Жорстокі накази імператора Діоклетіана про переслідування християн виконував з особливою суворістю царський префект Тебаїди у Верхньому Єгипті. Між ув’язненими християнами були Тимотей і Мавра, молоде подружжя, що двадцять днів перед тим повінчалося. Тимотей був церковним читцем у тебаїдському містечку Пенапеї. Префект домагався, щоб Тимотей приніс св. книги на спалення. Він відмовився, за що припікали його розпеченим залізом і мучили іншими способами. Однак Тимотея ні не залякали, ні не зламали: він далі залишився вірний Христові. Побачивши постійність Тимотея у вірі, префект наказав привести на суд Мавру, яка мала тоді тільки 15 літ. На наказ префекта їй дали гроші, щоб вона спробувала намовити свого чоловіка принести поганським божкам жертви. Мавра не була свідомою християнкою, тому виконала наказ префекта та почала вмовляти Тимотея виконати його бажання. Однак він не тільки не послухався жінки, але ще й нагадав їй, щоб вона очистила свою душу від гріхів прилюдним визнанням своєї віри в Христа. Мавра опам’яталася і тут же почала прославляти Ісуса Христа, а префектові робити докори, що він сріблом хотів погубити її душу. Розгніваний префект наказав Мавру жорстоко мучити, а потім розп’яти її й чоловіка на хрестах, навпроти один одного. Св. Тимотей і Мавра здобули мученицький вінець 305 року.
СВЯТИЙ ТЕОДОСІЙ ПЕЧЕРСЬКИЙ.
Цього дня наша Церква вшановує пам’ять св. Теодосія – засновника українського чернецтва. Чому саме Теодосія названо основоположником українського монашого життя, чи не був ним св. Антоній? Певно тому, що св. Антоній, хоч і приніс в Україну зі святої гори Атос (Греція) чернечий спосіб життя, та сам жив не спільним, а самітним життям. Він волів радше бути на самоті, про що сам сказав: “Я звик жити на відлюдді”. Тому, як назбиралось біля нього більше ченців (близько 12), він призначив їм настоятеля Варлаама, а сам пішов у гори, де викопав собі печеру, в якій вів подвижницьке життя. Коли князь Ізяслав покликав Варлаама на ігумена монастиря при церкві св. Димитрія в Києві, то печерська братія просила св. Антонія призначити їм нового ігумена. Святий вказав на покірного ченця Теодосія. Всі монахи радо схвалили цей вибір, бо Теодосій був насправді праведним, покірним, працьовитим і братолюбивим.
3 вибором Теодосія на ігумена в Русі-Україні розпочався новий устрі·й чернечого життя, подібний до того, який започаткував у Каппадокії св. Василій Великий ще в IV столітті. Для цього Святого взірцем стала перша громада християн, “у яких було одне серце й одна душа”; спільна молитва, праця та один над усіма настоятель.
Св. Василій підкреслював суспільні потреби людської природи. У повчаннях для своїх монахів він наголошує, що “ніхто не є самодостатнім для себе самого”. За св. Василієм, чернець – не сам для себе, він також і для ближніх, народу й Церкви”. Св. Василій вніс у монастир родинний дух, а характерною рисою ченців стала взаємна любов.
Такий монаший устрій сподобався св. Теодорові Студиту (760-826), який став ченцем на 22 році життя. У 799 році прибув Теодор зі своїми ченцями до Царгорода, де взяв у свій провід “Студіон” (монастир), що його збудував 463 року римський консул Іван Студій. Тут, у Студіоні, кількість ченців зросла до тисячі. Теодор, захоплений прикладом св. Василія Великого, на основі його Правил написав Типікон, яким упорядкував спільне життя для своїх ченців, залучаючи реорганізоване монашество до активного служіння Церкві й суспільству. Студійські монастирі в Царгороді та інших містах стали центрами освіти, культури й виховання молоді; заборолом св. Церкви у боротьбі проти різноманітних єресей.
Теодор Студит, як вважають деякі історики, може й не залишив по собі писаного уставу, і навіть “Гіпотіпозис”, тобто Нарис порядку Студитського монастиря, що його приписують св. Теодорові, міг бути написаний одним з ченців уже після його смерті. Саме цей Студитський устав застосував під кінець Х сторіччя св. Атанасій на Атонській горі; там з ним, мабуть, ознайомився і приніс його на Русь-Україну св. Антоній Печерський.
Теодосій, вводячи устав св. Василія таким, яким він був пристосованим у Царгороді, в Студіонському монастирі, дещо змінив його відповідно до обставин життя на Русі: так постали нові, своєрідні правила чернечого життя під назвою “У став Теодосія Печерського”. Так св. Теодосій став засновником чернечого життя на наших землях, а Печерський монастир – зразком монашого життя, завоювавши почесну назву “Мати руських монастирів”.
Св. Теодосій Печерський народився близько 1008 року в родині княжого службовця у Василеві, поблизу Києва. Свої дитячі й молодечі літа провів у Курську, куди переїхали згодом його батьки. Хлопець уже змалку відзначався великою побожністю. У школі поводився бездоганно: був слухняний і пильний, чемний та лагідний. Бистротою свого розуму дивував усіх. Щодня ходив до церкви на богослужіння та читав священні книги. Найбільше його захоплював Ісус Христос – Божий Син, що зійшов на землю, аби людей спрямувати до неба. Любив він слухати оповідання про Святих та ченців. Юнак ставав щораз побожнішим і все частіше бажав цілковито посвятити себе Богові, хоч цьому дуже противилась його мати: вона мріяла про світську кар’єру для сина. Коли Теодосієві було 14 років, помер його батько. Найбільшою потіхою хлопця в тому горі була молитва. Він молився щодня й щоночі, одягався вбого і, як тільки міг, допомагав бідним.
Мати, побачивши, що Теодосій уникає світських розваг, не хоче одягатися в дорогий одяг, часто ходить до церкви, працює разом зі слугами, все, що має при собі, роздає бідним, сварила, навіть била його. Праведний юнак зносив усе це терпеливо та ще більше молився, зокрема – за свою матір. Потайки думав над тим, як би посвятити своє життя цілковито Богові.
