоті з Богом, поблизу диких мешканців глухої пустині.
Так жив Павло до сорок третього року життя – двадцять літ. Тоді сталась одна зміна: Бог почав живити свого вірного слугу чудесним способом, присилаючи крука, що приносив йому кожного дня півбуханця хліба. Дивне, надзвичайне було життя преподобного Павла, й ніхто, крім Бога, не годен був збагнути, що він робив десятки літ у Тивайській пустині, та одно певне: молитвою, постом і покутою він сподобався Небесному Отцеві, коли Він підтримував Павла стільки літ, а перед смертю чудом своєї Божої сили прославив його, пустинника, що дав рідкісний приклад великого самозречення й погорди світу.
Сталось це через іншого героя пустині, св. Антонія, що як і преподобний Павло, вже довгі роки проводив у пустині життя, посвячене Богу. Св. Антонієві прийшла одного разу пуста думка: напевно, в світі нема іншої такої людини, щоб так довго вела в дикій пустині богомільне життя, як він. Та наступної ночі Бог об’явив йому в сні, що він помиляється, і наказав йому відвідати пустинника Павла, який є досконалішим від нього. Вирушив св. Антоній у дорогу й почав шукати незнайомого пустинника. Після двох днів і однієї ночі побачив св. Антоній світло і за ним дійшов до печери св. Павла. Наблизившись до неї, побачив, що келія зачинена. Почав стукати й просити Павла, щоб вийшов. Зрозумівши, що св. Антоній не вступиться з-перед печери, св. Павло вийшов нарешті з приязною усмішкою на устах і сердечно привітався зі св. Антонієм. Один одного називали по імені, хоч у житті ніколи не бачились і не знались; це об’ явив їм попереду Господь Бог. За дев’ятдесят літ свого пустинного життя перший раз побачив св. Павло людину й заговорив до неї. Як посідали, почалась між двома великими Божими угодниками свята розмова. Павло поцікавився у св. Антонія, чи в світі панує ще поганство; опісля розказав історію свого життя. Під час їхньої розмови надлетів крук, поклав перед ними бухенець хліба й відлетів. Здивованому Антонові Павло пояснив: – Бог посилає нам обід. Ось таким способом я вже шістдесят літ одержую півбуханця хліба; та оскільки сьогодні ти прийшов відвідати мене, Христос подвоїв поживу для своїх слуг. Подякувавши Богу за його ласку, вони посідали біля джерела, щоб прийняти свою вбогу поживу. Та ніхто не хотів першим ламати хліба. Св. Антоній просив св. Павла, щоб він починав, як старший за віком, а св. Павло хотів віддати першість св. Антонієві як своєму гостеві; вкінці разом переламали хліб і спожили в спокою, запивши водою з джерела. Після вечері провели всю ніч на молитві. Наступного дня сказав св. Павло, що вже надходить кінець його життя, тому Бог послав св. Антонія поховати його. А потім додав:
– Іди й принеси того плаща, який дав тобі св. Атанасій, єпископ Олександрії, бо я бажаю, щоб ти в того плаща загорнув моє тіло.
Сказав це св. Павло для того, щоб останні хвилини свого життя провести у молитві й самоті тільки з самим Богом, а також тому, щоб таким чином виявити свою велику пошану до св. Атанасія й католицької віри, за яку великий олександрієць зніс стільки страждань. Св. Антоній дуже здивувався, почувши про плащ, бо про нього св. Павло міг знати тільки з Божого об’явлення; та нічого не сказав, тільки попрощався зі своїм св. другом і поспішив до своєї обителі, щоб сповнити останню волю преподобного Павла.
Коли вернувся до свого монастиря, брати стали запитувати його, де він був. Св. Антоній відповів їм тільки те, що він – грішний і незаслужено носить ім’я Божого слуги, бо цими днями він бачив св. пророка Іллю, св. Йоана Христителя, навіть самого св. апостола в раю; так величав св. Антоній свого нового друга. Після того взяв плащ св. Атанасія й поспішив знову до св. Павла, бажаючи застати його ще живим. Дорогою побачив св. Антоній, як небесні ангели, пророки і апостоли несли душу св. Павла до неба. Радіючи щастю приятеля, поспішив св. Антоній до його печери. Одного було йому тільки жаль, що так пізно відкрив превеликий скарб і так мало скористав з нього для своєї душі.
