У місті Мелітополі (Мала Азія) жив у IV сторіччі диякон Христодуль. Коли він ішов до церкви, то з ним охоче поспішав і його синок Партеній, який сердечно молився, уважно слухав богослужби й читання Святого Письма та багато з того, що чув, запам’ятав собі, хоч ще не вмів читати. Коли вертався з церкви, йшов над річку, ловив рибу і, продавши її, роздавав гроші убогим як милостиню. Така побожність Партенія була така мила Богу, що вже на 18 році життя дав йому ласку робити чуда та повертати недужим здоров’я.
Коли про побожність і чуда молодого Партенія довідався тодішній єпископ Мелітополя Филет, то узяв його до себе й зайнявся його освітою, а опісля висвятив на священика. У той час св. Партеній почав одержувати від Бога ще більше ласк, зросла кількість чудес, які через нього робив Господь, а разом з ними – і число навернень до Христової віри.
Слава про побожність і численні чуда св. Партенія дійшла до архієпископа міста Кизика Асхоля, який висвятив його на єпископа міста Лампсака, де головно жили погани. Своїми духовними науками й чудами Св. Партеній навернув їх до Христової віри, їздив навіть до імператора Константина Великого з проханням дозволити зруйнувати у Лампсаці поганські божниці, а замість них побудувати Божі храми. Імператор не тільки погодився на це, але й дав від себе багато золота на спорудження церков. Під час будови церкви вибрали прегарний камінь з розвалених поганських божниць, обробили його на плиту, що мала прикривати вівтар у церкві. Коли її везли до церкви, розгніваний диявол перестрашив волів, які почали скоро бігти, повалили на землю погонича та перетягнули через нього воза з каменем, від чого погонич помер. Повідомлений про те нещастя св. Партеній прибув відразу на місце нещасного випадку, став на коліна і сердечною молитвою повернув убитому погоничеві життя.
Одного разу привели до Святого біснуватого юнака, та він не хотів молитися за його видужання, кажучи: “Ваш син не гідний видужання, бо він часто зневажав вас, і ви в своєму горі молилися, щоб Бог покарав його; так нехай же він терпить, бо заслужив собі на таку кару”. Коли ж батьки в своїй любові до сина стали жалкувати, що просили на нього в Бога кари, і зі сльозами в очах не переставали благати у св. Партенія допомоги, він змилосердився над засмученими батьками, перехрестив біснуватого юнака й оздоровив його своєю молитвою. Коли якось св. Партеній проїжджав через Іраклійську митрополію, то відвідав недужого архієпископа Іпатіяна. За божим об’явленням Святий сказав йому роздати вбогим усе срібло, до якого він мав прив’язання, – тоді стане здоровим душею й тілом. Недужий просив завести себе й усе своє срібло до церкви св. Гликерії, де роздав увесь той скарб убогим і калікам, а тоді милосердний Бог, прийнявши ту покаянну жертву архієпископа, повернув йому здоров’я. Також предрік св. Партеній архідияконові Іраклійської церкви, який так, як і архієпископ, звався Іпатіян, що незабаром архієпископ умре і він буде вибраним на його місце. А оскільки в той час була в тій околиці посуха, то св. Партеній молився з архідияконом усю ніч про дощ, а вранці поблагословив поля, городи й винниці та повернувся до Лампсака. Урожай того року був великий. Незабаром помер єпископ Іпатіян, і диякон став його наступником. Він сказав наповнити великого корабля збіжжям, вином, усякою городиною і сам усе те добро завіз до міста Лампсака в дар св. Партенієві. Святий сердечно привітав Іпатіяна, та дару не прийняв, сказавши роздати все добро вбогим. Архієпископ учинив його волю, а опісля до кінця своїх днів розказував усім про св. чудотворця Партенія.
Преподобний отець Партеній після короткої недуги спокійно спочив у Бозі 7 лютого 360 року. На його похорон з’їхалося багато людей з усіх довколишніх місцевостей, серед яких багато єпископів і священиків. При мощах св. Партенія, що спочивали в новій, ним самим збудованій церкві, багато недужих одержали ласку оздоровлення.
