Св . Герасим походив з міста Ликії (Мала Азія). Там він посвятив себе на службу Богові як пустинник. Згодом він перейшов до Палестини, але там зробив помилку, бо пройнявся фальшивою наукою Євтихія про те, що Христос має тільки одну природу. На щастя, його відвідав св. Євтимій, який пояснив йому цю річ і навернув назад до чистої Христової віри.
Поживши якийсь час у Тивайській пустині, повній богомільних пустинників, він вернувся до св. Землі, де познайомився зі святими провідниками східних монахів: Савою, Іваном Мовчазним, Теоктистом і Єрусалимським патріархом Анастасієм. У той час так багато учнів забажали вести життя за проводом Герасима, що він збудував над Йорданом, поблизу Єрихона, лавру з 70 келій, з просторим монастирем посередині для вишколу тих, які тільки починали вести пустинне життя.
Монахи Герасима притримувалися суворих правил. Спали на плетінках, в келії ніколи не розводили вогню, двері ніколи не замикати, щоб кожний міг узяти собі все потрібне, майже постійно мовчали. Хліб, фрукти й вода були їм поживою, хіба що в неділі й свята, після співаної Служби Божої і св Причастя, всі разом споживали варену страву й трохи вина. Їхній час був розподілений на молитву й працю, в основному – плетення кошиків. Свою роботу кожний мав скінчити до суботи. Хоч які суворі були правила для монахів у монастирі св. Герасима, та для нього самого й того було мало; він накладав на себе ще тяжку покуту, найбільше за те, що колись зробив помилку в св. вірі. У Великій Піст він не їв нічого, тільки приймав св. Причастя. Св. Євтимій так високо цінував св. Герасима, що посилав до нього на вправи тих монахів, які бажали досягти великої досконалості.
Мешканці Єрихона, довідавшись, що монахи св. Герасима живуть у великому вбожестві, почали приносити їм, головно в неділі й свята, дещо з харчів; та тільки деякі ченці користали з тих дарів, бо інші боялися пошкодити тим своїй душі, добре пам’ятаючи науку св. Герасима, що піст є матір’ю здержливості, захороною проти злих спокус та стимулом до нічних чувань.
Бували в житті св. Герасима надзвичайні події. Одного разу, коли він сидів у своїй келії, побачив у видінні, як ангели несли до неба душу його приятеля св. Євтимія. Взявши з собою свого учня св. Киріяка, він відразу поспішив на похорон.
Іван Мосх, письменник VII сторіччя, який з ученим монахом Серапіоном, пізнішим патріархом Єрусалима, багато подорожував по Сході, оповідає цікаву історію. Коли одного дня св. Герасим проходжувався понад берегом Йордану, підійшов до нього з ревом лев, підніс догори лапу, в яку глибоко залізла тернина, від чого вона напухла та почала гнити. Св. Герасим витягнув тернину, обмив й перев’язав лапу. Відчувши полегшення, лев уже не покидав Святого, але ходив за ним усюди, наче свійська тварина, живився хлібом та городиною. А був у тому монастирі осел, яким носили з Йордану воду. Згодом св. Герасим привчив лева стерегти осла на пасовиську. Одного дня лев відійшов надто далеко, і тоді осла вкрав один погонич верблюдів, що переїжджав повз пасовисько. Того дня лев вернувся додому сумний, з опущеною головою, наче завинив. Коли лев підійшов до св. Герасима, той подумав собі, що, може, лев з’їв осла. Тому сказав до нього: “Те що робив осел, будеш тепер ти робити”. З того часу лев приносив з річки до монастиря чотири відра води, які накладали на нього. Згодом прибув до монастиря один вояк. Коли він побачив, як лев двигає воду, і йому розповіли цю історію, він змилосердився над царем звірів і дав св. Герасимові три золоті, щоб купив іншого осла носити воду, а лева звільнив від тієї служби. Через якийсь час знову проїжджав через Йордан той погонич верблюдів, що мав з собою також украденого осла. Лев стояв над річкою. Коли погонич побачив його, злякався й утік, покинувши осла з трьома верблюдами, що несли мішки з пшеницею. Тоді лев ухопив зубами уздечку свого давнього товариша і привів осла з верблюдами до монастиря. Герасим зрозумів, що він помилявся, думаючи, що лев з’їв осла. Тоді дав йому ім’я Йордан. Ще п’ять літ служив лев монахам. Коли помер св. Герасим, звір так засмутився, що не хотів нічого їсти, бо не міг ніде відшукати св. Герасима. Хоч монахи забавляли його та заохочували до їжі, лев не їв, тільки сумно ревів. Тоді новий ігумен завів його на цвинтар коло церкви і показав гріб, де був похований св. Герасим. Коли ігумен став на коліна і почав молитися та плакати, лев ударив сильно до землі головою, ліг на гробі й не хотів звідти рушитися. Через кілька днів знайшли його там неживого.
Преподобний наш отець Герасим закінчив своє життя 4 березня 475 року.