Довідавшись, що паломники збираються в дорогу до Святої Землі, Теодосій вирушив з ними. Але мати наздогнала його і, привівши назад додому, сильно побила, зв’язала йому ноги та замкнула в темній кімнаті. Хлопчина зніс цю кару спокійно й терпеливо. І недаремно, бо своєю лагідністю зворушив серце матері, яка скоро звільнила його з домашньої неволі, тільки просила більше нікуди з дому не тікати. 3 того часу юнак почав ще частіше ходити до церкви. Дізнавшись, що в деяких церквах бракує проскурок (хліба для святої Літургії), почав сам їх виготовляти. Він молов муку на жорнах, випікав проскурки та доставляв їх до церкви. Але й за це мати йому дошкуляла. Тому хлопець знову покинув дім і пішов у світ. Один священик радо його прийняв і у себе примістив. Шляхетний хлопчина старанно допомагав священикові: співав й читав у церкві під час богослужінь; випікав проскурки. Та й тут мати його знайшла і з гнівом та побоями вернула додому, наказавши: “Не смієш йти від мене: якщо ж кудись підеш, а я тебе знайду, то приведу назад в оковах!” Юнак лише молив Господа Бога і кожного дня відвідував церкву.
Управитель міста Курська, довідавшись про нелюдську поведінку матері щодо Теодосія, взяв його під свою опіку. А пізнавши його сумирність і слухняність, дуже полюбив його і дозволив йому проживати біля церкви, давши гарний одяг. “І ходив він у ньому кілька днів, – написано в Патерику, – та немов якийсь тягар носив на собі, так йому було в ньому незручно. Тож зняв його з себе і віддав бідному, а сам зодягнувся просто й убого. Посадник, побачивши, що він так ходить, подарував йому інший одяг, кращий від першого. Але він і цей скинув та віддав іншому; і робив так багато разів. Люди, довідавшись про це, ще більше юнака полюбили, подивляючи його смиренність”.
Ще так зазначено про молодого Теодосія в Печерському Патерикові: “Пішов він одного разу до коваля, замовив у нього залізний обруч і опоясав себе ним, як це роблять пустинники і подвижники – з любові до Бога й за свої та людські гріхи. А що залізо було тісне, то вгризалося в його тіло. Та він не звертав на це уваги, немовби це не спричинювало йому жодного болю. Коли ж прийшло свято, управитель міста запросив до себе всіх міських вельмож, а Теодосія попросив пригощати й прислуговувати їм. Мати примусила Теодосія вбратися святково. Коли він почав одягатися в чистий одяг, вона побачила на його сорочці кров. Приглянувшись пильніше, зрозуміла, що та кров походить від тієї залізяки. Розлютилась на нього, розірвала на ньому сорочку й, б’ючи, зняла з бедер залізо. А блаженний Теодосій, немовби нічого не сталось, спокійно зодягнувшись, пішов слугувати на бенкет”.
Теодосій залюбки читав духовні книжки, передусім Святе Євангеліє. Там він і вичитав слова Христа Господа: “Хто не залишить батька і матір та не піде за мною, той недостойний мене”, і: “Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас. Візьміть ярмо моє на себе й навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим” (Мт 11:28-29). “На ці слова богонадхнений Теодосій розгорівся божественною любов’ю, – зазначено в Патерику, – весь час думав, як і де постригтися в ченці та сховатися від своєї матері. 3 Божого Провидіння, одного дня його мати виїхала на село й там мала пробути довгий час. Тоді блаженний, зрадівши та молячись Богові, потайки залишив свій дім, не взявши з собою нічого, крім одежини й куска хліба на прожиток, та й вирушив у дорогу до Києва, бо чув про тамтешні монастирі. Але, не знаючи дороги, просив Бога знайти йому якогось попутника, що вивів би його на шлях його бажань. І з Божого Провидіння сталося: дорогою їхала велика купецька валка. Дізнавшись, що вона прямує саме до того міста, блаженний зрадів духом і прославив Бога, що вислухав бажання його серця, та пішов за ними здалеку, потай. А коли купці затримувалися у заїзді на нічліг, то він, наближаючись настільки, щоб не втрачати їх з ока, теж відпочивав під Божою охороною. Так ішов він три тижні, аж поки не добрався до Києва. У тому місті було чимало княжих монастирів. Теодосій обходив їх усіх, бажаючи стати ченцем. Там же не хотіли прийняти простого юнака, та ще й бідно вдягненого. А сталось так з Божої волі, щоб він дійшов на те місце, куди його Бог з молодості покликав”.
Теодосій довідався про св. Антонія в Берестові, тож подався до його печери. ”Зі сльозами благав він Святого прийняти його до себе. Та Антоній мовив: “Сину, чи бачиш цю печеру, невигідну і тісну? А ти ще молодий і, думаю, не витримаєш скорботи цього місця”. А говорив він це, випробовуючи його, бо бачив пророчими очима, що цей юнак згодом це місце розбудує і спорудить тут славний монастир для багатьох ченців. Надхнений Богом Теодосій мовив: “Бачиш, чесний отче, Бог привів мене до твоєї святості і доручив мені спастися з тобою; що скажеш робити – зроблю”. Тоді відповів йому блаженний Антоній: “Благословенний Бог, сину, що укріпив тебе в такому задумі. Ось місце, і, показавши йому темний і вузький куток у печері, додав, – проживай у ньому”. Теодосій поклонився Святому й був дуже радий, що врешті осягнув те, про що так довго мріяв. Він поручив себе Богові та віддався під провід св. Антонія, який велів великому Никонові, що був пресвітером і випробуваним ченцем, постригти Теодосія в монахи. Никон постриг та зодягнув його в чернечу рясу за князювання Ярослава Володимировича (1032 р.).
У Патерику сказано, що “Теодосій цілковито посвятився Богові й преподобному Антонієві, цілі ночі прославляв Творця, перемагаючи сонливість, практикуючи стриманість, виконував ручну роботу, щоденно пам’ятаючи слова псалма: “Споглянь, Господи, на моє горе і на труд мій, і відпусти всі мої гріхи” (Пс 25:18). Всіма способами усмиряв він свій дух, а стриманістю, трудом і подвигами приборкував своє тіло так, що блаженний Антоній і великий Никон дивувалися його сумирності, покорі й великій молодечій доброчесності, витривалості та відвазі й за це дуже славили всемилостивого Бога”.
