СВЯТИЙ АНТОНІЙ ПЕЧЕРСЬКИЙ
Св. Антоній прийшов на світ близько 983 року в Любечі, що над Дніпром (7 км від Чернігова). Походив з міщансько-селянської родини, яка ставши християнською, відзначалася побожністю. Цю віру в єдиного Бога перейняв від батьків їхній син Антипа (пізніший чернець Антоній), відомий печерник, основоположник чернецтва в Русі-Україні, засновник Києво-Печерського монастиря. 3 молодих літ серце юнака бажало молитви на самоті. Довідавшись, що в безлюдних місцях живуть пустинники, які в земляних печерах служать Богові й здобувають собі шлях до неба, знайшов собі поблизу Любеча малу печеру, в якій почав жити лише для Господа.
Незабаром вирушив Антипа в далеку Грецію, на св. гору Атос (Афон) над Егейським морем, де у великому монастирі св. Атанасія навчався подвижницькому життю. На Атосі вже з VIII ст. осіли перші християнські пустельники (анахорети), а в 963 році спорудили там лавру св. Атанасія, створивши так звану “чернечу республіку”. Число монастирів на Атосі досягло 20, а кількість ченців різних національностей перевищила кілька тисяч. 3 того часу Атос почав відігравати провідну роль у східному християнському світі. Тепер чернеча республіка становить автономну політичну одиницю, зберігаючи великі мистецькі та бібліотечні скарби (близько 10 тисяч рукописів). Україна підтримувала з Атосом релігійно-культурні зв’язки від самих початків християнства на Русі.
Антипі з Любеча сподобалося чернече життя. Тож попросив він мешканців Атосу прийняти його до своєї спільноти. Ченці радо погодились на це, а після випробування ігумен Теоктист постриг його, надавши нове ім’я – Антоній. Ставши ченцем, він знайшов собі у скелі над самим Егейським морем окрему тісну печеру, пробуваючи там у безнастанних моліннях, роздумах, постах і важких умертвіннях. Самі атонські ченці дивувалися святості його життя. Та печера донині називається Печерою св. Антонія. Молитвами, суворими постами й тяжкими трудами чернець Антоній підкорював тіло духові, прославляючи Бога й освячуючи свою безсмертну душу. Старі ченці, бачачи його подвиги й надзвичайний поступ на дорозі досконалості, неймовірно подивляли й тішились тому.
Ігумен Теоктист мав від Бога об’явлення – послати Антонія до його рідної країни. Тож, прикликавши його до себе, в присутності кількох ченців мовив: “Антонію, Господь Бог укріпив тебе в чернечому житті. Тепер тобі пора вертатись на рідну землю і навчати інших Богові посвяченому життю. Іди, сину, нехай Господнє благословення буде з тобою”.
Літописець Нестор зауважує, що після свого повернення з Атосу Антоній шукав у Києві монастир, в якому б поселитися. Він “ходив по монастирях, – пише літописець, – але не вподобав їх”. У той час було багато чернечих домів, бо кожний князь хотів· мати осередок побожності й культури на своїх землях (уділах), лишаючи по собі монастир як пам’ятку. До вих вступали також і члени княжих родів, а на старість деколи й самі князі. Та ченцю Антонію не підійшли “княжі монастирі”. Він подавсь у гори над Дніпром, віднайшов там Іларіонову печеру. Розкопавши її відповідно до своїх потреб, поселився в ній. Там він гаряче молився до Бога: “Господи, утверди мене в цьому місці та нехай спочине тут благословення Атонської гори!” “І став він там жити, – пише літописець, – харчуючись сухим хлібом через день і води споживаючи в міру… І не давав собі спочинку ні вдень, ні вночі, перебуваючи в трудах невсипущих. Потім довідалися про нього добрі люди і приносили йому все, що було потрібно до життя. І став він скоро відомий, як Антоній Великий. І зверталися до нього люди, і він приймав тих, хто хотів його наслідувати, постригаючи їх. І зібралось у нього братії числом дванадцять. Викопали вони під землею велику печеру, церкву і келії, які й досі збереглися під старим монастирем”.
Вістка про боговгодне життя Антонія скоро рознеслась по всій околиці Києва. Хоч жив він на відлюдді, але народ, довідавшись про його святі подвиги, горнувся до нього – одні за благословенням, інші за порадою. Приходили до Антонія й побожні юнаки, благаючи дозволити їм жити разом з ним. Святий не боронив їм, тільки попереджав, що жде їх не бездільне життя, а великі й важкі труди – для Божої хвали, добра народу та їхнього власного освячення і спасіння.
