Одним з родичів грецького імператора Константина Копроніма був Ісаак, префект Егейських островів. Хоч імператор був єретиком-іконоборцем, та Ісаак зі своєю жінкою Теодотією вели побожне правовірне життя. Коли Бог обдарував їх сином, який народився на Богоявлення (погрецьки Теофанія), вони назвали його Теофаном. Ісаак помер коли хлопчині було три роки, назначивши опікуном сина самого імператора. Теофановим виховником став один з його урядників, побожний чоловік; який у чистій вірі виховував малого. А хлопець уже від ранньої молодості мав нахил до монашого життя. Коли Теофан дійшов до повноліття, він одружився з Іриною, дочкою багатого й славного сенатора Лева. В молодого побожного подружжя не було дітей; напевне, вони, за обопільною згодою, склали по шлюбі обіт досмертної чистоти.
У Малій Азії, в місті Кизиці, збунтувався через голод народ. Імператор послав туди св. Теофана з дорученням повернути в місті лад і спокій. Під час подорожі, в якій брала участь також його дружина Ірина, їм довелося їхати річкою Риндакос повз Сигріянські гори, де проживало багато пустинників. Щоб натішитися побожним життям Богу посвячених мужів, вони часто причалювали човном до берега і відвідували прибережні монастирі. В одному місці побачив тоді св. Теофан оточену лісом густу дебру, яка дуже припала йому до душі; але оскільки він мав сповнити важливий обов’язок, то не поселився в ній, а поплив далі до Кизики, де скоро повернув лад і спокій. У вільний час він охоче йшов до сигріянських монахів на довгі спільні молитви; де познайомився з побожним пустинником Григорієм Синкеллом, писарем св. патріарха Тараса, який предрік йому, що він стане колись монахом.
Повернувшись до Царгорода, св. Теофан порозумівся з жінкою, і вони обоє вирішили покинути світ та провести
решту свого життя в монастирі. Ірина вступила до жіночого чернечого дому в Бітинії, а св. Теофан пішов у знайомі Сигріянські гори до свого приятеля о. Григорія, де постригся в ченці і збудував монастир у місцевості Поліхроніон. Згодом він продав своє село, збудувавши там, на острові Калонімі, другий монастир. Невдовзі туди вступило багато монахів. Вибравши розумного й побожного ігумена, він разом з усіма братами віддався під його духовний провід, і свої дні проводив у молитві, покаянних ділах, переписуючи св. книги. Коли після смерті ігумена монахи хотіли вибрати його своїм настоятелем, він не захотів тієї честі і вернувся назад у Сигріянські гори. Та й там недовго був він самітний; його побожність і дар творити чудеса почали притягувати до нього людей, тому він збудував їм новий монастир, названий пізніше “Велике село”, де вже став ігуменом. У 787 році св. Теофан був запрошений на VII Вселенський Собор у Нікеї, що схвалив вшановування св. образів; після чого почали виставляти св. ікони по церквах, домах, на прилюдних площах.
Коли імператором став Лев Вірменин, то знову почалася боротьба проти вшановування св. образів. Поважаючи св. Теофана, імператор старався залучити до цієї справи і його. Але Святий був далекий від того, щоб зловитися на царську ласку. Він добровільно відрікся світу та його благ, жив тільки хлібом і водою, спав на плетінці, а замість подушки мав камінь. Крім того, від 50 року життя йому докучали різні хвороби – з того мужа залишилася тільки одна тінь. Такій людині всі скарби світу були нічим. Одного разу послав йому імператор такого листа:
“Твій лагідний і піддатливий характер дає мені надію, що ти підтримаєш мене у цій справі. Це дуже проста дорога, щоб здобути собі мою ласку разом з численними багатствами й почестями для монастиря і родини. Але якщо ти відмовишся виконати моє бажання, то викличеш на себе моє найбільше невдоволення та спричиниш біду й нещастя собі й своїм приятелям”.
Однак Святий не дав звести себе ні обіцянками, ні погрозами. Він так відповів імператорові:
“Будучи в літах і надзвичайно зламаним неміччю свого тіла, я тим більше не маю уподобання в тих речах, якими я для Христа погордив у своїй молодості. А щодо моїх монастирів і приятелів, то я доручаю їх Богу. Якщо ти думаєш довести мене до покори твоїми погрозами, як дитину – прутом, то шкода твоєї праці. І, хоч я і не можу ходити й мені дошкуляють багато хворіб, я маю в Христі надію, що Він зробить мене здатним в обороні його справи перетерпіти і найстрашніші муки, які ти міг би завдати моєму слабосилому тілові”.