А тим часом Теодосієва мати довго розшукувала сина в своєму та у сусідньому містах, гірко плачучи за ним. Довідавшись, що він у Києві, прибула туди й віднайшла його в Антонієвій печері. Побачивши сина в грубому одязі, від чернечих подвигів змарнілого обличчям й тілом, гірко заплакала та просила його вернутися додому, бо вона без нього не може жити. “Ходи, дитино, – казала вона, – що буде потрібно для спасіння твоєї душі, – робитимеш у своєму домі … ” Але Теодосій відповів: “Мамо, якщо мене любиш і бажаєш деколи мене бачити, то переселися в це місто, вступи в один із жіночих монастирів, пострижися в черниці й, приходячи сюди, будеш мене бачити, а разом з тим спасеш і свою душу. Якщо ж так не вчиниш, то кажу тобі правду, що вже більше не побачиш мого обличчя”. Мати спочатку не хотіла цього й слухати. Та коли Теодосій почав гаряче молити Бога за її спасіння, вона по кількох днях справді вирішила посвятити своє життя Господеві і вступила в Києві до жіночого монастиря св. отця Миколая. Так молитва сина зм’якшила тверде серце матері й освятила її душу. Проживши в монастирі ще кілька років, вона в глибокій старості спокійно й свято впокоїлась у Господі.
Коли Теодосій став ченцем, за якийсь час його було висвячено на диякона, а незабаром і на священика. А коли князь Ізяслав призначив Варлаама (першого ігумена Печерського монастиря) настоятелем новозаснованого монастиря св. Димитрія в Києві (пізнішого Михайлівського золотоверхого монастиря), Антоній оголосив преподобного Теодосія ігуменом Печерського монастиря, бо він був дійсно зразковим ченцем. Ось що записано про печерських ченців і Теодосія в Печерському Патерикові – “Багато людей не знало їхнього щоденного життя. А скільки витерпіли вони там скорбот і печалі через тісноту, – це відомо лише єдиному Богові, бо людськими устами годі це висловити. Та й отець наш Теодосій, сумирний і послушний духом, усе те зносив: і труди, і подвиги, і праці фізичні; хоча був ніжної статури та помагав усім: служив, носив воду і дрова з лісу. А кожної ночі стояв на Божому славослов’ї. Часом же, коли братія відпочивала, блаженний брав розподілене на всіх збіжжя і сам молов його. А коли було багато мушви й комарів, виходив уночі з печери і, скинувши з себе одяг до пояса, сідав і пряв вовну, співаючи псалтир Давида. Все його тіло вкривалося комарами та мушвою, а отець наш Теодосій сидів нерухомо, не встаючи зі свого місця, доки не наставав час Утрені. Тоді йшов до церкви й перебував там непорушно; не розсіваючись умом, виконував божественне славослов’я. Потім же, останній з усіх, виходив з церкви. Всі його дуже любили й подивляли його сумирність та покору”.
А про ігуменство Теодосія у Патерику читаємо: “Після того, як блаженний Варлаам, будучи настоятелем братії в печері, з княжого веління був покликаний у монастир св. мученика Димитрія і там поставлений ігуменом, печерська братія, за згодою всіх, зібралася й вибрала собі ігуменом блаженного Теодосія, що впорядкував чернече життя, добре знаючи Божі заповіді. І хоч отець наш Теодосій прийняв настоятельство, та не змінив свого емирення й способу життя, пам’ятаючи про Господні слова: “Як хтось хотів би у вас бути великий, нехай буде вам слуга” (Мт 20:26). Тому й вважав він себе нижчим від усіх, даючи своєю поведінкою приклад усім: першим виходив до праці та передував у чині святої Літургії. І процвітало, зростало те місце молитвою правед ника, бо сказано,·що “Праведник квітнутиме, немов пальма; він виженеться вгору, мов кедр ливанський (Пс 92:13). І хоч місце було невигідне, тісне та ще й до того вбоге, число братії збільшувалось, і церква вже стала замала на зібрання для всіх. Преподобний отець Теодосій ніколи цим не журився, а завжди потішав своїх ченців і вчив їх не дбати про тілесне, пригадуючи їм Господнє слово: “Не турбуйтеся, промовляючи: Що будемо їсти, що пити й у що зодягнемося? Про все те побиваються погани. Отець же наш небесний знає, що вам усе це потрібне. Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться” (Мт 6:31- 33). І Бог посилав йому, і не скупо, все, що було потрібне”.
Оскільки життя києво-печерських ченців мало пустельницький характер і не відповідало ідеалові спільного життя: кількість ченців щораз зростала, а місця в печерах ставало дедалі менше, ігумен Теодосій вирішив здійснити важливі зміни в своїй спільноті. Він побудував новий монастир і впровадив спільний спосіб життя.
Вже за ігумена Варлаама було споруджено невеличку церкву над печерами для ченців. Коли ж вона стала замала, “знайшов тоді Теодосій вільне місце поблизу печери на спорудження монастиря, – пише чернець Нестор, – забагатів Божою благодаттю, озброївся вірою й надією та почав трудитися над тим, щоб заселити його”. За благословенням св. Антонія, Божою поміччю й допомогою князів Святослава й Ізяслава, він незабаром побудував великий монастир і розпочав будову просторої церкви на честь Пресвятої Богородиці. До нового монастиря переселився з братією 1062 року.
Теодосій, вирішивши впровадити спільний спосіб чернечого життя, послав брата Михайла в Царгород, де перебував колишній печерський чернець Єфрем, щоб переписати й принести до Києва Студитський устав. Пристосувавши цей устав до своєї держави, Теодосій наказав пильно зберігати всі його правила. І сам він жив за правилами оновленого чернечого життя. Його приклад захоплював інших ченців. Хто нехтував правилами, той відбував покути, часом дуже суворі. Невиправних ченців з монастиря виганяли.