Наблизйвшись до печери, він застав тіло св. Павла на колінах, як під час молитви. Думаючи, що Святий ще молиться, сам став біля нього навколішки, щоб разом помолитись; та з мовчанки приятеля зрозумів, що це вже клячить тільки його тіло. Загорнувши його в плащ св. Атанасія, хотів поховати, та не мав чим викопати ями. Коли він думав, що робити, до печери підійшли два леви і, сумно виючи, почали вигрібати своїми лапами яму. Коли вже вигребли таку велику, що могло вміститись тіло людини, підійшли до св. Антонія й лизали йому руки, а потім відійшли в глибину пустині. Св. Антоній поклав у гріб тіло преподобного Павла, співаючи похоронних пісень. Прислуживши отак востаннє Божому слузі, пробув ще одну ніч при його гробі, а опісля вернувся до своїх братів; тоді розказав їм, що бачив та що зробив. На пам’ятку приніс собі св. Антон ту одежу з пальмового листя, якою прикривав своє тіло покійний Павло, беріг її, як дорогоцінний скарб, та одягався в неї тільки в найбільші свята.
Преподобний Павло Тивайський помер 342 року, проживши 113 років, з яких 90 провів самітньо в пустині. Називають його першим пустинником, щоб відрізнити від інших Святих пустинників з таким самим іменем. Місце поховання св. Павла було у великому вшануванні пустинників Тиваїди. В ХІІ столітті, за імператора Мануїла Коммена (1180 р.), перенесли його св. мощі до Царгорода і поклали в церкві Пресвятої Богородиці. У 1240 році відвезли їх до Венеції, а звідти переніс їх мадярський король Людвиг І (1380 р.) до міста Буди. Частина мощей св. Павла знаходиться в Римі.
Життєпис першого пустинника св. Павла Тивайського він закінчує такими словами: “Спитаю я всіх тих, що мають розкішні палати, багату одежу, комфортне життя: що ви маєте більше від того старця? Ви п’єте з золотих чарок, а він пригорщею черпав воду. Ви ходите в одежах, гаптованих золотом, а він не мав і такої, яку носить ваш останній слуга. Ви впиваєтесь розкішшю, а він вдовольнявся тим хлібом, що йому приносив крук. І живим був так, як і ви, і жив, довше й у кращому здоров’ї, ніж ви. Та водночас мав він більше від вас. Він в одежі з листя – до неба, а ви в золоті – до пекла. Він Христової одежі, тобто невинності, що її одержав при св. Хрищенні, не втратив у своїй наготі, а ви, так багато вбрані, позбавлені тієї ласки. Він, похований в поpoci, підніметься у великій славі, а ви з ваших прикрашених гробів устанете в неславі на вічний огонь”.
Щасливий той, кому найбільшим скарбом є Бог і його свята ласка.

СВЯТИЙ ІВАН КУЩНИК.
У V сторіччі жив у Царгороді військовий старшина Евтропій з дружиною Теодорою. Були це побожні люди, які дбайливо виховували своїх трьох синів. Два старші, за прикладом батька, посвятили себе військовій справі, а наймолодший Іван займався наукою. Був це розумний юнак, вчився ліпше за всіх своїх товаришів, самі вчителі дивувались його пам’яті й здібностям. За вдачею був лагідний, покірний, слухняний і побожний; у вільний час спішив не на забави, а до церкви на молитву або читав Святе Письмо. Одного разу проїжджав через Царгород один монах, що поспішав на прощу до Єрусалима. Був він з монастиря акімітів – “несплячих”, який заснував святий ігумен Маркел. Івась познайомився з тим монахом і довідався про тих ченців, що вдень і вночі відправляють позмінно все церковне правило, безперестанку прославляючи Бога. Серце побожного юнака загорілось любов’ю до Господа, й він відчув у собі поклик до досконалішого життя в монастирі. Просив свого нового знайомого, щоб він, повертаючись зі св. Землі, знову вступив до нього й забрав його з собою до Монастиря. Монах пізнав у тому Божу волю й обіцяв виконати бажання побожного юнака. Тепер усі Іванові думки були про те, щоб покинути світ. Він ще гарячіше молився, читав Святе Письмо та з нетерпінням вижидав тієї хвилини, поки його приятель вернеться з Єрусалима та забере його з собою до Витанії. Одне тільки непокоїло хлопця: його батьки, напевно, не