СВЯТА МАКРИНА
Однією з найславніших дівиць християнської давнини була св. Макрина, сестра св. Василія Великого. Всіх дітей у цій родині було десятеро. Макрина була найстаршою. Св. Емелія, їхня мати, надзвичайно дбайливо виховувала свою найстаршу доньку. Вона сама вчила Макрину читати й писати, змалку давала їй до рук Святе Письмо. Книга Премудрості Соломона й Псалми Давида бу ли найчастіше в руках малої дівчинки, повчаючи й надихаючи її. Одночасно Макрина вчилася гаптувати й плести вовняну одежу. Коли дівчинці сповнилось дванадцять років, вона була така гарна, що художники не могли відтворити її краси на портреті. Згідно з тодішнім звичаєм, батько заручив її з одним юнаком. Коли ж цей суджений раптово помер, Макрина закинула думку про подружжя та посвятила своє дівицтво Богу, допомагаючи матері виховувати молодших братів і сестер. Святі Василій Великий, Петро Севастійський, Григорій Ніський пішли в життя з· духовною печаттю, покладеною на них сестрою Макриною. Вона навчила їх погорджувати світом, тікати від його приман і небезпек, любити молитву й читати Святе Письмо. Св. Василя, який ставши професором риторики купався в людській славі, Макрина напоумила його у дусі покори “шукати життя над життям”. Він послухав сестру і ввійшов на нову дорогу: досконалості посвяченості Божій славі й спасінню людських душ.
Після смерті батька, св. Василія Старшого, Макрина з матір’ю замешкали у своєму маєтку в Понті, над річкою Іріс, де незабаром постали два монастирі, жіночий і чоловічий. Макрина, мати Емелія, деякі побожні жінки й колишні домашні служниці оселилися в монастирі та почали вести життя досконалого богомілля. Макрина склала для свого монастиря відповідні правила, що засвідчили її великий розум і побожність. Це Богу посвячене життя в чернечому монастирі Сестер Василіянок так описує брат Макрини, св. Григорій Ніський:
“Усі там мали однакові келії й убогу одежу. Походження, rюлишнє становище в суспільстві, – все це не мало жодного аначення. Життя їхнє було таке святе, чеснота така висока, що неможливо їх описати. Денні й нічні богослужби свідчили про ту ревність, якою вони горіли. Їх можна було порівняти а тими щасливими душами, що, вийшовши з кайданів тіла, летять на небо. Їхні серця були настільки очищені від усього аемного, що вони жили, як ангели. Не можна було в них побачити гніву, заздрості, підозріння або ненависті. Вони відкинули від себе всю світську марноту – бажання почестей, слави, блиску. Свою насолоду вони знаходили в стриманості, славу – в невідомості, багатство – в убозтві, силу – в немочі; все світове вони стряхували з себе, як порох. Молитви й спів нсалмів не затихали ні вдень, ні вночі”.
Макрина дійшла найвищої християнської досконалості. !{оли несподівано загинув на полюванні її любий брат Павкратій, вона сховала свій великий біль у глибині серця, нідтримуючи у дусі свою матір, для якої ця смерть була болісним ударом. Св. Григорій Богослов пише про цей випадок так: “Не було ні плачу, ні стогону, ні сліз, ні інших :шичайних проявів тяжкого горя матері й сестри; все було гідне жінок, що посвятили себе Богові”.
Незабаром Господь забрав з цього світу матір і брата Василія. По кількох місяцях тяжка недуга поклала на смертну постелю й саму Макрину. Брат Григорій відвідав її. Він так описує свою останню зустріч зі своєю cв. сестрою та її смерть:
“Наближаючись до монастиря, в якому Макрина вела
ангельське життя, я довідався від одного перехожого, що
сестра хвора; моє серце дуже затужило. Я прискорив свою
ходу.
Прийшовши, я не застав Макрини в монастирській церкві і пішов до її келії. Вона лежала не на ліжку, а на дошці, вкритій міхом; замість подушки під її головою була друга, навскіс поставлена дошка. Моя сестра була дуже слаба, а коли побачила мене, то, не маючи вже сили встати, піднялася на своїй убогій “постелі”, щоб прийняти мене (як єпископа). Я підійшов до неї, заспокоїв, поклав, а тоді вона, піднявши руки до неба, сказала: “Дякую Тобі, Господи, Боже мій! Ти сповнив моє бажання й дозволив братові відвідати твою рабу”. Сестра старалася приховати від мене тяжке дихання й пробувала усміхатися, щоб зменшити мою тугу. Розмова зайшла про св. Василія. Я не міг опанувати себе: згадка про св. брата відбила смуток на моєму обличчі. Але вона, надхнена, говорила мені з такою силою духа про дивні Божі суди в усіх випадках нашого життя, що моя душа оволоділа всіма природними почуваннями й злітала до неба. Я не міг надивуватися, як вона, в гарячці, що позбавляла її сил і вже розливала по тілі холодний піт, зберегла повну свободу думки, зовсім так, як Йов, вкритий ранами, гадкою прямував завжди до неба. Макрина глибоко і розумно говорила про наше життя, мету, задля якої ми родимося, і безсмертність, в яку вбереться наше тіло. Слова плили з її уст, як вода з джерела. Накінець вона сказала мені: “Пора тобі, брате, відпочити по далекій і тяжкій дорозі”. Та який міг бути спочинок після такої розмови? Проте я послухався і, вийшовши в сад, сів у тіні дерев. Опісля я пішов знову до сестри. Макрина розказувала мені про все, що пережила, а робила це так, якби. з книги читала; nеречисляла всі доброчинства, якими Господь наділив батька, матір і всю нашу родину, дякуючи Йому з глибини душі за безмежне милосердя. Я почав розповідати їй” скільки я перетерпів, коли імператором Валенсам був висланий за св. віру на заслання та про інші журби св. Церкви. А вона сказала мені: “Не нарікай, бо твої терпіння є нічим у порівнянні з тими ласками, якими Бог наділив тебе, наділив більше, ніж твоїх батьків. Наш батько вславився між своїми земляками, а твоє ім’я відоме далеко за межами краю, в якому живеш. Пізнай з цього Господню любов і наслідок молитов наших батьків”.