Така дисципліна монастирського життя не тільки не відстрашувала богобоязних юнаків, а, навпаки, вабила їх: кількість ченців у Києво-Печерській лаврі росла. Ігумен Тееосій був ніби запашним кадилом милим Богові, проявляв душевну радість, спокій сумління; серце його було вільним від мотузки земних благ. Він навчав більше прикладом свого життя, ніж словом. Нікого, хто бажав стати монахом, Теодосій не відкидав: ні вбогого, ні багатого, але з усією щирістю приймав усіх, бо коли він, бажаючи стати ченцем, обходив у Києві всі монастирі, то ніхто не хотів його прийняти”. Тому зустрічав радо всіх, але не кожного постригав. Казав спочатку ходити у своєму одязі, доки не звикнуть до монастирського порядку; аж потім зодягав їх у чернече вбрання, випробовуючи їх у всіх служіннях. Щойно тоді, постригши, давав їм мантії, поки, ставши ченцями, не проявлять випробуваного чистого життя; і лише після того накладав на них каптури.
Теодосій, як найкращий батько, дбав про своїх духовних синів. А що лежить на серці батька, як не добро дітей? Ігумен бажав, щоб кожний чернець увійшов у приязнь з Богом. Коли хтось молився, Теодосій прославляв за нього Бога. Коли ж двоє чи троє, зійшовшись разом, розмовляли про пусте, то, “стукнувши рукою в двері, відходив, даючи їм знати про свій прихід”. Так записано в Патерику. Наступного дня кликав їх до себе, “але не відразу їх звинувачував, а тільки притчами навчав їх, розмовляв з ними, бажаючи пізнати їхні взаємини з Господом. І коли брат мав гарячу любов до Бога, то скоро усвідомлював свою провину, падав навколішки з поклоном і просив прощення. А як був це брат, опанований лихим, і мав погане серце, то такий стояв і слухав, немов про когось іншого йшла бесіда; виправдовував себе, доки блаженний Теодосій не оскаржив його і не покарав покутою”. Так Теодосій виховував своїх ченців, і молився за них до Бога, просячи їх: “Молю вас, браття, потрудімся постом і молитвою, дбаймо про спасіння наших душ, відвернімось від наших злобних і лукавих шляхів: сваволі, злодійства, обмови, безділля, пустослів’я, сварок, пияцтва, обжерливості, ненависті. Цього всього, брати, уникаймо, цим гидуймо, не заплямлюймо цим своєї душі, але йдімо шляхом Господнім, який веде до життя; шукаймо Бо{а плачем і сльозами, постом і чуваниями, покорою і послухом, – щоб лише знайти його милість”.
Отець Теодосій часто говорив до своїх духовних синів: “Не любім цього світу, але завжди пам’ятаймо слово Господнє: “Коли хтось не залишить свого батька й матір, жінку, діти та маєтки задля мене й Євангелія, той недостойний мене. .. І хто своє життя зберігає, той його погубить; хто ж своє життя погубить задля мене, той його знайде”. Тому й ми, брати, покинувши світ, відречімся і того, що в ньому, та зненавидьмо всяку неправду, щоб не чинити чогось негідного; і не повертаймось до давніх наших гріхів, як собака до своєї блювотини… “Бо ніхто, що поклав руку на плуг і озирається назад, не здатний до Царства Божого” (Лк 9:62). Треба нам, ченцям, щоденно каятись за свої гріхи, бо покаяння – це ключ до Царства Небесного, без нього нікому туди не ступити; покаяння – це шлях, який веде до життя… Укріпім на ньому наші ноги, бо на цьому шляху – сьогодні прикра, але наприкінці – радісна правда. Тому, брати, йдімо на подвиг, щоб приступити нам до всіх Божих благ та уникнути всього того, що жде на недбайливих і нерозкаяних”. “Так святий на”тоятель чинив і навчав братію. А вона, немов земля, спрагла вологи, приймала його повчання і приносила Богові плоди своїх трудів: один у сто, другий у шістдесят, а інший у тридцять відсотків. І можна було побачити на землі схожих до ангелів людей; а монастир ставав подібний до неба, на якому блаженний наш Теодосій засяяв, немов сонце, своїми добрими ділами”, – пише чернець Нестор у Печерському Патерику.
Під час Великого Посту преподобний Теодосій мав звичай кожного року йти на самоту. Зі своєї, всім знаної, печери Святий часто вставав уночі (“Бог же один охороняв його”, – зауважує літописець) та виходив непомітно в самітнє місце і, маючи там таємно приготовану печерку, перебував у ній аж до Квітної (Вербної) неділі у надзвичайних покутах, суворому пості й довгих молитвах з незліченними доземними поклонами. “І ніхто про це не знав”, – зазначено в Патерику. В п’ятницю Квітної неділі повертався до своєї братії і після Вечірні навчав усіх та потішав у переддень радісного та світлого празника святої Христової Пасхи. Під час Теодосієвого перебування у печері всесильний Господь, на знак особливої любові до нього і випробування його віри, посилав йому ще й дошкульні терпіння від пекельного ворога – сатани, подібно як колись на св. Антонія Великого (251-356), на якого диявол різними способами нападав, а одного разу побив аж до крові. .. Подібних напастей від сатани, як свідчить Печерський Патерик, зазнав і св. Теодосій, якому злі духи чинили в печері різні пакості, навіть поранили його. Але як Антонія, так і Теодосія Христос кріпив у силі і подавав з неба перемогу. “І хто ж не здивується нашому блаженному, – пише літописець Нестор, – який, проживаючи сам у темній печері, не побоявся полчищ невидимих бісів, але хоробро перемагав їх, молячись і прикликаючи на допомогу Бога і Господа нашого Ісуса Христа”. Одного разу, після Повечір’я, Святий присів собі, щоб відпочити, бо ніколи не лягав, а лишень сідав на стілець і, поспавши трошки, знову вставав на нічну богослужбу та поклони. Отож, як сидів він, почув у печері гуркіт від бісівського збіговиська, немовби вони їздили колісницями, били в барабани, трубили і так кричали, що аж печера тряслася. Та св. Теодосій не схвилювався духом, не злякався серцем, а, перехрестившись, устав і на весь голос почав співати псалми Давида, після чого біснування пекельних сил припинилось. Та коли він по молитві сів, знову почув великий гамір незліченних бісівських голосів. Тоді преподобний знову підвівся та почав псалмоспіви, – і гамір притих. “Таке чинили йому біси багато днів і ночей, – написано в Патерику, – не даючи ні хвилини відпочинку, аж поки, за ласкою Христовою, не переміг він їх Божою перевагою; відтоді не насмілювались вони й наближатись до того місця, де блаженний молився”.