Блаженний Петро Вергун
По довшій недузі, 7 лютого 1957 року, в Красноярському краї далекого Сибіру, в Ангорському поселенні Богучанського району, там, де річка Анґора впадає до Єнісею, перестало битися серце віддане Церкві й українському народові, серце Апостольського візитатора для українців-католиків у Німеччині о. Прелата Петра Вергуна. Він став жертвою більшовицького терору, як непохитний ісповідник віри, що за Христа і Його св. Церкву життя своє віддав.
Візитатор Петро Вергун народився 18 листопада 1890 р. в Городку, Львівської області, як син тамтешнього теслі. Не маючи змоги закінчити гімназію, юнак спочатку допомагав батькові у верстаті, а відтак вступив добровольцем до австрійського війська (1909 р.). На цій службі захопила його Перша світова війна. І вже в перших місяцях війни (жовтень 1914 р.) Петра поранили, тож його було відпущено «на відпочинок». Однак пильний юнак використав цей вільний час на науку, і це дало йому змогу приватно закінчити гімназію в Перемишлі, де здобув атестат зрілості. Після розвалу Австро-Угорської монархії він, як підстаршина, боровся в рядах Української Галицької Армії аж до 20 квітня 1920 року, коли потрапив у польський полон. Та Петро Вергун не довго перебував у таборі полонених. Йому вдалося втекти й дістатися до Чехії, де він негайно зголосився до української гірської бригади. Заходами Митрополита Шептицького підстаршині Вергунові вдалося дістатися до духовної семінарії у Празі, де він мав змогу спокійно студіювати й приготовлятися на українського священника. Водночас він записався в Празі до Українського Вільного Університету, де здобув докторат з філософії. По довгих стараннях польська влада таки дозволила йому, як семінаристові, приїхати до Львова. Там Петро 30 жовтня 1927 року з рук Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, ЧСВВ, прийняв священичі свячення. По свяченнях Митрополит зразу призначив його душпастирем для українців-католиків у Німеччині з осідком у Берліні, куди о. Вергун прибув уже в листопаді 1927 року.
В Німеччині було багато українців-робітників ще з Першої світової війни. Вони розкинулись переважно по більших промислових осередках північно-західної частини країни. А відтак, у самому Берліні зосередилась теж українська політична еміграція. Як український католицький душпастир, о. Вергун об`їжджав цілу Німеччину, правив для своїх вірних Богослужіння та підтримував їх на дусі. Оскільки його праця була тяжка і виснажлива, ревний душпастир знайшов собі поміч у вищих церковних німецьких колах, головно в тодішнього Апостольського нунція в Берліні Архиєпископа Евгена Пачеллі, який пізніше став Папою Пієм ХІІ (1939–1958). Німецькі нацисти стежили за душпастирською працею о. Вергуна й робили йому всякі труднощі в організуванні українців-католиків в окремі парафії, забороняли Богослужіння, не давали дозволу на приїзд нових українських священників, а тих, які вже прибули, часто прослуховували, арештовували та відсилали назад до Галичини. Теж немалі клопоти йому робила українська т. зв. «політична еміграція», яка на нацистський лад хотіла диктувати своєму душпастиреві, що й як він має робити. Та о. Вергун не зупинявся перед труднощами. Інколи він, з пораженням особистої свободи, відважно боронив інтереси Церкви і своїх вірних. А коли нарешті нацистський уряд наказав йому негайно покинути Німеччину, Апостольський Нунцій архиєп. Пачеллі заступився за о. Вергуна й вистарався для нього ще папське відзначення — Домового Прелата. Під час Другої світової війни, внаслідок примусового перенесення робочих сил, багато українців з Галичини опинилися в III Рейху. Тому вже 23 листопада 1940 року Папа Пій призначив о. Прелата Вергуна Апостольським візитатором з правами адміністратора для українців-католиків в Німеччині, яких тоді нараховувалося до півтора мільйона. Так священникові адміністраторові довелось далі долати всякого роду труднощі й перешкоди, бо гітлерівський уряд неприхильно ставився до його ревної праці між українцями, яких німці хотіли тільки використати. Та він не піддавався, бо його серце палало великою любов’ю до поневолених своїх земляків, для яких добрий пастир не щадив ні своїх сил, ні своїх талантів.