Одержавши таку відповідь, імператор послав своїх людей дискутувати зі св. Теофаном та переконати його виконати імператорське бажання, але вони не мали й найменшого успіху. Тоді імператор звелів дати Святому 300 бичів, замкнути на два роки до тісної в’язниці, де він помирав зг олоду й занепадав щораз гірше здоров’ям. Його монастир у Великому селі імператор наказав зруйнувати, а монахів порозганяти. По дволітній в’язниці правитель заслав його на острів Самотрацький, де він після 17 днів віддав Богу свою праведну душу 817 року.
Тіло Святого поховали в дерев’яній домовині, при якій чудесно видужували хворі. Після смерті Лева Вірменина посходилися давні учні Теофана, відбудували Велике село і перенесли мощі Святого до монастирської церкви, де їх Бог прославив численними чудами.
Св. Теофан залишив нам Хроніку, коротку історію поданням головних подій від 284 до 813 років. Хроніку 284 року написав його приятель Григорій Синкелл.

СВЯТИЙ ГРИГОРІЙ ДВОЄСЛОВ.
Одним з найбільших Христових Намісників був св. Григорій Великий, або Двоєслов – перший Папа-монах.
Народився він приблизно 540 року в місті Римі й походив зі славної родини римських патриціїв Аниціїв, відомих християнською побожністю. Папи Агапит і Фелікс ІІ походили з тієї сім’ї. Батько Григорія, сенатор Ґордіян, мав дім у Римі й посілості на Сицилії. Його мати св. Сильвія після смерті чоловіка поселилася поблизу базиліки св. Павла та вела суворе життя тихої побожної черниці. Так жили і її сестри, св. Тарсилла й св. Еміліяна. Тому Григорій з дитинства звик до побожного життя.
Хлоп’ячі літа Святого припали на час затяжної війни імператора Юстиніана з остроrотами за владу в Італії. Під час облоги Рима навіть найбагатші римляни їли траву, а у місті залишалося тільки 500 душ. Про Рим тих часів написав св. Григорій згодом такі слова:
“Ми бачили, що сталося з тим містом, яке колись було паном світу. Його руйнували всі, воно натерпілося від безмірних і різноманітних нещасть. Всюди руїни, руїни. Де сенат? Де народ? Нам, що залишилися, кожного дня загрожує меч і незліченні нещастя. Рим у вогні”.
Одержавши найліпшу освіту, яка лише була можлива, молодий Григорій спочатку працював міським урядником. Коли 568 року ломбарди зайняли теперішню територію Італії, а трьома роками пізніше підступили під Рим, молодий патрицій Григорій, найвищий урядник у місті – префект – у той тривожний час виявив велику мудрість й рішучість у свої неповні 30 літ. На тій посаді св. Григорій здобув собі повагу римлян і навчився полагоджувати будь-які справи, що дуже пригодилося в його подальшому житті. Він говорив згодом:
“Якщо на світських посадах дотримуються ладу й постійної дисципліни, то як можна стерпіти замішання, недбальство й партацтво в церковних справах?”
Та хоч Григорій досконало виконував свої обов’язки, він відчував у своїй душі тугу за вищим життям, що було б посвячене самому Богові. Він був одним з найбагатших людей у Римі, міг одружитися з найкращою римлянкою та жити в розкошах і достатках; але він відрікся всього, збудував за свої гроші шість монастирів на Сицилії, власний будинок у Римі перетворив на чернечий дім св. Андрія і передав його в управу монахові Валентієві, що був, як казав сам Григорій, “настоятелем мого монастиря й мене самого”. Ті кілька літ, які він провів там у відокремленні від світу, були найщасливішими в його житті.
Однак людині такого таланту не дали довго радіти щастям монашого життя; Христовий Намісник, мабуть, Бенедикт висвятив його дияконом римської церкви, який в одному із семи округів Рима опікувався вбогими. Папа Пелагій ІІ, якийотав Христовим Намісником у тривожний час наступу лонrобардів, пошесті і повені у Вічному Місті, знаючи здібності Григорія, послав його як свого постійного леrата до Царгорода просити в імператора війська для оборони Рима.