По відправі всенічних молитов я побачив, що це останній ранок хворої, гарячка забирала вже останки її сил. Мою душу зворушували два почування: жаль, бо ж умирала моя сестра, і подив з цього невимовного спокою, з яким вона чекала кінця. Сонце вже хилилося до заходу, але сила й енерrія її розуму нітрохи не слабшали. Макрина перестала говорити з нами. Склавши руки й непорушно дивлячись угору, вона солодко й тихо розмовляла з Богом, ледве можна було чути її слова: “Господи Боже, ти віддалив від нас боязнь смерті, бо кінець нашого дочасного життя перетворюєш у початок життя вічного! Ти сном смерті на недовгий час впокоюєш наші тіла, щоб знову пробудити їх трубою ангела. Наче скарб, Ти повіряєш землі наші тіла, зажадаючи їх колись назад; смертне та спотворене заміниш на безсмертне й прегарне. Ти визволив нас від гріха й погибелі. Розбив брами пекла, переміг силу смерті, проклав нам дорогу до воскресіння. Господи, вічний Боже, до Тебе я прив’язалася з дитинства, Тебе я полюбила всіма силами душі, дай мені ясного ангела, щоб довів мене до місця спокою, до життя Святих. Ти простив розбійнику, що висів на хресті, як він тільки звернувся до Тебе, згадай і мене в твоєму Царстві! Нехай вічний морок не віддалить мене від Твоїх вибраних, нехай щезнуть перед Тобою мої гріхи. Ти прощаєш смертним; прости мої гріхи, які я зробила в безсиллі людської природи словом, гадкою, щоб, залишивши це тіло, я стала вільною від усякої скверни, щоб Ти прийняв мою душу, як милу Тобі”. Після цієї молитви вона перехрестила свої очі, уста й серце. Коли смерклося і запалили свічники, Макрина відкрила очі й сказала, що хоче читати Всенічне, але її голос уже змінився, тільки уста повторювали св. молитву. Скінчивши, вона намагалася підняти руку, щоб перехреститися, і тоді з її грудей вирвалося довге й глибоке зітхання – її життя скінчилося разом з її молитвою”.
Св. Григорій закрив їй очі, а черниці затужили: “Загасло світло наших очей, нема вже світла, що йшло перед нами, впала підпора немічних, зникла охорона слабих”. Як втихомирився перший біль, почали співати псалми. Тіла не було в що вбрати, бо покійна не мала іншої одежі, крім тієї, що була на ній: волосінницю, полатану рясу й мантію. Св. Григорій сказав загорнути тіло св. покійниці в свій плащ, а поверх накрити мантією її побожної матері. Лице Макрини засяяло після смерті надземною красою. Похорон був величний. Тіло св. Макрини поклали в гробниці біля мощей св. Емелії, її матері. Над гробом Святої помістили напис, що його склав св. Григорій Богослов: “Оце пам’ятник славної дівиці. Ти, що це читатимеш, певне чув про Мак рину, найстаршу дочку великої Емелії. Вона ховалася від кожного чоловіка. Тепер усі її прославляють, і її слава відома всім”.
Як за життя св. Макрини, так і після її смерті, діялися за її посередництвом різні чуда. А сьогодні вона перед престолом Всевишнього молиться за нас.

СВЯТИЙ ДІЙ
Св. Дій походив з сирійського міста Антіохії (Мала Азія). Бога полюбив з дитинства й уже юнаком посвятив себе на службу Йому. Дні життя Дія були сповнені молитви та нічних чувань, покаянних діл і боротьби зі спокусами. Згодом за Божим надхненням він перейшов до Царгорода. Оселившись на пустинному місці, він усією душею величав Господа. Суворість і святість його життя стали відомі патріархові Аттикові, який висвятив Дія на священика.
Імператор Теодосій Молодший наказав на тому місці, де жив св. Дій, поставити монастир. Незабаром стали прибувати туди побожні чоловіки, що під проводом св. Дія вели далеко від бурхливого світу тихе життя християнської досконалості. Св. Дія прославив Бог багатьма чудами. Коли він помер, імператор і патріарх хотіли перенести його тіло до Царгорода, але на прохання ченців поховали св. Дія в монастирській церкві.