Але лихі духи робили пакості іншим ченцям, перешкоджаючи їхній праці. Наприклад, у храмі, де братія готувала проскурки для святої Літургії, демони то розсипали муку, то виливали квас для приготування хлібів. Тоді старший над пекарями розповів ігуменові Теодосієві про ці бісівські бешкети. А він, “уповаючи на отриману над ними від Бога владу, – як написано в Патерику, – пішов увечері в цей храм, там зачинився та перебув аж до Утрені, проказуючи молитви; від того часу біси вже не появлялися на тому місці й не завдавали шкоди”. Іншим разом один з братії, на ім’ я Ларивон, оповів ченцеві Несторові (який і записав це), що лихі духи робили йому в келії чимало пакостей. Коли він лише лягав на ліжко, ціла зграя бісів, збігшись, хапали його за волосся і, поштовхуючи, волочили, а інші, піднявши стіну, казали: “Тягніть його сюди, ми його тут задавимо стіною!” І так робили з ним щоночі. Не будучи в спромозі більше терпіти, пішов чернець до св. Теодосія, просячи перевести його з того місця в іншу келію. Та Святий відповів йому: “Ні, брате, щоб не нахвалялися злі біси, що вони тебе перемогли, та щоб не вчинили тобі ще більше лиха й шкоди, взявши верх над тобою. Молися ревно, сину, в своїй келії до Бога, а Він побачить твоє ·терпіння, змилується і дасть тобі над ними перемогу, тоді не посміють вони вже більше до тебе приступити”. Чернець, однак, просив: “Благаю тебе, отче, я таки не можу Жити в цій келії … ” Тоді блаженний перехрестив його і сказав: “Іди в свою келію, відтепер лукаві біси не зможуть робити тобі жодної шкоди, навіть не бачитимеш їх більше”. Чернець повірив, поклонився Святому й відійшов, усю ніч солодко проспавши в своїй келії. 3 того часу пекельні нахаби вже більше не наближались до цього монаха, прогнані молитвами преподобного Теодосія.
Але не тільки ченцям біси чинили пакості; вони також їхній скотині докучали, як про це згадує літописець Нестор. Прийuюв одного разу з’ монастирського хутора чернець до Теодосія та й каже, що в хліві біси чинять худобі чимало шкоди, не даючи їй навіть спокійно їсти. І хоч священик уже багато разів проказував там молитви й кропив свяченою водою, та злих духів не прогнав. “Отець наш Теодосій, – пише літописець, – озброївся на них постом і молитвою, за Господнім словом, яке каже: “Цей рід не можна нічим вигнати, як тільки молитвою і постом”. Тоді прийшов на хутір, зайшов у той хлів, де біси облюбували собі притулок, замкнув двері і пробув там на молитві аж до Утрені. 3 того часу біси вже більше не з’являлися не лише на тому місці, а й у всьому селі нікому не чинили шкоди, бо завдяки молитвам преподобного отця Теодосія їх немовби якоюсь зброєю було прогнано, а блаженний повернувся до монастиря славним Божим воїном, перемігши злих духів, що наважилися пакостити в його околицях”.
І нам, християнам, часто дошкуляють злі духи, хоч їх ми не бачимо й не відчуваємо. Однак вони існують, діють і перешкоджають нам, спокушаючи до гріха. Проти них треба нам боротись, молитвою та постом їх перемагати, щоб зберегти свою душу чистою і праведно прожити своє життя. Наступали на ченців і видимі вороги. Оповідає літописець Нестор, що однієї ночі, в глибокій пітьмі, прийшли до монастиря розбійники, думаючи, що в церковних приміщеннях заховано великі скарби. Тож, прийшовши до печерського монастиря, не,заходили в келії, а подалися просто до церкви. Та почули в ній голоси співців. Думаючи, що це ченці відправляють нічне богослужіння, відійшли в ліс, щоб перечекати. За якийсь час вони повернулись, але спів далі тривав, і видно було чудесне сяйво в церкві, звідки доносився аромат запашного кадила. “А це співали ангели, – пише літописець, – бо ченці тоді вже відпочивали у своїх келіях”. Розбійники ж, думаючи, що то співає братія, знову відійшли й далі очікували, доки не закінчиться відправа. Так вони приходили кілька разів, та завжди чули той самий спів. Аж настав нарешті час Утрені, й паламар, за звичаєм, виголосив: “Благослови, Отче!” і почав кликати на Утреню. Грабіжники ще раз відступили, але на цей раз вирішили, що коли в церкві всі зберуться, тоді вони нападуть на храм, замкнуть двері, всіх ченців повбивають і заберуть їхній скарб. “Отак сатана під’юджував їх, – зауважує літописець, – бажаючи викорінити з цього місця святе стадо… Але це йому не вдалося, бо сам він був переможений за Божою допомогою молитвами преподобного отця Теодосія”. Лиходії ще трохи зачекали, поки вся братія зібралася зі своїм настоятелем Теодосієм у церкві. І коли ченці співали ранішні псалми, грабіжники підійшли, щоб повбивати їх, але сталось надзвичайне чудо, – пише літописець, – церква разом з тими, що були в ній, піднеслася з землі вгору так, що розбійники не могли до неї приступити. А ті, що були в церкві разом з блаженним, навіть нічого не помітили. Побачивши це чудо, злочинці дуже налякалися, повернулись до своєї криївки, відтоді вже навіть не намагаючись чинити монахам жодного лиха. А головний розбійник ще з трьома прийшли згодом до блаженного отця Теодосія на покаяння й оповіли про все, що сталося. Блаженний, вислухавши їх, прославив Бога, який врятував своїх слуг від насильницької смерті. А каянників, розповівши їм про спасіння душі, відпустив, і вони також дякували за все Богові та Його прославляли.