Між першими, хто прийшов до Антонія, був, мабуть, Іларіон, за ним прибув Теодосій, згодом же – Варлаам та інші (Мойсей та син боярина Івана Вишатича Василій із княжим слугою Єфремом). Усі вони просили св. Антонія прийняти їх до себе та навчати Божих настанов, які ведуть до християнської досконалості й Небесного Царства. Святий пояснив їм труднощі чернечого життя, та вони наполегливо благали його прийняти їх. Бачачи їхню щиру волю, Антоній велів отцю Никонові (колишньому митрополитові Іларіону) постригти їх у ченці й дати ряси. Бо сам св. Антоній не був священиком: у своїй глибокій покорі він вважав себе негідним ласки священства. Цікавий випадок трапився з юнаком Василієм – сином боярина Івана Вишатича. Хлопець часто відвідував Антонія і любив слухати, як той говорив про Бога та вічну нагороду за праведне життя. 3 тих розмов молодий боярин усвідомив суєту і марність світу та його багатств, тож вирішив покинути родину і світ та жити в убозтві й монастирських подвигах. Одного разу приїхав юнак з численною прислугою, поклонився св. Антонієві до землі, скинув із себе дорогий одяг та, поклавши його до ніг святого, заявив, що бажає стати ченцем. Антоній застерігав, що батько може його насильно забрати з печери. Але Василій заявив, що готовий на всякі терпіння і до світу вже не повернеться! Св. Антоній, бачачи таку рішучість -молодого боярина, прийняв його до монастиря та велів отцю Никонові постригти його в ченці, надавши чернече ім’я Варлаам. За прикладом боярина пішов також один із слуг князя Ізяслава, що під час пострижин почав називатися Єфрем. Коли довідалися про це боярин Іван Вишатич та князь Ізяслав, прикликали до себе отця Никона й наказали йому відпустити Варлаама та Єфрема. Никон відповів йому: “Роби зі мною, що хочеш, але я не в силі забрати воїнів у Небесного Царя!” Тоді Варлаама та Єфрема забрали з печери насильно, а князь Ізяслав ще й пригрозив, що всіх монахів розжене, а печери закриє. Це діялось у часи княжих міжусобиць; св. Антоній потрапив у неласку Ізяслава ще й тому, що став на захист покривдженого Всеслава – князя Полоцького, якого ув’язнили в Києві Ярославичі. Тож Святий був змушений покинути Київ. Він подався до Чернігова, викопав собі печеру в горах Болдини, започаткувавши там нове вогнище чернецтва.
Та Ізяслав незабаром опам’ятався, визнав помилку й перепросив Антонія, сердечно прохаючи його вернутися до Києва та своєї братії. Святий погодився. Він вибачив князеві і не гнівався на нього. Повернувся до печери й Варлаам, отримавши на це дозвіл батька. Це було радістю для всієї братії. А князь Ізяслав попросив у св. Антонія благословення. Він подарував печерській братії гору над Берестом, а на будову нової церкви, яку ченці задумали спорудити, дав 100 гривень срібла і 500 фунтів золота. За прикладом князя Ізяслава бояри та інші люди давали щедрі пожертви на будову нової великої церкви на честь Успіння Богородиці, яку Антоній дуже вшановував і любив. Він разом з братією возив землю під забудову церкви та дочекався посвячення наріжного каменя і основ під спорудження цього величного храму Печерської лаври.
Життя у печерах проходило у молитвах і постах, читанні церковного правила, співанні псалмів та роздумуваннях про Божі істини. Такою дорогою йшли до неба Антоній та його духовні сини.
Коли зібралось біля Антонія багато ченців-подвижників, він, тужачи за самітним життям, призначив їм ігуменом- настоятелем Варлаама, а сам пішов на окреме місце, мовивши: “Я звик жити на відлюдді”. “І прийшов Антоній до гори, – написано в літописі, – і викопав іншу печеру, яка зараз під новим монастирем, в якій і закінчив свої дні, живучи скромно, не виходячи нікуди з печери… У ній і лежать мощі його до цього дня”. Хоч останні роки свого чернечого подвигу св. Антоній провів на самоті, та його зв’язки з печерсьІtою братією не переривались. Він для них і надалі був “прибіжищем” і порадником. Вони вдавались до нього як до батька, без його благословення нічого не розпочинали, бо був Антоній доброго та милосердного серця, радо приймав братію, даючи їй добрі, боговгодні та корисні поради.
1073 року с. Антоній поблагословив основи під муровану церкву в честь Успіння Пресвятої Богородиці, а сам став rотуватися до відходу з цього світу. Передчуваючи свій близький кінець він покликав до себе всіх отців і братів (а було їх – до сто ченців), які навколішки просили свого духовного отця останнього благословення. Св. Антоній, свідомий, що відходить до вічності, в прощальному слові сердечно просив братію пильно дотримуватись Христової заповіді взаємної любові, поблагословив усіх і потішив, що хоч покидає їх тілом, та завжди перебуватиме з ними духом і не перестане молити Господа Бога охороняти монастир від усяких нещасть.
Св. Антоній спочив у Господі 1073 року на 90 році подвижницького життя.
СВЯТІ МУЧЕНИКИ НІКОПОЛЬСЬКІ
Імператор Константин Великий дозволив християнам 313 року вільно визнавати Христову віру, проте Лікиній, його співволодар, видав жорстокий наказ про переслідування християн. Тоді загинули мученицькою смертю у Вірменії, в місті Нікополі, сорок п’ ять громадян. Між ними були Леонтій, Маврикій і Данило. Поганський суддя наказав повідрубувати їм руки й ноги, опісля спалити, а вкінці кинути кості у воду. Побожні християни відшукали мощі св. мучеників і поклали їх у гробі. Як настали спокійні часи, над гробом св. нікопольських учеників поставили церкву.