Пишний і багатий Царгород був великою протилежністю тодішньому знищеному Римові і вразив св. Григорія; та оскільки він не знав грецької мови і йому не подобалися двірські порядки, плітки й звичаї, то він і кілька монахів монастиря св. Андрія, які приїхали з ним, провадили в розкішному місті монаше життя. У Царгороді св. Григорій познайомився зі св. Ліандром з Севілі, який став його щирим приятелем. За його порадою Григорій почав писати пояснення до книги Іова, яку докінчив у Римі. Вона відома під назвою “Моральна”. З царгородським патріархом у Григорія були напружені взаємини, бо той мав єретицький погляд на воскресіння тіла. Св. Григорій доводив йому, що наші тіла по смерті будуть подібні до Христового, але патріарх залишився при своїй думці; аж перед смертю відрікся від своїх фальшивих поглядів, сказавши: “Вірую й визнаю, що я колись воскресну в тому самому тілі!”
Коли Папа Пелагій відкликав св. Григорія до Рима, він відразу вернувся до свого улюбленого монастиря св. Андрія де він став невдовзі настоятелем.
Зі св. Григорієм пов’язана так звана “григоріянка”, тобто 30 Служб Божих, які відправляють 30 днів підряд за душу одного покійника. А історія її виникнення така: один монах на ім’я Юст признався на смертній постелі, що він потайки сховав три золоті корони; а оскільки це було порушення обіту вбожества, ігумен заборонив іншим монахам відвідувати недужого. Після смерті Юста сказав настоятель поховати його поза монашим кладовищем і тих три золотих кинути з ним у гріб. Та оскільки монах Юст перед смертю покаявся то ігумен сказав відправити за вічний спокій його душі 30 Служб Божих, які відправляли безперервно, день за днем. Сам св. Григорій засвідчив потім, що по відправі тих Служб Божих душа покійного Юста з’явилася його братові і повідомила, що вона була у чистилищі, але після відправ Служб Божих його покута скінчилася, і він тепер уже втішається небесною славою.
Коли від пошесті 590 року помер Папа Пелагій ІІ, римляни одноголосно вибрали новим Папою св. Григорія. Щоб стримати страшне жниво нищівної пошесті, св. Григорій провів у Римі великий благальний похід вулицями міста. 3 сімох церков вирушило сім колон людей, що зійшлися в церкві св. Марії Маджіоре. Похід почався в середу і тривав три дні. Коли процесія йшла вулицями зі співом “Господи, помилуй”, люди дорогою падали, скошені пошестю. Але св. Григорій далі проповідував, додавав народові духу й закликав до постійності в молитві. Бог нагородив віру людей та його провідника – пошесть відступила.
Через любов до монашого життя св. Григорій не хотів бути Папою. Тому написав у цій справі листа до імператора, в якому просив не схвалювати його вибору на Папу. Однак приятелі зробили зовсім інакше й просили правителя потвердити вибір, що він і зробив. Невдоволений св. Григорій хотів виїхати з Рима, але люди, довідавшись про це, завели Святого до церкви св. Петра, де єпископи висвятили його на Папу 3 вересня 590 року.
Григорій написав книжку “Душпастирське правило” про чин єпископа; в якій пояснив, що владика повинен бути головним лікарем душ і займатися передусім проповідуванням Божого слова, дисципліною і порядком серед своїх підопічних. Книжка мала надзвичайний успіх; її було перекладено різними мовами. Вона стала орієнтирем у праці єпископів та правителів. Ідеали св. Григорія стали ідеалами західного духовенства; вони виховували єпископів, а єпископи – новітні нації.
Свою роботу почав новий Папа боротьбою зі зловживаннями в своєму оточенні. Гордого й нечесного римського архідиякона Лаврентія прилюдно усунув з посади; заборонив дияконам співати на Службі Божій, щоб їх не вибирали за красу голосу, тільки за чесноти; скасував різні оплати за духовні послуги; дозволив послуговувати Папі тільки духовним особам. Особисто виголошував по римських церквах проповіді.
Урядники, які управляли папським добром, мали доручення від Папи поводитися лагідно з усіма робітниками, а в разі нещасних випадків – давати їм допомогу. Від лонrобардів викупляв полонених. Коли голод загрожував Вічному Містові, то казав наповнити міські комори збіжжям, щоб роздавати nайки потребуючим. 3 почуття великої справедливості не дозволяв переслідувати іудеїв або примушувати їх приймати Христову віру. Коли іудеї з Сардинії поскаржилися Папі на одного єврея-християнина, який в синагозі хотів помістити хрест й образ Пресвятої Богородиці, Папа звелів належною пошаною перенести того хреста й ікону в інше місце, а в синагозі дозволив іудеям віддавати честь Богу згідно зі своїми звичаями.