Ангели Божі охороняли печерських ченців. Читаємо в Печерському Патерикові, що однієї ночі навколишні люди почули голоси багатьох співців. Уставши з постелі, вони вийшли зі своїх хат дізнатись, що діється. Побачили багато ченців, що виходили зі старої церкви та прямували до гори, де мала бути споруджена нова церква. Одні ченці несли ікону святої Богородиці, інші йшли із запаленими свічками в руках і співали. Попереду них іпюв їхній настоятель Теодосій. Дійшювши до того місця, де мала згодом постати церква, ченці помолились й, співаючи, повернулися назад, у стару церкву. “А бачили це не одна чи дві людини, а багато свідків, які про це й розповідали, – зауважує літописець і додає – це були ангели, а не брати … Ченці, почувши таке, величали Бога, що творить великі чуда й прославляє це місце та освячує його молитвами преподобного отця нашого Теодосія”. Теодосій Печерський був для всіх зразком справжнього Христового тюслідовника, світив прикладом християнських чеснот – покорою, побожністю, простодушністю, працьовитістю, тихомирністщ. Тому й каже про нього літописець Нестор, що був він “справді людина Божа і видимий світоч світу … ” Про це сам Господь засвідчив ще за його життя появою сяйва, яке бачив Софроній, ігумен Видубецького монастиря св. Михаїла. Повертаючись однієї темної ночі до свого монастиря, ігумен Софроній побачив над монастирем блаженного Теодосія велике сяйво, здивувався тим дуже і славив Бога, кажучи: “Яка велика твоя, Господи, доброта, що дав Ти цьому святому місцю такого великого світоча – Мужа, який твоїм світлом просвічує свій монастир!” Бачили це сяйво й багато інших людей, – зазначає літописець. Описуючи духовні подвиги преподобного Теодосія, він наголошує, що Святий “засяяв усім ченцям сумирністю, послухом та іншими чеснотами, працював кожного дня своїми руками. Він часто заходив і в декарню; а, випікаючи хліб, радів духом. Теодосій своїми науками потішав та укріплював усіх терплячих; ніколи не втомлюючись у своїй праці”.
Одного дня в монастирі не було води. “А був тоді келарем (ченцем-ключником, що завідував монастирським господарством) Теодор, який багато розповідав мені, – пише літописець Нестор, – про цього преславного чоловіка. То ж пішов він і сказав блаженному Теодосієві, що треба комусь води принести. Тоді блаженний швидко встав та почав носити з колодязя воду. А один із братії, побачивши, що настоятель носить воду, побіг і сказав декільком братам, які поспішно прийшли і наносили води навіть понад міру”. Іншим разом, коли той же Теодор просив отця Теодосія звеліти комусь із братів нарубати дров, то блаженний відповів: “Та я незайнятий, ось я і піду”. А була це обідня пора. Братії наказав Теодосій іти до трапези, а сам, взявши сікача, почав рубати дрова. Коли ж після обіду братія побачила свого ігумена з сокирою, негайно кожний взявся до роботи й заготовили дров на багато днів. “Така була Божа ревність блаженного й духовного отця нашого Теодосія, – зазначає літописець, – мав-бо він справжню смиренність і велику лагідність, наслідуючи в тому Христа, який сказав: “Навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем” (Мт 11:29). Тому блаженний вважав себе останнім з усіх, завжди працював і послуговував людям”.
“Часто також, – пише Нестор, – коли великий Никон, колишній Київський митрополит Іларіон, сидів і виготовляв книги, блаженний Теодосій сидів збоку і виплітав шнурки. Така була його сумирність і простота. .. ” За одяг Святому служила волосяна шорстка свита, поверх якої він зодягав іншу, і то дуже бідну, щоб не було видно його волосяниці. Багато нерозсудливих людей йому докоряли й насміхалися з нього за цей його вбогий одяг. Часом це призводило до непорозумінь. Одного разу візник князя Ізяслава дістав наказ відвезти преподобного до монастиря. Коли ж віз він його, убого вбраного, то, подумавши, що це якийсь простий монах сказав до нього: “Ченче! Ти весь час і так байдикуєш, а я завжди зайнятий; пересядь на коня, а я відпочину собі трохи на возі”. Добрий і лагідний слуга Божий з усією сумирністю встав із воза й пересів на коня, а візник ліг собі на возі. Лише біля монастиря, побачивши, як люди вітають ченця, візник довідався, що то був преподобний Теодосій.
Отак наш Святий не раз виявляв себе справжнім послідовником Христа. А всякого роду докори щодо свого вбогого одягу Теодосій терпеливо приймав, пам’ятаючи Христові слова, які його потішали та звеселяли: “Блаженні ви, коли вас будуть зневажати й виговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи мене ради. Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика на небі” (Мт 5:11-12). Преподобний Теодосій навчав щодня свою братію ні в чому не виноситись понад інших та надмірно не покладатись на багатство. Тому часто заходив до келій своїх учнів і якщо бачив у когось щось лишнє з поживи чи з одягу, то забирав це й кидав у вогонь як ворожу частку, як спокусу до гріха. Ще й говорив їм: “Не добре, браття, покинувши все мирське, знову нагромаджувати по своїх келіях багатство. Бо як зможемо принести Богові чисту молитву, маючи у своїх келіях сховки? Про це чули ви від Господа: “Де скарб ваш, там серця ваші будуть” (Мт 6:21); або його слово про тих, що збирають скарби: “Безумний, цієї ж ночі душу твою заберуть у тебе, а те, що ти зібрав, кому воно буде?” (Лк 12:20). Тому, брати, майте лише свій уставний одяг і харч, який келар подає в трапезній, а по келіях з усією ревністю моліться до Бога”.
Також отець Теодосій навчав своїх духовних синів з пошаною один одного вітати, бо це – окраса ченця. “Та й не ходіть, – казав їм, – один до одного, а моліться Богові у своїх келіях”. Такими й іншими словами він їх щоденно навчав. “А робив це з усякою смиренністю і сльозами, – підкреслює літописець, – не будучи ніколи загніваним чи лютим, а завжди милосердним і тихим, маючи любов до всіх”. Дізнавшись, що якогось брата мучить сатана спокусами, заохочував його непорушно стояти проти диявольських хитрощів, не поступатися перед бісівськими напастями, не знеохочуватись, не залишати монастиря, а, обгородивши себе постом і молитвою, часто призивати Бога, щоб допоміг перемогти їх.