погодяться на цей надзвичайний крок; бо хоч вони й побожні люди, та все таки не схочуть розлучатися зі своїм улюбленцем. Знаючи це, Іван нічого не говорив батькам про свій намір, а коли його приятель вернувся з Єрусалима, то втік з дому потай від них, сів на корабель й поплив до монастиря “несплячих”. З собою взяв тільки гарно оправлене Євангеліє – подарунок батьків. Ігумен Маркел спочатку не хотів приймати такого молодого хлопця до монастиря, та сердечне прохання Івана перемогло. Св. Маркел постриг його на ченця. Молодий монах своїм духовним поступом незабаром здивував увесь монастир. Завжди був перший до молитви, а постив так суворо, що деколи цілими днями не мав нічого в устах, крім св. Причастя. Так минуло шість літ життя в монастирі. Тоді ворог людських душ почав мучити Івана дуже сильними спокусами, а головно розбуджував у його серці сильне бажання побачити ще раз своїх батьків. Іван чував і молився, щоб перемогти ту спокусу, та спокій не вертався до його душі. Від духовної боротьби став навіть сохнути й хворіти. Тоді ігумен вирішив відпустити його додому. Скликавши всіх монахів до церкви, помолився сердечно з ними за брата Івана, а потім зі сльозами в очах попрощався із своїм духовним сином. 3 великим жалем розлучалися з ним брати, з тяжким серцем прощався й сам Іван. Дорогою зустрів убогого старця. Тоді спало йому на думку подарувати свою одежу старцеві, а самому вдягнутись у його лахміття. Переодягнений жебраком, сів на корабель й відплив до Царгорода, молячись, щоб щасливо побачити своїх батьків, які через його таємний від’їзд, певно, мали багато смутку. Дійшовши до свого рідного дому, впав перед ворітьми на землю й так дочекав ранку. Вранці відчинив ворота наставник слуг. Побачивши старця в такому нужденному лахмітті, почав відганяти його від дому, та опісля, зворушений проханням Івана, якого не впізнав, дозволив йому залишитись біля воріт. Незабарьм побачив Іван також і своїх батьків, які виходили з дому до міста. Добрий Евтропій був ласкавий до вбогого старця й посилав йому навіть поживу зі свого столу, та мати не могла дивитись на його нужденний одяг і казала слузі перевести Івана в більш віддалене місце, щоб не мати того брудного лінюха, як думала собі, весь час перед очима. Він став проживати в малій комірці, яку поставили йому слуги. Ту поживу, яку одержував від батька, роздавав убогим, а сам проводив свої дні в голоді і спразі, чим так висушив своє тіло, що можна було полічити ребра. Так прожив Іван три роки, невпізнаний ні батьками, ні слугами. Тоді об’явив йому Бог, що за три дні покличе його по небесну нагороду. Коли Іван почув ту веселу вістку, просив наставника слуг, щоб пані дому прийшла до нього, бо він хоче сказати їй щось важливе; та вона не захотіла. Коли ж Іван дуже просив побачення з нею перед смертю, вона сказала принести хворого Івана до себе. 3 останніх сил він подякував їй за милосердя до нього, а потім просив її бути ласкавою поховати його після смерті в його жебрацькій одежі й на тому місці, де він проживав. На прощання дав їй також те св. Євангеліє, яке він колись одержав від батьків. Евтропій і Теодора відразу впізнали своє Євангеліє. Стали питати вмираючого Івана, звідки він дістав ту св.книгу. Тоді вбогий “кущник” признався, що він – їхній син, який кілька років тому потай від них з тією книгою виїхав до монастиря “несплячих”. Та батьки не довго тішились знайденим сином, преподобний Іван у той же день віддав Богу свою праведну душу. Згідно з бажанням покійного, поховали його в тій комірці, де він дожив віку в убогості й самозреченні. Та коли мати наказала вбрати його тіло в багату одежу, то відразу занедужала й доти лежала немічною, доки тіло сина знову вбрали в жебрацьку одежу. Згодом поставили батьки над його гробом церкву й дали на церковні потреби частину свого майна; решту віддали вбогим і подорожнім. Незабаром і їх самих покликав Бог до кращого життя.