Коли 593 року під мурами Рима з’явилася армія наїзників лонrобардів, а імператор не надсилав ніякої допомоги для захисту міста, Папа взяв на себе обов’язки організувати оборону Рима й інших міст. Він особисто зустрівся з королем лонгобардів; своїм авторитетом і обіцянкою річної данини змусив його відступити з-під Рима й залишити його в спокою. Згодом Папа дев’ять років спонукував візантійського імператора поладнати справу з лонrобардами; коли ж ті заходи не принесли бажаного успіху св. Григорій за допомогою Теодолінди, віруючої дружини лонгобардського короля Аґілулфа, уклав з ним перемир’я для безпеки Рима й околиці.
3 Іспанією Григорій підтримував постійні зв’ язки через св. Ліандра. В Африці причинився до викорінення єресі встановленням церковної карності. У Франції, листуючись королем, Чилдебертом і тамтешніми єпископами, старався усунути різні надужиття, а головно святокупство призначування світських людей на церковні посади. Великою радістю для св. Григорія було навернення Англії. Коли до Папи дійшла вістка, що англійці бажають прийняти християнство, він викупив кілька юнаків-невільників англійського походження, виховав їх у монастирі на Божих слуг і згодом послав до рідного краю проповідувати християнство. Але головним у цій справі було те, що 596 року в Англію було послано 40 місіонерів з-поміж ченців монастиря св. Андрія в Римі, які за проводом св. Августина, ігумена того монастиря, розпочали місійну працю в Англії і навернули до Христової віри короля Етелберта та багато тисяч англійців. Це пам’ятає вдячний народ. Історик англійської Церкви, блаженний Бід, написав: “Григорій є апостолом для нас; печаттю його апостольства ми є в Господі”.
Папа Григорій мав весь час неприємні відносини з Царгородом, якщо не з імператором, то з патріархом, а часто водночас з обома. До імператора звертався з метою захисту італійського народу перед несправедливими урядниками, які своїми примусовими діями доводили народ до розпуки, обговорював з ним справу імператорської заборони вступати воякам до монастиря. Царгородському патріархові Івану Посникові мусив нагадати про те, що він самозванно почав називати себе екуменічним, тобто вселенським патріархом, наче б він був головою всієї Христової Церкви. Сам Папа Григорій почав називати себе “слугою слуг Божих”, і з того часу Христові Намісники й досі так себе покірно називають.
Але коли Фока організував жахливу змову: вбив імператора Маврикія й усю його родину, проголосивши себе імператором, Папа для спокою й добра народу, не осудив його.
Св. Григорій впорядкував церковне римське богослужіння, склав кілька церковних славнів, писав церковну музику й заснував римську школу співаків. Його вшановують як Учителя Церкви, який популяризував твори св. Августина, і з’ясував деякі релігійні правди, які не були добре вивчені.
У 593 році св. Григорій видав свою книжку “Діалоги”, в якій у формі розмови двох осіб оповів багато цікавих історій про різні чуда, пророцтва й видіння, записані від самих очевидців. Це книга про побожних римлян, що старалися здобути святість. В період середньовіччя “Діалоги” були найбільш популярною книжкою. Від того твору св. Григорія назвали Двоєслов.
Мабуть, головною заслугою Святого було зміцнення становища Апостольської Столиці. Англієць Мілман так написав у своїй “Історії латинського християнства”:
“Яким замішанням, безправністю й хаосом було б середньовіччя без середньовічного папства; а справжнім батьком середньовічного папства є Григорій Великий”.
Тому небезпідставно ввійшов цей Папа в історію Церкви як св. Григорій Великий і Учитель Церкви.
Святий був Папою 13 літ. Упродовж того часу він зробив так багато, що замало було б і довгого життя, щоб осягнути це. Диякон Петро засвідчував, що св. Григорій ніколи не відпочивав, не шкодував себе, хоч багато терпів від хронічної недуги шлунка й ніг. Сонце його життя хилилося до заходу, а він диктував свої листи й пильнував справу св. Церкви аж до дня 12 березня 604 року, коли віддав Богові свою праведну душу. “Узгодивши всі свої діла зі своїм навчанням, великий Божий консул пішов утішатися вічним щастям”, – засвідчує напис на його нагробку. Поховали св. Григорія Великого в базиліці св. Петра.