“Не Журіться завтрашнім днем, завтрашній день турбуватиметься сам про себе”, – сказав колись Христос Спаситель до своїх послідовників (Мт 6:34). Цієї поради дотримувався і преподобний отець’ Теодосій Печерський. То ж коли одного вечора зайшов у його келію брат-економ, кажучи: завтра не буде за що купити потрібного харчування для братії, Святий відповів: “Уже вечір, а завтрашній день ще далеко; тому йди, помолис,я Богові. Він змилується й подбає про нас”. Брат-економ пішов, а блаженний, за звичаєм правила, пішов у внутрішню свою келію співати, а, помолившись, сів прясти вовну. Та економ знову прийшов і те саме повторив. Тож відповів йому ігумен Теодосій: “Чи ж я не казав тобі молити Бога? Завтра рано підеш у місто й візьмеш у борг все те, що потрібне братії, а як Бог допоможе, я пізніше віддам борг. Бо вірний Той, хто сказав: “Не журіться завтрашнім днем, завтрашній день нехай журиться сам собою”. Тож чи залишить Він нас без своєї благодаті?” Коли брат-економ вийшов, у келію ввійшов якийсь світлий юнак і, нічого не сказавши, поклонився, поклав на столі гривню золота й мовчки вийшов. Теодосій взяв її та зі сльозами в очах помолився Господеві. Прикликавши дверника, спитав його, чи хтось не приходив цієї ночі до брами? Дверник засвідчив, що “ще за дня було зачинено двері й відтоді він нікому не відчиняв, та й ніхто не приходив”. Покликав, Теодосій брата-економа, дав йому золото, кажучи: “Чого ти, брате Анастасе, казав, що не маєш за що купити братії їсти? Отож піди й купи, що на завтра потрібно, а завтрашній день сам потурбується про нас”. І зрозумів економ Божу благодать, припав навколішки і просив у преподобного прощення. А блаженний мовив йому: “Брате, ніколи не втрачай надії, тільки кріпись у вірі, поклади усю твою журбу на Бога, а Він подбає про нас”. “І Господь, за молитвами преподобного, завжди подавав щедро те, що було потрібне Богом вибраному стадові”, – зауважує літописець Нестор.
Якось прийшов до ігумена Теодосія брат-кухар, стурбований тим, що не стало борошна й немає з чого приготувати братії поживу. “Іди, сину, і помолись Богові, – сказав блаженний. – Він обов’язково подбає про нас. Якщо ні, то звари кутю, змішай з медом і подай братії. Але надіймося на Бога, який у пустині навіть бунтівливим людям давав небесний хліб і куріпки. Він може й нам сьогодні подати харч”. Брат-кухар пішов, а блаженний безперестанку молив про це Бога. “І ось Господь надхнув боярина Івана, – пише літописець, – наладувати три вози всякого добра і послати в монастир: хліб, сир, рибу, сочевицю, пшоно, а також мед”. Побачивши те все, Теодосій прославив Бога і сказав келареві: “Чи бачиш, брате Теодоре, що Господь не залишить нас, якщо уповатимемо на Нього всім серцем. .. Тож іди і зготуй братії сьогодні велику гостину, бо це Бог навідався до нас”. І наповнився блаженний Теодосій духовною радістю за трапезою, хоч сам їв тільки сухий хліб і варену ярину, попиваючи водою, що було його звичною їжею. “Але ніколи ніхто не бачив його зголодованим чи сумним, бо він завжди світився Божою благодаттю”, – зауважує літописець.
У 1073 ррці за діяльною допомогою доброчинців монастиря преподобний Теодосій Печерський розпочав на протилежному від монастиря горбі нову велику муровину церкву на честь Успіння Божої Матері, але незабаром серйозно захворів. Скликав він усю братію, наставляючи кожного в покорі й любові. Зі сльозами в очах повчав їх про важливість спасіння душі, боговгодне життя, піст, братолюб’ я і служіння Церкві. Відвідав блаженного благовірний князь Святослав. Преподобний напоумляв і його бути благочестивим і побожним, кажучи: “Молися Господу Богові і всенепорочній Матері світу за своє благочестя і державу”. Згодом сильна гарячка охопила блаженного, але він ще прошептав: “Нехай буде воля Божа у всьому. Однак молюсь тобі, Владико мій, Ісусе Христе, будь милостивий до моєї душі, щоб не зустріло її лукавство супротивників, але нехай приймуть її твої ангели і заведуть до світла твого милосердя”. Сказавши це, замовк, а монахи опечалились, бо думали, що він помер. Однак блаженний жив іще три дні, нічого не говорив і навіть очей не відкривав. По трьох днях він неначебто пробудився. І коли знову зібралася біля нього вся братія, він промовив: “Брати й отці мої, настав кінець мого життя, як це мені об’явив Господь. Тож поАумайте між собою, кого поставити вам ігуменом”. Брати порадилися між собою і, за згодою всіх, обрали настоялелем церковного управителя Степана. Блаженний його покликав, повчив, як пасти святе стадо сумирно й по-батьківськи, та поблагословив його. У суботу, як почало світати, св. Теодосій ще раз скликав братію і, востаннє з нею прощаючись, сказав: “Діти мої улюблені, браття! Любов’ю цілую я вас, бо відходжу до нашого Владики, Господа Ісуса Христа”. А Бог, який усе сотворив своїм словом і премудрістю, нехай вас благословить і збереже від біди, нехай захоронить вашу непорушну й сильну віру в Нього, щоб перебували ви спільно в однодумності й любові аж до смерті. А на кінець молю вас покласти мене в тому одязі, в якому я нині, у тій печері, де я проживав у посні дні””. Та додав: “Обіцяю вам, мої брати й отці, що хоч тілом відходжу від вас, та духом завжди буду з вами”. Відпустивши всіх, блаженний залишився сам у своїй кімнаті. Та, – як оповідає літописець Нестор, – один з братів, який завжди йому прислуговував, зробив малу дірку в дверях та зазирнув у неї. І побачив, як блаженний встав з постелі, впав навколішки та зі сльозами в очах молився до Бога за спасіння своєї душі, кличучи на допомогу всіх Святих, передусім святу Владичицю, нашу Богородицю, а через неї Господа Бога й Спаса нашого Ісуса Христа, просячи за своє стадо і монастир. А по молитві полежав трохи, глянув угору й голосно та з усміхненим обличчям сказав: “Благословенний Бог; я не боюся, а тішуся, відходячи з цього світу”. Потім, склавши руки на грудях навхрест, передав свою душу в руки Божі й перейшов до св. отців року 1074, в суботу 3 травня, до схід сонця, як і предрік. Спочив у Гоеподі преподобний отець наш Теодосій Печерський на 66 році свого боговгодного, подвижницького і насправді праведного та святого чернечого й священичого життя.
