Одного разу Ісус Христос був зі своїми апостолами поблизу міста Кесарії Палестинської. В тому місті св. Петро від імені всіх апостолів визнав, що Ісус Христос – це Божий Син. Після цього Ісус сказав своїм учням, що незабаром багато терпітиме в Єрусалимі й помре. А згодом промовив: “Коли хтось хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за мною” (Мт 16:24). Христові слова засмутили апостолів; перед їхньою уявою непевно й зовсім невесело вимальовувалася Христова та їхня власна майбутність. Щоб потішити їх і закріпити у вірності, Ісус Христос влив у їхні серця краплину того щастя, що чекає Його самого і його слуг, якщо витримають з Ним на хресній дорозі непохитно аж до кінця:
“По шістьох днях узяв Ісус Петра, Якова та Йоана, його брата, повів їх окремо на високу гору і переобразився перед ними: обличчя його засяяло, наче сонце, а одежа побіліла, наче світло. І ось з’явилися їм Мойсей та Ілля і з ним розмовляли. Озвавсь Петро й каже до Ісуса: “Господи, добре нам тут бути! Як хочеш, розташую тут три намети: один для Тебе, один для Мойсея і один для Іллі.” Він говорив іще, аж ось ясна хмара огорнула їх і з хмари стало чути голос: “Це – мій улюблений Син, що я його вподобав: його слухайте.” Почувши це, учні впали обличчям до землі й злякались вельми. Ісус же підійшов, доторкнувся до них і каже: “У станьте, не страхайтеся!” Підвівши свої очі, вони не бачили нікого, крім самого Ісуса. Коли ж сходили з гори, Ісус наказав їм: “Нікому не розповідайте про це видіння аж поки Син Чоловічий не воскресне з мертвих” (Мт 17:19).
Христове переображення справило на Петра та інших апостолів надзвичайне враження. Видінням майбутнього щастя, що чекало їх біля воскресшого й прославленого Христа, вони були захоплені й піднесені духом; згодом вони навіть раділи; що можуть перетерпіти за Христа і його св. віру. Вкінці всі вони, як Ісус, віддали за Боже Царство й спасіння людей своє життя.
Свято Христового переображення насамперед нагадує нам, що так, як Ісус та його апостоли, ми мусимо гідно, по християнськи пройти свій життєвий шлях, який може бути тернистим і кривавим. А також те, що в час наших терпінь, коли ми можемо захитатися в своїй побожності й вірності Богові, наше стаждання скоро скінчиться і ми ввійдемо до вічного щастя, яке буде для нас превеликою нагородою за нашу вірність Господеві в час терпіння та допоможе нам забути найкрикріші переживання нашого земного життя.
Думка про небо – це осолодження гірких випробовувань щоденного життя й надія на велику нагороду. Пригадуймо собі цю правду й обітницю: “Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те приготував Бог тим, що його люблять” (І Кр 2:9). А думка про щастя, що безконечно перевищить все земне горе, додасть нам сили витримати під хрестом аж до кінця.
Пам’ять про небо й майбутню вічну радість повинна бути ясною зорею над життєвим шляхом кожної людини. З думкою про Божу справедливість і його безмежну любов до нас нам треба боротися доброю боротьбою, зберігаючи святу віру, що доведе нас до перемоги, волі й щастя як дочасного, так і вічного, яке здобувати треба долею і недолею, в час бою і миру, всюди і завжди.