Коли весною 1945 року до Берліна почало наближатись більшовицьке військо, всі приятелі дораджували о. Петру виїхати на Захід. Але він рішуче відмовився виїжджати, кажучи: «Як душпастир, я мушу бути готовий віддати за свої вівці навіть і своє життя!’’. Вже незабаром, після совітської окупації Берліна, отець візитатор став жертвою більшовицького терору. На численних допитах, зазнавши тортур, наш ісповідник тримався гідно й не дав себе застрашити різними погрозами. Адже ж за свою Церкву і свій народ він був готовий піти на муки, а то й на смерть. Після повторних арештувань і застрашуючих допитів, під кінець липня 1945 року, більшовики нарешті вивезли о. Вергуна в глибину Радянського Союзу, де за ним і слід пропав. Щойно пізніше прийшла вістка з-поза залізної заслони, що більшовики засудили візитатора Вергуна до 8 років каторги „за колаборацію“ з німцями. Так нашого ісповідника заслано в табір примусової праці на Сибірі, у Красноярський край, над річкою Ангорою, саме там, де вона впадає до Єнісею.
Життя в більшовицькому таборі — нижче гідності кожної людини. Його неможливо навіть описати. Начальство табору — звироднілі кати, які на місце людяності поставили злобу. Єдино вона побуджує їх життя і поведінку супроти засудженних у таборі. Відчуття влади підсилює в них цю злобу аж до сліпої ненависті та тваринної жорстокості. В них панує тільки одне бажання — бажання помсти: як би то каторжникові дошкулити, як би то над ним познущатись та утруднити йому побуту. В такому місці й карався наш незламний ісповідник віри о. Петро Вергун протягом 10-ти років, бо його випустили з табору щойно 1955 року, хоч він був засуджений тільки до 8-ми років.
По звільненні з табору о. Вергун мусів залишитися на місці свого вигнання, в Ангорському поселенні, бо влада не дозволяла йому повернутися до Галичини. Тоді він старався використати своє німецьке громадянство і звернувся до знайомих йому отців Бенедиктинців, щоб вони виклопотали для нього дозвіл вернутися до Німеччини. Тоді він, між іншим, писав: «Я відчуваю, що моя голова вже клониться до вічного відпочинку. Я дуже хотів би закінчити моє життя в монастирі». Однак його бажання не сповнипося, бо комуністи ніяк не погодились на те, щоб він виїжджав із Радянського Союзу.
Так наш ісповідник останні роки свого життя мусів перебувати на вигнанні, хоч його здоров’я було вже підірвано. Про це він писав: «Моє здоров’я не цілком добре. Часто моє серце і мій шлунок „страйкують“. Мені здається, що зміна клімату помогла би моєму здоров’ю». Однак він не дочекався тої «зміни клімату». Врешті його шляхетне серце раз і назавжди перестало битися, і він спочив у замерзлій сибірсъкій землі, віддавши своє житгя за Христа і свою католицьку віру.
Негайно після його святої смерті українські каторжники, для яких наш ісповідник був духовним батьком в найтяжчих хвилинах їхнього життя, з великою побожністю і молитвами поховали його тіло на місцевому цвинтарі Ангорського поселення, і зі сльозами на очах відспівали над його свіжою могилою останнє «Вічная пам’ять».
2001 року, під час пастирського візиту в Україну, Святіший Отець Іван Павло ІІ проголосив отця Петра Вергуна блаженним Католицької Церкви. За сприянням Преосвященних Владик Юліяна Ґбура, Єпарха Стрийського та Петра Крика, апостольського екзарха Німеччини і Скандинавії, 26 липня 2004 року після дворічної тривалої підготовки та поїздки в Сибір мощі блаженного священномученика Петра Вергуна було привезено в Україну.