Після смерті преподобного отця Теодосія Печерського ченці занесли його святе тіло до старої церкви, бо нову було закінчено лише в 1089 році. Братія відправила заупокійне богослужіння. Зійшлось дуже багато народу та бояр, але стояли вони перед воротами, бо браття не впускали до храму нікого – “відповідно до наказу блаженного” – зазначає літописець. Потім занесли тіло до печери, в якій преподобний розпочав свій чернечий подвиг і щороку проводив там Великий Піст. Ця печера, разом з суміжними печерами, отримала згодом назву Теодосієвих, або Дальніх печер. У 1091 році, тобто через 17 років після смерті преподобного отця Теодосія, в Печерській лаврі зібралося багато ченців на спільну раду ;rтід проводом ігумена Івана, щоб перенести мощі преподобного Теодосія до нової церкви Пресвятої Богородиці, яку Святий надзвичайно вшановував і в честь її Успіння розпочав цей новий мурований храм. І вирішили ченці приготувати в ній місце для Святого та поставити кам’яний гріб. Коли все було зроблено, “прийшов ігумен, – розповідає чернець Нестор, — і каже мені: “Ходімо, сину, в печеру преподобного отця нашого Теодосія. Тільки не кажи нікому, крім того, кого хочеш узяти собі до помочі, щоб ніхто з братії не довідався, поки не винесемо мощей Святого”. Прийшли ми в печеру. І я, грішний Нестор, удостоївся відкопати мощі. Вони лежали святоподібно, суглоби його були цілі й незітлілі, волосся на голові присохло до чашки; обличчя ж преподобного було ясне, очі закриті, доброславні уста стулені. І, поклавши святі й чесні його мощі на ноші, ми винесли їх з печери”. “Наступного дня, – оповідає далі преподобний Нестор, – зібралися всі єпископи, ігумени монастирів із численними ченцями, прийшли з міста люди. Взяли тоді мощі св. Теодосія і в супроводі свічок та кадила перенесли в церкву. Приступили святителі, єреї, ченці та народ і цілували з любов’ю мощі Святого, торкалися країв його одежі, співаючи Богові духовні пісні й віддаючи Святому подячні похвали. І поклали його в церкві Божої Матері, з правого боку, в четвер, за день перед урочистим святом Успіння Богородиці. І цей день перенесення чесних мощей преподобного отця Теодосія, ігумена Печерського, наша свята Церква вшановує до сьогодні.
Преподобного Теодосія Печерського вже за життя усі шанували й любили. Його праведність, сумирність, милосердя і надзвичайна християнська мужність привертали до нього всіх: не тільки ченців, але й мирян, бояр та князів. Він був справжньою Божою людиною. За його молитвами діялось чимало чудес. Але ще більше почали звертатися до заступництва Святого після його смерті. Деякі випадки записав літописець, а чимало інших залишилось у переказах народу, як наприклад, такий. Один священик з Софіївської церкви в Києві важко занедужав, тривалий час не міг навіть з ліжк.а встати. Але він щиро молився до Бога через заступництво св. Теодосія за своє видужання. А одного дня у сні побачив він Святого, який подавав йому палицю, кажучи: “Встань, візьми цю палицю і ходи!” Священик пробудився, почуваючи себе цілком здоровим. Пішов він тоді до Печерського монастиря, розповів про все ченцям та подякував Богові й святому Теодосієві за ласку оздоровлення. Подібних випадків було багато. Наш великий Печерський Святий допомагав тим, хто з довір’ям призивав його. За це вдячні люди постійно його прославляли. А наша свята Церква склала на його честь церковну службу, яку правимо на згадку про його смерть і на пам’ятку перенесення його св. мощей. Ось кілька уривків із стихир, які співаємо на богослужінні 3 травня: “Преподобний отче, богоносний Теодосію! Залишивши світ і всю його красу, ти з дитинства наблизився до Бога і цілковито віддався Цареві Вседержителю. Йому ти, преподобний, приносив плоди зі своїх подвигів, увінчаний вінками чеснот. Тому й знайшов ти нагороду за добрі вчинки. Ти – ченців наставник і пресвітла зоря русько-української землі, що чудесами просвічує всю країну. 3 юності Бог вибрав тебе на пастиря духовних овечок, тому й хор преподобних прийняв тебе. Безліч монахів вшановує тебе, отче наш Теодосію, як свого наставника; твоєю-бо стежкою ми справді навчилися праведно ходити. Перетерпівши тілесні невигоди і скріпившись душевно в темній і тісній печері, ти мужньо відігнав полчища демонів. Потоками сліз щедро зросив ти, богомудрий отче, свою душу і зібрав багатий урожай чеснот. Бувши пастирем овець, ти випасав їх, преподобний, на пасовищі стриманості. Тож, залишивши у славі земне життя, з’єднався ти, отче Теодосію, з хором преподобних”.” І закликає свята мати Церква своїх вірних словами: “Прийдіть, зберімся всі, щоб звеличити отця нашого Теодосія! Він ще з юності прийняв згори покликання; священик (у св. Хрищенні) назвав його “Божим даром” – Теодосієм. Христолюбним князям і вельможам був він учителем правдивої віри; для сиріт – милосердним батьком; удовицям – невтомним заступником, скорботним – утіхою, бідним – скарбом; драбиною чернечого хору, якою виходять на небесну висоту; а для тих, що безпосередньо до нього звертаються, джерелом живої води. Він безперервно молиться за спасіння душ наших”. А в кондаку на честь нашого Святого співаємо: “Вшануймо сьогодні блаженного Теодосія, зорю русько-українську, що від сходу засіяла і прийшла на захід та чудами і чеснотами збагатила всю країну і нас усіх діянням і благодаттю чернечого уставу”.